♣  Хресна дорога ♣

                                                Зміст.                                                                        Сторінка.

Передмова.

Розділ 1. Нашестя зі сходу....................................................................................................................1
Розділ 2. Три години на збори……………………………………………………………………….2
Розділ 3. Співбесіда……………………………………………………………………………….….3
Розділ 4. Дорога в нікуди………………………………………………………………………….…4
Розділ 5. Подих чужини………………………………………………………………………….…..5
Розділ 6. Час усіх покаже…………………………………………………………………………......6
Розділ 7. Будні Ґулаґу…………………………………………………………………………….…..7
Розділ 8. А тим часом в Україні……………………………………………………………………...8
Розділ 9. Відлуння Батьківщини…………………………………………………………………......9
Розділ 10. Потрібно відважитись..…………………………………………………………………..10
Розділ 11. Друзі……..………………………………………………………………………………...11
Розділ 12. Пропажа…………….……………………………………………………………………..12
Розділ 13. Свояк.……………………………………………………………………………………...13
Розділ 14. Вдихнути України………………………………………………………………………...14
Розділ 15. Львів...…………………………………………………………………………………….15
Розділ 16. Дорога додому……………………………………………………………………………16
Розділ 17. Вербна неділя……………………………………………………………………………..17
Розділ 18. Розчесали кучері дівчата…………………………………………………………………18
Розділ 19. Русалонька………………………………………………………………………………...19
Післямова.

Передмова.

Розділ1. Нашестя зі сходу.

Обдурили нас совіти… Ой, обдурили.
Ще таких „ приятелів ” в Галичині не

було. Прийшли до нас визволителями,
а стали нашими душителями…...........
(Сокирко Віра Іванівна)
 

        17 – го вересня 1939 – го року о 5-й годині ранку Червона Армія, виконуючи наказ Й. В. Сталіна та віроломно порушивши радянсько – польський кордон, почала окупацію земель Другої Речі Посполитої. Прикриваючись надуманим в кремлівських задвірках брехливим гаслом про споконвічне прагнення частини жителів східних польських земель жити в складі Радянського Союзу, війська Червоної армії протягом кількох днів захопили частину територій Львівського, Тернопільського, Волинського та Станіславівського воєводств і вже 19 – го вересня захопили Львів. Ця операція здійснювалась силами війська Українського фронту під командуванням  Семена Костянтиновича Тимошенка. Слід відмітити жорстокість і цинічність радянських військ при здійсненні цієї операції. Так наприклад,  21-го вересня на околиці Львова відбулась зустріч радянської і польської делегації, на якій поляки повідомили радянське командування про намір генерала Лянгрена увечері цього ж дня прибути на перемовини у містечко Винники. Радянське військове керівництво відмінило атаку на Львів до 22-го вересня. 22-го вересня 1939-го року після непростих перемовин з радянським командуванням польський гарнізон, що базувався у Львові, погодився капітулювати на почесних для себе умовах. Пункт 8 підписаної польською і радянською сторонами угоди гарантував офіцерам та жовнірам польської армії особисту свободу, недоторканість майна, право на виїзд до зарубіжних країн... Проте ця угода не була виконана радянською стороною. При виході з міста  обеззброєні колони поляків були оточені частинами Червоної армії і частинами НКВС та відправлені на розстріл в табори смертників...

        Зважаючи на те, що приблизно в цей же час західна частина Польщі вже була захоплена військами Великого Рейху, можна стверджувати, що Річ Посполита, як держава, перестала існувати. Це ж саме можна стверджувати і щодо України. Вона ще раніше від Польщі перестала існувати як держава. Незважаючи на те, що формально УРСР входила в склад СРСР як незалежна радянська республіка, її права, як держави, всесторонньо обмежувались союзним законодавством, яке творилося і писалось в Кремлі.
        Тож місцеве населення в таких умовах було поставлене перед важким вибором – визнавати нову владу, чи не визнавати. Альтернатив в цьому випадку було дуже і дуже небагато. А тому частина місцевого населення добровільно переселилась в ту частину Польщі, яку окупував 3-й Рейх чи в інші держави. А ті, що залишились на місці, або зайняли очікувальну позицію, або, надіючись на лояльність нової влади, підтримали її. При цьому значна частина населення окупованих радянськими військами територій, що залишилась там, добровільно русифіковувались. Відкрите протистояння новій владі в цьому випадку означало або тюрма, або заслання в Сибір чи фізичне знищення. Та частина українського населення, що підтримала радянську владу надіялась, що відтепер ця частина території України отримає значно більше прав і свобод, ніж це було при її існуванні в складі Речі Посполитої. Заради правди слід відмітити, що в умовах багатовікового існування Речі Посполитої на землях, що в 1939 – му році відійшли до складу західних областей України в відносинах між поляками та українцями встановився певний паритет відносин, що передбачав цілий ряд вольностей для українського населення. Так наприклад, галицькі українці мали свої школи, народні доми, часописи, читальні, церкви… Польська культура, церква, ідеологія стали невід’ємною частиною культурно – релігійних процесів, які склались в цьому регіоні і були сприйняті всіма верствами населення, до складу яких крім поляків і українців входили ще й євреї, вірмени, білоруси, росіяни, болгари, німці і багато інших національностей. Певна річ, що влада Польщі  в більшій мірі захищала інтереси польської частини населення. На цей час подібної політики щодо автохтонної частини населення дотримувались практично абсолютно всі держави. Тоді це було загальноприйнятою нормою і, напевно, було оправдане в умовах формування держави чи в умовах наявності значних зовнішніх загроз, хоч це багатьом і не подобалось.    

Вересень 1939 - го року. Радянські війська здійснюють анексію польських земель.

            Зразу ж після того, як радянські війська силою і обманом захопили Львів група місцевих політичних діячів вирішила урочисто зустріти так званих „визволителів”. Ними була направлена делегація від імені місцевого населення для зустрічі з радянськими військовими та цивільними чиновниками. делегацію очолював один з найстаріших проукраїнських політиків того часу, 80-річний Кость Левицький. Зустріч відбулась 24-го вересня 1939-го року, на якій місцеві політики запевнили нову владу в її визнанні і до їх готовності співпрацювати з нею. Разом з тим члени делегації висловили побажання та надію на те, що радянський уряд створить всі умови і забезпечить діяльність українських культурних, релігійних, наукових, господарських та інших інституцій. В середовищі тодішніх місцевих політиків ще жевріла надія на західно українську автономію, чи, навіть, на свою українську державу. Проте не так сталося, як гадалося... В окупантів були свої плани, що докорінно відрізнялись від планів і надій місцевих політиків. В Кремлі надіялись зробити Україну разом з її західною частиною сировинним та ресурсним додатком Російської імперії. Знаючи про багаті та родючі західноукраїнські землі, про розумних, працелюбних та талановитих людей, що проживали на них Росія надіялась і збагатити, і зміцнити свою державу, яка вже в завуальованій формі існувала під виглядом Радянського Союзу. І для цього Росії було потрібно в першу чергу подавити, або повністю знищити пропольські, а за ними і проукраїнські настрої серед місцевого населення.  Тож підкотивши рукави, росіяни взялись за виконання цієї справи...

         Разом з „ золотим вереснем ” зразу ж за радянськими військами на землі Західної України прибула ціла когорта чиновників найрізноманітніших мастей та каральний і все контролюючий апарат НКВС. Їхніми зусиллями на недавніх польських територіях було вчинено цілий ряд акцій, що в першу чергу були направленні на остаточне руйнування створеного польською державою усього адміністративного апарату, на знищення структури управління народним господарством, судової та податкової систем, місцевих органів влади. Усіх, хто чинив опір цим змінам нова влада записувала в когорту ворогів народу і не церемонячись ні з чим, безжалісно розправлялась з ними. Розправам підлягали і ті, які вітали прихід нової влади, але які дозволяли собі критикувати її діяння.

Радянські та німецькі офіцери на навоствореному німецько - радянському кордоні.

        Одним з перших і найважливіших завдань, які ставили перед собою органи НКВС була швидка і повна нейтралізація діючих на цей час явних і потенційно небезпечних політичних опонентів. А тому перші ж репресії, що здійснювались НКВС почались з того моменту часу, як тільки нога російського окупанта ступила на польську землю. Протягом вересня 1939-го року і початку жовтня на  територіях Галичини та Волині  було заарештовано і вивезено на схід практично усіх керівників найбільших партій. Для прикладу, газета „Краківські вісті” в 1942-му році розмістила на своїх сторінках прізвища понад 250-ти галицьких інтелігентів та політичних діячів, які були заарештовані та вивезені в Сибір, або вбиті протягом тільки вересня - жовтня 1939-го року.  І в першу чергу ці репресії були направлені на представників двох найбільших національних груп, що проживали тоді в окупованих радянськими військами територіях - поляків, що були домінантною по чисельності населення групою і які були правлячою групою в цій місцевості до окупації. Другою такою групою як по чисельності, так і по її значенні в в економічному та політичному житті народу були євреї. Американський дослідник, професор Ян Гросс,  посилаючись на посилання - меморандум Міністерства закордонних справ Лондонського еміграційного уряду Польщі від 15.03.1944-го року так пише про чисельність депортованих з захоплених росіянами польських територій: „Чисельність польського населення, депортованого в СРСР в 1939 ÷ 1941-х роках становила 1 мільйон 250 тисяч чоловік. ”. І це при тому, що на цих територіях в момент депортації проживало трохи більше 7-ми мільйонів чоловік. Тобто за 2 роки радянської влади з цих земель було вивезено практично кожного сьомого жителя.  Для прикладу, в перші дні окупації Східних земель Польщі Червоною Армією з територій польських воєводств - Львівського, Станіславського, Тернопільського та Волинського емігрувала значна частина польських державних службовців, офіцерів, лікарів, адвокатів, працівників залізниць та банків, заможних селян та інтелігентів. Разом з ними виїхали і їх сім'ї.  Тільки до окупованої німцями частини Польщі перебрались від 20-ти до 30-ти тисяч поляків, українців та євреїв. В своїй більшості це були молоді та найбільш активні члени суспільства. Зате різко зросла кількість росіян в цей же проміжок часу... Внаслідок таких жорстоких та послідовних дій радянської влади на окупованих територіях різко змінився соціальний склад населення. До початку, коли війська Третього Рейху напали на радянський Союз поляки і євреї  були вже там соціальними меншинами.

        Отже буквально в перші місяці окупації польських земель радянська влада вирішила своє перше і основне завдання - діями Червоної Армії і НКВС повністю була розвалена структура польської держави, був подавлений спротив поляків новій владі. А та частина польського населення, що намагалась хоч якось вести боротьбу з червоною окупацією, змушена була піти в глибоке підпілля. Тож Кремль отримав змогу перейти до виконання свого наступного завдання - вбити національний порив вже українців, в яких ще жевріла надія на створення своєї власної держави.

Розділ 2. Три години на збори.

         За вікном ось уже котру годину безперестанно бешкетувала мрячка. Дрібний, але рясний дощ в парі з холодним вересневим вітром ніби насміхалися з людей. Вже кілька днів підряд вони не випускали людей з своїх хат, із за чого ті дуже переживали. На колгоспних полях та на власних городах селян дозрів урожай. Своєю стиглістю та багатством він просився в комори та засіки селян, а погода, ніби навмисно, робила все, щоб урожай якомога довше залишався в полі. Важке житнє колосся, набравши вологи, хилилося до землі. В багатьох місцях тонкі стебла жита не витримували ваги важких колосків і під їх вагою ламались. При цьому переспілі зерна випадали з колосків, рясно вкриваючи намоклу землю під собою... Село завмерло в тривожному очікуванні. Ще кілька днів такої негоди і бути біді...

        Петро Григорович не спав тієї ночі. Тривожні передчуття, що хтозна звідки брались в його голові, не давали йому заснути. Зовсім недавно його призначили головою колгоспу в селі Монастирець - одному з найбільш віддалених від районного центру Журавна сіл. Впирався, не хотів цієї посади. Ще більше за нього не хотіла цієї посади його дружина - Марія. Обоє знали з якою охотою працюють місцеві селяни в ось цьому колективному господарстві. Знали, та ще й боялись... Усі ще аж надто добре пам'ятали недавній випадок з головою колгоспу їхнього села Стехновичем Олексою, коли в хату новопризначеного голови  прийшли хлопці з лісу і серед білого дня забрали його з дому, вивели за село і там розстріляли. І не завадили їм робити свою чорну справу ні плач дітей, ні зойки жінки страченого. Про себе осуджував цих, так званих псевдо патріотів, що вбивши одну, чи другу людину з місцевого населення думали собі, що цим значно послабили радянську владу. І чи ця причина, чи неперервний багатоденний дощ, чи ще щось інше, про що він ще не здогадувався, не давали йому спокою ось вже на протязі кількох днів. Несподівано йому чомусь пригадалось останнє засідання Журавнівського райкому партії, на якому його обирали, а правильніше сказати - призначали головою колгоспу. Адже там його призначення вже було простою формальністю так як перед цим він мав важку розмову з начальником Журавнівського відділку МВС капітаном Федоровим. Вірніше сказати, це була не розмова, а монолог не дуже то й тверезого капітана Федорова  з самим собою. В кінці довгого і не дуже то й зрозумілого для Петра Григоровича монологу Федоров категорично запитав його: „Тож яке буде ваше рішення, товаришу Петре Григоровичу?”,- і при цьому його рука багатозначно лягла на кобуру пістолета, що хвостом теліпалася в нього при боці на довжелезних ремінцях. Тоді Петро вибору не мав...

        Несподівано хтось не дуже голосно, але впевнено постукав в вікно кімнати, в якій знаходився він з дружиною. Його часто будили так по ночах, але на цей раз, як йому здалося, стукіт в шибку вікна був якимось особливим - аж надто самовпевненим та настирливим.  Петро повільно встав з ліжка, черкнув сірником по боковій стінці коробки для сірників і в тусклих променях вогню, яким спалахнув сірник, глянув на годинник. Той показував половину першої ночі. Не даючи погаснути сірникові, зняв скло з гасової лампи, підкрутив гніт і запалив його. Коли той розгорівся, закрив його склом, відрегулював яскравість світла і підніс лампу до вікна, за яким темними сумерками бовваніла ніч. Приглушеним, трохи стривоженим голосом кинув в тьму ночі: „Хто там посеред ночі? Людям спати не даєте, а вештаєтесь в таку пізню годину...”. Натомість в вікно постукали ще більш настирливо. Цей стукіт вже остаточно розбудив його Марію, що спала поруч з ним, а також і його дітей, що спали в сусідній кімнаті. Відчув, як кожен куток його кімнати, кожен її закоулок наповнились якоюсь чорною тривогою та настороженістю, що спричинило до повної тиші в кімнаті. Тільки було чути його важке та швидке дихання Марії, що стривожено виглядала з під покривала. Петро зрозумів - така настирливість неочікуваних гостей за вікном не до добра. Місцеві стукають в вікно зовсім не так. А тут - ніби вбивча черга з автомата...  За вікном, в блідих  відблисках світла впізнав чомусь злобливо перекошене обличчя дільничного міліціонера Кравця. Позаду нього тінях ночі ховались ще кілька облич. Із за вікна несподівано почувся вже добре знайомий йому голос: „Відкривай скоріше, в нас немає часу!” По голосу упізнав капітана Федорова, того самого, що проводив з ним співбесіду перед тим, як його мали призначити головою колгоспу... Петро босоніж вибіг в сіни і поспішно відсунув дерев'яний засув, що краще любого металевого замка утримував сінешні двері закритими. Як тільки двері сіней відкрились, обидва - Кравець та капітан Федоров поспішно увійшли в сіни і знайшовши в сінешній тьмі ручку дверей, що вели в кімнату, безцеремонно та без стуку увійшли в неї. За ними, дещо розгубленим увійшов і Петро. Їх усіх тривожним поглядом зустріла дружина Петра - Марія, яка лежала в ліжку майже накрившись з головою саморобною ковдрою. І тільки її очі двома чорними вуглинами випромінювали тривогу, що такою ж чорною мрякою наповнювала всю кімнату. Федоров, не церемонячись, підійшов до невеликого столика, що стояв під стіною якраз навпроти дверей, витягнув з нагрудної кишені гімнастерки якийсь папірець, кинув його на стіл і різким голосом майже прокричав: „Товаришу Савуляк, вам відома інструкція - вказівка наркома ВС УРСР товариша Рясного від 15.04.1944 року про порядок виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля? ”. Федоров говорив аж надто впевнено - так, ніби то розказував про цю постанову іншим вже в сотий раз. При цьому його і так скривлене обличчя стало наглим і дуже виразно випромінювало зневагу до всіх присутніх в кімнаті, навіть і до тих, що зайшли в кімнату разом з ним. Зразу ж після перших слів Федорова вся кімната наповнилась запахом самогонного перегару, поту, стухлого сигаретного тютюну та ротовою гниллю, що рвалася на волю з уст Федорова разом з його словами. Всю цю гаму запахів важко було відчувати, а тому Петро Григорович інтуїтивно потягнувся до вікна, щоб відкрити його. Та Федоров не дав йому цього зробити, перекривши Петру шлях до вікна своїми запалими грудьми. При цьому його права рука звично лягла на кобуру пістолета, що недбало, як і колись, висіла на широкому армійському ремені і своїм нижнім кінцем майже сягала коліна власника. Петро подумав про себе: „І як ось цей горе - начальник до сих пір не загубив свого револьвера?”. Проте вголос відповів на запитання Федорова: „Звичайно, відома... Адже саме я, а не голова сільської ради готували для вас ті списки людей, про які йдеться в цій постанові. І я хочу нагадати вам, товаришу Федоров, що це не входило в мої обов'язки. Адже ці списки не зійдуть мені на полі озиминою, за яку ви ж разом з секретарем райкому партії товаришем Юсуповим будете мене питати  вже через кілька тижнів...”. Почувши ці слова, Федоров аж позеленів з люті, заговорив швидко та голосно, аж слина проскакувала скрізь його рідкі зуби: „Товаришу Савуляк, ви прекрасно знаєте, що ваш голова сільської ради в той момент часу був задіяний в нашій спец операції, яка проводилась в сусідньому Войнилівському районі. І він ніяк не міг підготувати ці списки... А що стосується самих ваших списків, то ось вони..., - і Федоров вказав своєю лівою рукою на аркуш паперу, що лежав зім'ятим, мов якийсь непотріб, на столі, - та чи відомо вам, що особи, вказані вами в цьому списку, вже або безвісти пропавші, або мертві, або вже виселені? Це ж що виходить, що з вашого села вже й нема кого виселяти? З села, в навколишніх лісах якого аж кишить від оунівців, бандерівців, упашників і іншої сволоти... Ви за кого мене маєте, товаришу Савуляк? Чи, може, ви самі захотіли на етап? Ось вам ваш список...” І Федоров вхопив зі стола зім'ятий аркуш паперу, порвав його на дрібні шматки і не дивлячись куди, кинув його через своє плече в темний куток кімнати. Потім звичним рухом дістав з нагрудної кишені ще один листок з надрукованим на ній друкарською машинкою новим списком і подав його Петрові. Той мигцем пробігся очами по списку. По деякій короткій хвилі часу заговорив: „Але ж я подавав в списку сімох, а тут вдесятеро більше.” „А як ви думали, товаришу Савуляк? Завдяки нашим інформаторам ми виявили справжніх ворогів радянської влади в вашому селі. І це ще не всі, це тільки перша черга... Якщо хочете знати, товаришу Савуляк, то і на вас в нас дещо знайдеться...”. Петро відчув, як великі каплі поту потекли вниз по його спині, швидко пробігся по прізвищах односельців і тихо промовив: „Але ж в цьому списку записані й діти”. Після цих слів Петра лице Федорова вкотре перекосилось і він знову ж так само голосно прокричав: „Діти? Та чи відомо вам, товаришу Савуляк, що діти в деяких випадках можуть стати ще більшими ворогами радянської влади, ніж їх батьки? Та чи відомо вам, що яблуко від яблуні далеко не падає. І ніхто не знає що виросте з тієї дитини, яка росла і виховувалась в сім'ї заядлих ворогів радянської влади? Так що тримайте язика за зубами і слухайте те, про що я буду говорити в подальшому.” Після цих слів Федоров кинув швидкий погляд в сторону годинника, що висів на стіні і монотонно вибивав своїм маятником тихе клацання, що прослуховувалось по всій кімнаті в ті короткі моменти часу, коли Федоров на коротку мить припиняв своє говоріння. Після хвилинної паузи він знову продовжив: „Товаришу Савуляк, там, за вікном, - і він коротким порухом руки вказав на чорну темряву, до якого тьмяне світло гасової лампи не доходило, - на вас чекають десятеро бійців винищувального батальйону. Ваша задача - разом з ними зібрати усіх людей з ось цього списку в центрі села до четвертої години ранку. З собою вони повинні взяти тільки найнеобхідніші речі - одяг, взуття, документи і їжу з розрахунку на два тижні... Після того, коли всі будуть зібрані ви повинні організувати кілька возів для доставки їх в Журавно. Майте на увазі, що возів треба буде багато так як сюди привезуть ще й людей з Старого Села, Протіс, Которино...  Вам в цій справі допомагатимуть ваш дільничий міліціонер товариш Кравець, ваш голова сільської ради товариш Книш, за яким я вже послав бійця, співробітник Журавнівського відділку МВС лейтенант Сільченко і ті десятеро бійців винищувального батальйону, про які я вам вже говорив. Я ж разом з охороною та ще кількома нашими співробітниками буду знаходитись в бувшій хаті вашого жида Нухіма і контролюватиму хід виконання вами операції. В разі виникнення якихось непередбачуваних ситуацій присилайте до мене посильного і я сам вирішуватиму що вам робити дальше. тільки не присилайте до мене посильних по кожній дрібничці... Без мого відома не приймати жодних суттєвих дій. Майте на увазі, що о 6 - й годині ранку вози з переселенцями повинні виїхати в Журавно. За несвоєчасність виконання операції відповідатиме ви разом з головою сільської ради товаришем Федором Книшем. Для більш оперативнішого виконання операції я б радив вам розділитись на два загони і одночасно діяти в двох різних кінцях села - горішньому і долішньому. Зброю дозволяю використовувати тільки в випадку явної непокори переселенців, або в випадку явної загрози життю членам вашого загону. Діяти треба швидко і тихо, щоб наші вороги не повтікали з села... ”. Петро слухав Федорова і ніби й не слухав. У думках він уявляв собі як зустрічатимуть його і ті новини, що він приніс з собою його земляки. Зразу ж зрозумів, що тихо не вийде - адже в селі багато собак. Та й людського крику, плачу, лементу не уникнути. Будуть і такі, які намагатимуться втекти і по них, напевно, стрілятимуть... І якщо щось подібне станеться, то завдання буде виконане не повністю. А це потягне за собою відповідальність - його та голови сільської ради...  Глянув в сторону ліжка і тут же зустрівся з тривожним поглядом Марії. Обоє зрозуміли одне одного без жодних слів - можливо в ось ці хвилини вони бачаться востаннє. Мимоволі в голові в нього майнула думка: „ А, може, зробити навпаки і попередити людей про небезпеку ”. Та тут же відкинув цю думку. Його передчуття підказували йому, що якщо не візьмуть людей, що були записані в списку, то візьмуть інших і, можливо, зовсім випадкових людей. А списки пізніше виправлять... Федоров ще щось говорив, та Петро вже його не чув. Мовчки одягнувся, ще раз одним поглядом попрощався з Марією і повільно вийшов з хати. За ним подались і всі інші. Петро ще хвилинку постояв біля вхідних дверей і переконавшись, що Марія закрила їх зсередини на засув, обережним кроком ступив у темінь ночі. Краєм вуха почув, як Федоров повчав охоронця, що залишився сторожувати біля дверей: „ Залишайся тут. Це на той випадок, коли Савуляк щось не те надумає...”. Останні слова Федорова були сказані таким чином, що Петро не міг їх не почути...  

        Мариночці також не спалось тієї ночі... За вікном чорною плямою нависала тьма. Хоч вікно, біля якого стояло ліжко Мариночки було щільно закритим, знадвору доносився рівномірний шум не дуже сильного дощу, так собі - не дощ, а мрячка, що падає аби людям добре не було. Попри шумок дрібного дощу до Мариночки час від часу доносились звуки, що народжувались більш потужними каплями, тими, що стікали зі стріхи її вже не дуже нової хати. По цих звуках Мариночка вже давно навчилась визначати потугу дощу за вікном. Вслухаючись в їх монотонні звуки Мариночка подумала про себе: „ Ще трохи і дощ перестане падати... Отоді вже можна буде взятись й за город. ” При згадці про роботу на городі Марисенька відчула легкий біль в усьому тілі. Вчора, хоч надворі безперервно падав дощ, Мариночка від ранку й до вечора працювала то в стодолі, то в стайні; робила перегородки для картоплі та буряків, перебирала та сортувала картоплю, порала біля своєї Ласьки - ще зовсім молодої корови, що на даний час була їх основною годувальницею... Тож все це давалось взнаки. ,, Здалось би поспати, - подумала про себе, - адже днем в неї буде знову багато роботи А якщо дощ перестане - то й поготів...” Поруч, тихо посапуючи носиком, спала її молодша сестра Євдокія. І хоч вона була ще зовсім маленькою, вона вже була неабиякою помічницею Мариночці. З сумом подумала, що надворі дощ та болото, а в Євдокії порвані черевички. Дорога до школи неблизька та й нелегка - чисельні калюжі, що утворились від довготривалого дощу місцями були такими широкими, що обійти їх було неможливо. А йти босоніж в цю пізню жовтневу пору вже було аж надто холодно. Тож Марисенька надумала собі, щоб зранку, коли Євдокія буде одягати свої черевички, зверху обгорнути їх кусками церати, що залишились від старого обрусу, яким ще їх мама накривала стіл. В деяких місцях вони не були дірявими, тож ними можна було і скористатись... 

