♣   Травень 1944, або ще раз про кохання   ♣

По мотивах книги

Сокирко Віри Іванівни

„ Йшли діди на муки.”

        Надворі палахкотів різнотрав’ям травень 1944-го року. Щедрі дощі нарешті напоїли спраглу землю життєдайною вологою і природа ніби проснулась від короткочасного сну. Тепле травневе сонце разом з благодійними дощами розбудило все навкілля, яке вже почало вимирати після квітневої засухи. Все кругом зазеленіло, зацвіло, запахло, защебетало. Без зупинку працювали бджоли, важко перелітаючи з квітки на квітку і з останніх сил долітаючи до вуликів, будучи перевантаженими пилком квітів. Їм активно допомагали поважні джмелі. Було очевидно, що бджоли самі не справляються з тією споконвічною роботою, яку їм призначила матір – природа, тож джмелі з радістю допомагали їм. Все природне взаємодіяло чітко і злагоджено. Здавалося, що в цьому благодатному краю і природа і люди повинні жити в гармонії одне з одним – щасливо і довго, що людські закони повинні бути таки ж, чіткими і злагодженими, як і природні. Але так тільки здавалося…
        По Журавенщині пройшовся слух: „Тут, в тутешніх краях, що по праву сторону від Свічі, вбили німця”. Його знайшли в неглибокому яру – недалеко від гостинця, що з’єднував Журавно із одним із сіл тодішньої Станіславщини. Зачаїлись навколишні села, знали – бути біді. Німці просто так не прощають таких дій супроти себе. І не помилилися…
        Карний загін калмиків, що служив на стороні німців і який входив до складу окремого Калмицького кавалерійського корпусу, приїхав в Монастирець хоч і очікувано, але дещо несподівано. Цей загін був створений на території м. Елісти - тодішньої столиці Калмикії. Це місто було захоплене об'єднаними німецько - румунськими військами ще на початку Другої Світової війни.  До складу цього кавалерійського корпусу входили виключно добровольці, яких не влаштовувала радянська влада і які були готові боротись проти неї в складі німецької армії. Основною задачею цього загону була боротьба з різного роду диверсійними групами та партизанами, що воювали проти німецької армії... 

         І хоча жителі села були заздалегідь повідомлені про приїзд небажаних гостей, і хоча багато з них, переважно дівчата та молоді жінки, втекли з села і поховались по навколишніх лісах, що простяглися від Дністра до сіл Перекоси, Довга, Буянів, частина жителів все ж залишилася в селі. Далась взнаки наївність місцевих жителів – мене не чіпатимуть, тому що я цього не зробив.
        Невеликий загін калмиків нараховував не більше 20 - ти чоловік. Приїхавши на конях з Журавна, вони швидко розквартирувались по сільських хатах, не питаючи дозволу в їх власників. Одним з командирів загону був ще молодий калмик, що приїхав в село бричкою разом з своєю молодою і дуже красивою дружиною Зурією і ще зовсім маленькою, від сили – півторарічною донечкою. Поселились вони в одній з двох кімнат досить просторої хати Миколи Торкачового. Першого дня каральний загін вирішував побутові клопоти, а вже зранку другого дня загін почав діяти…
        Недалеко по сусідству від хати Торкачів проживала одна сільська сім'я. І разом з ними жив їх дев'ятнадцятирічний  син Михайло. Високий і стрункий з простою і щирою вдачею, розумний і кмітливий, він давно вже подобався не одній сільській дівчині. Михайло з батьком не залишили села, так як не хотіли кидати напризволяще рідну оселю.
        Одного разу, коли каральний загін вишукував по навколишніх селах тих, хто міг бути причетним до загибелі німця, Михайло повертався додому з лісу, несучи на плечах невелику в’язку хмизу. Біля самих воріт батьківського дому він раптово, віч на віч зустрівся з Зурією. Вона виникнула перед ним якось зовсім несподівано. Михайло знав, що всі сільські дівчата та й ще молоді жінки покинули село. А тут… Спочатку він побачив її наполовину босі ноги. Потім побачив її довгі, до самих колін, пишні чорні коси, що були перекинуті через два горбики тугих жіночих грудей. А потім Михайло побачив її очі… Таких очей він ще не бачив. Від нього вони були на відстані протягнутої руки і в них Михайло скоріше відчув, ніж побачив цілий світ з величезною кількістю почуттів, вражень, сумнівів і запитань. Жоден поет чи художник в світі не зміг би описати чи намалювати всі гами кольорових відтінків, які грали в цих очах і ніхто в світі не встояв би перед цим поглядом. Якусь долю секунди Михайло намагався зрозуміти чи це якесь видіння перед ним, чи це жива людина, чи щось інше – йому незрозуміле. В очах незнайомки тріпотіли  тепло травневого сонця, ніжності весняних квітів, тривожні і холодні відблиски місяця, миготіння нічних зірок, пристрасті гірських вітрів, гомони карпатських струмків і ще щось таке, яке він не міг ні пояснити, ні зрозуміти. Але це „щось” ніби заворожило його, не дозволяло йому пройти повз незнайомку і заставляло його стояти безпорадно перед дівчиною з в’язкою хмизу за плечима і гарячково шукати якісь слова. Шукав і не знаходив. Всі слова, які раніше знав і якими легко міг скористатись, коли говорив з будь якою іншою дівчиною, тепер чомусь не підходили, не вписувались в ту атмосферу, яка так несподівано виникнула поміж них…

