Розрита могила

Через село процесія іде...
Такої довгої в селі давно не було
Солдат спереду Євангеліє несе
Афганської війни селом іде відлуння

Старий газон повзе нерівномірно
То відстає, то виривається вперед
Борти опущені гойдаються повільно
Труну із цинку на помості він везе

З боків солдатський караул почесний,
В усіх висить на плечах автомат
Йдуть за труною земляки мовчазно,
Бо кожному убитий був, як брат

Всі зупинились біля свіжої могили,
Салют тривожний тричі пролунав
Ховає мати сльози через силу
І батько поруч згорблений стояв

Слова були палкі, палкі промовці
Бо кожному на серце біль тиснув
Стояли караульні охоронці,
Щоб у труну ніхто не заглянув

На саме дно в могилу опустили,
Земля посипалася зверху на труну
Скрізь сльози мати думала про сина
- А може ця могила не йому?

Може не він ось тут, у сховищі із цинку,
Ніхто ж не бачив мертвого в лице
Може живе ще десь її кровинка?,
А доля смерть цю мимо пронесе

Короткі поминки були по тім у хаті,
Автобус з караульними відбув
Чомусь не може заспокоїтися мати...
Може в труні не син – хтось інший був?...

Сховалось сонце за багряним горизонтом,
Вже чорні сутінки блукають по селі
Дві постаті крадуться попід плотом,
Несуть лопати із собою у руці

Пройшли тихенько повз останню хату,
Потім дорогою аж за село пішли
На цвинтар йшли старенькі батько й матір
Іще надію у серцях несли

Зібрали квіти і вінки з могили,
Перехрестились мовчки й почали...
Копати швидко в них не було сили
Копали так, як лиш вони могли

Нарешті, поза північ, докопались,
Десь під лопатою метал заскреготів
Із під землі труна примарна показалась,
Ще трохи, і побачать, що у ній

Розчистили повільно зверху землю,
Щоб доступ до труни в них кращий був
Лопатою, із хвилюванням, обережно
Батько діру у тій труні пробив

Солодкий сморід вирвався на волю,
Обом старим аж дух перехопив
Невпевнено, тремтливою рукою
Сірник в могилі батько запалив

Дивились зверху зорі з хвилюванням,
Яскраво місяць землю освітив
Темніла пащею розкрита чорна яма
І час неначе біг свій зупинив

Світили довго, сірники горіли,
Нічого зрозуміти не могли
Шукали тіло в цинковій могилі,
А місиво із м’яса в ній знайшли

Стискалося у грудях  серце в мами,
Десь під ногами захиталася земля
Присіли відпочити біля ями,
Лиш вітер між могилами гуляв

Сиділи мовчки, кожен своє думав,
Та син перед очима в них стояв
І кожен в ці хвилини жив минулим,
За сина кожен сам себе картав

Згадали проводи недавні, в сільській хаті,
З села усього молодь там була
Слова звучали щирі, побажань багато,
Щоб відслужив і повертався до села

Та не судилося живому повернутись,
Додому привезли його в труні
Судилося на міні підірватись
Захованій на стежці кам’яній...

Витирає сльозу мати, що з очей поплила,
Якби знала, що так буде, була б не пустила
І сховала б сина свого десь в лісах, в Карпатах
Якби знала, не пустила б, звідки було знати?

Сидить батько, зажурився, думає про сина...
Чому син його загинув? Де тому причина?
І чи варто було сину життя віддавати,
Щоб журились на могилі його батько й мати

Якби знав, що все так  буде, мабуть не пустив би,
Все продав би і від війська сина відкупив би
Бо казали, що так роблять, беруть комісари
Хабарі кладуть в кишені, порядність продали...

Раз так сталось – мало бути, видно провинились
Десь колись в житті своєму Бога прогнівили...
Сидять двоє на могилі, гріхи споминають
Наче сповідь перед Богом, тут, вночі, тримають...

Посиділи, пригадали, трохи легше стало,
Про родимку, що у сина, мати пригадала
Про родимку, що за вухом, перчиком чорніє
Встає батько, сірник світить, мати над ним мліє...

До сих пір була надія, та уже немає
Є родимка, ось – чорніє. І сірник згасає...
Закололо біля серця, ноги підігнулись
Чи свідомість загубили, чи , може , заснули?

Вже сіріє чорне небо, вже іде до ранку...
Поховали сина вдруге – вже свою кровинку
Тепер точно будуть знати до кого ходити,
З ким сидіти, з ким журитись, і з ким говорити...

Пройшов час, води немало з того часу сплило
Сидять двоє на лавочці біля свого сина
Кругом нього огорожа, в ногах чорнобривці
Сидять собі, щось говорять з сином наодинці...

Над могилою калина кетяги гойдає
І гіллям тремтливу свічку від вітру ховає...
Не спить вітер, не дрімає, він всюди буває
Скільки в нас могил розритих? – лиш один він знає