        Мимоволі згадала своїх батька та матір. Відчула як важка сльоза скотилась по її обличчю і залишила мокрий слід на подушці. Обоє вони передчасно пішли з життя - надто переживали за своїх дітей і коли найстаршого сина Якова вбили совіти через сприяння та членство в ОУН та УПА, а дочку Настю засудили на десять  років, то їх батьківські серця не витримали... Тож на Мариночку лягли всі клопоти по веденню домашнього господарства і доглядом за молодшою сестрою Євдокією, або Євою, як її ласкаво звали батько з матір'ю. Мариночка переживала..., переживала і за Євочку і за себе. Недавно, будучи в Журавні на базарі, почула страшну новину для себе - що ніби то по всіх селах та містах готуються нові списки людей на виселення, бо є новий наказ, написаний совітами. І в ньому вимагалось щоб посилити боротьбу з усіма тими, що підтримували ворогів радянської влади і зокрема робився наголос на тому, щоб виселяти в Сибір та інші віддалені місця Радянського Союзу активістів та найближчих родичів тих, які були членами ОУН, УПА, чи підтримували їх діяльність, або вели пропагандистську діяльність проти радянської влади.. В наказі було сказано, що навіть дітей не жаліти в цьому випадку... „ Поляків вигнали, а тепер взялися за українців”, - подумала Мариночка про себе, згадуючи великі родини поляків, що жили в навколишніх селах та по хуторах навколо них і які завдяки новій владі безслідно зникли... При згадці про Сибір їй чомусь зробилось холодно і вона з головою заховалась під ковдру, власноручно зшитою її мамою. Але це не допомогло, тож намагаючись зігрітись вона всім тілом притиснулась до сонної Євочки. Проте і це не допомогло їй і вона вирішила розпалити вогонь в кухні. Встала, черкнула сірником об сірникову коробку та знайшовши в тьмяному світлі сірника ліхтар, розпалила його. По кімнаті поповзли жовтуваті відблиски його вогню. Мимоволі, так як це робили всі дівчата її віку, глянула в дзеркало, що висіло на стіні біля вікна. З нього на Мариночку дивилась гарна, чорнява дівчина з пишним волоссям, що неслухняно кучерявились над чолом і невеликими хвилями лягало Мариночці на плечі, сягаючи собою аж до самого поясу. Рівненькі рядки тонких чорнявих брів веселкою прогинались над великими та виразними очима, підкреслюючи їх красу. Мимоволі усміхнулась до себе, показавши собі два рядки рівнесеньких, ніби під шнурок білих зубів... Знала, що гарна, знала це по тому з якою заздрістю дивились на неї її подружки, знала це по тому з якими закоханими та жадібними очами дивились на неї парубки, та й не тільки парубки... Звичним рухом руки поправила своє волосся і взялася розпалювати дрова. За кілька хвилин вогонь вже почувався справжнім господарем в кухні, весело потріскуючи добре знайомими йому звуками і обгортаючи жовтувато - червонуватим полум'ям  дерев'яні поліна. ,, Дві години дрова будуть горіти, а отже можна буде ще трохи й поспати ”, - подумала про себе Мариночка і направилась до ліжка. перед тим, як скрутити ґніт ліхтаря - глянула на годинник, що байдуже висів на стіні і так само байдуже відраховував час своїм монотонним цоканням. ,, Без четверті третя ночі ”, - про себе відмітила Мариночка і почала тихо вмощуватись в ліжку, щоб не розбудити Євочку... В цей час знадвору донісся ледь чутний та зовсім невідомий Мариночці звук, який тут же насторожив Мариночку. Скрізь ослаблений шум дощу їй вчувся не то крик, не то зойк жінки. Підкоряючись своїм природним інстинктам і відчуваючи відповідальність не тільки за себе, а й за Євочку Мариночка напружено вслуховувалась в тишу ночі, що панувала за вікном, та вже більше нічого не почула. Проте щось не давало їй спокою. Вона звісила ноги з ліжка і нечутними кроками підійшла до вікна. Простояла там кілька хвилин, аж поки не відчула, що всюдисущий холод настійливо і вперто почав добиратись до її наполовину оголеного тіла і не церемонячись почав загравати з нею. „ Причулось ”, - подумала Мариночка і лягла в ліжко. В цю хвилину проснулась і Євочка. Пригорнулась ближче до Мариночки і сонним, ледь чутним голосом запитала: „ Маринко, а хто такі яструбки?” Мариночку дуже здивувало запитання Єви - така мала, а вже і вона це слово чула. Ох, краще б вона не чула цього слова... Мариночка прекрасно знала відповідь на запитання молодшої сестри, адже вона не раз і не два рази зустрічалася з людьми з так званого „ истребительного батальйона ”, саме від їх куль і загинув їх старший брат Яків, саме вони брали в полон їх старшу сестру Настю і через яких вона дотепер десь скитається  по Сибірських снігах , саме через цих людей плаче не одна мати, чи дружина, чи дівчина уповаючи на жорстокість та нікчемність цих людей... Але як це пояснити маленькій Євочці? „ Пам'ятаєш, Євочко, як в нас весною курка водила маленьких курчаток по подвір'ю?”, - здалеку почала вона. „ Так, звичайно пам'ятаю. І всі вони були такими маленьким і дуже пухнастими..., і увесь час бігали за квочкою..., а я доглядала за ними, щоб яструб їх не вкрав... ”, - впевнено відповіла Євочка. „ А пам'ятаєш, Євочко, як одного разу величезний яструб каменем впав на землю і при тобі вкрав одне курчатко. А потім ще раз прилітав, ти його вже проганяла, але не встигла це зробити?”, - продовжувала Мариночка. Євочка задумалась на хвилинку, щось пригадуючи і тут же заговорила: „ Так, пам'ятаю. І тоді він вкрав в нас найгарніше курчатко, те, що не боялось їсти з моїх рук...” Мариночка відчула, як забринів голос Євочки і вона ось - ось розплачеться, а тому поспішила закінчити свою думку: „ Так от, Євочко, яструбки - це люди, але які роблять все точно так, як ті яструби. Тільки яструби крадуть куряток, а яструбки крадуть людей. Вкрали і вже ніхто тих людей не побачить. ” Мариночка сказала ці слова Єві і перед її очима тут же постала ще не забутий в її пам'яті епізод, коли  яструбки виводили з хати їх Настю - грубо, цинічно, нічого не пояснивши ні самій Насті, ні її батькам. „ Мариночко, а до нас прийдуть яструбки?”, - вже дещо стривожено запитала Єва. „ Ні, ні, не переживай Євочко. Чого б це вони до нас  мали приходити? Ми ж нікому нічого поганого не зробили... ”, - поспішила заспокоїти її Мариночка і тут же відчула, що вона сама не дуже то й впевнена в цьому... Але Євочка про це не мусить знати... Вже через кілька хвилин Євочка тихенько посопувала своїм носиком, заснувши. А Мариночка, яку також вже знемагав сон, ще встигла подумати: „ І звідки Єва взнала це слово?” Проте відповіді на це запитання вона вже не шукала, так як сон, що вже давно напрошувався, здолав і її молоде тіло...

        Різкий стукіт в вікно розбудив їх обох миттєво. Ніби сполохані голубки притиснулись одне до одного надіючись, що їм це причулось. Протягом кількох секунд тиша панувала в темній кімнаті. Обидві вслухались в цю страшну, ніби мертву тишу, проте нічого, крім стукоту власних сердець не чули. Через якийсь короткий проміжок часу ніби вистріл з гармати - стукіт в двері сіней і разом з ним прорізав слух чийсь пискливий голос з - під вікна: „ Громадянко Телька, відкривайте негайно, а то будемо ламати двері...” Сумнівів не було - за вікном її хати ястребки і прийшли вони за нею. Страшна думка майнула в голові: „ Євочка..., а що буде з Євочкою? Чула, що навіть і дітей беруть...” Швидким та тремтячим голосом, але впевнено і рішуче прошептала Євочці у вухо: „ Євочко, ти вже майже доросла і мусиш послухати мене. Якщо ти все зробиш так, як я скажу, то з тобою все буде добре. Бери ось це покривало і швиденько ховайся під ліжко, туди - в той темний куток, куди ти іноді любила ховатись. І що б в хаті не робилось, сиди тихенько там і нічого не говори. Тебе ніхто не повинен ні бачити, ні чути. І лиш коли всі повиходять з хати, почекаєш ще з годинку і потім підеш до нашого вуйка Михайла. Якщо двері будуть закриті знадвору, то вилізеш через вікно... Тільки я тебе дуже прошу, Євочко, зроби все так, як я тобі сказала.” Швидким рухом обняла та поцілувала Євочку, допомогла їй заховатись під широким та низьким ліжком, що ще залишилось від її батьків. Швидко зібрала небагатий одяг Єви і також заховала його подальше від людських очей. Переконавшись, що Євочка в схованці, підбігла до вікна і кинула в темноту: „ Відкриваю... тільки ось світло засвічу...” Тремтячими руками запалила сірник і піднесла його до ліхтаря. Той чомусь дуже довго не піддавався. Надто вкручений вниз зріз ґноту коптив, та не запалювався. І тільки коли у вікно знову нетерпляче затарабанили, той нарешті розгорівся і кімнату наповнили відблиски блідого вогню. Поставила ліхтар в такому місці, щоб його світло не заглядало під ліжко, швидко накинула на себе якийсь одяг і побігла в сіни відкривати двері. Вже під самими дверима згадала отой пронизливий голос і те слово „ Громадянко...” - так кричали і вживали таке ж слово тоді, коли шукали її брата Якова і коли забирали її сестру Настю. Сумніви остаточно відпали - до них завітали „ товарищи ”  із районного відділення МВС. І прийшли вони виселяти Мариночку, а може і Єву, адже недаром на базарі в Журавні люди говорили про це.  Тремтячими руками відсунула засув дверей в сінях і відкрила їх. Кілька темних тіней прошмигнули повз неї і за мить ціла кімната, в якій ще кілька хвилин тому спали Мариночка та Єва  заповнилась незнайомими їй людьми. Разом з ними в кімнату увірвався сморід дешевої махорки, горілчаного перегару і ще чогось такого, від чого в Мариночки перевернулось все всередині. Щоб не впасти, Мариночка сперлась об бильце крісла і стривожено поглянула на одного з непрошених гостей, що стояв найближче до неї і який, як їй здалося, був старшим посеред всіх інших, що завітали до неї в такий пізній час, і в руках якого були якісь папери. Він був аж надто худим, середнього росту, широке галіфе і гімнастерка мішком звисали з нього. На широкому армійському ремені, що ледь не двічі обхоплював його запалий живіт в нього висів револьвер, щербата ручка якого виглядала з такої ж поношеної кобури. Револьвер, напевно, був аж надто важким, бо при ходьбі його власника револьвер раз за разом бив його по колінах. Під очима в цього міліціонера двома синювато - жовтими сливами обвисли величезні мішки, що забрались туди не то від безсоння їх власника, не то від бурхливо проведених вечоринок в компанії з оковитою... Скрізь його губи в моменти часу, коли він говорив проглядали вже дуже розріджені жовто - бурі зуби. Побачивши їх в блідих відблисках світла ліхтаря, Мариночка зрозуміла звідки взявся в її кімнаті отой невідомий їй раніше запах, від якого їй стало погано. Мимоволі подумала собі: „ Невже б знайшлася в світі жінка, яка б погодилась стати його дружиною...” А той не церемонячись і не звертаючи уваги на збентежені погляди хазяйки кімнати витягнув з нагрудної кишені якийсь папірець і натягнувши на ніс окуляри з відсутньою однією дужкою, та не дивлячись на Мариночку, швидко заговорив: „ Ви громадянка Телька Марина Миколаївна?” Сказавши це, чоловік зробив паузу і нарешті пильно поглянув на Мариночку, проте не розгледів її як слід через те, що Мариночка знаходилась в тіні і світло ліхтаря не доходило до неї.  Отримавши стверджувальну відповідь, намагався продовжити, та Мариночка випередила його: „ Перепрошую пана, з ким мушу говорити в таку пізню пору і з якої причини ви прийшли до мене? ” Обличчя чоловіка в міліцейській формі перекривилось від невдоволення, та втримав себе в руках і вже більш різким голосом промовив: „ Я - начальник журавнівського відділення МВС Дрогобицької області капітан Федоров. А це мої товариші - члени оперативної групи по виконанню особливо важливого завдання партії і особисто товариша Сталіна по виселенню ворогів народу в більш віддалені райони СРСР. Сказавши це Федоров  рукою вказав на інших, присутніх біля нього в кімнаті, що майже не слухали його, а водили своїми голодними очима по полицях кімнати, шукаючи поживу для себе. ” Мариночка уважно вислухала говоріння Федорова і тут же знову запитала його:  „ А постанова суду у вас є?” Це питання аж надто спантеличило його. Звичайно, постанови суду в нього не було. В нього були тільки нашвидкуруч зроблені списки людей, які підлягають виселенню. Вони були аж надто неточні і мали уточнюватись вже пізніше, перед самою відправкою переселенців. Проте Федоров не розгубився, витягнув з іншої нагрудної кишені ще якийсь папірець і не давши його в руки Мариночці, помахав ним перед самим її носом: „ Ось тобі ось це рішення, а якщо хочеш, то ми тобі таку постанову дістанемо, що тобі добре не буде”. І він швидко заховав щойно вказаний ним листок паперу в кишеню. Проте Марисенька встигла побачити в цьому списку кілька закреслених та виправлених прізвищ і зрозуміла, що Федоров показав їй не постанову суду, а щось зовсім інше. Хотіла сказати про це капітану Федорову, та той не дав їй і слова сказати. Швидко, завченими фразами тут же мовив до Мариночки: „ У відповідності з інструкцією - вказівкою наркома внутрішніх справ УРСР товариша Рясного від 15.04.1944 - го року про порядок проведення виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля ви підозрюєтесь в підтримці ворожих до радянської влади націоналістичних елементів і підлягаєте арешту з послідуючими судовими діями щодо виявлення проявів вами діяльності по підтримці антирадянських дій членів УПА - вашого брата Тельки Якова Миколайовича та дій вашої сестри Тельки Анастасії Миколаївни. У випадку підтвердження фактів таких дій ви підлягатимете негайному переселенню з послідуючою конфіскацією усього вашого майна на користь держави... На збори вам відводиться до 3 - х годин. Через 3 години ось ці два червоноармійці зобов'язані доставити вас на площу збору біля подвір'я жида Нухіма  для подальшої екстрадиції. З собою мати запас харчів з розрахунку на 3 ÷ 4 тижні, теплий одяг, документи  та необхідні вам засоби особистої гігієни... Громадянко Телька, чи є в вас якісь запитання?”. Сказавши це, він зробив кілька кроків в сторону, давши можливість світлу від ліхтаря добре освітити обличчя Мариночки. Від побаченого його густі та давно не стрижені брови полізли вверх, а широко відкриті очі застигли від здивування. Слова, які він щойно хотів сказати, застигли на його слинявих губах і здавалось, що він ось - ось подавиться ними... Мариночка чисто жіночим відчуттям зрозуміла - вона сподобалась ось цій мерзенній людині. І від цього їй стало вдвічі страшніше - тепер їй загрожувала ще одна небезпека. І невідомо котра з них буде більш підступнішою... Після короткої паузи Федоров поспішно глянув на годинник і засуєтився - надто багато часу він витрачає на розмови з затриманими. Так можна не встигнути затримати і половини людей з його наполовину імпровізованого списку. Дав червоноармійцю, що мав супроводжувати Мариночку до площі в центрі села якесь розпорядження і направився до виходу. Краєчком вуха Мариночка почула як Федоров звернувся до другого червоноармійця: „ За неї відповідаєш ти особисто. Не дай бог з нею щось станеться, або вона десь дінеться... І завтра особисто ти приведеш її до мене на суд...” Той багатозначно усміхнувся, даючи знак Федорову, що він все зрозумів...

        Залишившись наодинці з червоноармійцями і захованою під ліжком Євочкою, Мариночка тільки тепер збагнула трагічність ситуації, в якій вона опинилась. Єдине, що її тішило - це Євочка. З під ліжка не доносилось жодного звуку. Євочка чітко виконувала те, що її так просила Мариночка. Про себе подумала: „ Який же вона молодець, ще зовсім маленька, а веде себе так, що й деякі дорослі не змогли б так зробити.” Несподівано гостра думка промайнула в голові - це ж вона навіть і не попрощається з Євочкою так, як би це мало бути. Від цієї думки її очі зайшлися сльозами і вона  несподівано для себе заплакала. Проте тут же вгамувала себе - її плач почує Євочка і може видати себе. Мариночка добре знала, що в подібних ситуаціях Євочка завжди була її розрадницею і рятувальницею... Метнулася по кімнаті, не знаючи що брати з собою і куди складати найнеобхідніше. Охоронці, що були в кімнаті, не витримали і вийшли. Невдовзі Мариночка вчула запах диму від міцної махорки, що невідомо яким чином проникав в її кімнату скрізь зачинені вікна та двері. Зрозумівши, що охоронці курять біля вхідних дверей її хати, тихо проговорила до Євочки: „ Євочко, яка ти молодчина... роби все так, як я тобі говорила і все буде добре.” У відповідь почула тихий голос Євочки: „ Мариночко, а це до нас прийшли яструбки?” „ Так Євочко, так, до нас прийшли ястребки...”, тихо підправила її Мариночка... Більше вони не говорили між собою. Якби Мариночка знала, що це їх остання розмова, то вона, мабуть що, не витримала б. Але в серці ще тріпотіла якась надія...

Насильне вивезення українців в віддалені місця Радянського Союзу.

        Знаючи, що таке віддалені райони Радянського Союзу і наслухавшись багато чого про оті суди, які нашвидкуруч проводились в Журавнівському відділення МВС, Мариночка почала збиратись в дорогу. Шум у дворі та собачий гавкіт розбудив сусідів, хтось дав знати про все, що відбувається в хаті Мариночки її родичам. Поступово вся її кімната наповнилась людьми. Мариночка, побачивши серед них вуйка Михайла, підійшла до нього і тихо, так щоб ніхто більше не чув, шепнула йому: „ Там, під ліжком Євочка...” Той кивком голови дав зрозуміти їй, що він все зробить так, як треба...

        Мариночка зібрала теплий одяг і спакувала його в широкий мішок з домотканого полотна, міцно перев'язала його мотузкою. В інший, трошки менший мішок зложила звичайний одяг, кілька пар взуття і документи, в ролі яких виступала одна єдина метрика про народження. Довідку про її місце проживання до моменту її відправки з села мав видати їй голова сільської ради Книш Федір - про це її встиг попередити капітан Федоров... В третій клунок Мариночка зібрала харчі, які їй принесли сусіди та родичі так як вдома в неї не було такого великого їх запасу. Час зборів  пролетів надзвичайно швидко.  Без четверті третя охоронці кинули курити і зайшли в кімнату. Це був знак, що пора виходити з дому. Побачивши червоноармійців з карабінами напоготові, всі мовчки почали виходити. Вже за порогом хати жінки, що були присутні, не витримали і голосно заголосили. Про себе Мариночка подумала, що добре, що жінки не заплакали в хаті. Адже їх плач могла почути Євочка і хто зна чи вона б стрималась... Так гуртом і всі вийшли з хати - попереду Мариночка, з обох боків від неї два охоронці з карабінами напоготові, дальше родичі та сусіди... на якусь коротку мить вітер розігнав темні хмари і із за них виглянув блідий та серпастий місяць. Своїм тьмяним світлом він освітив подвір'я Мариночки. Посеред них впізнала своїх односельчан, поміж яких був і їх голова колгоспу Петро Григорович Савуляк. Порівнявшись з ним, тихо промовила: „ Петре Григоровичу, як же ж так?... Мене ж не було в списках”. У відповідь почула таке ж тихе: „ Вибач, Мариночко, але я зробив все, що міг... та хто я в порівнянні з ними...”. Почула стукіт молотків, оглянулась. Це дошками навхрест забивали вікна та двері її хати. „ Але ж ще має бути суд”, - подумала про себе і тут же збагнула - вирок їй вже давно написаний...

        Десь в долішному кінці несподівано пролунав вистріл, через деякий час пролунав і другий, загавкали собаки, звідусіль почулися людські голоси... То тут, то там в віконцях хат заблискали тьмяні вогники ліхтарів та свічок. Село ожило..., по тихому не вийшло. Новина про те, що сьогодні будуть забирати людей для їх подальшого виселення вже не була новиною. Цієї ночі історія тут, в цьому невеличкому селі, та й не тільки в цьому, руками так званих визволителів  творила свою темну справу, лишала відбиток свого чорного сліду на пам'ять і на науку тим нащадкам, які виживуть і залишаться жити на цій багатостраждальній землі... Десь заховались потойбічні сили, пропали ті, які по церквах кожного разу закликали до покаяння, покори, віри. Тут творився суд без суду, тут творилось беззаконня. Тут, на цих землях людство зійшло з розуму, поставило себе нижче всього живого на землі. Тут придумали закони, які людина з нормальною психологією не в змозі зрозуміти. Тут, на цих землях творився великий гріх, що мав би навічно залишити свій відбиток на історичних шпальтах. Але що таке історія? Вона хамелеон, чи істина в останній інстанції? Хто його знає, хто його знає? І хоч історія надіялась, що нащадки збережуть в пам'яті все, що робилось ось тут, на цих землях, збережуть і зроблять висновки, але життя - то не історія. Життя - це щось інше..., то ж воно і покаже як буде дальше...

        Після короткої розмови з головою колгоспу Мариночка перебувала наче в тумані. Якщо вже він не зміг нічого допомогти їй, то хто тоді зможе? ЇЇ ноги заплутувались між собою, шпортались об кожен камінчик, що зустрічався їй на її шляху. Обезсилену, її вже не вели, а тягнули обидва охоронці, намагаючись крім неї втримати ще й свої карабіни, що безладно теліпались в них за спиною. Реальність не сприймалась розумом Мариночки . Зовсім недавно вона втратила своїх батьків, брата Якова. Хто його знає де її сестра Настя і чи ще зустрінуться вони між собою хоч коли небудь. І ось сьогодні вона може назавжди втратити і свою молодшу сестру Євочку... За що їй така кара, що вона завинила перед Богом і де він тепер, чому відвернувся??? Згадка про Єву привела її до пам'яті. Оглянулась, намагаючись знайти серед тих, що йшли позаду вуйка Михайла, але в темноті нічого не розгледіла. Почала прислухатись до голосів, але крім голосного схлипування жінок та брудних матюків охоронців нічого більше не розчула...

        Дорога з горішнього кінця села до подвір'я Нухіма здалася їй нескінченно довгою. Раніше вона сотні разів ходила цією дорогою - тоді, коли ходила разом з своїми батьками до церкви, чи тоді, коли  разом з іншими дітьми ходила до школи. І ніколи вона не була такою довгою для неї, як сьогодні. Чомусь згадалась їй її перша вчителька - пані Жипецька, полячка з роду, але яка однаково любила як польських, так і українських дітей. Проте Мариночку вона завжди виділяла серед інших учнів і часто повторювала їй, що вона - її особлива учениця... Мариночка пригадала останні слова пані Жипецької до неї, коли вона запитала свою вчительку про те, чому вона покидає своє рідне село. Тоді пані Жипецька тихо, щоб ніхто не чув, сказала Мариночці: „ Запам'ятай, Мариночко мої слова - з совітами ні вам, ні нам добра не буде. Це люди зовсім іншого в порівнянні з нами ґатунку, вони з іншого світу і нам їх ні перевчити, ні переробити. Їх потрібно остерігатись, особливо тобі, Мариночко. Бо совіти й так не дуже то й перебирають ..., а ти з своєю красотою обов'язково комусь з них та й приглянешся. Бережися їх, Мариночко, ой дуже бережися... ” Зразу ж після цього Мариночка згадала слова, які Федоров говорив своєму охоронцеві перед тим, як покинути кімнату, в якій вони перебували. „ Ось і приглянулась”, - подумала про себе Мариночка і тут же вирішила, що мусить якось налаштуватись на майбутню розмову з Федоровим, та й про всяк випадок приготуватись...