Таких очей він ще не бачив...

        Першими знайшлися слова в Зурії: „А я думала, что в вашей деревне жителей нет. А, оказывается, что они есть”. Помовчавши хвилинку, Зурія допитливим поглядом зміряла Михайла з ніг до голови, а потім вже зовсім іншим, вже не таким впевненим голосом, тихо добавила: „ И даже очень интересные”. Михайло до кінця не зрозумів змісту останніх слів незнайомки. Але щось підказало йому, що він може почувати себе з нею, як рівний з рівною. Затамувавши подих, він швидко проговорив: „А Ви, пані, хто будете? Чи не з тих калмиків, від яких більшість наших людей втекли з села?”. „Да, я с тех, что вчера приехали…но не совсем…” – відповіла жінка, обдумуючи подальші слова. „ Як це так?” – Михайло із здивуванням подивився в глибокі до нескінченності, очі незнайомки, яка вже, як йому здалося, поборола оту першу хвилину розгубленості і почувала себе вже досить впевнено. „ А так...” – загадково відповіла незнайомка і подивилась йому прямо в очі, та так, що ніби блискавиці пройшлися по всьому його тілу – від очей аж до п’яток ніг і легким трепетом розійшлися по усіх клітинках його тіла. Щось ніби проснулось в Михайлові… застукотіло серце, зашуміла кров по всьому юному тілу. Зурія відчула такий дивний стан Михайла. Підійшла ще на пів кроку ближче до Михайла, подала йому свою білу руку і ще раз просвітивши його своїми очима, якось вже зовсім невпевнено сказала: „ А давайте познакомимся. Меня зовут Зурия, а Вас как зовут?”. Михайло кілька секунд усвідомлював сказане Зурією, а потім невпевнено відповів: „А мене змалку звали Михайлом”. Сказавши це, Михайло скоріше відчув, ніж побачив, як тепла і ніжна жіноча рука опинилась в його грубих і як йому здалося, надто незграбних долонях. І як тільки вона обпекла його якимсь дивним і трепетним вогнем, зрозумів, що занадто довго тримає руку цієї жінки в своїх руках, як для звичайного знайомства. Поспішно відпустив її, та якимось шостим чуттям відчув, що рука Зурії ніби неохоче покидали його долоні... З вулиці почувся швидкий кінський тупіт, а за ним чиїсь тривожні голоси. Зурія різко повернулась своїм гнучким тілом, при цьому її довга коса вогнем обпалила обличчя Михайла, аж іскри засвітились йому в очах... Поки Михайло приходив до тями, Зурії вже й слід пропав.
        Пройшло кілька днів. Калмики продовжували робити свою звичну справу. Вже появились перші жертви їх активної діяльності. Калмицькою кулею був тяжко поранений житель села Німко Федір. Не отримавши ніякої допомоги, через кілька днів він помер. Хоронили його всі, хто ще залишився на той час в селі. А це були, в основному, старі люди і діти. Всі молоді жінки і дівчата переховувались в навколишніх лісах. Знали, що їх чекає при зустрічі з калмиками. Це в наш час існує правосуддя..., а тоді ніхто б ні про що і не спитав, тай пожалітись не було б кому.
        Втратила дочку Текля Романів. Йшла з наймолодшою дочкою гостинцем до лісу. Калмицька куля наздогнала чомусь не Теклю, а ще її зовсім маленьку донечку. Як не побивалась Текля, калмики не дали їй допомогти своїй донечці. Ще одна маленька могилка виросла на Монастирецькому цвинтарі...  До півсмерті був побитий калмиками Василь Колос. І тільки з божою ласкою він чудом зумів вижити…
