Самосели

Вони кинули виклик стихії,
Бо зневірились в людях вони
Повернулись туди, де прожили,
Де дитинство своє провели

І нехай ще у серці образа,
І нехай навкруги тишина,
І невидима чорна зараза,
Що повзе звідусіль крадькома

Вже не чути дитячого сміху,
Полином заростають поля
І вовки розгулялись у лісі,
Допікає холодна зима

Тут життя у бігу зупинилось,
Тут воно у руїнах живе,
Тут минуле стихія убила,
А майбутнє уже не прийде

Вони ж землі свої, найрідніші,
Залишити чомусь не змогли
Тож стихії поглянули в вічі,
Бо її не боялись вони…

Так живуть у лісах самосели,
Із вітрами говорять вони
Хоч розмови сумні, невеселі
Але дихають вільно вони

Бо для них найдорожче – це воля,
В землях цих, тут - у ріднім краю
І нехай прогинається доля
У лісах, що в поліськім раю