        Перейшли через добре знайомий їй потічок, що протікав через увесь долішній кінець села і нарешті підійшли до площі перед будинком Нухіма. Тут уже було багато людей. По обидві сторони від потічка стояли напоготові два довгих ряди возів, запряжених двійкою коней. На передній лавочці кожного з возів сиділи фірман та червоноармієць з карабіном в руках. На задніх лавочках возів також сиділи по одному червоноармійцю. Добра частина цих возів вже були заповнені клунками переселенців та їх власниками. Цими возами вже привезли деяких переселенців з сусідніх сіл. Біля кожного з них юрмились родичі, друзі та просто знайомі їм люди. Одні з них мовчки спостерігали за діями своїх нових визволителів, інші ж відверто висказували незадоволення своєю новою владою. Жінки та діти в основному плакали... На бережку потоку, якраз навпроти дороги, що вела в Протеси та Перекоси стояв невеликий дерев'яний столик, біля нього тулилась така ж дерев'яна лавка. Спереду столика впритул до нього в землю була вбита дерев'яна жердина, на якій на довгій поперечині, що була навхрест прибита до жердини,  похитувались дві ліхтарні. За столом виднілись дві постаті, які щораз озирались шукаючи когось і щось записуючи в якісь папери, що сіріли безладними купками на столі. Поруч з ними стояло кілька охоронців з карабінами напоготові. Охоронці Мариночки підвели її ближче до столу. В світлі ліхтарень Мариночка впізнала людей, що сиділи за столом - це були голова сільської ради Книш Федір та начальник Журавнівського відділення МВС капітан Федоров. До цього столику підводили всіх новоприбулих. Федоров робив відмітку в своїх списках, уточнював деяку дані прибульців. а голова сільради Книш Федір тут же виписував і давав на руки прибульцям довідку про місце проживання та склад сім'ї... Федоров ще раз перевіряв наявність та якість оформлення всіх документів і тут же в супроводі охоронців - ястребків відправляв затриманих до возів, якими їх мали відправляти в Журавно. Для кожного возу був список переселенців, а самі вози були пронумеровані... Мариночка подумала про себе, що вона дещо недооцінила капітана Федорова там, в своїй хаті - тут в нього був відносний порядок... В міру наближення шостої години вози поступово заповнювались переселенцями та їх небагатим майном, а кількість людей на майдані поступово зростала. Старший з охоронців, що супроводжували Мариночку,  карбуючи кожне слово і невміло втягуючи в себе свій мішкоподібний живіт, тут же відрапортував Федорову: „ Товаришу капітан, арештована громадянка Телька Марина Миколаївна доставлена по вашому приказу.” Почувши, що вона заарештована, Марисенька знову ж подумала про себе: „Цей хоч правду сказав...”. Федоров, не моргнувши і оком, приказав ставити її в загальну чергу, яка довгою змією повільно рухалась в напрямку до його стола. Поступово почало світати. Світло, що падало на столик Федорова з ліхтарень ставало все більш і більш блідим і скоро настав момент, коли воно вже не приносило жодної користі тим, що працювали за столом і один з охоронців Федорова погасив його.

        Процес збору переселенців затягувався. Капітан Федоров, а разом із ним і голова сільради Книш нервово час від часу поглядали на годинники і зрозумівши, що в заплановані терміни не вкладаються, безперестанно своїми окриками підганяли тих, що стояли в черзі. Час від часу перепадало і ястребкам. З поганою новиною приїхав посланець з села Протеси. Там місцеві партизани перекрили дорогу в Монастирець. Здоровенний дуб, спиляний ними так ліг на дорогу, що повз нього і не пройти, і не проїхати. Тож 4 вози з переселенцями залишились по ту сторону дуба. Посланець просив прислати кілька возів з Монастирця, щоб привести ними майно тих, що були на возах. Почувши це розлючений Федоров не витримав і розразився грубим матом: „ Хай ідуть пішки,... мать їх...”. „ Але ж там, на возах одяг, їда, власні речі переселенців...”, - пробував заперечити Федорову один з ястребків. „ Ну і що?! , - майже прокричав Федоров, - не ми в цьому винні! Що можуть - хай несуть на своїх плечах, а що не можуть нести, то хай лишають. В крайньому випадку розберіть вози і перенесіть їх на іншу сторону дуба по частинах... І щоб за дві години всі переселенці були тут, інакше на вас лягає вся відповідальність за зрив державного завдання. ” І після цих слів він ткнув своїм напівзігнутим пальцем в груди вже не дуже молодого яструбка, давши цим зрозуміти, що саме він нестиме всю відповідальність за виконання поставленого завдання і що розмова на цьому закінчена. Про себе він тут же подумав: „ Раз партизани так уміло перекрили дорогу, то вони до цього добре підготувались. Отже вони мусіли знати про те, що Журавнівське відділення МВС готує таку операцію. А це в свою чергу означає, що з відділення йде витік інформації. Хтось мусів повідомити бандерівців про плани, які Федоров так ретельно готував, тобто в стінах його відділення засів ворожий нформатор...” Швидко пройшовся по прізвищах командного складу відділення та та тих, хто був задіяний в підготовленні операції і володів інформацією. Зловив себе на думці, що абсолютно не довіряє нікому. І від цього йому зробилось не по собі - що за місцевість, що за люди, що він не має на кого спертись, не має кому довіритись. Злість розпирала його груди. Оглянувся кругом себе. Його погляд впіймав кількох червоноармійців, що стояли неподалік від нього з карабінами в руках. Було очевидно, що це його охоронці. Покликав одного з них, що був найближче від нього, вихопив з його рук карабін і піднявши вверх дуло, натиснув на спусковий крючок. Вистрілу не сталося... Розчервонівшись від люті Федоров вихопив з кобури свій наган і навів його на червоноармійця, карабін якого не вистрілив. Той зблід від напруження, уся площа навпроти подвір'я Нухіма завмерла в тривожному очікуванні. Ще мить і сталось би непередбачуване... Проте Федоров не вистрілив. Якимось шостим чуттям він відчув, що його вистріл може породити хаос та безпорядки посеред і так аж надто стривожених людей. Щоб вгомонити свої емоції і лють, які зійшли на нього, відступив крок назад від червоноармійця і з усього розмаху вдарив його кулаком прямо в лице. Той від несподіванки впав в розбухлу від дощу і розмішану людськими ногами болотисту землю, судорожно ковтаючи при цьому повітря і намагаючись щось сказати в своє оправдання. Двоє його товаришів кинулись йому допомагати, раз за разом з острахом поглядаючи на Федорова. Той, судячи з усього, вже зумів взяти себе в руки. Вже більш - менш спокійним голосом наказав зібрати всіх своїх охоронців, та тих червоноармійців, які не були на даний момент аж надто зайняті в виконанні операції і вишикувати їх перед собою в один ряд. Коли всі прибулі стали перед ним однією шеренгою, наказав їм приготувати свої карабіни для огляду. Особисто перевірив наявність патрона в затворі карабінів кожного з червоноармійців, тут же нагадав їм як це важливо з точки зору безпеки як їх особисто, так і безпеки тих, кого вони охороняють. Червоноармійцю, карабін якого не вистрілив через відсутність патрону в його затворі оголосив сувору догану і попередив того, що в випадку повторення подібного другої догани в нього вже не буде... Ще раз нагадав всім червоноармійцям про те, що ситуація вимагає від них повної бойової готовності так як вороги радянської влади не дрімають, про що свідчать сьогоднішні події в Протіському лісі. І якщо вони сьогодні з'явились там, то з хвилини на хвилину вони можуть з'явитись і ось тут... Тож ви, як і ваша зброя, завжди повинні бути напоготові. Якщо ж хтось із вас цього не дотримається, то він матиме справу з ось цим... і Федоров вказав на свій величезний револьвер, який незважаючи на свій поважний вік, холодно виблискував вороною сталлю в його руці. Після цього Федоров відпустив червоноармійців і знову всівся за стіл, за яким його вже давно очікував голова сільської ради Федір Книш...

        Мариночку підвели до Федорова тоді, коли він вже повністю заспокоївся і надломленим чорнильним олівцем робив якісь записи в одному з зошитів. Побачивши Мариночку, він не запитав, як в усіх, її прізвища, а подивившись в списки, зроби відмітку. Забрав і перевірив її свідоцтво про народження, взяв в Книша довідку про склад сім'ї та місце проживання і заховав всі ці документи в невелику папку. Швидко пробіг очима по довідці і тут же запитав в Мариночки: „  Громадянко Телька, так у вас ще є молодша сестра..., де вона і чому вона не з вами? ” Після його слів в Мариночки почали підгинатись ноги. Величезним зусиллям волі вона взяла себе в руки і намагаючись говорити спокійно, відповіла: „ А вона вже пів року, як живе в двоюрідного маминого брата в Стрию. Як мама померла, то вона там і живе, там і ходить до школи. ” Федоров підозріло глянув на Мариночку, а потім так само і на Книша. Було видно, що в нього на думці висить чергове запитання. І Мариночка навіть зрозуміла про що Федоров хоче її запитати - про те, як саме сільську дівчинку прийняли в міську школу. Проте чи часу в Федорова не було, чи щось інше його відволікло, але він поглянув на Книша і запитав його: „ Це правда, товаришу Книш? ”. „ Так, так, вона вже давно там живе. Мариночка сама ще майже дитина і їм обом було б дуже важко жити ”, - майже не роздумуючи відповів Книш.  „ Але чому Євдокії нема в списках? ”, - тут же перепитав Федоров. „ Так... не я ж складав ці списки, пане капітане, то звідки ж мені знати? ”- так само швидко відповів Книш. Федоров знову на мить задумався і зрозумівши, що сестра Мариночки на даний момент недоступна для нього, перев'язав папку двома шнурками, що були приклеєні до її торців, взяв свій олівець, послинив його своїми посинілими від частого виконання цієї операції губами і написав великими буквами посередині титульної сторінки папки: „ Телька Марина Миколаївна ”. Заглянув в інший зошит і вказав охоронцям номер воза, на якому Мариночку повезуть в Журавно. Поставив в цьому зошиті ще одну відмітку і дав команду охоронцям відвести Мариночку до вказаного ним місця. Ті поспішно відвели її від столу Федорова... 

        Спостерігаючи за тим, як Федоров перевіряв документи Мариночка подумала про себе: „ Прізвища мого не спитав, видно, що запам'ятав його ще там, в її хаті. Напевно що неспроста це. ” І знову в її голові зароїлись сотні думок. В супроводі червоноармійця йшла до призначеного їй воза і нічого не бачила перед собою. Він щось час від часу говорив їй, щось питали її родичі, які ще не залишили її і трималися біля неї допоки це дозволяла охорона... Мариночка замкнулась в собі. Дві думки найбільше не давали їй спокою. Перша з них - це Євочка. Чи забрав її вуйко Михайло? Чи вона там і надалі залишилась сама в порожній хаті, вікна і двері якої забиті дошками? Чи надовго вона протримається там наодинці з самою собою...? Час від часу кидала погляд в натовп людей, що зібрались на площі надіючись побачити серед них вуйка Михайла, та не бачила його. І це її мучило страшенно. Мариночка не могла собі уявити того, що її повезуть з села, а вона нічого не знатиме про Євочку. І ще одна думка не давала спокою Мариночці - її очі шукали в натовпі не тільки вуйка Михайла, а й того, про якого думала дуже часто останнім часом. Очі Мариночки шукали поміж людей Миколу - хлопця з долішнього кінця села, що був всього на кілька років старший від неї. Пригадала, як зразу по закінченні війни місцева молодь вирішила поставити на сцені свого села виставу Т.Г. Шевченка „ Назар Стодоля ”.  Кандидата на роль Назара підібрали зразу - Миколу. А ось на роль Галини чомусь надто довго нікого не могли знайти. Серед місцевої молоді було багато гарних, розумних дівчат. Деякі з них володіли прекрасною дикцією, інші мали прекрасний голос, але щоб все це було разом в одній особі - то такої дівчини не було. І ось тоді хтось зовсім несподівано вказав на Мариночку, яка тоді ще була школяркою. Перші ж сценічні спроби показали, що кращої дівчини на цю роль, ніж Мариночка, годі й шукати. І якось воно само собою так вийшло, що одна з репетицій затягнулась до пізнього вечора і Микола напросився підвести Мариночку додому так як надворі вже було зовсім темно. І хоча по дорозі вони говорили тільки про виставу та про інші всякі дрібнички, щось незриме, ще незрозуміле їм тай промайнуло поміж ними. Принаймні Мариночка час від часу ловила себе на тому, що вона думає про Миколу... Вистава пройшла з величезним успіхом. Глядачі довго не відпускали зі сцени усіх, хто був задіяний в виставі і оплесками просили юних артистів відтворити ті чи інші епізоди з вистави. Але закінчилось свято, пройшло кілька днів і Мариночка засумувала...

        А люди тим часом  все прибували і прибували на Монастирецький майдан. Вже привезли тих, що підлягали переселенню із сіл Старе Село, Которино, а також з хуторів, що були біля цих сіл. разом з ними на майдан прийшли їх родичі, близькі і просто знайомі. Біля стола, де відбувалась реєстрація прибулих зібралась чималенька черга і капітан Федоров та голова сільської ради Книш працювали в поті лиця. Вже безпосередньо біля їх столу виявились ряд невідповідностей прізвищ тих, що були доставлені міліціонерами та ястребками на майдан з прізвищами тих, які були вказані в списках. І це надзвичайно розлютило Федорова, адже ситуація вимагала негайного розв'язання питань, що виникли. І помилитись тут, на вщерть переповненому стривоженому людьми майдані було вкрай небезпечно. І коли в одному з випадків до його столу замість дорослого чоловіка підвели десятирічного хлопчика з таким же прізвищем та ім'ям, Федоров не витримав. Він звичним рухом вихопив з кобури свій наган і махаючи ним перед носом ястребків, що привели малого, щосили закричав: „ Ви кого мені привели? Ви що, не бачите, що в пацана по батькові інше? Ви що, не бачите, що йому не сорок два роки, а десять? Навіщо мені здався цей молокосос, якщо його нема в списках? Негайно відпустіть ось це... під три чорти і приведіть мені того, кого треба, мать вашу... Якщо за годину його не буде тут, то я вас... мать вашу... самих запишу в ось ці списки! І це ще якщо вам повезе...!”

        Поступово до величезного натовпу посеред села почали приєднуватись і місцеві школярі. Як не намагались вчителі утримати своїх дітей в класах, їм це не вдалось. Родичі і близькі знайомі багатьох з них вже сиділи на возах і чекали хвилини відправки, тож вони аж ніяк не могли всидітись на уроках, тим більше, що з вікон школи було видно все, що діялось на майдані. Людьми вже була заповнена вся центральна частина села, подвір'я Нухіма та подвір'я селян, чиї домівки були поруч... Тим часом небо повільно затягнулось чорними хмарами і густі каплі дощу, розбурхані неспокійними вітрами вперемішку з мокрим снігом посипались на голови людей. Погода показувала свій норовистий характер, ніби підказуючи людям, що ось тут, на цій площі твориться щось нелюдське, щось таке, що його називають гріхом. Допоки Федоров проводив ,, виховну годину ” з своїми бійцями списки,  які він необачно залишив на столі, остаточно розмокли. А тому цілий ряд прізвищ, що були записані в ньому, вже неможливо було прочитати. Щоб хоч якось врятувати становище і надати церемонії реєстрації хоч трохи офіційності Федоров приказав кільком міліціонерам розбити забиті дошками двері та вікна хати Нухіма і перенести процедуру реєстрації туди. Внедовзі він, голова сільської ради Книш, участковий мілійіонер Кравець вже сиділи в одній з напівпустих кімнат жида Нухіма. Туди ж до них змістилась і вся довга черга майбутніх переселенців. Пройшло ще кілька годин і, нарешті, всі що були в черзі, відмітились. Федоров частково відновив списки, розподілив усіх по своїх возах і сам особисто ще раз пройшовся повз кожного з возів і звірив людей, що перебувають в них із списками. Він зрозумів, що хоч як він не старався, всіх доставити сюди не вдалось і надій доставити їх сюди ще сьогодні вже нема. Це його дуже стурбувало, адже через кілька годин він особисто мав докладати першому секретарю Дрогобицького обкому компартії України товаришу Горбцю Івану Григоровичу про хід виконання операції. Федоров був впевнений в тому, що його запитають про кількість людей, що чекають на відправку і чи вона відповідає спискові. А тут ще як на біду, затримувався конвой з Протіс. Федоров був абсолютно впевнений, що звідти також привезуть далеко не всіх так як дуже добре знав бунтівний характер жителів цього села.

Людьми вже була заповнена вся центральна частина села.

        Несподівано за дверима почувся якийсь лемент, за ним крик охоронця, а далі крик та голосний плач якоїсь жінки. Через якусь хвилинку охоронець відкрив двері і запитав в Федорова дозволу на те, щоб ввести в кімнату жінку, що і вчинила отой лемент. Федоров кивнув головою на знак згоди і за якусь мить перед ним та його помічниками постала ще молода, років двадцяти п'яти жінка -  середнього зросту, з міцно збитим тілом та розчервонілим не то від природи, не то від злості лицем. Вона була тепло одягнена, але чомусь без хустини. Та зім'ятим клубком теліпалась в руках охоронця - було очевидно, що жінка добиралась до Федорова з боєм... Розпатлана, з довгим русявим та мокрим волоссям, вона мала аж надто бойовий вигляд. Ще лиш переступивши через поріг кімнати і не чекаючи запитань до себе, вона перейшла в атаку: „ Не пущу..., не пущу свого Петра нікуди...! Чуєте, не пущу! Хоч убийте мене ось тут, хоч спаліть, а я його нікуди від себе не пущу! Або забирайте мене разом з ним , або я звідси не вийду..., а самого його в ці зимні Сибіри я не пущу, нізащо не пущу! ” Голова сільської ради Книш здивовано подивився на жінку, яку добре знав і не давши їй виговоритись до кінця, перебив її на півслові: „ Але ж, Ганно, Петро тобі і не родич, і не чоловік, то чого ж ти так побиваєшся за нього? ” Та, в свою чергу, вже не дала договорити Книшеві: „ Як це не родич? Як це не чоловік?... Все село знає хто я Петрові, тільки ви один не знаєте. І що ви за голова такий, мабуть що десь на хуторах живете, а не в селі. Та ми з Петром вже давно заручені, ось - збирались через місяць весілля справити. Ми вже й деяких грошенят назбирали на нову хату, та й ось...” І після цих слів Ганна спритним рухом руки розщепила ґудзики свого широкого плаща і всі побачили її чималенький та округлений живіт. ЇЇ вагітність явно була вже  не в початковій стадії... І жінка зайшлася таким голосним плачем, що ні добротно зроблені вікна хати Нухіма, ні шум дощу, ні гамір майдану не змогли заглушити отой несамовитий плач. Його почули всюди... і майдан ніби то притих. Густі чорні хмари, що зависли над майданом, холодна і навіть мерзенна погода, що розкидалася то дощем, то мокрим снігом, поривчатий вітер, що своїми холодними щупальцями проникав в кожен закуток убогого одягу селян ніби вказували на основні прикмети похмурого сьогодення, що зійшло на багатостраждальні галицькі землі. Життя тут віддавало двома основними кольорами - чорним та сірим. Час від часу воно розбавлялось червоним кольором... Книш і всі інші, що були в кімнаті запитливо дивились на Федорова. Ситуація була невизначеною і потребувала нестандартного вирішення. Чомусь всі подумали, що той дасть команду охоронцям негайно вивести жінку, проте вони помилились. Федоров не поспішав, спочатку він глянув на жінку, що мала аж надто рішучий вигляд, потім його погляд впав на розмоклі списки, що лежали на столі і вже після цього промовив до Книша: „ Федоре, раз вона так хоче, то давай відправимо і  її разом з отим Петром. І їм буде краще, та й нам буде неабияка користь з цього.” „ Але ж її нема в списках, та й за що ми її будемо виселяти? Адже суду треба вказати причину висилки...”, - тут же заперечив Книш. „ А що списки? На, подивися, - і Федоров тицьнув Книшу під ніс розмоклі від дощу та частково нечитаємі списки, - ти зможеш розібратися в них до кінця ? Я - ні. А списки ми зробимо... ” Книш швидким поглядом глянув на розмоклі списки і тут же продовжив: „ Товаришу Федоров, але ж є архів, і ви, напевно, вже передали ці списки в архів. Та й область, мабуть що, вже в курсі, адже ви подавали зведені дані і туди.”  „ Та ти Федоре, за мене не переживай. В область я поки що подав тільки загальну чисельність людей, яких ми збираємось переселяти. А щодо архіву, то я подав списки в архів - тож я і можу взяти їх звідти. Хто мені помішає? Відкоригую  їх  і поверну назад тільки тоді, коли останній переселенець з цього списку буде в залізничному вагоні і охоронці зачинять двері за ними. Адже починаючи саме з цього моменту часу ми вже не будемо відповідати ні за ці списки, ні за самих засуджених до виселення. А якщо щось не те, то ось цей вірний товариш допоможе мені”, - і Федоров багатозначно, як він робив це не раз, поклав руку на кобуру свого нагана. І це був вагомий аргумент, який тут же переконав всіх присутніх в правдивості слів Федорова. Проте, коли здавалось би, що  вже всі примирились з діями Федорова, якось не дуже сміливо своє слово вставив і дільничний міліціонер Кравець„ Товаришу Федоров, але ж там підписи..., як то з ними бути”. „ А що підписи? Є Книш, є я, ось тобі вже два підписи. А треба буде ще за когось підписатись, то є й ви, товаришу Кравець...”, - багатозначно відповів Федоров. Після почутого Кравець надовго замовк і вже більше не відважувався вступати в розмову і навіть тоді, коли це було потрібно. І хоч він не дуже то й намагався напружувати свій розум від сказаного Федоровим, та й йому стало зрозуміло, що тут волею фактично однієї людини вершиться доля десятків, а то й сотень людей. Адже зі слів Федорова стало очевидним, що той може вписати в ці списки будь кого, хто хоч трохи не вгодив цьому представникові влади... Та Федоров вже не слухав нікого. Швидким та розмашистим, абсолютно некаліграфічним почерком, який міг прочитати тільки він сам, записував дані Ганни в єдиний клаптик паперу, що ще залишився сухим...

        Нарешті приїхали вози, що везли переселенців з села Протеси. як і передбачав Федоров, серед прибулих не було п'ятьох чоловік, що були в списках. Якраз перед приїздом в село ястребків вони безслідно зникли з села. В одного з них ястребки ще застали розігріту і готову до вживання їжу на столі. Було очевидним, що господаря довго не було вдома і тільки пізно вночі прийшов додому, щоб повечеряти. Можливо саме він і попереджав своїх односельчан про майбутню облаву, а, можливо, саме він і пиляв отой дуб, що перекрив дорогу в Монастирець... Те , що в списках не було п'ятьох чоловік, Федорова вже не дуже то й хвилювало. Він вже знав, що робити. Дуже скоро він дописав в списки майже всіх тих, хто  не хотів розставатись з своїми близькими. В кількох випадках Федоров власноручно підправляв як дати народження переселенців, так і інші анкетні дані. Тож список вийшов повним - в ньому було записано шістдесят одну людину. Він міг записати туди ще й інших людей, проте відчував, що буде проблема з возами і тому відказався від цього... Коли Федоров владнав справи зі списками, він подав команду всім переселенцям займати свої місця на возах. Двадцяти возів, які зібрав голова колгоспу Савуляк,  не вистачало так як ще потрібні були два вози для перевезення як охоронців, так і для перевезення самого Федорова та деяких інших представників влади. Крім того деякі з возів були несправними, адже операція по перевезенню людей розпочалась несподівано і їх завчасно ніхто не готував. Вирішення цих питань забрало в знервованого Федорова ще біля двох годин... Нарешті, з великим запізненням, настала хвилина, коли все було готове до відправлення...

