Про давнину

Колись, як був я ще малим,
Легенду батько розказав
І щоб у вічності не канула вона,
Я вам її переказав..

Давно у лісі, над Дністром,
Серед лісів могутніх
Монахи жили в єдності, гуртом
Над берегом крутим і недоступним

Звели вони з роками монастир,
Дзвіницю біля нього збудували…
В лісах для них водився дикий звір,
Земля їх щедро хлібом дарувала
 
Молились Богу кожен день вони,
Щодень просили в нього благодаті
Дари збирали Божі восени,
А на весні спішили ниви засівати

Від недругів небажаних вони
Високим муром захистились
Лиш для гостей у мурі тім, в стіні
Вони прохід з воротами лишили

Ворота, кажуть, ті важкі були,
Одному їх відкрити не під силу
Коней чіпляли, щоб відкрити і тягли
Як гості до монахів приходили

Потрохи поселенці біля них
Й свої хатиночки зводили
Сади собі садили кругом них,
Як інші – і любили, і родили

І сонечко їм сходило щодня,
Щоранку їх росою напувало
І гріло їх усіх, і берегло,
Любові й вірі сили надавало

Здавалося, що буде так завжди,
Що край отой біди не буде знати,
Що вічно діточок малих
Щаслива мати буде колисати

Але біда негадано  прийшла,
Нагнав зі сходу вітер чорні хмари
Одного разу, до схід сонця, з-за Дністра
Прийшла орда – монголи і татари

На конях воїни у них були,
У бурдюках вони кумис возили
Усюди, де проходили, вони
Все грабували, нищили, палили
 
І піки в воїнів отих були,
Й щити залізні, що мечем не розрубати
Аркан прив’язаний був до сідла
Щоб жінку, котра краща, пов’язати
 
А за плечима лук у кожного із них
І сагайдак, а в ньому – стріли…
Не було сили на той час ніде,
Яка б орди навалу зупинила

Нікого не обходили вони,
Не обминали жодної хатини
Повсюди, де проходили вони
Лиш дотлівали чорні попелини

Вози з собою конями тягли,
На них грабоване майно ховали
Чи золото, чи срібло, чи вино,
Усім куферки туго набивали...

І монастир побачили вони,
І заблистіли хижо косі очі
Іще одне поселення знайшли,
На нього в них багато є охочих

І хан Батий шатро звести звелів,
Зібрав своє старшинство на розмову…
Із берегів Дністра не взяти монастир,
Бо втратимо людей багато знову

І хитрий план придумали вони:
Щоб воїнів даремно не втрачати,
Вони надумали гору ту обійти
І монастир з другого боку взяти

А щоб ченці вночі спокійно спали,
Щоб кінський тупіт їх спросоння не збудив,
Вони сукном копита коням обв’язали -
Сам хан найстарший так їх научив...

Як на горі – Бакоцині схід сонця показався,
Як показались перші відблиски роси
Ординський натовп у поселення ввірвався
І зупинився під важкими ворітьми

Побачили їх зверху охоронці
І розбудили всіх в монастирі
І за мечі взялися оборонці -
Всі до одного – й молоді, й старі

Та сили надто вже були нерівні
Ченців ніхто військового мистецтва не учив
Вони ж були у Бога на служінні,
Хоч кожен захищався, як умів

А щоб ворота ті важкі відкрити
Коней до них ординці прив’язали,
Щоб оборонців від воріт відбити
Їх стрілами із луків відганяли…

Не довго за воротами борня тривала,
Не довго зойк і стук мечів лунав
Ще сонце ранньої роси не осушило,
А вже останній оборонець впав

Ординці все з монастиря забрали,
Усе, що лиш могли забрати
Що не змогли - спалили, зруйнували…
Одні ворота не змогли поруйнувати

Не зупинили варварів місця святії,
Їх страх перед Всевишнім не спинив
Жадоба крові і багатства й тіла
Їм розум і свідомість помутив

А як зробили вони чорну справу,
Награбували всякого добра
Вони коней своїх миршавих осідлали
Й поїхали з руїн монастиря

А поселенці ті, що врятуватись встигли
Порозбігались по навколишніх лісах
То тут, то там собі місцями оселились -
На власний ризик і на власний страх...

Не довго злії сили в сурми грали,
Не довго чорний дух торжествував
І пращурі непрошених гостей прогнали,
Бо сам Господь їм сили надавав

А тих татар, що у полон зловили
По Божому і як по совісті ведеться
Поміж Дністром усіх їх поселили
І між горою, що Бакоциною зветься

Сказали їм - живіть ось там
Законам нашим голови схиляйте
Тепер моліться нашим вже Богам
І нашу віру всюди поважайте

Якщо вам скривджена земля простить,
Якщо ліси для вас свої стежки відкриють
То, може, вам і наш народ простить
І може й Бог простити вам зуміє...

Роки з водою в далечінь спливли,
Вже слід монастиря ліси сховали
Із тих поселень, що в лісах були
Знайомі села нам повиростали

Те, що найближче до подій було
Люди Старим Селом  назвали
В честь пам’яті про те село
Що над Дністром у лісі процвітало

А рядом виросло іще одне село
Воно ченців історії вінець
Бо почалось воно з монастиря
І звати це село – Монастирець

А недалеко зовсім, за горбом
Іще одне село з під вишень виглядає
Воно також з під стін монастиря
Которино – село це назву має

А онде - під горою, за Дністром,
До лісу приголубившись тихенько
Виблискує церковним куполом
Село, що має назву – Журавенко

Татари тут прижилися давно,
Гріхи свої вони в Дністрі відмили
І заслужили прощення вони
А Бог і люди їм гріхи простили

А назва в нього дивная така
Пішла від того, що ще дуже довго
Жура ходила в сутінках селом,
Вимолювала прощення у Бога

Журилися старі і молоді,
Степ половецький манив їх ночами,
Бо снилось їм, що знову на коні
Вони змагаються із вольними вітрами...

Історія шляхами вдаль ішла,
Історія стежин не шанувала
Чи так воно насправді все було
Історія нам правди не сказала

А я, коли школяриком ще був,
Ще Букваря не вмів як слід читати
Уже стежки топтав понад Дністром,
Ходив ворота ті важкі шукати...

Хтось може вірити в легенду, а хтось ні,
Але підіть в Старе Село, чи в Журавенко
Пройдіться ви по всій Галичині
І роздивіться навкруги гарненько

Уважно придивіться до облич
Чи старших,  а чи наймолодших
Татарські риси ви побачите у них
Чуть більші вилиці, чи трохи косі очі

І не здивуюсь я ні трохи, ні на мить,
Коли села в найпершої красуні
В очах знайома риса заблистить -
Історії прадавньої відлуння...

Колись, як був я ще малим,
Легенду батько розказав
І щоб у вічності не канула вона
Я вам її переказав

                                        13.03.2004