Вовки
Задрімала Мирша під снігом глибоким
Десь внизу Міжгір’я в тишині лежить
По снігу рипучому легко і широко
Лижник у спортивному лижнею біжить
Слід петляє змійкою як Ріка долиною
Вниз несеться стрімко він як вода по каменю
Вітер свище вихором, тріпотить вітрівкою
Закрутив за лижником хоровод сніжинками
Дві смереки гіллясті кронами зчепилися
І гіллям розвилистим до землі схилилися
Здаються химерами неземними, дивними
Виглядають хмарами сніговими, зимними
Під смереками гілки зійшлися воротами
Над лижнею аркою повисли широкою
Лижник попід аркою проїхав на швидкості
На поляні невеличкій опинився швидко він
Та спинився вражено, по спині мороз пробіг
На поляні перед ним сірий вовк сидів
Сидів гордо на лижні, ціну собі знав
Пащу вискалив зубасту, тихо загарчав
Кругом нього шість вовків півкругом сиділи
З ватажка і з лижника погляд не зводили
Голод думку їхню гнав до рішучих дій
Та спокійно перед ними їх вожак сидів
Він сигнал своїм подав – клики показав
І на вовчій, своїй мові, щось вовкам сказав
Гострим поглядом своїм кожен рух ловив
Підняв свою морду вгору і тихо завив
Від високих нот протяжних дрож пройняла світ
Всі вовки пригнулися, опустили хвіст
Все живе зіщулилось, бо цар говорив
Став на нього вовк подібним, як соло завив
Випадковість поряд з нами все життя існує
Кожен день хтось випадково кохає, цілує
Хтось вмирає, хтось страждає, хтось знаходить долю
Когось вона ощасливить, комусь завдасть болю
Ось сьогодні випадковість з лижником зустрілась
І голодними вовками перед ним з’явилась
Сидять вони на півкругом, команди чекають
Їм байдуже, що людина, вони своє знають
Чомусь вийшло, що у горах, в снігових Карпатах
Зійшлись разом - один лижник і вовків багато
І людські закони в горах на вовків на діють
Тут у них свої закони – голод здобич ділить
Ось стоять вони навпроти – людина і звірі
Сотні років живуть поряд, жилий простір ділять
Десь людина наступає, десь вовки приходить
Увесь час поміж собою згоди не знаходять
Стоїть лижник – мову втратив, вже смерті чекає
Все життя перед очима йому пробігає
Сидять вовки – хижі звірі і слину ковтають
Вже смакують тепле тіло, свято уявляють
Ватажок високу ноту обірвав раптово
Й по людському заскиглив слово поза словом
Спершу були слова вовчі, мало зрозумілі
Та вже скоро по людському вовк скиглив уміло
Лижник спершу не повірив, думав, що приснилось
Та прислухався до вовка і повірив в диво
Хоч слова були, як клекіт – свистіли, хропіли
Але в речення складались, зміст був зрозумілий
І питає вовк людину - що тобі тут треба,
Нащо простору вам стільки – від землі до неба?
Невже мало вам он тих місць, де давно живете,
Нащо людське беззаконня ви в гори несете?
Ось недавно брати ваші вовчицю убили
П’ять маленьких вовченяток в сиротах лишили
Все живе від вас страждає, повільно вмирає
Нема міри гріхам вашим і ради немає
Лижник слухав слова вовчі, думав що сказати,
Як йому на вовчім суді людей захищати?
Лижник вірив, що людина – це розум найвищий
А все інше – для людини, а все інше – нижче
І промовив лижник тихо, страх сидів у ньому
Що людина – досконалість, це вершина всьому
Що людина розум має, образами мислить
Що людина беззаконня ніде не допустить
На усе в людей закони свої рамки мають
Люди в рамках народились, в рамках помирають
Люди Всесвіт осмислили, про духовність дбають
Досліджують океани, в космосі літають
Вовк уважно все послухав, бере собі слово
Про людей він починає говорити знову
Кажеш, люди понад усе, то розум найвищий?
То чому ж тоді людина усе живе нищить?