        Віз Мариночки знаходився майже в голові колони і знаходився на роздоріжжі доріг, що вели в містечко Журавно, село Довгу та в долішній кінець села Монастирець. В думках вона вже попрощалася з своїми родичами та близькими, яких сьогодні не було біля неї. Особливо переживала за Євочку, адже нічого не знала про неї. Всі сльози вже давно були виплакані, всі надії вже були втрачені. Ось через кілька хвилин прозвучить команда і її повезуть. Куди, чи далеко, чи надовго - хто б міг відповісти на це запитання. Та й чи важливе воно для неї саме тепер? Щоб вона тут собі не думала, а це нічого для неї вже не змінить. Чомусь пригадався той вересневий день 1939 - го року, коли перші червоноармійці зайшли в село. І хоч Мариночка була ще зовсім маленькою - приблизно такою, як її Євочка тепер, та вона добре запам'ятала отой перший мітинг, що відбувся в центрі села біля клубу і на якому радянський офіцер клявся в вічній дружбі українського та російського народів... Тоді дехто навіть плескав йому в долоні, знайшлися й такі, що піднесли офіцерові букет квітів. Вже вдома, того ж дня почула розмову між своїм вуйком Михайлом та братом Яковом, в якій вуйко Михайло сказав: „ Не вірю я цим москалям... Як вигнали поляків звідси, так можуть вигнати і нас. Вони не для того прийшли сюди, щоб змінити польську владу на українську. Вони захочуть свого... Почекаємо, а там видно буде хто до нас прийшов - визволителі чи душителі...”. Тоді ще не розуміла змісту цих слів, а тепер ось це слово „Душителі” чомусь аж надто нав'язливо крутилось в її голові і вона ніяк не могла його позбутись... Несподівано для себе відчула, як пронизливий холод пробирає її до самих кісток. Не дуже то багатий, та ще й до того мокрий одяг вже не зігрівав її. Почала ритись в своїх торбинах, щоб знайти ще якийсь одяг для себе. І тут недалеко від воза побачила вуйка Михайла. Побачивши, що Мариночка дивиться на нього, він непомітно кивнув їй головою і підняв малий палець руки вверх. Мариночка зрозуміла - її Євочка в безпеці. Очевидно, що вуйко Михайло не підходив до Мариночки, щоб не викликати на себе жодної підозри. Ця новина надзвичайно підняла її настрій. Незважаючи на всі труднощі, які вона пережила за останніх кільканадцять годин, Мариночка відчула себе щасливою. Ніби гора з плеч скотилася Мариночці. Вона знала, що вуйко Михайло - відповідальна людина і він зробить все, щоб Євочка була в безпеці...  Отже з двох думок, що найбільше тривожили Мариночку одна відпала. І хоч там далеко в свідомості Мариночки і крутилась думка про те, що з Євочкою буде в подальшому, та вона вже знала, що Євочку не заберуть разом з нею в Сибір і що вона буде в надійних руках вуйка Михайла... Її думки знову повернулися до Миколи. Знала, що Миколи нема вдома, тож вони вже й не побачаться перед її від'їздом. Перед її очима стояла їх остання зустріч, коли Микола ніби випадково опинився біля неї тоді, коли Мариночка була на Журавнівському базарі. Обоє розгубились при зустрічі. В Миколи не знайшлося слів і він тільки спитав її: „ Як ти, Мариночко? ”. „ Я... я нічого, а ти як, Миколо ?”, - тут же відповіла вона і відчула, як запашіли вогнем і розчервонілись її личка  від чогось такого, про що й раніше не догадувалась... Несподівано для себе відчула, що хтось вклав їй в руки якусь торбинку. Спочатку почула запах, а потім і побачила в ній груші - такі самі груші, якими Микола пригощав усіх тих, хто ходив на репетиції в місцевий клуб, коли готувалась вистава „ Назар Стодоля”. І Мариночці чомусь завжди попадалась найкраща з них. Підняла очі... - перед нею стояв її Микола, такий очікуваний, такий бажаний... Дивилася і не вірила своїм очам. Нічого не говорили, тільки дивились одне одному в очі і мовчали. Говорили очі, а в них слів не знайшлося. Так багато мали сказати одне одному, що й не знали з чого почати. Мариночка тільки й видихнула ледь чутно: „ Миколо...”. У відповідь почула таке ж тихе: „ Мариночко...”. Зовсім несподівано на її очі набігли сльози і Мариночка зайшлася глибоким плачем. Все, що накипіло в ній за минулу ніч і ось протягом цієї частини дня виходило з неї разом з ось цим плачем. Микола тулив голову Мариночки до своїх грудей, намагаючись заспокоїти її, але марно. Якимось тільки їй знайомим чуттям вона відчувала, що це їх остання зустріч. Скрізь сльози проговорила: „ Чому, чому ми тільки сьогодні зустрілись..., та ще й в таких умовах? Адже в нас було стільки часу...”...

        Несподівано для обох почулися крики команди: „ Всім супроводжуючим відійти від обозу! ”. До кожного з возів було приставлено по одному ястребку, які карабінами відганяли всіх сторонніх від возів. Вся колона повільно рушила в напрямку до Журавна. Микола ще деякий час йшов поруч з возом Мариночки, тримаючись з нею за руки. Пальці їх рук розімкнулись лише тоді, коли один з ястребків підбіг до Миколи і силою відштовхнув його від воза...

        А небо плакало. Густі  сірі хмари місцями скупчились, почорніли і безперестанно лили свої дощові сльози, що вже більше як наполовину були перемішані з снігом і які вже білою пеленою покривали землі, що знаходились під ними. Ось вже кавалькада возів проминула останні хати села і вийшла на Журавнівський гостинець. Справа, за людськими городами показалась Старосільська гора, що ніби світилася куполами церкви та невеличкої дзвіниці. Трохи дальше справа від них біліли хрести... Добра третина людських очей, що були на возах, дивились на цю гору і прощались, прощались з домівкою, рідним селом..., хто зна, може і назавжди. За горою - туман, який в цю пору року був рідкістю в цих місцях і який сірою димкою стелився вздовж усього русла Дністра. Місцями туман розсіювався і в цих місцях скрізь нього виглядала своїми фантастичними, але вже значно збіднівшими кучерями загадкова гора Бакоцина... Вона ніби спеціально намагалась прорватись скрізь пелену туману, щоб попрощатись... Повільно проїхали урочища Черн, Дашкову..., місця, де Мариночка разом з іншими дітьми пасла корови, де вона разом з подружками весною збирала такі рідні їй білі підсніжники, що були дуже подібними на маленькі дзвіночки. Несподівано колеса возу, на якому сиділа Мариночка, загуркотіли по дерев'яному настилу мосту через річку Свічу. Мимоволі глянула на ріку - та була неспокійна і з шумом несла свої мутні води вниз, щоб десь там, біля крутого схилу Бакоцини віддати їх в міцні обійми Дністра. Чомусь подумала про себе: „ А ми з Миколою так і жодного разу не обнялись по справжньому, жодного разу не поцілувались. А була ж можливість, та я, нерозумна, не скористалась з неї. Думала, що ще буде час, а воно - онде як повернулось...”  Скрізь роздуми і спогади край дороги побачила дорожній вказівник з надписом на ньому ,, Журавно ”. Усім своїм єством відчула, що починається нове життя - не таке, яким вона собі його уявляла, а таке, яке їй запропонує ось це навкілля, ось ці люди з карабінами в руках, що супроводжують її, ось ця нова влада, що неждано - негадано звалилась на голови її земляків. Знову пригадала слова своєї любимої вчительки пані Жипецької. Тільки тепер Мариночка промовила їх вже рідною мовою самої вчительки: „ Jesteśmy z tobą, Marynochko, z Moskalami nie w drodze. Nie oczekuj od nich dobra ... Pamiętaj o moich słowach.” При згадці про пані Жипецьку на очі Мариночки знову набігли сльози. Всього два роки ця інтелігентна польська пані вчила Мариночку, а потім їх шляхи  розійшлись. Прихід перших совітів на польські землі в вересні 1939 - го року назавжди розлучив їх... Так в сльозах і в теплих спогадах про свою першу вчительку Мариночка і не зчулася, як довга валка возів тарахкотячи колесами по бруківці дороги, під'їхала до невисокої дерев'яної будівлі журавнівського відділення МВС. Вона стояла зразу за роздоріжжям на крутому вигині дороги, що дальше вела в Стрий та Жидачів.   Своїми високими та непропорційно вузькими вікнами вона  байдуже  спостерігали за прибулими, що юрмились перед нею. Здавалось, що їй це зовсім не цікаво. Адже люди, що зупинились перед нею були для неї  далеко не першими, як  і далеко не останніми... Та й протягом останніх місяців вона стільки всього надивилась, що її вже важко було здивувати хоч чимось... Дещо справа від будинку МВС виднівся купол Журавнівської православної церкви. Він, ніби й нічого не відбувалось, виблискував жовтувато - червоними тінями в ті моменти часу, коли хмари над ним розвіювались всюдисущим вітром. Трохи далі, за кількома будиночками красувалась  граціозна будівля міської ратуші, а за нею, ще дальше, в невеличкому парку сірою постаттю бовванів напівзруйнований та частково розібраний  римо - католицький костел.

Сірою постаттю бовванів напівзруйнований та частково розібраний  римо - католицький костел.

Колишній красень, полюбуватись яким приходили віруючі з усієї округи, тепер стояв осиротілим і розгубленим, німим докором тим, що так познущались з нього. Закинутий і забутий всіма він байдуже спостерігав за навкіллям, не маючи жодних надій на відновлення своєї колишньої величі... Мурований з каменю та цегли, однонавний у плані, хрещатий, з короткими бічними раменами, перекритий двохскатним дахом з сигнатуркою, він ще не втратив своєї гідності. Орієнтований на схід головний фасад храму завершувався бароковим фронтоном. На головному фасаді з обох боків трохи вище від від вхідних дверей красувались двоє величних вікон, заокруглених зверху, оформлених здвоєними тосканськими пілястрами. Вхідні двері були прикриті маленьким квадратним притвором з високим лучковим фронтоном над ним. З обох сторін костелу виднілись по троє просторих вікон з широкими, але вже кимсь оголеними  лутками. Шибок в вікнах вже не було. Зверху на даху костелу можна було побачити чотири маленьких вежі, які стояли на кутах даху і одну центральну, велику вежу, яка була оформлена в кілька поверхів і яка була увінчана великим металевим хрестом, що час віл часу виблискував в останніх променях сонця, яке котилося на захід. На передній та задній частині даху, на самому його гребені були розміщені два, дещо менших хрести, чудово оздоблених різноманітними гравюрами майстрами - умільцями і які ще якимось чином збереглись неушкодженими.  Вхідної арки, яка була встановлена на відстані біля десяти метрів від фасаду костелу і яка була не меншим витвором мистецтва, ніж сам костел, вже не було. На її місці ще можна було побачити купу битої цегли, тинківки та всякого іншого будівельного сміття. Мариночці чомусь пригадались дві великі, чорного кольору лампади, що були закріплені по обох сторонах арки і мерехтливий вогонь свічок в них, що нагадував про себе кожного разу, коли Мариночка проходила біля костелу.  

Розділ 3. Співбесіда.

        Мариночку і ще багатьох таких самих майбутніх переселенців, як і вона, розмістили саме в цьому костелі. Коли костел вже став вщерть заповненим людьми двоє ястребків закрили його двері,  прибивши цвяхами до них з зовнішньої сторони дві довгі металеві скоби з отворами в них і вставивши в отвори важкий замок. Після цього з карабінами на плечах вони стали на їх охороні. Мариночка розмістилась з своїми невеличкими клунками під однією з бокових стін костелу і з деяким здивуванням розглядала його. Перед її очима постала жалюгідна картина, що ніяк не вкладалась в її голові. Звідусіль з кожного кутка костелу на неї дивились холодні, мокрі та обдерті стіни. В багатьох місцях на стінах ще залишились останки колись таких чудових розписів фресками, якими любувались не тільки місцеві віряни. Подекуди ще можна було розпізнати цілі фрагменти тої величі, яку невідомі автори хотіли увіковічнити на стінах костелу. Погляд Мариночки зупинився на тій стіні, на якій, як вона пам'ятала ще змалку, мала б знаходитись картина відомого польського художника та архітектора Владислава Садловського і яка називалась „Підписання Журавнівського миру польським королем Яном ІІІ Собеським і турецьким пашею Ібрагімом Шайтаном 17 жовтня 1676 р. в Журавні."

 Картина  „Підписання Журавнівського миру польським королем Яном ІІІ Собеським і турецьким пашею Ібрагімом Шайтаном 17 жовтня 1676 р. в Журавні", яка була намальована на одній з внутрішніх стін Журавнівського костелу.  

        Колись, як Мариночка ходила ще в другий клас, пані Жипецька привела всіх учнів свого класу в цей костел і цілу годину розказувала їм про історію походження цієї картини. Але тепер Мариночка з великим трудом розпізнала її. В багатьох місцях стіна, на якій були фрагменти цієї картини, була промоклою із - за дірявого даху. Через це фрески великими шматками повідпадали від стіни. Цупкий погляд Мариночки зумів розпізнати на картині польського короля Яна III-го Собеського, що в пишному каптані стояв перед турецьким пашею. Його ліва рука лежала на ручці шаблі, а права щось імпровізувала, допомагаючи Собеському в розмові. Поруч з ним стояв стіл, на якому писар щось записував.  Правда, ні правої руки короля, ні стола на стіні вже майже не було видно. Мариночка чомусь дуже добре запам'ятала слова пані Жипецької, які  вона сказала наприкінці їх відвідин костелу. Споглядаючи на картину і ніби звертаючись саме до неї, а не до своїх учнів, тоді вона  сказала, що Ян III-й Собеський зріс як король завдяки двом своїм кореням. І перший з них - русинський, що передався йому від матері, а другий - польський, що передався йому від батька. Перший корінь дав йому розум, сміливість, рішучість в бою, кмітливість. Другий корінь дав йому розсудливість, шляхетність, відданість своїй батьківщині. Завдяки саме цим рисам свого характеру в битві під Журавном він зумів об'єднати в єдине ціле три великі народи - русинів, поляків та литвинів і дати невідпорну відсіч османському війську, яке багатократно переважало його як по чисельності, так і по озброєнню.

        Погляд Мариночки зупинився на тому місці, де колись красувався своєю поважністю церковний вівтар, що був відділений від іншої частини приміщення костелу прекрасним іконостасом. Згадала, як при першому відвідуванні цього храму разом з іншими учнями свого класу та панею Жипецькою не могла відвести погляд як від вівтаря, так і від іконостаса. Якби Мариночка не бачила їх раніше, то тепер не зразу здогадалась би що саме стояло перед нею. Бічні стіни іконостаса, що раніше були декоровані дзеркалами та іконами в золотих обрамленнях були порозбивані, обдерті і в багатьох місцях розвалені. Вздовж всього іконостасу - від однієї стіни костелу і аж до іншої лежали куски битого скла та дзеркал, поламані обрамлення від ікон, сліди тинківки, що сипалася вниз аж з під самої стелі. В місці, де колись стояла стіна іконостасу ще проглядались два високі і заокруглені зверху отвори, що колись представляли собою двоє привівтарних дверей. Самого вівтаря вже не було, тільки пусте місце з залишками якогось сміття лежали на цьому, колись святому місці. Подумки дорікнула людям: „ Як можна було знищити таку красу, як можна було взяти такий великий гріх на свою душу...? ”.

        Несподівано для себе Мариночка почула чийсь тихий плач поруч з собою. Вона оглянулась і побачила зовсім близько біля себе вже немолоду, убого одягнену жіночку, яка була так глибоко замотана в хустину, що з під неї було видно тільки зморшкувате чоло, ніс та її очі, вщерть заповнені слізьми. Мариночка не витримала і підсунулась ближче до неї. Вловивши хвилинку, коли та трохи заспокоїлася, тихо запитала її: „ Жіночко, вам погано?”. Та трохи здивовано глянула на Мариночку і скрізь сльози поспішно заговорила: „ Ой, погано мені, ой, погано. Дуже мені погано”.  „Може у вас щось болить? ”, - знову перепитала Мариночка. „Ой, болить, дуже мене болить, - тут же відповіла жінка, - ти, дівчинко, ніколи не здогадаєшся що мене болить і чому”. Мариночка захвилювалась, адже нічого з лікарств вона біля себе не мала. Мимоволі оглянулась, надіючись на чиюсь допомогу. Та всі люди , що перебували в костелі, були зайняті своїми справами і не звертали на Мариночку та її сусідку, що закутавшись в хустину, тулилась до стіни костелу, жодної уваги. Мариночка підсіла ще ближче до незнайомки і ще раз перепитала: „ Прошу пані, що ж вас так болить? Скажіть мені і може я вам чимось допоможу? ”. „ Ой, не допоможеш, ой, нічим ти мені вже не допоможеш, дитинко”, - тут же скрізь сльози майже простогнала остання. „ Так що ж з вами таке сталося, що ж вас так болить, чи мучить”, - не переставала допитуватись Мариночка. Жінка на хвилиночку перестала схлипувати і так само тихо промовила до Мариночки: „ Душа мене болить, дівчинко, ой душа мене болить моя. І що я маю з нею робити? Тут звичайні ліки не поможуть.” Вона витерла свої очі білою хустинкою і продовжила, звертаючись до Мариночки: „Що ж вони зробили, що зробили ці іроди!”. Сказавши це, жінка очима показала Мариночці на стіни і стелю костелу.  Та все зрозуміла, мовчки обвела поглядом місця, куди їй вказувала жінка і тільки хотіла щось сказати їй, як та знову заговорила: „Що ж вони зробили з ось цим Божим домом, як вони могли так низько впасти? Все понищили, розікрали, ще й обгадили... Як вони могли? Як вони могли?! Так можуть зробити тільки нелюди...”. Жінка вкотре почала витирати сльози. При цьому її хустина зсунулась на бік лиця і Мариночка впізнала пані Зосю, яка колись проживала на хуторах Кубаска, що тягнулись між селами Монастирець та Протеси. „Пані Зосю, це ви?, - тут же перепитала Маринка і не чекаючи відповіді від неї, так як була абсолютно впевнена в цьому, продовжила, - але ж як ви тут опинилися, адже вашу родину разом з іншими поляками виселили від нас ще кілька років тому. Мені про це розказувала моя мама, та й сама я це знаю. В нашому селі всі знають, що всі поляки, які хотіли виїхати звідси самі після приходу перших совітів, виїхали. А хто з них не захотів виїжджати, то тих попросили”. „Ой, дитинко, і не питай... Коли виселили з Кубаски мою родину, а разом з ними і родини Ящишиних, Козаків, Джаусів, Бабіїв, Максимівих і інших, мене не було вдома. Я якраз в той день була в своїх родичів, що жили в селі Довга. А коли дізналась від людей, що Кубаску виселяють, то ще два тижні переховувалась в навколишніх селах між знайомими та близькими мені людьми. А потім я не витримала і пішла на хутори поглянути що там та як там. Від того, що я там побачила, мені стало страшно. Що не забрали совіти, те розікрали наші, місцеві люди. Навіть віконні рами та двері познімали. Ні своєї совісті, ні Бога не побоялись. Не залишилось ні курей, ні корови, ні свині, ні кроликів... Тільки один пес Джульбарс, що був прив'язаний біля своєї буди, ще залишився, так як нікого до себе не підпускав. Хоч би хтось приніс йому їсти... він вже й не гавкав, коли я прийшла. Тож коли я йому подала їсти, то він і їв лежачи, бо вже встати не міг. А очі його плакали і плакали. Перед смертю вдячно подивився на мене, ніби хотів щось сказати і не витримав - здох в мене на руках. Вірним був - нікого, крім своїх домашніх не признавав. Якби не був таким, то може б і жив”. Пані Зося говорила повільно, довго збираючись з думками. Мариночка бачила, що та разом з своїми думками була десь далеко, а тому не підганяла її і тільки мовчки слухала. Пані Зося говорила, а сльози широкими цівками котились з її очей. „Коли всіх моїх вивезли хто зна куди, то я собі місця не знаходила. Коли б я знала куди їх повезли, то пішки б пішла за ними. Але зголошуватись совітам я не хотіла, бо про них люди таке говорили, таке говорили, що мені, дитинко, про це навіть страшно розказувати тобі. Тож я і переховувалась поміж добрими людьми, поки могла. Але ж і поміж них знайшлися блазні. Хтось із місцевих видав мене совітам і ті спіймали мене у лісі на Вигоді. коли я верталася в Довгу від своїх родичів, що проживали в селі Буянів. І ось вже третій день, як я тут. Мене навіть нічого не питали, бо хтось так постарався, що виклав совітам про мене все до найменшої дрібнички. Вони навіть знали як нашого пса звали. На суді зразу прочитали постанову і заставили розписатись. А не відправляють мене звідси тому що чекають коли назбирається більша група людей, що їх будуть відправляти в моєму напрямку... Дивись, дитинко, і тебе будуть викликати на суд.” І тут пані Зося ніби прозріла. вона вперше уважно та прискіпливо подивилась на Мариночку і з неприхованим співчуттям промовила до неї: „А ти, дитиночко, мабуть що ще й не віддана... І така гарна. Ой, дивись, бо дуже нелегко тобі буде там, на тому суді. Знаю я тих суддів - там, серед них є ой як багато ласих до жіночого тіла. До книжки, чи до Біблії ласих нема, а ось до жінок, то хоч греблю гати. Та й хоч би з толком робили це, а то так - курям на сміх... Не хочу навіть тобі й говорити про це. Видно, оковита забрала в них все людське. Ой, не легко тобі буде, навіть і не знаю що думати і як тобі зарадити. Я хоч і набагато старша за тебе, та й то відчула їхні домагання на собі. А ти..., ой не знаю що й казати.” Після цих слів пані Зося замовкла, думаючи про щось своє. А по короткій хвилі знову заговорила: „А ти, дитинко звідки родом і чия будеш?”. „А я, пані Зосю, з Монастирця і моє прізвище - Телька. Я дочка Миколи Тельки і звуть мене Маринка.”. Зразу ж по цих словах Мариночка відчула як змінилась пані Зося. Вона якось дивно подивилась на Мариночку, а потім якимось вже зовсім іншим голосом промовила до Мариночки: „Маринко, а ти, часом, не є родичкою Яця Тельки?”. При цьому в її голосі вже вчувались якісь тривожні та недоброзичливі щодо Мариночки нотки. „Так, Яць не просто мій родич, він - мій рідний брат”, - тут же відповіла Мариночка і глянула на свою співрозмовницю. Скоріше відчула, ніж побачила як змінилось лице пані Зосі. Вона замовкла на кілька хвилин, а потім вже зовсім іншим, чужим для Мариночки голосом знову звернулась до неї: „Дитинко, я знала твого брата. Бачиш, якось дивно все складається в житті. Мені відомо, що твій брат був в УПА. І мені добре відомо, що члени УПА були противниками проживання поляків на ось цих землях. Ви їх називали своїми і ми - поляки, теж вважали їх своїми. Та й москалі, як я знаю, теж мають свої претензії щодо цих земель. І хоч чиї це терени, то ще велике запитання, та я знаю, що УПА в сій час спричинило нам тут, на ось цих землях багато бід. Ми, поляки, зазнали тут багато горя не тільки від москалів, а й від вояків УПА”. Пані Зося знову замовкла. Пауза в розмові з нею затягнулась, але було видно, що вона збирається з думками і хоче щось сказати Мариночці. А Мариночка пригадала своє. Чомусь їй згадались шкільні роки, коли вона разом з своїми українськими однолітками та польськими дітьми вчились в одній школі. І ніяких протиріч між ними не було. Багато з них толком і не знали хто з них є поляк, а хто є українцем. І ті, і ті вільно володіли обома мовами і спілкувались між собою так, як їм це було зручно. Релігійні свята святкували по черзі - і польські, і українські... І раптом, ніби з нічого, виросла така величезна неприязнь між цими двома народами. Чому так сталося, що змінилося? Адже і ті, і інші мали багато спільного і, крім того, мали одного спільного ворога - совітів. І обом цим народам треба було разом протистояти совітам, та замість цього вони почали гризтись між собою. І що з цього протистояння вийшло? А вийшло те, що совіти скористались такою  війною між місцевим населенням і зуміли насадити їм свою волю... А паню Зосю мучило інше. Вона дуже добре запам'ятала той недільний ранок, коли понад Кубаскою та й по всіх навколишніх селах пронісся страшний слух - зранку у лісі в урочищі Вигода вояки УПА розстріляли групу поляків, які їхали велосипедами з села Довга до містечка Журавна на відправу в місцевий костел. Всього було вбито восьмеро поляків. Серед них були і жінки. І серед цих вбивць, можливо, був і рідний брат ось цієї дівчини, з якою доля звела їх сьогодні тут в тому ж костелі, куди їхали поляки. Намагалась стриматись, але той випадок настільки запав пані Зосі в душу, що вона не змогла змовчати. Повернувшись обличчям до Мариночки і подивившись їй прямо в очі, так само прямо спитала її: „А скажи мені, дитино, чи не був твій брат серед тих вояк, які повбивали в лісі на Вигоді поляків, що їхали з Довгої в Журавнівський костел на відправу”. Таке пряме запитання пані Зосі не застало Мариночку зненацька. Вона добре знала цю історію. Назавжди запам'ятала той вечір, коли її брат Яць пізно вночі постукав в вікно батьківської хати і попросився переночувати вдома. Батько впустив сина і невдовзі, коли той перекусив біля столу, повільно запитав сина: „Хто це зробив і навіщо?”. „Це не ми, тату”, - почула Мариночка у відповідь слова брата і чомусь саме вони дуже міцно засіли в її пам'яті. По подальшій розмові між Батьком та його сином Мариночка зрозуміла, що цю справу зробили не місцеві вояки. Але чиї вони і звідки прибули - це залишилось для Мариночки загадкою. Так само відверто подивившись пані Зосі в очі, Мариночка сказала їй: „Мій брат не брав участі в цьому”. „А ти що, була там, що так впевнено відповідаєш?”, - тут же запитала пані Зося. „Ні, мене там не було”, - вже трохи розгублено відповіла Мариночка і тут же відчула, як якась незрима стіна недовіри пролягла поміж ними в ту мить. Пані Зося, ніби відчуваючи це ж саме, відвела свій погляд від Мариночки і надовго про щось задумалась... На деяку коротку мить вітер розігнав хмари над Журавном і  вузький сонячний промінь, прорвавшись скрізь мереживо дірок в даху костелу та його стелі освітив обличчя пані Зосі. В його відблисках Мариночка краєм ока  побачила як з її очей тонкою цівкою стікали дві великі сльозини і які по черзі впали на долівку костелу, залишивши на ній дві мокрі плями. Сама Мариночка теж подумала про своє. Перед її очима повільно пропливло майже все її ще не дуже довге життя. Радісні та щасливі дні її дитинства змінились клопітливими та тривожними шкільними буднями. Особливо тривожними вони стали тоді, коли гуркотливою танковою колоною та нескінченою кавалькадою возів на тодішні польські землі, а отже і в її село увійшли перші совіти. Добре запам'яталось їй як поляки цілими родинами покидали свої землі, будиночки та майно і поспішно тікали на захід. І хоч Мариночка тоді була ще дитинкою, вона вже побачила і зрозуміла як можуть ламатись людські долі, як просто, без будь яких пояснень можна докорінно змінити життя мільйонів людей. ЇЇ юне, ще не спаплюжене людськими вчинками серце, не сприймало того, що творилось навколо неї, відмовлялось розуміти людські дії та вчинки. Мимоволі подумала собі про пані Зосю, Адже вона, як і сама Мариночка, опинилась в цьому костелі не по своїй волі, та й, мабуть що, не по своїй вині. З власної волі вона приходила сюди тоді, коли тут панував Божий дух, коли тут все блистіло, віддзеркалювалось в дзеркалах бічних стін навколо вівтаря, коли священики, змінюючи по черзі один одного правили тут то утренню, то вечірню, то хрестили, то давали шлюби, то сповідали...і т.д... Тоді тут, під високим простором нави, перекритою парусним склепінням, витав отой Божий дух... і ніхто не смів ні дорікнути йому хоч чимось, ні спротивитись. І ось тепер, від цього всього залишилась одна велика руїна, яка своїми чорними щупальцями залишила такі ж свої сліди і в душах людей. Знайшлися непрошені гості, які будучи чужими в цих краях, самовільно прийшли сюди і зламали та розтоптали  всі ті цінності, які століттями кристалізувались тут і які, мов пшеничне зерно, проростали на ось цих благодатних землях ось такими костелами, капличками, церковцями, синагогами... Чомусь Мариночці стало жаль паню Зосю. Згадалась її розповідь про власне життя та про трагічну долю її родичів. Несподівано для себе Мариночка прийшла до висновку, що її власна доля та доля пані Зосі в багато чому перегукуються між собою.  Як і пані Зося, що бачила себе полькою, так і вона - Мариночка, що бачила себе українкою, однаково постраждали в цьому історичному вихорі, що закрутився на цих землях в кінці тридцятих років. Як і пані Зося, так і Мариночка постраждали від одного і того ж ворога радянської влади. Як і Зося, що втратила своїх рідних, так і Мариночка втратила рідного брата Якова. Сестру Настю непрошені гості засудили на довгих десять років. Через цих же непрошених гостей Мариночка втратила і своїх батьків. А тепер вона, як і пані Зося чекають ось тут, в напівзруйнованих стінах костелу якогось чергового суду, правила гри якого не описані в жодному кодексі. 

