Про давнину
Колись, як був я ще малим,
Легенду батько розказав
І щоб у вічності не канула вона,
Я вам її переказав…
Давно у лісі, над Дністром,
Серед лісів могутніх
Монахи жили в єдності, гуртом
Над берегом крутим і недоступним
Звели вони з роками монастир,
Дзвіницю поруч й церкву збудували…
В лісах для них водився дикий звір,
Земля їх щедро хлібом дарувала
Молились Богу кожен день вони,
Щодень просили в нього благодаті
Дари збирали Божі восени,
А навесні спішили ниви засівати
Від недругів небажаних вони
Високим частоколом захистились
А для гостей у цій міцній стіні
Вони прохід з воротами лишили
Ворота – кажуть, ті важкі були,
Одному їх відкрити не під силу
Коней чіпляли, щоб відкрити їх
Як гості до монахів приходили
Потрохи поселенці біля них
Й свої хатиночки зводили
Сади собі садили кругом них,
Як інші – і любили, і родили
І сонечко їм сходило щодня,
Щоранку їх росою напувало
І гріло їх усіх, і берегло,
Любові їм і віри надавало
Здавалося, що буде так завжди,
Що край отой біди не буде знати
І що довічно діточок малих
Щаслива мати буде колисати…
Але біда негадано прийшла,
Нагнав зі сходу вітер чорні хмари
Одного разу зранку, з-за Дністра
Прийшла орда – монголи і татари
На конях в них всі воїни були,
У бурдюках вони кумис возили…
Усюди, де проходили, вони
Все грабували, нищили, палили
І довгі піки в воїнів були
Й щити залізні, що мечем не розрубати
До сідел був прив’язаний аркан
Щоб жінку, котра краща, пов’язати
А за плечима кожен лук несе
І сагайдак, що в ньому – стріли…
Не було сили на той час ніде,
Яка б цю силу хижу зупинила
Нікого не обходили вони,
Не обминали жодної хатини
Повсюди, де проходили вони
Розносив вітер чорні попелини
Вози з собою конями тягли,
На них грабоване майно ховали
Чи золото, чи срібло, чи вино,
Усім куферки туго набивали...
І монастир побачили вони,
І заблистіли хижо косі очі
Бо ще одне поселення знайшли,
На нього в них багато є охочих
І хан Батий шатро звести звелів,
Зібрав своє старшинство на розмову –
Із берегів Дністра не взяти монастир,
Бо втратимо людей багато знову
І хитрий план придумали вони:
Щоб воїнів даремно не втрачати,
Вони надумали гору ту обійти
І монастир з другого боку взяти
А щоб ченці вночі спокійно спали,
Щоб кінський тупіт їх не розбудив,
Вони сукном копита коням обв’язали –
Сам хан найстарший так їх научив...
Як на горі - Бакоцині схід сонця показався,
Як показались перші відблиски роси
Ординський натовп у поселення ввірвався
І зупинився під важкими ворітьми
Побачили їх зверху охоронці
І розбудили всіх в монастирі
І за мечі взялися оборонці,
Всі як один – і молоді й старі
Та сили надто вже були нерівні
Ченців ніхто військового мистецтва не учив
Вони ж були у Бога на служінні…,
Та кожен захищався, як умів…
А щоб ворота ті важкі відкрити
До них коней ординці прив’язали,
Щоб оборонців від воріт відбити
Їх стрілами із луків відганяли…
Не довго за воротами борня тривала,
Не довго зойк і стук мечів лунав…
Ще сонечко роси не осушило,
А вже останній оборонець впав
Ординці все з монастиря забрали,
Усе, що лиш могли вони забрати
Що не змогли – спалили, зруйнували…
Одні ворота не змогли поруйнувати
Не зупинили варварів місця святії,
Ні страх перед Всевишнім їх не зупинив
Жадоба крові і багатства й тіла
Їм розум і свідомість помутив
А як зробили вони чорну справу,
Награбували всякого добра
Коней своїх миршавих осідлали
І подались з руїн монастиря
А жителі оті, що врятуватись
Порозбігались по навколишніх лісах
То тут, то там місцями оселялись
На власний ризик і на власний страх...
Не довго злії сили в сурми грали,
Не довго чорний дух торжествував
Орду ворожу пращури прогнали
Бо сам Господь їм сили надавав
А тих татар, що у полон зловили
По Божому і як по совісті ведеться
Поміж Дністром усіх їх поселили
І між горою, що Бакоциною зветься
Сказали їм – живіть ось там
Законам нашим голови схиляйте
Тепер моліться нашим вже Богам
І віру нашу всюди поважайте
Якщо вам скривджена земля простить,
Ліси ось ці для вас стежки відкриють
То, може, вам і наш народ простить
І може й Бог простити вам зуміє...
Уже роки у далечінь спливли,
Віки уже сліди монастиря сховали
Із тих поселень, що в лісах були
Знайомі села нам повиростали
Те, що найближче до подій було
Люди Старим Селом назвали
В честь пам’яті про те село
Що над Дністром у лісі процвітало
А рядом виросло іще одне село
Воно ченців історії вінець
Бо почалось воно з монастиря
І звати це село – Монастирець
А недалеко зовсім, за горбом
Іще одне село з під вишень виглядає
Воно також з під стін монастиря
Которино – село це назву має
А онде – під горою, за Дністром,
До лісу притулившися близенько
Виблискує церковним куполом
Село, що має назву – Журавенко
Татари тут прижилися давно,
Гріхи свої вони в Дністрі відмили
І заслужили прощення вони,
А Бог і люди їм гріхи простили
А назва в нього дивная така
Пішла від того, що ще дуже довго
Жура ходила в сутінках селом,
Вимолювала прощення у Бога
Журилися старі і молоді,
Степ половецький манив їх ночами,
Бо снилось їм, що знову на коні
Вони змагаються із вольними вітрами...
А там – вверху по течії Дністра
Тихесенько собі й Журавно мріє
Воно також з під стін монастиря,
Понад Дністром садами зеленіє…
І тут селились ті, з монастиря,
Що від убивць непрошених втікали
Жура – воно, назвали ці місця
І назву цю віками зберігали…
Жура блукала довго в цих місцях,
У Журові, Журавкові… селилась
Журу носили люди у серцях
І Богові Всевишньому молились…
Історія шляхами вдаль ішла,
Історія стежин не шанувала
Чи так воно насправді все було
Історія нам правди не сказала
Та я, коли школяриком ще був,
Ще Букваря не вмів як слід читати
Топтав стежки ногами над Дністром,
Ходив ворота ті важкі шукати...
Хтось може вірити в легенду, а хтось ні,
Але підіть в Старе Село, чи в Журавенко
Пройдіться ви по всій Галичині
І роздивіться навкруги гарненько
Уважно придивіться до облич
Чи старших трохи, а чи наймолодших
Татарські риси ви побачите у них –
Чуть більші вилиці, чи трохи косі очі
І не здивуюсь я ні трохи, ні на мить,
Коли в села найпершої красуні
В очах знайома риса заблистить –
Історії прадавньої відлуння...
Колись, як був я ще малим,
Легенду батько розказав
І щоб у вічності не канула вона
Я вам її переказав
13.03.2004