Крім людей, ніхто у світі не придумав зброї,
Яка сліду від природи не лишить живої
Тай себе вони готові сотні раз вбивати
Щоб крім звірів, над людьми, могли панувати
Бо ваш розум засмічений, гроші сидять в ньому
Ви – трагедія найбільша усьому живому
Ваші символьні думки розум засліпили
Бо реальний світ вони собою закрили
А закони ваші – ліс, хащі непролазні
Заплутались люди в них, як риба у снастях
Тільки зранку ви закон в люди випускаєте
А під вечір ви про нього уже забуваєте
Важко стало лижнику слова підбирати
Треба в бесіді такій аргументи мати
Своїм розумом відчув – вовк правду говорить
Беззаконня на землі люди справді творять
Бо неписані ще є у людей закони
Ці закони всюди є, цих законів повно
Для одних - один закон, а для других – інший
По одних – люди хороші, а по інших – гірші
Та вовки кругом чекали дальшої розмови
Почав лижник говорити несміливо знову
Люди – високодуховні, вони мораль знають
І дітей малих і старших вони поважають
Інтелект свій розвивають, комп’ютери мають,
Про молекули і атом вони усе знають
Люди вивчили будову живої клітини,
На людей уже працюють розумні машини
Як вовки почули це, вверх носи підняли,
Брехунів і лицемірів вони ще не знали
Ось цей вперше тут стоїть, бреше їм, як може
Дальше слухати таке жоден вовк не зможе
Зуби вишкірили всі, ще ближче підбігли,
Ще хвилина і вони б лижника загризли
Вожак грізно загарчав, двох вкусив за ноги
Дуже вчасно він людині надав допомогу
Кажеш, люди – вовк промовив, вищу мораль мають?
То чому ж дітей маленьких вони покидають?
Ось вовчицю вбили ви, сиріт наробили
Та вовчиці між собою вовчат розділили
А у вас – батьки живі, а діти – бездомні
Тож навіщо кажеш ти про якусь духовність?
Гірше того, в вас старці живуть поодинці
Бо кидають діти їх віч на віч зі смертю
І навіщо вихвалятись знаннями клітини
Як не знаєте чому клітини ожили?
Хто життя клітинам дав, з’єднав у єдине?
Хто клітинам ціль задав, чому вони гинуть?
Інтелект у вас низький, його в вас немає
Бо високий інтелект живе не вбиває
Бо високий інтелект про усіх подбає
І природу збереже, і себе згадає
Вам ніколи не впізнати суті у природі
Знання ваші – поверхневі, це грунт на болоті
Ні одного з усіх явищ ви не пояснили
Незнання свої лукаво полями прикрили
Цих полів у вас десятки, а ще скільки буде
Розібратись вам у них неможливо буде
Дехто з вас уже себе Богом уявляє
Та природа бачить все, вона не прощає
Все найвище у природі з найнижчим існує
Кожен раз одне дрімає, а інше панує
Кожен раз вони місцями міняються дружно
Були вищим, стали нижчим – ось рушій потужний
Було колись, що й вовки в світі панували
Самовпевнені були, тож вовками стали
Тепер люди на вершині, та вже крах їх видно
Перед богом за людей навіть вовкам стидно
Годі із ним говорити! – вовки загарчали
Нам його не научити, бо слів тут замало
Бо його учили люди – вчителі без хисту
Краще нам ось цю людину усім дружно з’їсти!
Як почув слова ці лижник, то свідомість втратив.
Бо багато пережив, слів почув багато
Винним він себе відчув перед усім світом
Впав на сніг перед вовками, повалений вітром
Вовки дружно підступили, слина тече з пащі
Вже й сутінки опустились на лісові хащі
Вже ніхто не помішає вовкам ласувати
Хоч людське, та свіже м'ясо будуть смакувати
Та вожак грізно підскочив, грива дибом стала
Довгі ікла вишкалені з пащі показались
Не чіпайте цю людину, вона своє взяла!
М’яса з неї небагато, для нас його мало
Хай вона іде в долину тай людям розкаже
Те, що тут вона почула у розмові з нами
Може серед них знайдеться хоч одна людина
Й зрозуміє, що вовки – не просто тварина
Що усе живе на світі – частинка природи
І людина – теж частинка в цьому хороводі
Що гармонія між ними мусить панувати
Тільки Бог над цілим світом може панувати
Ну а ми підемо дальше, олень слід залишив
Крок широкий, слід глибокий – це велика туша
Не втече від нас далеко, запах гнилі чути
Видно, хворий, то десь близько від нас має бути
Заскиглили вовки люто, хвости підібгали,
По сліду за ватажком уперед помчались
Вже про лижника забули, вже оленя чують
Знову слина, кипить кров, вже м'ясо смакують…
Лежить лижник, холод чує, очі відкриває
Кругом нього сліди вовчі, а вовків немає
Встав повільно, озирнувся – один серед лісу
Місяць вийшов і розвіяв темноти завісу
Йшов повільно слідом лижним до людей в долину
Тягарем лягли на плечі всі людські провини
Їхав в гори один лижник, повертався інший
Місяць світить, сніг іскриться, вітер в горах свище