        Несподівано для всіх вхідні двері костелу, що ледь тримались на заржавілих завісах, прикріплених до східної стіни костелу такими ж ржавими цвяхами, з гуркотом відкрились і вартовий не то простудженим, не то не дуже тверезим голосом прокричав: „ Громадянин Гризак Михайло - на вихід! ”. Під стінами костелу запанувала тиша. Всі присутні в костелу усвідомлювали сказане. З цих слів стало очевидним, що розпочинається суд. Тож кожен подумав про своє... По короткій хвилі в самому центрі зали костелу почувся якийсь рух і Мариночка побачила знайому постать свого земляка - ще молодого, років 35 - ти чоловіка, міцної статури та середнього росту, що був одягнений в акуратно пошите для нього футро і мав на голові  таку ж акуратну зимову шапку не то з кролячих, не то з заячих шкірок. Було видно, що Михайло явно не очікував на такий швидкий і несподіваний для нього виклик, тож ішов до виходу розгубленим, шукаючи очима знайомих йому людей і ніби очікуючи від них якоїсь підтримки чи поради. Охоронці з таким же гуркотом закрили за Михайлом двері і в костелі знову запанувала тишина. Про себе Мариночка подумала - буде суд, а заодно і реєстрація всіх, кого ястребки зібрали тут, в костелі. Пройшло зовсім небагато часу - буквально хвилин десять,  як двері костелу знову відкрились і охоронці проштовхнули всередину Михайла. Ніби той самий, але вже й не той - без футра, в простій сірій камізельці, замість рукавів якої біліли рукави його сорочки, торці яких були оздоблені вишуканим українським орнаментом. Так само вишитими були лацкани його сорочки та комір.  Шапки в нього на голові також не було. Його густе чорне волосся безладно розсипалось по всій голові і вказувало на те, що Михайло захищав свою шапку. Допоки Михайло поміж клунки та ноги сидячих людей пробирався до свого місця, охоронці назвали прізвище іншої людини. На цей раз до виходу подалась незнайома Мариночці жінка. Коли ж двері за нею закрились, погляди всіх, що були в костелі, зупинились на Михайлі. Той деякий час мовчав, а потім зрозумівши, що всі чекають від нього слова, тихо промовив: „ Дали десять років. Уточнили прізвище, дату та місце народження й проживання і все..., ну хоч би ще щось запитали, або дали можливість мені їх щось запитати, а то нічого, розумієте, зовсім нічого не питали і не дали й мені  хоч слово сказати.” Після цих слів Михайло повернувся в сторону вхідних дверей і не стримавшись майже скрикнув спересердя: „ А шляк би їх трафив, цих совітів!”. Його слова, ніби сполохані горобці, забились поміж стінами костелу, злетіли вверх аж під самий дах і знайшовши в ньому великі щілини, загубились десь там вже в навкіллі  поза костелом. Михайло зрозумівши, що вчинив гріх своїми скверними словами в цьому святому місці, перехрестився тричі, сів на своє місце і підперши свою голову руками, важко задумався... Глибока тишина, що наступила після його слів, тривала до чергового відкривання дверей костелу охоронцями...

        Мариночка чекала своєї черги. На душі було тривожно і пусто водночас. Кожен, хто повертався з так званого суду, отримував свій термін перебування в засланні. Найчастіше цей термін становив десять років. Менше п'яти років не отримував ніхто. Проте всі знали, що в запасі в совітів є ще термін в п'ятнадцять років і навіть так звана розстрільна стаття 54-2 кримінального кодексу УРСР. Тож Мариночка десь там глибоко в душі вже рахувала свої роки і налаштовувала себе на те, щоб сприйняти свій вирок, яким би він не був, навіть і в п'ятнадцять років. Але її турбувало ще й інше. Там, в тій комісії разом з іншими творив суд капітан Федоров і його слова в ній були чи не найважливішими. Дехто з тих, хто повертався з цього суду, так і говорив, що там суд творить один Федоров... Усім своїм єством, якимось жіночим чуттям Мариночка відчувала, що це буде не просто суд. Та й обставини подій останніх двох днів, що складались навколо неї,  вказували саме на це.  Ось навіть і пані Зося щось відчула...

        Наступною на суд покликали саме паню Зосю. Вона не сподівалась цього, так як вже була там, на цьому суді. Правда, тоді її там і не дуже то й судили, навіть вироку їй не зачитали. Напевно це сталось так, що на тому суді не було Федорова. Почувши своє прізвище, пані Зося поглянула вгору під склепіння даху, перехрестилась долонею правої руки зліва направо і повільно пішла до виходу. Мариночка вловила різницю між тим, як перехрестилась пані Зося і тим, як це робить вона. Та вона й не здивувалась, так як добре знала як молились і моляться римокатолики і грекокатолики в її та навколишніх селах. З повагою подумала про паню Зосю, що та не зрадила своїй вірі. І навіть тепер, незважаючи на переслідування поляків радянською владою, перехрестилась так, як завжди робили її батьки та родичі... Пані Зося не поверталась довго. Мариночці здалось, що пройшла ціла вічність перш, ніж загриміли вхідні двері і охорона пропустила в костел паню Зосю. Мариночку вразив вигляд її обличчя. Воно виглядало абсолютно байдужим до навкілля і таким, що нібито за одним махом постарилось років на десять. Пані Зося повільно пройшла на своє місце і тримаючись за стіну, присіла. Мариночка присунулась ближче до неї і мовчки заглянула їй прямо в очі. Та зрозуміла німе запитання Мариночки і дивлячись кудись в сторону, тихо промовила: „ П'ятнадцять..., мені дали п'ятнадцять років. Ніби не розуміють, що я вже не проживу цих п'ятнадцять років. Мені б і п'яти вистачило...” І знову, як деякий час перед цим, дві великі сльозини побігли вниз по її обличчю. Коли та трохи заспокоїлась, Мариночка знову запитала її: „ Пані Зосю, але чому ці судді так довго тримали вас?”  „ А намагались вивідати в мене де ще можуть переховуватись ті поляки, яких совіти ще хотіли арештувати і виселити звідси, але не змогли знайти їх. То я так закрутила їм голови своїми відповідями, що вони ще довго будуть приходити до пам'яті. Мабуть що без сивухи не обійдуться”, - промовила пані Зося і замовкла. Мариночка зрозуміла, що вона вже більше нічого не скаже.  І справді, пауза після відвідування цього імпровізованого судилища Зосею дійсно затягнулася. Пройшло не менше двадцяти хвилин, як вхідні двері костелу знову загриміли і охоронці назвали прізвище чергового підсудного... Тепер справи розглядались дуже швидко. На кожну людину судді витрачали буквально по кілька хвилин. Мариночка зрозуміла, що в суддів обмаль часу, тож вони і спішать. Очевидно, що по закінченні суду усіх засуджених повезуть дальше і, напевно, вже не на возах, так як ті вози, якими їх привезли з Монастирця в Журавно вже від'їхали назад...

        Час збігав, а Мариночку все ще не викликали. Тривожні передчуття роїлись в голові Мариночки, не давали їй спокою. „ Невже тримають насамкінець? ”, - майнула думка і від неї її серце здригнулось, застукотіло так часто, що Мариночці здалось ніби його стукіт чути на всю залу костелу. З тривогою глянула на паню Зосю. Та відчула її переживання і звертаючись тільки до Мариночки, тихо сказала їй: „ Ой, тримайся, дитинко, тримайся..., в них голодні погляди... ”.

        Прізвище Мариночки прозвучало дещо несподівано для неї. В залі залишалось ще кілька людей, що не були на суді. Тож Мариночка чекала, що вона буде останньою з них. А тут різке: „ Телька! ”... Сказане біля вхідних дверей, воно відбилось від протилежної - західної стіни костелу і подвійним ехом вдарило по вухах Мариночки так, ніби важким молотом хтось вдарив по наковальні, розбудило цілий вихор почуттів всередині неї. Різко встала на ноги, відчула, що ті не дуже то слухаються її. Безпорадно оглянулась на паню Зосю, вловила на собі її тривожний, а водночас і співчутливий погляд. Скоріше серцем, ніж вухами, відчула її тихий голос: „ Тримайся, дитинко”. Не зчулася, як опинилася біля вихідних дверей костелу. Один з охоронців вже завченим рухом закрив за нею вхідні двері і рукою вказав напрям її подальшого руху. „ Руки за спину!”, - скомандував інший і скинувши карабіна з плеча швидким кроком повів Мариночку в приміщення відділення МВС. Холодний вітер в перемішку з дрібними каплями дощу вдарив в лице Мариночці і це вивело її з заціпеніння, потрошки вона почала приходити в себе. Дорога від костелу до приміщення відділення МВС недовга, всього кілька сотень метрів. Ось вони вийшли на центральну площу Журавна. По всьому її периметру стояли в основному невеличкі двох поверхові  будиночки. Зіницями темних вікон вони спостерігали за Мариночкою і ніби намагались висловити їй свої співчуття, водночас демонструючи своє безсилля в допомозі їй. В деяких вікнах промайнули людські обличчя, які затримувались на кілька секунд біля шибок і тут же зникали. „Бояться”, - подумала Мариночка. Зправа від них набундючилась журавнівська ратуша. Холодна і байдужа до всього, вона не подавала жодних ознак життя. Багато разів Мариночка бувала на цій площі, та ще ніколи вона не виглядала для неї такою непривітною. Пройшли ще кілька десятків метрів і опинились перед невеликим, сірим приміщенням журавнівського відділення МВС.

Так виглядало тодішнє приміщення Журавнівського відділення МВС ще в недавні часи.

        При вході в будинок їх зупинив охоронець. Щось спитавши в конвоїра, відкрив вузькі і також скрипучі двері та наказав Мариночці проходити в приміщення. Увійшовши всередину, Мариночка побачила, що опинилася в досить просторій кімнаті, яка чомусь зразу ж справила на неї якесь аж надто гнітюче враження. В ній, якраз навпроти вхідних дверей, висів старий і вже досить обшарпаний портрет товариша Й.В.Сталіна. Дерев'яні рами портрету були полакованими, проте лак в багатьох місцях вже дуже потріскався і від цього увесь портрет виглядав аж надто непривабливим. На портреті Сталін був зображений з люлькою в роті і побачивши її, Мариночка тут же відчула їдкий сморід дешевого тютюну, що наповнював всю кімнату і яким було просякнуте все, що знаходилось в ній. Цей запах час від часу розбавлявся ще й запахом самогонного перегару, що в парі складало щось таке, від чого Мариночці на якусь мить закрутилось в голові. Щоб не впасти, вона мимоволі сперлась рукою об одвірок дверей. Проте охоронець, що супроводжував її, не дав дав їй можливості розслабитися. Грубо відштовхнувши її від дверей, він вказав їй на дерев'яний стілець, що стояв посеред кімнати якраз навпроти великого дубового столу на відстані біля двох метрів від нього. Стіл зверху був накритий не то червоним, не то світло коричневим відрізком полотна, що недбало звисав нерівними частинами по різних сторонах столу. З усього було видно, що стіл проіснував вже не один десяток років і по віку був, можливо, старший за декого з тих, що сиділи за ним. Зразу ж за столом, на такій же грубо збитій з дерев'яних дошок лавці сиділи троє - вони і представляли собою той суд, який мав вирішити долю Мариночки. Двох із них - капітана Федорова та лейтенанта Сільченка Мариночка вже добре знала. Не раз і не два рази вони навідувались в Монастирець вишукуючи та затримуючи „врагов народа” , як любив повторювати капітан Федоров. Третій - мужчина середнього росту, лисуватий та з величезним животом був невідомий Мариночці. Він був одягнутий в цивільний одяг і байдуже спостерігав за тим, що відбувається перед ним. Пильним оком Мариночка побачила, що лейтенант Сільченко ледь тримався за столом, його голова час від часу хилилася, шукаючи зручного місця для сну. Очевидно було, що давалась взнаки ота оковита, про яку Мариночці говорила пані Зося. Зліва від вхідних дверей вздовж всієї стіни, в якій не було жодного вікна та дверей, стояли кілька старих шаф, скрізь засклені двері яких було видно стоси папок та ще деяких паперів. Така ж сама шафа стояла і з правої сторони від дверей, тільки з неї скрізь такі ж засклені двері виглядав якийсь одяг. Поруч з шафою тулився невеликий столик з друкарською машинкою на ньому. За нею сиділа ще молода, років тридцяти п'яти жінка і щось швидко друкувала на ній. Побачивши Мариночку, вона спочатку швидко відвела свій погляд від Мариночки, ніби демонструючи, що в Мариночці нема нічого цікавого. Проте через якусь мить вона уважно і надто прискіпливо глянула на Мариночку, що та своїм жіночим чуттям зрозуміла  - так жінки дивляться на можливу конкурентку в боротьбі за чоловіків. „Тільки за якого?”, - майнуло в голові в Мариночки і вона з здивуванням подивилася на тих, що сиділи перед нею за столом. Всі троє не представляли для неї жодного інтересу і не йшли в ніяке порівняння з її Миколою. Ні худий, з впалими грудьми, щербатим ротом та недбало висячою на ньому формою капітан Федоров, ні завжди п'яний, ніколи не голений, з підпухлими очима та синцями під ними лейтенант Сільченко, ні отой третій, заокруглений мов бочка, ніколи в житті та ні за яких обставин не могли б сподобатись їй. Більше того, тільки глянула на них, як зразу ж відчула огиду до кожного з них. І ця огида підсилювалась в стократ ще розумінням того, що перед нею вороги, які через кілька хвилин почнуть творити суд над нею. То чого ж так занепокоїлась ота панянка, що сиділа за друкарською машинкою? Невже щось особисте пов'язує її з одним з цих? Майнула думка - може Федоров і є тією причиною, від якої так занепокоїлась секретарка, може вона, як і пані Зося, теж щось відчула?