        Стривожений такими подіями, Михайло намагався рідше бувати вдома. Зустріч з калмиками нічого доброго для нього не віщувала. Приходив додому і йшов із нього лиш добре знайомими йому стежками, уникаючи появлятись на гостинці чи в інших людних місцях…
        Так пройшло кілька днів. Михайло, ніби випадково, розпитав людей про Зурію. Взнав, що вона рано залишилась сиротою і заміж вийшла тільки із за того, що потрібно було якось вижити. Як люди це все розізнали, ніхто не знає. Але що саме так і було, Михайло зрозумів це пізніше з його розмов з Зурією. Остання зустріч з Зурією не давала йому спокою. Вперто гнав від себе солодкі спогади про цю зустріч, а вони все поверталися і поверталися. Михайло добре розумів, що Зурія – дружина його ворога, що прийшов на ці землі непрошеним гостем. Але якийсь внутрішній голос підказував йому, що не завжди дружина ворога стає твоїм ворогом. Він розумів, що в Зурії своя сім’я і якщо вона приїхала сюди з своїм чоловіком, то рано чи пізно, вона поїде з ним геть, як тільки загін калмиків виконає своє завдання і покине село. Від цієї думки Михайлові стало якось не по собі. Він виразно зрозумів, що не хоче, щоб Зурія їхала, відчув, що хоче зустрічі з нею. І не просто так хоче, а що все його єство і плоть кожною клітинкою бажає цього…
        Дочекавшись, коли загін калмиків вибрався в іншу частину села, Михайло знайомою стежкою пішов до невеличкого потічка, що протікав через усе село, щоб принести води до хати. Міг взяти одразу два відра, але взяв тільки одне. Буде можливість ще раз сходити по воду, а отже буде більше можливостей побачитись з Зурією. Спеціально не планував цього, але все це виходило в нього якось само собою. Крутою стежкою поміж верболози зійшов вниз до самого потічка. Сьогодні він був неповноводним. Гаряче травневе сонце висушило все його навкілля так, що навіть невелике каміння на його дні виступало зверху понад водою. Пройшовши кілька десятків метрів вверх по течії потічка, Михайло зупинився перед джерелом. Незважаючи на спеку, воно щедро випускало з своїх бездонних сховищ абсолютно прозору, холодну як лід, воду. Скільки себе пам'ятав Михайло - це джерело завжди було тут і незважаючи на пори року чи на примхи погоди дарувало людям свою чудодійну воду. Стоячи перед джерелом, Михайлові чомусь згадались слова його діда: „Щоб ти знав, Михайле, саме з цього джерела і почалась історія нашого села ‒ Монастирця. Та частина села, що там, внизу, то все це з'явилось вже значно пізніше...”. Мало не з усього села сюди приходили люди за водою і вважали її цілющою...  Набравши повне відро води, Михайло оглянувся. Зурії не було видно. Чекав довго, як йому здалося ‒ цілу вічність. Зурія не прийшла. Не знаючи що й думати, Михайло повільно пішов додому. Він відчував, що завдяки обставинам, що склались, Зурія намагатиметься зустрітись з ним. Але цього разу її не було...

