У мене присмак невдоволення лишився

У мене присмак невдоволення лишився
Від всього того, що колись писав
Колись поетом стати намагався,
Чомусь не знаю ким сьогодні став

Колись хотів народ свій прославляти,
Його підняти над усім земним
Тепер чомусь не хочеться писати,
Не хочу бути писарем блідим

Своїм рядочкам цензором я стану
Якого світ із роду ще не знав
Кидати докори собі не перестану
За те, що їх колись я написав

Я їх безжально буду викидати,
Не буде жалю до творінь моїх
Той день, здається, буду проклинати,
Якщо колись згадаю ще про них...

Кругом талановитіші прижились,
Розумніших від мене – ціла тьма
Як пишуть, в них не тріскаються жили,
І докорів сумління в них нема

А я, мов породілля первозванна
Сто мук і стільки ж сумнівів терпів
Віршів отих сіреньких невблаганно
Позбутися одразу захотів…

Той присмак в мені привидом лишився,
Мене відвідує, мов марево, чомусь...
Та місяць із за хмари показався
І знову я за віршики берусь