        Капітан Федоров щось пошукав в одній з папок, зробив в ній якусь помітку чорнильною ручкою і кинувши на Мариночку швидкий погляд, втомленим та дещо охриплим голосом швидко проговорив: „Перед початком суду кілька простих формальностей... Прізвище, ім'я та по-батькові”. Мариночці ці слова видались трохи дивними, так як ще недавно, в Монастирці, капітан Федоров записував ці її дані в список, не запитуючи їх у неї. Проте вирішивши, що це є чисто судовою формальністю, якої усім потрібно дотримуватись, вона відповіла: „Телька Марія Миколаївна”. „Дата  вашого народження і місце народження”, - тут же продовжив Федоров. Мариночка зразу ж відповіла на це запитання. Краєм вуха почула, як застукали клавіші друкарської машинки під пальцями секретарки. Задавши ще кілька формальних питань, на які Мариночка тут же відповіла, Федоров вже іншим тоном продовжив: „Громадянко Телька Марино Миколаївно, ви підозрюєтесь в порушенні статті 54-1 Кримінального кодексу УРСР в редакції 1934 - го року. У відповідності з цією статтею ви підлягаєте виселенню в віддалені райони СРСР терміном до десяти років. Конфіскації підлягає і все ваше майно. Чи є в вас якісь запитання, чи маєте ви що сказати в ваш захист?”. Після цих слів Федоров звичним рухом налив собі стакан води і випивши її одним ковтком, мовчки глянув на Мариночку. Та, недовго думаючи і дивлячись Федорову прямо в очі приглушеним голосом сказала: „Пане Федоров, ви сказали що це суд. А я не бачу тут ніякого суду. Адже у відповідності з статтею 111 Конституції СРСР кожен суд над громадянином СРСР повинен бути справедливим та відкритим. А який же ваш суд справедливий, якщо я не маю захисника в суді, а також в мене немає свідків в цьому вашому суді. І, крім цього, ось цей ваш суд трійкою не передбачений цією ж конституцією. А це означає, що він є антиконституційним, а отже і незаконним”. Після останніх слів Мариночки Федоров спочатку здивовано поглянув на Мариночку, а потім на всіх інших членів суду. Після короткої паузи, протягом якої він дещо переборов свою розгубленість від слів Мариночки, він уже дещо іншим, більш роздратованим голосом сказав: „Громадянко Телька, не вам, ворогу народу, судити про конституційність цього суду. На щастя, в нашій державі є кому про це подумати”, - і він вказав на товсту і дещо потріпану від частого використання папку, яка лежала на одній з полиць шафи. І тут же знову продовжив: „Там є документи, які підготував і підписав сам Й. В. Сталін і які дають нам право проводити ось цей суд. Але звідки вам знати про це?”. Після цих слів він багатозначно глянув на лейтенанта Сільченка та прокурора Гараніна, намагаючись отримати від  них схвальні відгуки чи хоча б підтримку його словам. Проте обидва вони промовчали - лейтенант Сільченко був настільки п'яний, що ледь тримався на ногах і зовсім не слухав те, про що йде мова, а прокурор Гаранін уважно спостерігав за подіями поза вікном кабінету і також пропустив повз свої вуха все, про що говорив Федоров. Мариночка не стрималася і намагаючись підіграти Федорову в його сьогоднішній манері говорити, тут же відповіла: „Жоден з тих документів, що знаходяться в вашій папці, незалежно від того, хто його підрисував, не може мати більшої ваги, ніж вимоги Конституції СРСР”. Після цих слів Мариночки в кімнаті настала абсолютно тиша і тільки неритмічне дихання п'яного лейтенанта Сільченка та монотонні звуками маятника  старенького годинника на стіні біля секретарки час від часу порушували її. Краєм вуха Мариночка почула, що періодичне поцокування клавіш друкарської машинки теж зупинилось. І Федоров, і його секретарка та й сам Гаранін, що нарешті відірвався від вікна, здивовано дивились на Мариночку, дивуючись її обізнаності... Несподівано тишу порушив різкий хруст пера ручки, яке не витримало надто знервованого та сильного натиску руки Федорова і зламалось. Зразу ж після цього на папері, яким до того користувався Федорів залишилась велика чорнильна пляма, яка розплившись по ньому, накрила добру частину тексту, якого до цього написав Федоров. Той сплюнув спересердя, зім'яв в жменю тільки що заплямований лист і не встаючи з свого місця, жбурнув його в напрямку до корзини із сміттям. Через хвилинку Федоров, намагаючись тримати себе в руках, розміреним тоном заговорив: „Громадянко Телька, звідки ж у вас така обізнаність в знанні Конституції СРСР, чи не ваш брат проводив вам уроки по праву? Здається мені, що в навчальній програмі Монастирецької школи нема  запланованих годин для  вивчення статей  конституції ”. „ Товаришу Федоров, хочу сказати вам, що учні нашої школи не тільки добре вивчають той матеріал, що запланований шкільною програмою, а вони здатні ще й самостійно навчатись”, - тут же відповіла Мариночка. В своїй відповіді ще хотіла добавити слова „ на відміну від декого”, але вчасно схаменулось так як побачила, що Федоров і так вже закипає. „Ах так..., самостійно! То що ж вас заставило так важко працювати, що ви взялись навіть за самостійне вивчення  Конституції СРСР?”, - не витримав Федоров і ніби виделку в кусок запеченого  м'яса, встромив свій далеко не дружній погляд в Мариночку. Та, трошки подумавши, спокійно відповіла: „Товаришу Федоров, а причину ви й самі добре знаєте. Коли у вересні 1939 - го року на наші землі прийшли радянські війська і  приєднали нас до ось цього СРСР, то ми - місцеві мешканці, хотіли знати що то за держава і чим вона відрізняється від Польщі. Тож ці обставини заставили нас і заглянути в Конституцію СРСР, або як ви її називали - закони Сталіна  від грудня 1936-го року і порівняти її з Березневою  Конституцією Польщі від 1921-го року. Адже без знання і порівняння між собою хоча б цих двох документів ми, жителі східних регіонів Польщі не мали б права робити вибір...”. „Ну, ну, цікаво... І який же вибір зробили ви після цього вивчення?”, - не заспокоювався Федоров і неспокійно засувався на своїй лавочці. Мариночка ніби чекала цього запитання і тут же відповіла: „А ви, товаришу Федоров, позбавили нас цього вибору. А та частина населення після того, як ці місця вимушено покинули євреї та поляки, вибрала Україну. Але вибір міг бути і зовсім іншим, якби ви не вмішувались... ”. Почувши останні слова Мариночки, Федоров аж позеленів від злості і вже скрізь зуби видавив з себе: „Так ви вважаєте, що ми даремно сюди прийшли?”. Мариночка хотіла і на це відповісти, але відчула, що розмова й так вже аж надто загострилась і згадавши, що право судити тут має тільки одна сторона - Федоров, вирішила змінити напрямок розмови. І тільки вона почала говорити, як Федоров тут же її перебив: „Громадянко Телька, ви тільки що образили честь і достоїнство вождя радянського народу товариша Й.В.Сталіна. Ви зверхньо поставилися до його постанов та документів, які він власноручно підписував, ви виявили сумнів щодо правильності дій товариша Й.В.Сталіна при анексії східних регіонів Польщі, ви вказали на неправильні дії радянської влади в внутрішній політиці тут, на цих землях після їх приєднання до Радянського Союзу... і тим самим ви показали себе як злісний класовий ворог радянського народу. Чи ви знаєте яка міра покарання вам за це світить? Чи ви розумієте, що за вами вже плаче та ж сама 54 - 1 стаття, але вже з додатком (а). А в нас статтю 54-1-а називають розстрільною...”. Зачувши останнє слово Федорова в розмову нарешті втрутився прокурор Гаранін: „Товаришу Федоров, смію нагадати вам, що ліміт на розстрільні статті ми вже й так перевершили. Тож ні я, ні перший секретар Дрогобицького обкому партії товариш Олексенко Степан Антонович не підпишемо вам протокол рішення нашого суду. Так що не розкидайтесь розстрілами ”. Слова останнього дещо остудили запал капітана Федорова і він, зібравшись з думками, вирішив продовжити судові дії, які в значній мірі більше були подібні на допит, ніж на суд. Він задав Мариночці чергове запитання: „Громадянко Телька, нам відомо, що ваш рідний брат Телька Яків був членом УПА і вів аж надто активну діяльність проти радянської влади. Що вам відомо про це?”. Питання, яке задав Федоров, було дуже хитрим, з перспективою. І якби Мариночка ствердно відповіла на нього, то наразилась би на низку зустрічних питань. Федоров дуже часто використовував подібний спосіб ведення допиту і він майже завжди спрацьовував. Проте Мариночка якимось чином відчула небезпеку прямої відповіді на це запитання і після короткої паузи відповіла: „Пане Федоров, мені відомо тільки те, що мого брата підозрювали в цій діяльності. А наскільки це було правдою, то це мав вирішити суд. Але, на жаль, до нього не дійшло. Мій брат був вбитий військом НКВС ще задовго до суду. Так що ми з вами можемо тільки стверджувати, що правда про діяльність мого брата остаточно не визначена. Та й сама я нічого не можу сказати вам щодо цього так як це було давно - тоді, коли я ще була малолітньою і нічого не розумілась в його справах”. Така аж надто нейтральна відповідь вчорашньої школярки, та ще й з скритим докором щодо дій радянської влади аж ніяк не влаштовувала Федорова. Витримавши невелику паузу, він знову заговорив: „Громадянко Телька, ви хочете сказати, що хоча ви проживали під одним дахом з вашим братом Телькою Яковом, а заодно і з ворогом радянського народу, що ви нічого не знаєте про його злочинну діяльність?”. „Так, саме так і є, я нічого не знаю про антирадянську діяльність мого рідного брата Якова ”, - не роздумуючи, відповіла Мариночка. „А до чого відносяться оте ваше слово (так), - тут же прискіпливо і аж надто прямо  перепитав Федоров, - до того, що ви визнаєте його ворогом народу, чи до того, що ви про це нічого не знаєте?”. Мариночка вже давно зрозуміла те, до чого підштовхує її капітан Федоров в розмові з нею. Він добивається від неї зізнання в злочинній діяльності  її рідного брата проти радянської влади, а це вже послужить законною основою для її арешту. Адже вона є дуже близьким родичем цього, ніби - то, злочинця. Юридичної основи для визнання Якова злочинцем фактично не було, так як він загинув і суду не було. Тож так необхідного документу, який би підтверджував його злочинну діяльність в руках у Федорова не було. Хоч це і не дуже то й турбувало його, та він вирішив спробувати добитись цього зізнання в його рідної сестри. „А може щось і вийде з цієї спроби”, - подумав про себе. „Товаришу Федоров, моє (так) відноситься саме до того, що я дійсно не знаю про будь яку злочинну діяльність мого брата Якова проти мого народу, - впевнено відповіла Мариночка”. Від останніх слів Мариночки Федоров знову почервонів від злості. „Твого народу ? І ось це бидло, що вилежується там - всередині костелу, ви називаєте своїм народом ? Та чи знаєте ви, що кожен четвертий з них толком так і не знає своєї національної приналежності і називають себе то русинами, то слов'янами, то українцями, то поляками, то бойками і ще чорт знає ким. Мені іноді аж голова крутиться від ось цих усіх назв... Та чи знаєте ви, що майже кожен третій з тих, що приходять сюди в цей кабінет, готовий на колінах просити в мене вибачення за будь що і для цього вони згідні підписати мені будь який документ, який я поставлю перед ними. І через годину, другу в мене буде стільки свідчень проти вас і твого брата, що вам й не присниться ніколи таке.... Тож який це народ? Та ви народом ніколи й не були, ще і хто його знає чи хоч колись ним станете... Ось, радянська влада хоче зробити з вас хоч щось, подібне на народ. Та чи можна з болота виліпити хоч якусь фігуру ? А ось ви, ніби то така розумна, ви хоч знаєте свою національну приналежність?”, - вже майже злісно прокричав Федоров і впився своїми маленькими, розчервонілими від злості чи може ще від чогось очима в Мариночку, чекаючи на її відповідь.  „Так, я знаю. Я українка. І моя національність вписана в моїй метриці, що знаходиться перед вами, пане Федоров”, впевнено відповіла Мариночка. „Українка?, - з деяким єхидством передражнив її Федоров, - а що це таке - українка? До якої території ось ці українки прописані? Чи не до тієї, що з 1939-го року належить великій Росії і називається СРСР?” Федоров розійшовся не на жарт. Його й без того червоне лице набуло багряно - світлого кольору, запульсувало безліччю жилок і від цього робилось якимось по звірячому страшним. Він поспішно витягнув з нагрудної кишені пачку сигарет, черкнув сірником. За мить кімната наповнилась сірим димом, що чомусь мав запах гнилої капусти і ще чогось такого, від чого в Мариночки знову закрутилось в голові. А Федоров тим часом підійшов до карти, що висіла на стіні позаду Мариночки і яка займала майже її половину, тикнув своїм напівзігнутим пальцем в велику червону пляму в центрі карти, на якій красувались великі букви „СРСР” і тріумфально запитав Мариночку: „Ану, покажи де тут твоя Україна? Нема її, як бачиш, нема і вже ніколи й не буде. І пройде пару років, як про Україну та україночок забудуть. І коли хтось щось запитає про них, то їм будуть говорити, що не знаємо таких, не чули...”. Збуджений і схвильований, він підійшов до столу, щоб струснути попіл з сигарети в попільницю. Але чи то випадково, чи ні, ткнув сигарету не в попільничку, а в чорнильницю. Та перевернулась і чорнило з неї щедро окропило стос паперів, що стояли перед ним на столі. Сплюнувши зі злості, наказав секретарці витерти стіл і принести йому кілька чистих аркушів паперу. Та чистого паперу в кабінеті Федорова чомусь вже не виявилось - увесь його запас лежав саме перед ним - на столі і був залитий чорнилом. Федоров, не довго думаючи, відправив секретарку шукати папір. „І без нього не вертайся”, - крикнув він навздогін їй, коли вона вже закривала двері за собою Потім, згадавши прокурора Гараніна, що й надалі продовжував стояти біля вікна і не приймав в розмові жодної участі, підійшов до нього і не то попросив, не то наказав йому, щоб той приніс нову ручку замість тої, яку Федоров зламав раніше.  Не сказавши й слова, прокурор вийшов. Це дуже насторожило Мариночку. Адже якщо не зважати на абсолютно п'яного лейтенанта Сільченка, що непробудно спав на лавці під стіною, вони разом з Федоровим залишились в кімнаті наодинці. Мимоволі погляд Мариночки зупинився на важкій мармуровій попільничці, що відокремлено від усього іншого мотлоху, лежала край столу. „Може пригодиться”, - про всяк випадок подумала собі Мариночка... Після того, як прокурор Гаранін закрив за собою двері, погляд капітана Федорова зупинився на сплячому лейтенанті Сільченкові. Хвилинку подумавши, Федоров підійшов до нього і силою власноручно намагався підняти його на ноги. Але незважаючи на невеликий ріст лейтенанта, Федорову не вдалось зробити цього. Ноги в того підігнулись і він знову опинився на тій же лаві, де  був і раніше. Не пройшло й пів хвилини, як храп сплячого Сільченка знову наповнив увесь кабінет Федорова. Сплюнувши спересердя, Федоров залишив Сільченка в спокою, взяв зі столу секретарки якісь папери, поклав їх в папку і зручно вмостившись за своїм столом, почав їх переглядати... По діях Федорова Мариночка зрозуміла, що той намагається залишитись з нею наодинці. А те, що капітан не зміг самостійно впоратись з худим лейтенантом Сільченко вказувало на те, що він не відзначається силою. А отже у випадку чогось некоректного з його сторони з ним можна буде і поборотись. А Федоров, тим часом, відсунув папку в сторону, прискіпливо глянув на Мариночку і якимось аж надто офіційним голосом заговорив: „Судячи з ось цього всього, що записано тут - в протоколі вашого допиту, ви як мінімум вже скоїли три злочини перед радянською державою. І за це ви вже в повній мірі заслуговуєте вищої міри покарання у відповідності з статтею, про яку я вам вже говорив. Ви скрили своє співробітництво з заядлим ворогом радянської влади - Телькою Яковом, ви виступили проти дій і вказівок вождя та духовного наставника радянського народу - товариша Й. В. Сталіна, ви вчинили фізичний спротив діям радянської влади. І за все це розстрільна стаття Кримінального кодексу УРСР підходить вам в самий раз. І якщо прокурор Гаранін розказує тут мені, що ми вже витратили ліміт по розстрільній статті, то ми можемо проявити благодушність і когось помилувати. А ось місце, яке при цьому звільниться, якраз буде і для вас”. Від сказаного Федоровим в Мариночки на якийсь час закрутилась голова. Сперлась на край столу, тихо попросила води. Коли трохи заспокоїлась, повільно заговорила: „Ви тут говорили за спротив..., я щось не пригадую жодного спротиву”. Федоров багатозначно не то всміхнувся, не то скривився і тут же заговорив: „А ось це ми зараз побачимо...”. В якусь коротку мить Федоров блискавично розщепив пряжки своїх портупеї та ременя і не дивлячись куди, кинув їх разом з своїм наганом в сторону. Мариночка не встигла й опам'ятатись, як він опинився позаду неї і грубо вхопивши її за плечі, штовхнув її до столу. Якимось чудом розвернувшись, Мариночка що було сили, відштовхнула від себе розчервонілого Федорова. Той відскочив назад, але ненадовго. В наступну мить він знову підскочив до Мариночки і кулаком, так як він зробив це на Монастирецькому майдані з одним з червоноармійців, з розмахом вдарив її в лице. В очах Мариночки заблимав зорепад... Поки вона опам'ятовувалась, Федоров вже рвав ґудзики її одягу. Майстерно, видно робив це вже не вперше, притиснув її до столу так, що вона вже й дихнути не могла і почав зривати з неї одяг. „Попільниця!”, - майнуло в голові Мариночки. Своїми руками вона почала шукати її  на столі позаду себе, але та чомусь не попадалась. А Федоров, тим часом, рвонув кофту Мариночки, та так сильно, що вона затріщала і перед його поглядом постали груди Мариночки - білі, пружні мов два стиглих та соковитих яблука, що дивились своїми сосками кудись вверх, ще не займані... Втративши розум, мов звір припав своїм щербатим ротом до них, аж застогнав... В цей же час рука Мариночки нарешті знайшла попільницю. Не роздумуючи, вона з усієї сили вдарила нею по голові Федорова. Тут же відчула як тіло Федорова обм'якло і повільно опустилось перед нею на коліна. Проте він ще не відпускав її з своїх рук. Його, й без того липке волосся, почервоніло від крові і ще більше злиплось. За якусь коротку мить вся його голова була в крові. Другий удар Марисеньки нарешті заставив Федорова випустити її з своїх рук і він без жодного звуку повалився на мокру від своєї крові долівку. „Тікати!”, - в голові Мариночки майнула блискавична думка і вона, на бігу поправляючи кофту, кинулась до дверей. Лиш відкрила їх, як побачила перед собою охоронця з карабіном в руках і поруч з ним того ж прокурора Гараніна. „Він нікуди не ходив - не шукав ручки, а спокійно стояв собі біля дверей. Видно знав як то воно буде...”, - встигла подумати Мариночка і щосили штовхнувши Гараніна своїми руками, побігла повз нього. Але не відбігла й кількох кроків, як важкий удар в голову збив її з ніг. Світ  для Мариночки знову замиготів зорепадом, проте на відміну від попереднього випадку не повернувся до неї білим днем, а провалився в чорну тьму. Це вартовий, що стояв поруч з Гараніним, постарався прикладом свого карабіна... 

        Надворі почало смеркати. Пані Зося після виходу Мариночки вже віддавна поглядала на двері костелу, але вони  не відкривались. Все виглядало так, ніби то за тих, що зібрались тут - в костелі забули. Та й охоронців не чути за дверима - зовсім не дають про себе знати. Мертва тиша, що запанувала тут тиснула на людей своєю невизначеністю, тривожила їх. Ще кілька чоловік з тих, що перебували в костелі не викликались на суд, тож вони з тривогою очікували своєї черги. Але їх ніхто не викликав. Час тут ніби зупинився і тиснув на свідомість людей важким тягарем, терпіти якого не кожному було під силу... Нарешті зовсім несподівано для всіх тишу, яка вже збиралась ночувати в костелі до ранку наступного дня, порушили його вхідні двері. Вони натужно заскрипіли і повільніше, ніж завжди, відкрились. В них в передвечірніх сутінках показались троє - двоє охоронців і жінка, яку охоронці тягнули за собою. Голова жінки безсило звисала, її довге та густе волосся тягнулось по землі і набуло кольору того болота, що густо вкривало увесь шлях від приміщення НКВС і аж до костелу. Ноги жінки абсолютно не слухались її і неприродно  та приречено волочились за нею, не  подаючи жодних ознак спроможності підняти ослабле тіло жінки. За кілька метрів від дверей охоронці опустили нерухоме тіло на долівку підлоги і не оглядаючись, вийшли. Двері за ними закрились і знову всередині костелу встановилась мертва тиша... Пані Зося не витримала першою. Вона зразу зрозуміла, що охоронці внесли в зал Мариночку, адже такого пишного волосся серед присутніх тут не було в нікого. Тож почекавши кілька хвилин, вона мовчки пробралась скрізь частокіл ніг, клунків і інших речей засуджених до Мариночки і опустилась на коліна перед нею. Прибравши густе пасмо її волосся, глянула їй в лице. Те, що вона побачила, настрашило її мало не до смерті. Все лице Мариночки було опухлим, покрите великими синцями, колір яких мінявся від синього та жовтого до червоного та фіолетового. Незважаючи на напівтемне приміщення костелу, пані Зося відмітила про себе, що ніби то всі кольори веселки залишили свій слід на обличчі Мариночки. З носа Мариночки та з рота повільно стікала кров. Її очей із за величезних набряків під очима, не було видно. Руки та ноги Мариночки також були в синцях. Проте видно було, що Мариночка була при пам'яті, так як час від часу вона намагалась щось сказати до пані Зосі, але замість слів з її горла виривався тільки якийсь незрозумілий хрип... Пані Зося не втрималась, припала ближче до Мариночки і прошепотіла їй у вухо : „О, Боже, дитинонько, хто ж тебе так?”. По рухах губ Мариночки і ледь чутного звуку, що намагалась сказати Мариночка, вона зрозуміла - це зробив Федоров... Попросила чоловіків, що були поруч, віднести Мариночку до свого місця. І поки ті несли її пані Зося швидко витягнула з своєї торбини якийсь одяг і постелила його на те місце, де мала лягти Мариночка. Під голову їй поклала невеличку торбинку, що мало служити Мариночці за подушку. Знайшла невелику біленьку хустинку, попросила в людей води і намочила її. Як тільки Мариночку поклали в підготовлене для неї ложе, Зося акуратно витерла від крові лице та груди Мариночки, змила бруд з її волосся. Потім помила хустинку і почала використовувати її як компрес, прикладаючи її до місць, в яких були найбільші набряки. І все це вона робила так вправно, ніби все життя тільки цим і займалась. В якусь мить, коли відчула, що Мариночка вже в змозі самостійно підтримувати хустинку на своєму обличчі пані Зося подумала: „Навіщо я це роблю, навіщо їй допомагаю? Може її брат брав участь в вбивстві моїх родичів там - в лісі на Вігоді, а я тут розпинаюсь біля його сестри...”. Проте тут же відкинула цю думку. Може воно так і було, але Мариночка тут ні в чому невинна і пані Зося була абсолютно впевнена в цьому. Такі, як Мариночка, та ще й в такому віці, гріхів не роблять... Підвела свої очі й глянула під саме склепіння зали костелу. Звідти, прямо на неї своїм таємничим та суворим поглядом, дивилось „Всевидяче око”. Пані Зося тричі перехрестилась і знову припала до Мариночки...

          Загриміли вхідні двері костелу і до виходу попросили всіх, хто ще не був на суді. Охоронець так і прокричав на всю залу: „Всі, хто ще не був на суді - на вихід!”. Вийшло п'ятеро, серед них дві жінки і хлопчик років десяти. Через п'ятнадцять  хвилин усі повернулися назад. Їм на всіх прочитали один і той же вирок - за антирадянську діяльність та укривання такої ж діяльності від органів влади засудити до восьми років проживання в віддалених районах Радянського Союзу з конфіскацією усього нажитого ними майна. Один з чоловіків, що був в цій останній групі, розказав, що їх судили прокурор Гаранін разом з лейтенантом Сільченком. Капітана Федорова там не було. Випадково цей чоловік почув розмову між охоронцями. Ті розказували один одному, що Федоров після удару Мариночки на деякий час втратив свідомість. Але дуже скоро він прийшов в себе. Побачивши Мариночку, яку затримали охоронці, він з усією люттю накинувся на неї. Бив її чим попало і куди попало, найчастіше своїми важкими чоботами копав її то в лице, то в інші місця тіла. І тільки після того, як йому знову стало погано, він зупинив свою чорну роботу. Місцевий лікар, якого визвали в приміщення відділку НКВС знайшов у нього струс мозку, перев'язав йому голову і категорично наказав тому лежати й не робити жодних спроб підніматись. Та Федоров хоч би і хотів це зробити - не зміг би, так як він знову втратив свідомість... Прокурор Гаранін разом з лейтенантом Сільченком заповнили останні протоколи допитів, завершили написання вироків. На щастя для Мариночки, капітан Федоров так і не встиг реалізувати свою погрозу щодо заміни статті для неї. А в Гараніна і Сільченка було ще аж надто багато клопотів - тільки що подзвонили з Дрогобича і повідомили, що автомобілі для транспортування засуджених вже в дорозі і з хвилини на хвилину вони вже будуть в Журавні. Тож їм вже щось кардинально змінювати чи переписувати протоколи рішень суду явно не хотілось... Гаранін зі страхом глянув на купу паперів, що лежали на столі Федорова і в яких міг розібратись тільки сам Федоров і з великою неохотою прийнявся до роботи. Лейтенант Сільченко зайнявся збиранням та підробкою підписів...

          Несподівано для всіх, за стінами костелу почувся гуркіт автомобіля. Через кілька хвилин гуркіт повторився, потім  - знову і знову... Всі зрозуміли - за ними приїхали. За якусь коротку мить після цього охоронці навстіж відкрили двері і один з них знову прокричав: „Всім підготуватись до завантаження в автомобілі !. Зібрати свої речі, одяг, всім одягнутись і бути готовими до відправлення. Через пів години почнемо завантажуватись в автомобілі...”. В залі заметушились, зашуміли, забігали.  Ще кілька хвилин тому перспектива бути виселеним для більшості присутніх тут виглядала якоюсь примарливою і не дуже переконливою. В багатьох ще  жевріла надія - а може все те, що тут відбувається - це не реальність, а якийсь сон, а може все ще минеться. А тепер, після останніх слів охоронця і після ось цього гуркоту моторів автомобілів за стіною костелу всі зрозуміли, що їхнє переселення - це не міф, не марево, а найсправжнісінька реальність. І воно - це справа кількох найближчих днів, реальність, на яку вони вже вплинути не зможуть.

        Пані Зося збирала свої небагаті речі. Зібралася швидко, за кілька хвилин. Залишилось зібрати тільки те, що в даний момент використовувала Мариночка. Та вже прийшла до себе і зрозуміла до чого йдеться. Зробила кілька рухів, щоб і свої речі зібрати. Та дуже швидко зрозуміла, що не зможе цього зробити - руки і ноги майже не слухались її, все тіло боліло. Залишила цю важку для неї справу і безпорадно глянула на паню Зосю... Та зрозуміла погляд Мариночки, заспокоїла її: „ Не переживай, дитиночко. Поки я біля тебе, то з тобою нічого поганого не станеться”. Швидко зібрала речі Мариночки в торби і присіла біля неї. Хвилинку почекавши, вийняла з своєї торби два недавно спечені пиріжки з маком та велике червоне яблуко. „ Ось, поїж перед дорогою. Хто його знає як воно дальше там обернеться...”, - сказала вона і протягнула Мариночці їжу. Але та засумнівалась - надто дорогий подарок дарує їй пані Зося. Дорога, що чекає їх, буде неблизькою і харчі ще й як пригодяться їй. Зося побачила сумніви Мариночки і швидко проговорила: „ Бери, бери дитинонько. Я вже стара, мені багато не треба. А ти ще молоденька..., та й сил тобі набиратися треба після того, що зробив з тобою той нелюд, який побив тебе. І як тільки земля наша ось таких нелюдів носить?...”. 

        Тим часом двері костелу вкотре відкрились і в нього ввійшло кілька озброєних охоронців. Один з них хриплим та сильно простудженим голосом прокричав: „ Будемо виходити по списках”. Інший охоронець, що стояв посередині зали почав зачитувати списки тих, які мали виходити і вантажитись в кузови автомобілів. На щастя для Мариночки, вона опинилась в одному списку разом з панною Зосею. Та, почувши що їм разом виходити, щиро зраділа - будуть разом з Мариночкою їхати в одному автомобілі... Хоч яка це радість була?... Побачивши в очах пані Зосі таку щиру радість з такої, здавалось би незначної події, Мариночка подумала про себе, що навіть в найтяжчі хвилини люди можуть знаходити причини потішити себе. Все залежить від того, хто чого шукає... Пані Зося допомогла Мариночці піднятись, швидкоруч зібрала її речі і попросивши чоловіків довести Мариночку до автомобіля, подалась до виходу. Охоронці, глянувши на таку супроводжувальну церемонію Мариночки спочатку було запротестували, але побачивши її різнокольорове від ударів Федорова обличчя, байдуже відвели погляди. Вийшовши з костелу пані Зося підійшла до одного з дерев, що росло поблизу і нагнувшись, взяла жменю землі з під його коріння. Витягнувши білу хустинку, швидко завила в неї землицю і заховала її за пазуху. Такі дії пані Зосі не пройшли повз очі Мариночки і коли вони опинилась поруч, тихо запитала її: „Для чого це, пані Зосю?”. Та, глянувши на Мариночку, так само тихо відповіла: „ Ти ще молода, ще маєш надію походити по ось цій землі. Чує моє серце, що я вже не матиму такої можливості. Тож візьму з собою цю землицю. Може десь там, куди нас з тобою везуть, ось ця жменька рідної землиці надаватиме мені сили, підтримуватиме мої надії...  ”. 

        Сонця, що ще кілька хвилин тому ледь вгадувалось на горизонті, вже не було видно. Воно щойно закотилось за його замислувату лінію, позначивши собою в червоний колір важкі пасма хмар в місці його заходу. За стінами костелу наступило надвечір'я. Перші сутінки розмитими тінями повільно лягли на землю і заховали під собою чималу юрбу людей, що товпились навколо автомобілів поміж охоронцями, кількість яких була не меншою від тих, що були осуджені і підлягали вивезенню. Природа плакала і разом з нею плакали й люди, хоч в кожного з них були свої причини на це.... Дрібний, але неперервний дощ в парі з прохолодним осіннім вітром заставляв людей сутулитись, натягувати на свої голови все, що хоч трохи могло захистити їх від таких примх погоди, вище піднімати коміри їх одягу. Каплі дощу разом з людськими сльозами падали на зволожену журавнівську землю і залишивши на ній вже свій мокрий слід, повільно зникали десь в її нетрях. А може колись ось тут - саме в цих місцях зросте зелена травичка, чи підніметься кущ калини, чи розпуститься пишним та білосніжним цвітом молоденька вишенька, а чи ще щось інше підніметься з цієї місцини і зволожене людськими сльозами потягнеться своїми пелюстками, листочками чи стовбурами вверх до неба в пам'ять про тих, чиї сльози так рясно покривали цю благодатну журавнівську землю і чиї долі так жорстоко були зламані непрошеними „визволителями” зі сходу... Хто зна..., хто зна, може так воно і станеться...         

Розділ 4. Дорога в нікуди.