Пройшовши кілька десятків метрів вверх по течії потічка, Михайло зупинився перед джерелом...

 
        Коли Михайло другий раз з порожнім відром ішов по воду, біля потічка він нарешті побачив вже знайому йому постать. Зурія скористалась тим, що її донечка заснула і що її чоловіка разом з його командою немає в селі, вирішила використати кілька вільних хвилин по своєму... Вона чекала на Михайла вже з повним відром води в руках і побачивши його, очікувала. Михайлові ноги чомусь стали непослушними. Сповільнивши рух, Михайло якимсь невпевненим кроком підійшов до Зурії. „ Здраствуй, Миша”, – першою заговорила до Михайла Зурія. „Доброго дня вам, пані”, – ледь спромігся вимовити Михайло. „А я тебя давно искала”, – якось дуже просто і буденно сказала Зурія і підійшла до Михайла так близько, що він відчув її гаряче дихання. Її чорні бездонні очі глянули на нього таким поглядом, від якого йому здалося, що якісь неземні сили піднімають його і він починати летіти кудись в безмежні світи, де немає нікого, тільки вона – ця проста жінка, калмичка, якої прагне нескінченно і яка, як йому здалось, так само прагне його... Михайло зібрався з останніх сил і несподівано для себе, вимовив: „І я вас шукав, пані”… Якась невідома їм сила кинула їх обох  назустріч одне одному. Їх губи самі знайшли те, до чого прагнули і злились в один довгий поцілунок. Груди Зурії двома пружними клубками притиснулись до Михайла так, що йому на мить перехопило дихання. Допоки його губи, час від часу ловлячи ковтки повітря, зливались з губами Зурії, тисячі думок промайнули десь далеко в свідомості Михайла: „ Що я роблю? Навіщо і для чого чиню цей гріх? Чому піддаюсь цій дикій пристрасті? Чи кохаю я Зурію і чи кохає вона мене? Що скажуть люди, батьки, родичі? Вона скоро поїде, а я залишусь…”. Та якась інша, незрозуміла йому і ще незвідана ним сила, дуже швидко гнала ці думки. Натомість появлялась інша - більш вагоміша для нього, як на ту мить, думка: „Будь, що буде… будь, що буде”. Михайло був не в силі протидіяти тому, що з ним відбувалось. Його п’янив запах волосся Зурії, він горів від дотику її рук. Його губи пили і пили такий солодкий, такий бажаний та звабливий нектар її губ, від якого крутилась голова, шаленіло серце... Наче увесь світ зійшовся ось тут - в губах Зурії, в її пружних молодих грудях, в її гнучкому та ще зовсім юному тілі. Він манив, кликав,…притягував. І вже серце його - ніби і не його серце. Ось, воно вже нестримно б'ється  в грудях Зурії... А її серце, наче дрібненькі березові листочки, вже тріпотить в його грудях. І вже й душа його - ніби й не його душа... І він вже не знає хто він, де він, що з ним діється... Все навкілля, що затрималось біля них в ці хвилини, наче пір'їнки під дією вітру, закружляло в отому нестримному тані, що закрутив і їх обох якимось фантастичним вихором, вибратись з якого ні йому, ні їй вже не було сил... І вони, злившись в одне єдине ціле, нічого і нікого вже не бачили кругом себе, нікого й нічого не чули і тільки гострі почуття пристрастей, що нахлинули на них з якоюсь неземною силою манили, притягували їх одне до другого. Перед таким поривом страстей та безумного шаленства не встояв би ніхто... І Михайло здався, здався собі, своїм почуттям, отим пристрастям, отим шаленствам, бажанням і тим невідомим йому дотепер поривам, що так міцно єднали їх обох в цю мить… „А...а..а”, - вирвалося з одних грудей, змішалося з тихим дзюрчанням потічка і розсіялось поміж камінням, що стелилося в ньому і повільно б'ючись об стрімкі береги потічка, заховалось в мовчазному навкіллі. „А..а..а”, - відгукнулося в інших, затріпотіло поміж цими ж берегами і так само повільно та неохоче розтануло в вільшаних та вербових кущах, що острівками росли понад цими берегами, заставивши дрібненькі листочки кущів відізватись таким же стривоженим та задивованим трепетом ...
        В селі всюди очі. Люди бачать усе і знають все про всіх. Чи сорока принесла на хвості, чи хтось сказав батькам, але через кілька днів батьки Михайла вже знали про все. Відчуваючи біду, що в любий час може статись з Михайлом і не тільки з ним, його батько вирішив щось робити. „Цю справу затягувати не можна”, - вирішили вони разом з дружиною на короткій сімейній раді...
