Смерічки

У Карпатах, біля річки,
На крутому схилі
Росли поруч дві смерічки
Стрункі та красиві

Росли собі, підростали.
Щось собі шептались
Поміж крон чужих у небо
Потиху вростали

А там сонечко їм гріло,
Крони зігрівало
І смерічкам життєдайну
Силу дарувало

Біля них дзвінкий струмочок
Котив свої води
Веселив обох смерічок
При любій погоді

Тож смерічки підростали
З кожним днем все вище…
Вже й вітри поміж гілками
У їх кронах свищуть

Поруч них стара смерека
Віку доживала
Своїм гіллям знівеченим
Тихенько гойдала

Коромислом старий стовбур
Донизу схилявся
І корінням з сил останніх
За землю тримався

Раз стара заговорила
Мовою простою
Колись я, як юна була
Теж була такою

Також рвалася до сонця,
І була стрункою
Приглядалась вітрам буйним
Своєю красою

Та як виросла найвища –
Вітри розтерзали
Мою красу, стан високий
Гуртом розтоптали

Ви ще юні, тож не рвіться
Вище всіх, до неба
Униз краще подивіться
І внизу вас треба

І внизу життя буяє,
Там коріння ваше
Рости воно не встигає,
Бо корінню важче

Бо  воно в землі дорогу
Важко прокладає
Між камінням і корінням
Для вас сік шукає

І буває, скала тверда
Шлях перекриває.
І буває, потічок
Без дощу всихає

І тоді коріння довго
Інший шлях шукає
Й не завжди ваш стовбур міцно
У землі тримає…

Та не слухали смерічки…
З старої сміялись
Потихеньку…і з вітрами
Віч на віч зостались

Стоять собі дві – високі
На весь ліс - найвищі
Вітри собі у їх кронах
І день і ніч свищуть…

Посвистали, погуляли,
А як нагулялись
То з корінням повалили,
Грубо насміялись…

У Карпатах, біля річки.
На крутому схилі
Лежать поруч дві смерічки,
Сумні, нещасливі

Їх гілля у землю вгнило,
Черви стовбур точать
І живиця з ран глибоких
Слізьми кровоточить...

Біля них стара смерека
Сумно похилилась
Стовбур хилить, порепаний,
Важко зажурилась