        Автомобілів було багато... Такої їх кількості, зібраних в одному місці Мариночка ще ніколи не бачила. Вона мимоволі почала рахувати їх кількість, але довівши відлік до десяти, збилася з рахунку - деякі автомобілі ховались за інші і в надвечірніх сутінках їх було важко розрізнити. Молодий хлопчина, що підносив Мариночці її речі і який був приблизно одного і того ж віку що й вона, не стримався і почав розказувати вголос про автомобілі, що стояли перед костелом: „Ось цей, що найближче до нас - це ЗІС - 5, трьох тонна вантажівка, що призначена для перевезення різноманітних вантажів, а також і людей при її додатковому обладнанню. А зразу ж за ним стоїть півторатонний ГАЗ - ММ, виконує такі ж функції, тільки має меншу вантажопідйомність. Дальше, той що під критим тентом, автомобіль ГАЗ - 5. Зовні він дуже подібний на автомобіль ГАЗ - ММ, але значно потужніший... Мотори всіх цих автомобілів можуть працювати як на бензині, так і на гасі чи солярці.”. Мариночка із здивуванням глянула на хлопчину. Той зразу ж зрозумів її погляд і швидко промовив: „Не дивуйся, я майже рік провчився в Стрийському фабрично заводському училищі  і отримав там спеціальність механізатора. Там ми вивчали ці автомобілі і навіть самостійно їздили на деяких з них”. Така розповідь хлопця ще більше здивувала Мариночку. Тут же в неї виникло дуже багато запитань до нього, проте вона спромоглась вимовити коротке: „Але чому ти ось тут?”. „О, це довга історія, - тут же продовжив хлопчина, - після закінчення училища мене направили на роботу механіком по ремонту автомобілів в одну з технічних майстерень, що розміщувалась в містечку Болехові. Але це було далеко від моїх батьків, що проживали в одному з сіл недалеко від Ходорова. Вони були вже в літах і потребували моєї допомоги. І як тільки трапилась можливість я звільнився з роботи і переїхав жити до батьків. На моє щастя, мені знайшлася робота в Ходорові. Там я влаштувався помічником машиніста маневрового паровоза на залізниці. Робота в мене була нескладна - підкидав вугілля в топку котла паровоза, слідкував за температурою води в ньому, її рівнем та тиском, перекидав семафорами рейки на роз'їздах, зчіплював та роз'єднував вагони при формуванні потягів.  Іноді і сам під наглядом машиніста управляв паровозом. І ось одного разу, коли ми переганяли пусті вагони з Ходорова до Станіслава до нас в паровоз попросився хлопчина приблизно одного зі мною віку, щоб ми його підвезли до станції Букачівці. Час був пізній, моросив холодний дощик, тож ми з машиністом і погодились підвезти хлопця. А другого дня, коли ми повернулись в Ходорів, на нас прямо на колії вже чекали двоє міліціонерів. Протягом трьох днів нас допитували. Як виявилось, той хлопчина був пов'язаний з УПА і міліція вже його давно розшукувала. Хтось із робітників залізниці побачив, як хлопчина сідав до нас в паровоз і тут же написав на нас донос. Ось так я і опинився ось ту, біля вас. Мені за підтримку діяльності УПА присудили вісім років заслання в Сибір, а машиністу цілих десять.” Вже відходячи від Мариночки. хлопчина швидко запитав її: „А як тебе звати, дівчино, може ще десь тай зустрінемось? Мене звати Іван...” Тут же у відповідь почув ледь чутний голос Мариночки: „А мене звати Мариночка...” Іван хотів ще щось сказати, проте охоронці не дали йому цього зробити. Один з них грубо підштовхнув його і Іван, ледь не впавши, швидким кроком пішов в напрямку до костелу. Там вже зачитували списки тих переселенців, які мали їхати другим автомобілем...

        Далеко за північ всі вантажівки були заповнені людьми. В кабінах кожного автомобіля разом з водієм сиділи кур'єри - особи, що несли всю відповідальність за доставку даним автомобілем засуджених до місця призначення. Як правило, це були або дільничні міліціонери, або представники молодшого офіцерського складу з військових. зверху в кузовах автомобілів розміщувались ті, хто підлягав виселенню та охоронці. Засуджені сиділи посередині - прямо на дощаному настилі підлоги кузова вантажівок. По боках кузова на лавках розміщувались охоронці. В залежності від марки автомобіля кількість засуджених, що перевозились одним автомобілем змінювалась і коливалась від чотирьох до шести чоловік. Разом з ними було приблизно стільки ж охоронців. В кузовах деяких автомобілів охоронців було навіть більше, ніж засуджених. Перевізники боялись, щоб в дорозі, особливо в темну пору люди не втекли з вантажівок. 

Перевізники боялись, щоб в дорозі люди не втекли з вантажівок.

        Пройшло ще кільканадцять хвилин і нарешті перед колоною автомобілів появились вже майже зовсім тверезий лейтенант Сільченко та прокурор Гаранін. Останній ніс разом з собою велику пачку папок, невміло ховаючи їх від дощу під широкими полами свого просторого дощовика.  В них знаходились особові справи засуджених та інші документи. Лейтенант Сільченко наказав всім кур'єрам вийти з кабін вантажівок. Разом з Гараніним вони по черзі підходили до кожного з автомобілів, перевіряли наявних в ньому людей і передавали кур'єрам особові справи на них. Провіривши останній автомобіль і переконавшись, що всі, записані в списках, знаходяться в вантажівках, Сільченко дав команду відправлятись. Один за одним загуркотіли, забуркотіли, зашипіли автомобілі вантажівок, замиготіли їх фари і на площі перед костелом стало видно, ніби днем. Першою виїхала вантажівка, заповнена одними чоловіками. На лавках вздовж бокових бортів кузова сиділи охоронці з автоматами в руках. Краєм ока Мариночка побачила, що охоронців було значно більше від засуджених чоловіків. В її голові майнула думка:„Чому б це? Видно ці чоловіки добре далися взнаки совітам, раз вони так їх охороняють. ”  Зразу ж за першою вантажівкою виїхав легковик, марку якого Мариночка дуже легко запам'ятала з розповіді Івана про автомобілі. Це був легкий позашляховик підвищеної прохідності ГАЗ - 64, критий брезентовим тентом зверху. В ньому крім водія сиділи ще троє чоловіків. Перший з них - кремезний, вже в літах чоловік в широчезних галіфе та з деформованим до невпізнанності офіцерським кашкетом на голові та такою ж старою, протертою місцями до дірок сумкою на колінах. З неї виглядав великий стос якихось паперів, які час від часу намагались випасти з сумки і які цей чоловік безперестанку поправляв. Це був начальник автомобільної колони капітан Саєнко. Зверху на його портфелі лежав автомат ППШ, який йому постійно мішав, коли він поправляв папери, але якого Саєнко не випускав з рук. На днях в Самбірському районі його колона була обстріляна оунівцями і він чуть було не загинув в тому бою. Та чи  доля була прихильна до нього, чи загін нападаючих був малочисельним, йому і його колоні майже без втрат вдалося врятуватись... На задньому сидінні позашляховика вмостились лейтенант Сільченко та прокурор Гаранін. Вони також були озброєними - їх пістолети ховались в нетрях величезних, явно не по розмірах для їх носіїв, брезентових плащах, що дуже і дуже пригодились їм в останні дні. Від'їхавши з кілька десятків метрів від костелу легковик, а за ним і вантажівка, зупинились.  Колона автомобілів, що мала рухатись зразу ж за ними, не рухалась. Як виявилось, в однієї з вантажівок не заводився мотор. Водій, відкривши капот автомобіля, щось поспішно робив в ньому, раз по раз намагався завести мотор. Та всі його намагання були даремними. Біля нього вже зібрались водії інших вантажівок і кожен з них давав поради йому. Але дарма - мотор не заводився. Капітан Саєнко не витримав: колона мала прибути до місця призначення ще за дня, а тут вже пізня пора ночі. Він підбіг до водія і розлючено прокричав йому: „Вчора твоє доробло не заводилось... і сьогодні знову... ти що, хочеш саботаж мені тут влаштувати? Та я тобі за це знаєш, що...” І він  багатозначно помахав своїм важким автоматом прямо перед носом водія. Побачивши такі важкі аргументи в себе перед носом, водій повністю розгубився. В блідому світлі фар автомобіля, що стояв позаду, було видно як трясуться його руки, та й ноги не відставали від них. Зрозумівши, що водії інших автомобілів також не зможуть хоч чимось допомогти перестрашеному водієві  і відчувши небезпеку довгої затримки колони в дорозі, Саєнко звернувся до Сільченка: „Товаришу лейтенанте, а може серед ваших засуджених є хтось, який би розумівся на моторах, всяке ж буває...” Той, не роздумуючи, тут же відповів: „Та ні, звідки їм взятись, тут одні селюки, - і грубо матюкнувшись, добавив, - на автоматах розуміються, суки, а в моторах - дурні!..” Здавалось вже, що на цьому пошуки механіка закінчаться, та в розмову несподівано втрутився прокурор Гаранін: „Почекайте, здається мені, що один механік тут є. Коли його тут - в Журавні допитували, то я ще собі подумав, що він такий молоденький, а вже механік. І коли він встиг вивчитися?... ”  Тепер пошуки механіка вже були недовгими. Лейтенант Сільченко швидко, по особових справах знайшов хлопчину, підійшов до автомобіля, в кузові якого той знаходився і хриплим голосом скомандував: „Громадянин Балук Іван - на вихід!” Коли Іван став перед ним, коротко пояснив йому його завдання: „Ось там - не заводиться мотор автомобіля. Твоя задача - якомога швидше знайти несправність і усунути її. Інакше дехто з ось тут присутніх може і не доїхати до місця призначення... ” Іван дуже добре зрозумів хто з них може не доїхати до місць призначення... Майнула думка, а до яких це місць призначення. Тут же зрозумів, що Сільченко спеціально скриває місце, куди їх везуть. Видно, що він і інші конвоїри бояться зустрічі з хлопцями з лісу, а тому і маршрут руху колони намагаються тримати в таємниці. Проте яка тут таємниця, вже при виїзді з Журавна стане очевидним якою саме дорогою  їх повезуть і куди саме... В супроводі двох охоронців Іван підійшов до несправного автомобіля. Відчуваючи небезпеку власному життю за невиконане завдання, вже по дорозі намагався зібратись з думками і вияснити  можливу причину несправності. Для стабільної роботи двигуна потрібно щоб в камеру згоряння подавалась якісна робоча суміш. Перед початком запалювання цієї суміші вона повинна бути стиснутою до певного рівня і в потрібний момент робоча суміш повинна бути запалена іскрою свічі. Саме з перевірки іскри в свічах запалювання він і вирішив починати ремонт... Задумавшись, він пройшов поруч автомобіля, в якому знаходилась Мариночка. І якби Іван в цей момент часу підняв свій погляд і глянув в кузов вантажівки, то він побачив би пару стривожених очей, які з страхом та подивом спостерігали за тим, як двоє озброєних охоронців кудись ведуть цього ще зовсім юного хлопця...

        Пройшло не більше, як пів години. Іван, порившись в моторі, витер руки поданою йому кимсь ганчіркою і взявся за ручку заводної корби. Повільно крутнувши її кілька разів, попросив водія увімкнути запалення і добавити педаллю газу тоді, коли Іван прискорить обертання заводної корби. І як тільки Іван кілька разів різко крутнув корбу, водій натиснув на педаль газу. І в цей момент часу мотор автомобіля, пчихнувши кілька разів, наповнився рівномірним та впевненим гулом. Капітан Саєнко, почувши такий монотонний і невідомий йому раніше звук мотора, аж свиснув від задоволення. Тепер в нього появилась не тільки надія, а й впевненість в тому, що його колона успішно добереться до Жидачева - кінцевого пункту призначення руху його колони.

        Ще пройшло кілька хвилин, протягом яких всі займали свої місця і нарешті вся колона рушила в дорогу. Фари одного з автомобілів освітили повністю відкриті двері костелу, яких вже ніхто не охороняв і які чорніли покинутою пусткою. Дальше, пробігши своїми не дуже яскравими променями вздовж однієї з бокових стін, вони замиготіли по чорній, в глибоких вибоїнах та калабанях, дорозі. Мариночка, побачивши залишеними навстіж відкриті двері костелу, подумала про себе: „Тепер він вже нікому не потрібний. Мабуть що збігають його останні дні. Чи ще побачу я його, а чи його руїни хоч ще раз?” Мовчки глянула на пані Зосю, що сиділа  плече в плече поруч з нею. Та також дивилась на костел, її очі блистіли від сліз. Повільно проїхали повз ратушу, церкву, виїхали на широкий гостинець, що був мощений кам'яною бруківкою. Ця дорога була добре відома Мариночці. Часто, ще маленькою вона разом з батьками їхала по цій дорозі на відомий на всю округу Журавнівський базар. Чомусь в ці хвилини їй згадалась бричка стрийка Штефана, який майже щосереди виїжджав в Журавно і часто брав з собою батьків Мариночки і разом з ними і Мариночку. Вона з нетерпінням чекала цих днів і була на сьомому небі від щастя, коли вони наставали. Та все це залишилося в минулому, а сьогодні тут, у нас - „визволителі”. Вони визволяють наш народ від вільного життя в рідному домі і везуть місцевих жителів в ... нікуди. Мариночка вже зрозуміла, що там, куди їх везуть, в них не буде ні рідного дому, ні волі, ні своєї мови... Вони стануть ніким, стануть людьми - примарами, без Батьківщини, без майбутнього, без надії... Відчула як повільно в серці наростає образа на своїх, на свій народ і особливо на чоловіків. Чому вони не захистили сотні ось цих безневинних людей, чому так легко здались на милість Божу?  Де ті, що ховались днями по лісах і які ночами виходили з своїх схованок і робили вигляд, що воюють з ось цими визволителями. А насправді більшість з них воювали проти своїх же людей, неозброєних, беззахисних. А як прийшла сила, то всі ці оборонці десь тай пропали, ні слуху про них, ні їх духу... Не зуміли організуватись, не зуміли зібратись духом. Дехто з них побоявся озброєних завойовників, а ще дехто не відважився покинути рідну оселю, в якій так затишно в порівнянні з незручностями в криївках... І ось тепер визволителі везуть кілька сотень місцевого люду в неволю. Везуть впевнено, по діловому, з широким розмахом і протидіяти їм нема кому. Хоч би один вистріл прозвучав десь в темноті, хоч би одне деревце перекрило дорогу колоні... - нічого, тільки рівномірний гул моторів, шум вітру, дощ та холод... Так хотіли стати вільними від поляків, що здались на милість Божу в стократ жорстокішому, хитрішому та підступнішому ворогу - совітам. З голови не виходили слова пані Жипецької: „ ... не очікуй від них добра”. І як це не могли зрозуміти ті, що добивались подачок від совітів, що вірили їм  і надіялись отримати волю з їх рук. Ой, кровавою вийшла ця воля, дуже кровавою і ще невідомо скільки цієї крові тай проллється...

        Краєм ока побачила, що колона проїхала міст через Крихівку, проминула базар і повернула направо. Бруківка закінчилась, автомобілі стишили хід, застрибали по вибоїнах, ямах та глибоких калабанях, кожна з яких відгукувалась болем в побитому тілі Мариночки. По тому, куди повернула колона, Мариночка зрозуміла - їх везуть в Жидачів. А там є залізнодорожна станція, звідки їх можуть завести в ось ті віддалені райони Радянського Союзу. Якби то хоч знати де ті віддалені райони, то може хоч трошки підготувалась би до них. А так - шукай вітру в полі...  Відчула, що холод проймає її до кісток, одяг на її плечах промок і перші цівки холодної води побігли по її плечах кудись вниз. Зібралась з силами, витягла з торбини, що лежала біля її ніг шерстяну хустину і прикрила нею свою голову та плечі. Їй стало значно затишніше. Надіючись зігрітись, притиснулась ближче до пані Зосі. Відчула, що та також тремтить від холоду. Так і їхали цілу дорогу, тісно притиснувшись одна до одної і зігріваючись таким чином. Солдати, що їхали разом з ними в кузові вантажівки також позмерзали. Один з них не витримав і вголос не то себе, не то до іншого солдата, промовив: „І який дурень надумав в таку погоду перевозити людей, невже не могли вибрати інший день, чи дочекатись хоча б до ранку?” Сказав і тут же замовк на пів -  слові, зрозумів, що наговорив лишнього. Боязко поглянув на охоронця, що сидів найближче до нього в куті кузова і заспокоївся. Той, накрившись з головою якоюсь одежиною, запозиченою в засуджених, чи то дрімав, чи то тільки намагався це зробити. В усякому випадку йому було явно не до розмов з іншими. Проте Мариночка з Зосею дуже добре почули слова, сказані солдатом. Мариночка тут же подумала про себе: „Наївний..., невже не розуміє, що такі масштабні операції не відміняють через якісь там примхи погоди.”

        Капітанові Саєнкові було неспокійно... Дорога була дуже важкою, давно не ремонтованою і розбитою іншим транспортом. До того ж від багатогодинного дощу вона намокла, через що на ній раз пораз появлялись глибокі ями, заповнені водою. Автомобілі повільно в'їжджали в ці ями і так само повільно виїжджали з них. Існувала велика небезпека, що в любу хвилину одна з таких ям виявиться непосильною для котрогось з автомобілів. Постійно спостерігаючи через дзеркало заднього виду за колоною, Саєнко не міг ні розслабитись хоч би на мить, ні хоча б на кілька хвилин закрити очі, щоб хоч трохи поспати. Зате це з задоволенням робили пасажири, що сиділи позаду нього. Лейтенант Сільченко та прокурор Гаранін, заколисані нерівномірностями дороги та зігріті теплом від мотору позашляховика, не витримали і міцно заснули. До Саєнка доносилося потужне хропіння одного з них, яке по своїй гучності часом ставало співрозмірним із звуками мотору. І це надзвичайно дратувало капітана. Операція по транспортуванню засуджених, за яку саме він ніс повну відповідальність, підходила до своєї завершальної фази, а ці двоє  собі спокійно сплять, ніби то й нічого такого не відбувається. Не витримавши, потягнув за довгі поли плащів одного і другого, тим самим розбудивши їх. Тут же заговорив до Сільченка: „Товаришу лейтенанте, я ось що собі подумав - а що, якби ви мені віддали того пацана, що ремонтував вантажівку в Журавні? Мені конче потрібний толковий механік, бо в мене в гаражі, що в Дрогобичі, вже стоять біля десятка автомобілів, що не заводяться. Ще тиждень - два і я не матиму чим виїжджати в райони. А той пацан, як мені здається, толковий... Якщо він в тебе проходить не як співучасник опору, а як родич одного з співучасників, то віддай мені його. А його особова справа десь тай загубиться... ніхто й знати не буде. Мало що може статися в дорозі...” Сільченко спросоння ще деякий час обмірковував слова Саєнка і по короткій хвилі часу сказав: „Капітане, ти що? Невже ти думаєш, що я можу пам'ятати біографії кількох сотень ось цих засуджених? Та я їх раніше майже нікого не знав - буквально про кількох можу тобі дещо сказати і все... Та й якби цей пацан проходив в справі, як родич одного з ворогів радянської влади, чи захотів би він працювати на тебе? Ти що, не знаєш цих западенців? Стоять біля тебе і ніби мовчать, а що там в них в голові коїться і що від них можна чекати в наступну хвилину, один дідько знає... ” І тут в розмову знову втрутився прокурор Гаранін: „Товаришу капітане, Балук Іван, про якого ви ведете мову, засуджений якраз як співучасник боротьби з радянською владою. Він здійснював перевезення в локомотиві поїзда особливо небезпечного злочинця... І йому за це присуджено вісім років проживання в віддалених місцях Радянського Союзу. Так що ми не можемо віддати його вам. Тим більше, що ось ці списки треба переробляти, та й вже телефонограма пішла в Дрогобич. ” Після цих слів Гаранін вказав на офіцерський планшет, що недбало лежав в нього на колінах і який був вщерть набитий якимись паперами. „Так, так, товаришу капітане, його ми аж ніяк не можемо віддати вам, - тут же розмову підхопив Сільченко, - вирок йому оголошений і про нього знає не тільки він сам, а й мабуть що всі ті, хто був з ним в костелі. Ви ж прекрасно розумієте, що вони там не мовчали і кожен з них розказував іншим про свою участь... Тож кожен з засуджених може проговоритись десь там - в інших інстанціях. І що тоді зі мною буде? Ось якби капітан Федоров був тут біля нас, то він, як виконуючий обов'язки голови суду, міг би відмінити вирок. Але де ж він тепер?”... В цей час водій щось шепнув у вухо капітанові Саєнкові, той глянув в дзеркало заднього виду і різко наказав водієві зупинитись. Не довго думаючи він глибше натягнув на голову свого поношеного кашкета, схопив автомат і крикнувши на ходу водієві, що той головою відповідає за його сумку, вискочив з кабіни позашляховика. За ним повільно та явно неохоче подались Гаранін та Сільченко. По відблисках світла, що випромінювали фари автомобілів колони, що рухались позаду, було видно, що ті зупинились і знаходяться приблизно на відстані біля 200 метрів позаду якраз перед мостом через річку Любешку.  Саєнко забезпокоївся - якщо колона зупинилась, то на це повинна була бути аж надто вагома причина. Безжально перекидаюче своє досить вагоме тіло з ноги на ногу прискорив ходьбу і якби не в'язке болото на дорозі, то й взагалі перейшов би на біг. Сільченко та Гаранін із здивуванням спостерігали за такою спритністю капітана, явно не встигаючи за ним. Опинившись біля моста, Саєнко побачив дуже неприємну як для нього, так і для всієї колони картину. Посеред мосту стояв найважчий з автомобілів колони. При цьому його передні колеса були на мості, а задні були ще на підході до нього. Праве заднє колесо вантажівки застряло в глибокій ямі, яка утворилась від розмиття ґрунту водою річки. Із за великої ваги автомобіля і вантажу, що в ньому знаходився, розмитий ґрунт просів  і колесо автомобіля безнадійно провалилось в новоутворену яму. Вона була настільки глибокою, що переднє ліве колесо перекошеної вантажівки висіло в повітрі і для перекошеного таким чином автомобіля існувала велика загроза перекинутись. Ситуація ускладнювалась тим, що мутний потік води в річці продовжував закручуватись великим виром якраз в безпосередній близькості від колеса і поступово розмивав все нові і нові шари ґрунту. Так що вірогідність його чергового зсуву була тільки справою часу. Крім того, у відповідності з інструкцією про транспортування засуджених до місць позбавлення волі автомобілями в нічний час водіям категорично заборонялось робити будь які зупинки в дорозі і, тим більше, засудженим категорично заборонялось покидати автомобіль. В таких випадках в інструкції передбачалось використання зброї охоронцями...

        Оглянувши місце події і зрозумівши трагічність ситуації Саєнко не стримався і грубо вилаявся. Майнула думка зігнати свою злість на водієві, проте вчасно стримався. Було очевидно, що водій тут зовсім не винен і якби цей автомобіль успішно проїхав міст, то в яму провалився б наступний... Саєнкові тут же пригадались слова заступника першого секретаря Дрогобицького обкому партії товариша Горобця Івана Григоровича, які він сказав під час проведення наради щодо організації операції по перевзенню особливо небезпечних злочинців в віддалені місця Радянського Союзу. Тоді він звернувся безпосередньо до нього - капітана Саєнка і сказав йому: „А ви, товаришу капітан, як начальник автомобільної колони, особисто відповідаєте за доставку засуджених до залізнодорожних станцій. І невиконання цього завдання, чи недотримання термінів його виконання нами буде розцінюватись, як саботаж щодо дій радянської влади. І що вам за це буде - ви добре розумієте!” Холодний піт покрив чоло капітана. Часу для роздумів не було. Ситуація вимагала його дій так як він був тут старшим як по посаді, так і по військовому званню... Як на біду, в кузові автомобіля, що застряг на мосту, перевозились одні чоловіки. І всі вони були як на підбір - молоді та здорові. Кожен з них був здатний в одну коротку мить зістрибнути з кузова вантажівки і тут же зникнути в нічній темряві. В думках Саєнко згадав недобрим словом тих, хто формував списки для посадки засуджених в вантажівки і почав діяти. Перш за все треба було подумати за безпеку тих, що знаходились в кузові вантажівки та їх охорону. Всі вони сиділи там, боячись поворушитись. Проте Саєнко добре розумів, що якщо ґрунт під автомобілем почне просідати і надалі, то почнеться паніка і не тільки засуджені, а й охоронці будуть тікати з нього хто куди. А тоді вже може статись будь що, адже ситуація вже стане неконтрольованою. Підбіг до автомобіля і наказав всім, хто був в ньому, залишатись на своїх місцях і не рухатись. Потім наказав засудженим повільно передати всі важкі клунки, мішки, торби і поскладати їх поближче до лівого переднього борту автомобіля. Коли вони це зробили, Саєнко наказав зміститись всім поближче до лівого борту кузова. При цьому і охоронці, і засуджені стояли так близько та щільно один біля другого, що ні про яку охорону тут мови не могло вестися. Жоден з охоронців не міг навіть руки підняти, не те щоб використати зброю в разі потреби. Як тільки команда Саєнка була виконана, ліве переднє колесо вантажівки повільно опустилось на землю. Це викликало деякий переполох в кузові, та Саєнко, махнувши кілька разів автоматом перед засудженими, швидко заспокоїв їх. Тепер треба було подумати про охорону. Наказав Гараніну та Сільченкові, що крутились поруч з вантажівкою, тимчасово стати охоронцями. Незважаючи на те, що по уставу заборонялось передавати свою особисту зброю в чужі руки, пішов на його порушення і передав лейтенанту Сільченкові свій автомат.  А сам зайнявся подальшим буксируванням автомобіля, що застряв. Для цього випадку в нього було все підготовлено - троси, лопати, домкрати, ручна лебідка, ломи і навіть кирка. Добре, що один з автомобілів був попереду колони. Дав команду повернути його назад. І коли він заднім ходом під'їхав  до мосту, зачепив один кінець тросу за транспортувальний гак цього автомобіля, а інший причепив до лівої сторони рами вантажівки, що застряла. Таким чином можна було і тягнути вантажівку і одночасно утримувати її від перевертання. В цю ж точку рами з допомогою тросу він причепив ще одну вантажівку, що знаходилась позаду. Вона виконувала роль баласту і цим самим додатково утримувала автомобіль, що застряв від перевертання. Коли все було готово, дав команду першим двом автомобілям повільно, на першій передачі рушати вперед. Зчеплення заднього автомобіля було вимкнутим і його перші два автомобілі просто тягли за собою. Кілька перших спроб зрушити з місця були невдалими. Вияснивши причину такої невдачі, Саєнко дав команду підібрати ґрунт під заднім колесом вантажівки, що застрягла. І коли це було зроблено, ті повільно виїхали з ями... Подібним чином через міст проїхав наступний автомобіль, а за ним і вся колона. А небо, тим часом, почало сіріти - наближався ранок.