        Михайло зайшов до хати, коли надворі вже стемніло. Сьогодні калмики виїжджали в інше село і ще не повернулись. Цим скористались Михайло і Зурія… Батько з матір’ю сиділи на лаві край стола і мовчки чекали на Михайла. Тьмяно світив ліхтар, освітлюючи тільки ту частину кімнати, що була ближче до столу. „ Де був?” – твердим голосом запитав батько Михайла. Михайло хотів відмовчатись. Вдав, ніби нічого й не чув і почав роздягатись для сну. Та батько сьогодні був впертим. „ Де був?” – вже голосніше повторив батько і його голосу вже неможливо було не почути. „Це правда, що ти зустрічаєшся з калмичкою?” - твердо запитав батько.  Михайло зрозумів, що на цей раз викрутитись не вдасться. Сказав тихо, але впевнено: „Так”. Тихо зойкнула мама біля столу... Батько встав з лави і швидким кроком вийшов на середину кімнати. Задумався на хвилинку, а потім, перекинувшись швидким поглядом з дружиною, впевнено сказав: „Так ось що, сину. Завтра зранку ти забираєш ось це і йдеш із села. Допоки калмики тут, щоб сліду твого не було в селі. Деякий час поживеш у вуйка”. Сказавши це, батько ще раз показав на два невеликі клунки. В одному з них Михайло впізнав вже зібраний свій одяг. В іншому, значно меншому, напевно були харчі на дорогу. Михайло хотів ще щось сказати, та побачивши твердий та рішучий погляд батька, мовчки роздягся і ліг спати. Батько одним рухом скрутив ґніт ліхтаря. Той відгукнувся останнім кіптявим спалахом і затух. Темрява  нічним маревом охопила усіх, спонукуючи  кожного до сну. Але до ранку не спав ніхто… Михайло лежав і йому бачилась Зурія. Ніби тут вона, поруч, біля нього. Він відчував її всім своїм єством. Манили і манили до себе пахощі її волосся, її ніжного тіла. Таких феєричних ароматів він ще ніколи не відчував. Сам собі дивувався - звідки Зурія взяла цю гаму таких ніжних, тонких і звабливих запахів - чи десь звідти, з широких степів Дикого Поля, про яке йому ще дід розказував, коли згадував про Золоту Орду. Чи з крутих берегів могутньої Волги, на берегах якої тулилась її Батьківщина, а чи може ще звідкись, що вже й ніхто не здогадається... Михайло намагався хоч на кілька годин заснути, проте до самого ранку його тривожили недавно звідані відчуття, яких він зазнав з Зурією... 
        Як надворі ледь – ледь засіріло, ще далеко до сходу сонця, Михайло зібрав свої клунки, попрощався з батьками і швидким кроком подався на гостинець. Село спало. Тихо мерехтіли в небі численні зірки і поступово, по одній, згасали в вранішньому небі. То тут, то там, по усьому селу про всяк випадок гавкали собаки. Дорога проходила повз хату, за вікнами якої спала Зурія. Михайло, сам цього не помічаючи, сповільнив свій хід. Просив Бога, щоб Зурія вийшла і десь глибоко в своїй підсвідомості надіявся на таке чудо. Та Зурія не вийшла. На подвір’ї стояла спряжена бричка. Біля неї - двоє коней, прив’язаних довгими шнурами до стовпців паркану і пофиркуючи не то своїми великими губами, не то своїми широкими ніздрями, щось собі жували. В бричці, обпершись на карабін, дрімав охоронець…
        Пройшло кілька днів…батько Михайла разом з своєю жінкою вечеряли за столом. Надворі вже стемніло, тож готувались до сну. В вікно хтось тихо постукав. Батько підійшов до вікна і в вечірніх сутінках розгледів стривожену постать Зурії. Швидко відкрив сінешні двері. Зурія привіталась, ступила крок за поріг і тихо запитала: „ А где Миша?”. „А Михайла немає”, – відповів батько, ховаючи свій погляд від пильного погляду очей Зурії. „А где?” – швидко перепитала Зурія, оглянувшись про всяк випадок назад на подвір'я. „Далеко…, поїхав до родичів”, – відповів батько, на наважуючись подивитись в очі Зурії. Та все зрозуміла. Не промовивши й слова, вона вийшла за двері і швидким та пружним кроком заховалась в темноті…
        Ще пройшло кілька днів. Михайло не приходив. Зурія щодень по кілька разів ходила за водою. В присмерках, як тільки випадала вільна хвилина, ходила вона знайомими їй і Михайлові стежками, та Михайла не було…

Попереду, на непослушному коні їхав чоловік Зурії...

        По селу пройшовся слух: „Завтра калмики від’їжджають”. Село завмерло в очікуванні. Якась неспокійна тиша зависла над селом, в неспокійному чеканні виглядала з кожного вікна...
        Вони виїхали ще до обіду. Попереду, на непослушному коні їхав чоловік Зурії. Його кінь увесь час махав головою, намагаючись відігнати надоїдливих оводів. Це не подобалось вершнику і він  часто покрикував на нього, іноді допомагаючи собі невеличкою плетеною нагайкою. Позаду, на деякій відстані від загону їхала бричка з Зурією, яка тримала на руках свою маленьку донечку. Біля хати Михайлових батьків бричка зупинилась. Зурія сказала кучеру, що в тій хаті, де вона проживала, вона забула якусь важливу річ. І попросила кучера, щоб збігав туди і забрав її. Як тільки кучер відійшов від брички, Зурія швидко, дрібними кроками, побігла в хату Михайла. Батько Михайла, побачивши Зурію скрізь вікно і не чекаючи стуку Зурії, відкрив двері. Схвильована Зурія швидко витягла із за пазухи невеликий пакунок і простягнула його батькові. „Это прэзэнт для Миши… губная гармонь. Передайте ему”, - сказала це і повернувшись, швидким кроком подалась до виходу. На пів дорозі її зупинив батько Михайла. „Дякую тобі,... дочко”, – сказав батько, підійшов до Зурії і поцілувавши її в чоло, сказав на прощання: „Щасливої тобі дороги… і долі”. Зурія спалахнула малиновими личками і швиденько промовила: „Прощайте, отец”. І так само швидко зникла за дверима...
        Скрізь вікно батьки бачили як Зурія взяла на руки донечку, що вже почала плакати без мами, швидко заспокоїла її. Якраз в цей час підійшов кучер, щось подав Зурії, крикнув на коней і бричка поїхала. Старі вловили останній швидкий погляд Зурії на їхньому вікні і не сказавши ні слова, мовчки сіли на лавку. В очах обох забриніли сльози…
        Вздовж дороги, що звивалась поміж монастирецькими хатами і яка, вирвавшись із села, випрямилась в напрямку до Журавна,  повільно осідав порох від кінських копит та коліс брички. Він ще довго не міг вгомонитись, осідаючи брудними бовдурами на придорожні трави і деревця. Нестерпно припікало уже червневе сонце...

♥        К і  н  е  ц  ь         ♥