        До Жидачівського переїзду приїхали, коли вже надворі стояв білий день. На самому переїзді стояв ешелон з пустими вантажними вагонами. Старенький паровоз, попихкуючи парою, чогось очікував і явно не спішив забрати вагони з колії. Колона знову зупинилась. Саєнко не витримав, вийшов з свого позашляховика і нервово підбіг до машиніста, показуючи йому на свій годинник. Той тільки розвів руками - це означало, що потрібно зачекати. Ще пройшло хвилин із тридцять і нарешті паровоз, випустивши з своєї почорнівшої від часу труби хмару пари, зрушив з місця. Колона переїхала через колію, проїхала ще з сотню метрів і повернула направо. Ще через кілька хвилин позашляховик Саєнка зупинився біля залізнодорожної станції „Жидачів”. На здивування Саєнка, його колона прибула в Жидачів однією з перших. Це трохи підняло йому настрій і він пішов шукати начальника станції. Той сидів в себе в кабінеті і нервово крутив ручку телефона. Проте десь там, на іншому кінці лінії ніхто трубку не брав і це виводило з себе ще відносно молодого, невеликого ростом, але міцної тілобудови чоловіка. Побачивши Саєнка, вказав рукою на дерев'яне крісло, що стояло біля невеличкого столу і попросив його кілька хвилин почекати. Не додзвонившись туди, куди хотів, спересердя махнув рукою і  не дуже дружелюбно поставив телефонну трубку на коромисло корпусу телефону. Почекавши мить, глянув на Саєнка і якось дуже по цивільному, спитав: „Що у вас, товаришу...?” Саєнко по привичці ще очікував слова „капітане”, але воно не прозвучало.  По короткій паузі Саєнко представився і простягнув свої документи начальникові станції. Той похапцем глянув на них і майже не читаючи їх підвів Саєнка до вікна, що дивилось в сторону залізнодорожних полотен. „Ось той ешелон, що стоїть на другій колії, ваш. А он там, трохи далі, стоять два чоловіки у військовій формі. Один з них - начальник поїзду, яким повезуть ваших людей, а інший - тимчасовий комендант вокзалу. Він відповідатиме за порядок на станції та охорону засуджених при їх посадці в вагони поїзду. Али ти, брате, не дуже спіши. Для завантаження ваших людей в поїзд він має стояти на першій колії. А на ній стоїть ще не розвантажений ешелон лісу. А щоб його розвантажити на першу колію потрібно підігнати кран. А в мене тільки один маневровий паровоз і то пара з нього пролазить скрізь усі його дірки, добре, що ще якось бігає. І ще як на біду, транзитні ешелони сьогодні розходились, як ніколи. Так що ми не встигаємо і як мінімум  до обіду ви мусите почекати...” Після почутого від начальника станції в Саєнка опустились руки. Він уже півтори суток не спав, як і не спали всі члени його колони. Надіявся під вечір повернутися додому і хоч трохи поспати. А тут - на тобі, як мінімум, до обіду. Він прекрасно знав, що означає це „як мінімум”. Мабуть що воно продовжиться, як мінімум, до вечора... Та й як йому утримати ось цих людей, що в вантажівках, ще стільки часу та ще й при такій погоді? І в кінці кінців - в людей існують ще й чисто фізіологічні потреби, що ж цим робити?Хотів про це ще поговорити з начальником станції, але тому вже було не до нього. Нарешті додзвонившись до когось, він щось голосно кричав в трубку телефону, не чуючи і не бачачи більше нікого біля себе. Розізлившись, Саєнко витягнув із за пазухи свого кашкета, глибоко натягнув його на голову і грюкнувши спересердя дверима, вийшов з кабінету. Тепер йому треба було знайти того тимчасового коменданта, про якого кілька хвилин тому йому говорив начальник станції. Благо..., того довго не треба було шукати. Він все ще стояв на тому ж самому місці, куди йому вказував начальник станції і про щось тихо розмовляв з тим же начальником поїзду. Побачивши Саєнка, не дав йому представитись і заговорив першим: „А, капітан Саєнко... Мені вже доповіли про вас. Радий, що ви так вчасно приїхали. Ось, ще трошки і будемо завантажувати ваших людей.” Почувши такі слова, що йшли явно в розріз зі словами начальника станції, Саєнко не стримався: „Товаришу майоре, але ж мені тільки що сказали, що мені прийдеться чекати, як мінімум до, обіду.” „Яке там - до обіду! Тільки що поступила телефонограма - ешелони з засудженими пропускати в першу чергу. Всі інші ешелони, крім транзитних та тих, що рухаються по цивільному графіку, почекають. Ось зараз, пройде транзитний ешелон, маневровий поїзд забере з першої колії вагони з лісом і підійде ваша черга подавати вантажівки до вагонів!” - тут же сказав, якби відрубав, комендант. Ніби в підтвердження слів майора, недалеко почувся басовитий гудок паровоза - до переїзду наближався транзитний поїзд...

        Не пройшла й година, як ешелон для транспортування засуджених стояв на першій колії. Одна за одною до колії почали під'їжджати вантажівки з засудженими. Розвернувшись перед самою колією, вони заднім ходом під'їжджали майже впритул до вагонів. Засуджені повільно, разом з своїм небагатим майном переходили в вагони. Деякі з них здивовано розглядалися, не розуміючи як це їх будуть везти в таку далеку дорогу вагонами, в яких крім дерев'яного настилу під ногами більше нічого немає - ні лавок, ні нар, ні пічки для обігріву... В більшості з них навіть вікон не було...  

Одна за одною до колії почали під'їжджати вантажівки з засудженими.

         Саєнко, підходячи до вагонів, про себе відмітив, що всі вагони - вантажні і жодного пасажирського. І це йому було не в дивину - останнім часом він вже привик до того, що теперішня влада ставиться до людей, як до скотини. Черв'як сумнівів заворушився десь там всередині його, та вслуховуватись в них в нього вже не було часу - начальник поїзду з нетерпінням чекав його біля входів в вагони і активно вказував йому на це помахом своїх рук... Оглянувшись, Саєнко побачив, що по всьому периметру поїзда на відстані приблизно десяти метрів один від другого стояли озброєні солдати. Про себе подумав, що тимчасовий комендант напевно що не такий вже і тимчасовий, раз так чітко працює його служба. Пройти не побаченим скрізь таке кільце було неможливо. Саєнкові стало очевидно, що комендант займається цим не вперше...  

        Пані Зося та ще одна жіночка, що їхала разом з ними, допомогли Мариночці перебратись з кузова вантажівки в вагон. Коли вони зайшли туди, то там вже було багато людей. Всі вони облаштовували місця для себе, розкладали своє небагате майно. Для себе і для Мариночки пані Зося вибрала місце біля однієї з стінок вагона. Вони не знали - чи це буде передня стінка вагона, чи задня, так як їм не було відомо в яку сторону буде рухатись вагон. „Буде можливість під час руху поїзда прихилитись до стінки вагона”, - думала про себе пані Зося, вибираючи місце. На її думку, це значно б полегшувало перебування в вагоні при тривалій їзді в ньому. Особливо це було важливим для Мариночки, яка стояти ще не могла, а лежати увесь час в дорозі також було б нелегко... Вже увесь настил підлоги був заставлений речами переселенців, а люди все прибували і прибували. Лейтенант Сільченко, прокурор Гаранін, капітан Саєнко та ще кілька військових стояли із списками при вході в вагон і не переставали називати все нові і нові прізвища переселенців. Стало очевидним, що багато з тих людей, що перебували в вагоні, під час руху поїзда будуть стояти. Капітан Саєнко, відчувши проблему, що наростає з кожним новим прибульцем, звернувся до начальника поїзда: „Товаришу майор, може вже досить в цей вагон... вже й так тут місць немає”. На що отримав грубу відповідь майора: „Ти що, хочеш щоб я зараз всі списки переробляв? А ти можеш мені дати гарантію, що в такому полегшеному режимі завантаження вагонів мені їх вистачить? Ось, ще дві колони вантажівок мають під'їхати. Куди я їх буду дівати? А там, по дорозі до Львова я ще маю забрати людей. То краще хай ці вагони будуть переповнені, ніж їх мені потім не вистачить...”. Щоб хоч трохи звільнити місце в вагоні люди почали складати свої речі  та клунки один на другий в кілька поверхів. Це викликало багато спорів, так як таке їх розміщення значно утруднювало доступ до них. Через це в вагоні піднявся галас та шум... Лиш коли Сільченко витягнув з кобури свій пістолет і помахав ним перед носом тих, хто найбільше кричав, ті дещо заспокоїлись. „Там, в дорозі, будете мати багато часу, тож і розберетесь зі своїми торбами”, - прокричав він, грубо штовхаючи за плечі в вагон останнього засудженого, що був у його списку. Автомобіль від'їхав від вагону і двоє охоронців з гуркотом закрили двері. Як тільки за межами вагону дзвякнули залізом два дверні замки, лейтенант Сільченко не то з радості, не то зі злості проговорив до Рамазанова: „Ну, обійшлось...мать їх... Тепер вже можна буде й відмітити цю справу, а то голова розривається...”. Рамазанов схвально кивнув головою. Він також був не проти, щоб хоч трохи розслабитись, адже попередні сутки були для них явно не простими. Вони швидко передали начальникові поїзду списки, які тільки що зачитували і отримавши взамін на них його підпис в акті передачі засуджених, пішли шукати третього. На їх думку, майор Саєнко також запрацювався минулої ночі...

        Як тільки двері вагону закрились, в ньому запанувала пітьма і тишина... Кожен з тих, що знаходились в вагоні, думав про своє. В кожного там, за дверима було своє життя, свої переживання, почуття, болі. Кожен з них був самим собою, мав право вибору, мав хоч і обмежену, але волю в діях. Тепер тут вони всі однакові - так собі, якась маса чи купка навіть не людей, а якогось напівживого біологічного матеріалу, що належить комусь невидимому, захованому за лаштунками такої далекої та утаємниченої влади. Адже всі вони тут уже без імен, без прізвищ. А якщо вони і є, то яку роль вони тут відіграють, хто їх питає, кому вони тут потрібні? Вони вже нічого не вирішують, ніякого вибору, ніякої волі, вже все хтось вирішив за них. А їм залишилось тільки мовчки підкорятись тим, хто знаходиться там, поза стінками ось цього вагона. Оті повезуть їх туди, куди захочуть, зроблять з ними все, що захочуть. Ніби раптово всі відчули, що ті вироки, які були записані в їх особових справах, можуть бути змінені будь де і будь коли якимось чиновником, що мов вірний собака, служить радянській владі, надіючись отримати від неї смачну кістку на вечерю... І ця зміна може відбутись через любий, навіть найменший непослух чиновнику. Тут, всередині ось цього вагону для кожного з них саме сьогодні починається чи не найважливіший іспит в їхньому житті - іспит на людяність. І, напевно,  не кожен з тут присутніх зможе його витримати... 

        Ще більше години люди заповнювали вагони, адже ще приїхали автомобільні колони з людьми з інших напрямків. Проте ці колони були вже значно коротшими від тієї, що приїхала з Журавна. Деяких людей з ближніх сіл привозили й возами. Поступово гамір на площі перед колією почав спадати і незабаром він майже зовсім затих. Один за одним пороз'їжджались вантажівки, що привозили людей, затихли криків охоронців.  До Мариночки, як і до інших людей, що були разом з нею в вагоні, донеслись глухі голоси з площі: „Караул, рівняйсь! Струнко! Зліва по одному в вагон кроком руш!”. Ця команда, сказана специфічною російською мовою з відчутним московським акцентом означала одне - охоронці поїзду займають свої місця в спеціально відведеному для них вагоні, що знаходився в хвості поїзду і що через кілька хвилин поїзд рушить... Так і сталось: запахкотів клубнями пари рейсовий паровоз і давши задній хід, зчепився своїм залізним замком з іншими вагонами. Зразу ж після цього він витиснув з своїх нетрів протяжний гудок і незграбно рвонувши з місця з натугою потягнув за собою увесь ешелон. Там, попереду, куди він спрямовував свої зусилля, висіли важкі темно сірі хмари і здавалось що десь там - вдалині, вони зливаються з залізничним полотном, щедро поливаючи дрібним дощем рейки та все навкілля кругом них. А  ще дальше, за сірою пеленою дощу, вже нічого не було видно - тільки сіра тьма... Останній вагон прогуркотів своїми залізними колесами повз випадкового перехожого і повільно заховався від нього в отій тьмі... Здавалось, що поїзд поїхав в нікуди...

        Як тільки поїзд від'їхав від Жидачівської станції, в вагоні настала важка тиша. Кожен думав про своє. Та відчувалось, що понад головами всіх присутніх у вагонах витає одне єдине питання ‒ чому ніхто не захистив ось цих простих людей, яких сьогодні тисячами вивозять хтозна куди з рідної землі? Де поділися ті, які часто по ночах стукали в шибки вікон селянських хат і просили в селян або харчів, або просто чогось поїсти, а іноді й переночувати...? Де поділись ті, що так гарно говорили про необхідність ведення збройної боротьби проти радянської влади, а коли настала пора і їм показати себе в цьому протистоянні, то вони десь пропали...

        В Мариночки перед очима стояв той вечір, коли в їх хату разом з її старшим братом Яцем зайшли повстанці УПА. Їх було шестеро чоловік і в усіх була зброя. Мама Мариночки швидко накрила стіл і запросила всіх хоч і до пізньої, але вечері. Вже після вечері один з повстанців сказав мамі Мариночки на прощання:

    ‒ Дуже дякуємо вам, пані Анно, за таку смачну вечерю і запам'ятайте собі, що совіти тут довго не протримаються. Нас підтримають наші європейські друзі і, особливо ‒ Америка. Ось недавно наш провідник Р. Шухевич прислав нам листівку, в якій писав, що дуже скоро ми отримаємо велику поміч від Америки і тоді совітам ой як припече...

Та йому не дали договорити:

      ‒ Годі язиком базікати!  ‒ сказав один з повстанців, встаючи з лавиці  і  він разом з братом Яковом та всіма іншими почали виходити з хати. Коли всі вийшли, батько Мариночки після короткої паузи не стримався і сказав вголос, але ніби то тільки до себе:

      ‒ Совіти німцю хребет зломили, то що їм наші лісовики... Ой, не вірю я вже як в ту хтозна звідки обіцяну допомогу, так і в ту ж,  хвалену наперед, перемогу наших повстанців. Треба буде Яцю сказати, щоб покидав ліс, бо це добром не закінчиться.

    ‒  Та хіба він послухає, ‒ тут же вставила своє слово мама, але відчувши на собі строгий погляд чоловіка, тут же зупинилась на півслові...

        Мариночці, яка пильно слідкувала за ходом розмови в кімнаті притаївшись в віддаленому куточку ще теплої печі, дуже хотілось, щоб все сталось саме так, як говорив той повстанець. Але подальші події показали, що все станеться саме так, як  спрогнозував її батько. Час ішов, а повстанці нічого не могли змінити. Більше того, радянські спеціальні загони поступово стискали кільце навколо них, потрохи виловлювали та нищили їх і з часом повстанців ставало все менше і менше. І ось тепер, коли совіти проводять таку масштабну операцію на недавно захоплених ними територіях і коли дуже легко можна було зупинити ту, чи іншу колону автомобілів з переселенцями десь в дорозі, зробити це вже не було кому.... І від таких думок Мариночці ставало не по собі...         

        В голові пані Зосі снували зовсім інші думки. Маючи значно більший життєвий досвід, ніж Мариночка, вона дивилась на події, що відбувались кругом неї більш прагматично. Вона була цілковито впевнена, що всі ці люди, що знаходились разом з нею в цьому поїзді були абсолютно беззахисними. Допомоги чекати їм не було звідки. Будучи полькою по національності і зазнавши значних переслідувань значно раніше від ось цих людей, вона бачила трошки дальше, ніж українці. Для неї було очевидним, що якщо совіти з 1939 - го року по 1941 рік безкарно позбулися абсолютно більшої частини єврейського та польського населення в цих краях, то тепер вони візьмуться і за українців. Совіти не терпітимуть будь кого, хто ставиться до радянської влади нелояльно. І те, що ешелон, вщерть заповнений українцями, рухався в бік Росії, було найкращим доказом правильності її міркувань. Наївні люди - ці українці: надіялись руками совітів збудувати на цих теренах свою державу, віддавши їм в жертву єврейське та польське населення... А що з цього вийшло? Самі попали між молот та наковальню. Спересердя глянула на Мариночку, подумавши про себе що може і не варто допомагати їй. Але тут же відігнала від себе таку надоїдливу думку. Вона не опуститься до рівня, коли людина втрачає людяність, не стане бездушною і не зрівняє себе із звіриною... Вона людина і  якщо має можливість допомогти комусь, то вона зобов'язана це зробити. А чи правильно вона зробила, чи ні - Бог розсудить. Розуміючи, що ні вона, ні ці люди, що знаходяться разом з нею в цьому вагоні, не в змозі змінити ситуацію, що склалася навколо них, пані Зося взялася за вирішення більш буденних питань. Перш за все вона попросила чоловіків відігнути цвяхи в рамах невеличкого віконечка вагону щоб відкрити доступ свіжого повітря всередину нього, так як задуха в ньому вже відчувалася. При цьому вона попередила чоловіків, щоб вони  відкривали вікно тільки під час руху поїзда. Вона добре знала, що охоронці поїзду не потерплять такого свавілля зі сторони засуджених, якщо побачать відкрите вікно в вагоні. Коли ж чоловіки нарешті відкрили його, то пані Зося однією з перших пробралась до віконечка і заглянула в нього.

Пані Зося однією з перших добралася до віконечка і заглянула в нього...

Постоявши біля вікна кілька хвилин, повільно повернулася на своє місце біля Мариночки. В напівтемряві вагону на тлі відкритого віконечка Мариночка побачила сльози в очах пані Зосі. Не стрималася і тихо запитала її:

        ‒ Пані Зосю, що з вами?

Та, не дивлячись на Мариночку, так само тихо відповіла їй:

        ‒ Нічого, нічого... дитинко. Все добре, ти на мене не дивись. Лежи собі спокійно, бо тобі треба одужувати. Он як страшно виглядаєш, навіть в темному вагоні я бачу сині плями на твоєму лиці.

        ‒ Пані Зосю, але ж ви чимось дуже заклопотані, я я ж бачу сльози в ваших очах, ‒ тут же знайшлася Мариночка.

        ‒ Та ти не переживай за мене, дитинко. Це я так прощалася із своїм краєм. Адже хто його знає як то воно там дальше повернеться, ось і побігли сльозинки...

        ‒ Але ж це не вперше я їх бачу, пані Зосю..., ‒ тут же відповіла Мариночка, ‒ скільки таких прощань ще буде?.

        ‒ Ой, дитинко, їх ще багато буде - аж до самого Дніпра, а то й дальше, допоки вчуватиму запах рідного краю за стінками цього вагону..., ‒ якось задумливо відповіла пані Зося, ‒ а ти поспи трохи, заспокойся. У сні всі болячки та рани скоріше проходять та заживають.

Після цих слів пані Зося уважно поправила під головою Мариночки невеличку торбинку, що служила тій подушкою, присунулася ближче до стінки вагону і обпершись об неї своїми плечима, надовго замовкла. Мариночка ж, розчулена такою опікою щодо неї зі сторони пані Зосі і заколисана монотонним стуком коліс вагону об рейки не зчулася, як заснула.      

         Перша зупинка поїзду була в Ходорові. Скрізь відчинене віконце хтось із засуджених впізнав станцію і тут же повідомив про це всім іншим. Як тільки поїзд зменшив свою швидкість, віконечко закрили. Проїхавши ще з кілька сотень метрів, поїзд сіпнувся кілька разів, заскрипів своїми далеко не юними гальмами і повільно зупинився. В вагоні всі принишкли, намагаючись почути, а заодно й зрозуміти що саме робиться там, за стінками вагону. Звідти ж почали доноситись різні голоси... Якийсь басовитий чоловічий голос вперто допитувався когось де тут знаходиться найближчий буфет, чи продуктовий магазин. Дізнавшись, що вони знаходяться не близько, та й то ще закриті, чоловік грубо вилаявся. Інший, вже жіночий голос, кликав якогось Василя. Та той вперто не відповідав на окрики жінки. Десь далеко почулись монотонні металеві звуки -  два удари і невелика пауза, потім знову - два удари і невелика пауза. Ці звуки поволі наростали і наближались до їхнього вагону. Хтось догадався - це обходчик вагонів своїм молотком перевіряє справність коліс поїзда. Через кільканадцять хвилин знадвору донісся шум локомотива і за якусь коротку мить всі в вагоні відчули досить сильний поштовх. Ще через кільканадцять хвилин поштовх повторився. Зрозуміли - до поїзду чіпляють нові вагони, мабуть що з такими ж засудженими, як вони... Несподівано загриміли замки розсувних дверей вагону і в них показались двоє озброєних карабінами червоноармійців. Один з них - невисокого росту, але кремезний, в шапці - вушанці, що була на кілька розмірів завеликою для нього, голосно прокричав російською:

        ‒ Жалоби, побажання, просьби є? 

Через деякий час після деякої розгубленості зсередини вагону донеслись голоси:

        ‒ Є! Треба води! Хочемо справити нужду, виведіть нас! Нам немає де спати...

Від почутого охоронці тільки скривились, один з них недбало кинув в вагон:

        ‒ Перетерпите, хохли...., ‒ останнє слово він підкріпив таким матом, що більшість з присутніх в вагоні ще й не чули його, але зрозуміли його аж надто негативний зміст. Після цього охоронці з гуркотом закрили двері вагону і подались до іншого. Через якусь мить здалеку, вже від іншого вагону,  почулись їхні голоси, які точно повторили ту ж розмову, яку тільки що чули  пані Зося та інші, що були в вагоні.

        Нарешті, після ще кількох різких поштовхів, поїзд повільно відправився від станції Ходорів. Як тільки поїзд рушив один з чоловіків, який скрізь невеличку дірку в вагоні спостерігав за навкіллям, оголосив всім, що поїзд рушив в напрямку до Львова... Від шуму в вагоні Мариночка прокинулась. Після міцного сну відчула себе краще. Оглянулась кругом себе, шукаючи очима пані Зосю, але її не було біля неї. І тільки по її голосі зрозуміла, що та знаходиться в протилежному кутку вагону і займається там чисто побутовими справами ‒ організовує громадську уборну. По її вказівці в одному з кутків вагону, що був якомога дальше від вхідних дверей з клунків, сумок та торбин спорудили невелике сховище. З боків його прикрили двома просторими веретами, які хтось з переселенців витягнув з своєї торби і не вагаючись передав їх для такої важливої справи. Ще в когось знайшлося і відро... Кілька чоловіків тут же стали в чергу до уборної. А ще через кілька хвилин по всьому вагону поплив сморід... І це було великою несподіванкою для всіх. Він був настільки відчутним, що треба було негайно щось вирішувати. Але як це зробити? На довгі роздуми часу не було. Як виявилось, у вагоні знаходились дві вагітні жінки. Одна з них трималась недовго ‒ спочатку зблідла на руках у чоловіка, потім пожовкла, а ще через кілька хвилин її ноги підігнулись і вона безсило повисла на його руках. Інша жіночка ‒ ще молоденька, може ще вчорашня школярка, не стрималася і почала вертати... І це ще більше добавило смороду в вагоні, що робило перебування в ньому людей величезним випробовуванням для них. Хтось не витримав і закричав:

        ‒ Вікно..., відкрийте вікно!...

Один з чоловіків в поспіхах кинувся відкривати його. Зробивши при цьому необережний рух, він поранив собі руку об цвях,  який підтримував вікно в закритому стані. Кров цівкою побігла по його руці... Від побаченого ще одній жінці зробилося погано і вона, впершись об стінку вагона, попросила води. І тут виявилось, що в нікого з присутніх в вагоні води вже нема. Раптом всі зрозуміли, що і проблему води їм прийдеться вирішувати... Але тут вже без допомоги супроводжуючої їх охорони поїзду їм цю проблему не вирішити. А як поведе себе ця охорона - тільки одному Богу відомо... Тим часом сморід не зменшувався. Хтось знову прокричав:

          ‒ Вилити все з відра у вікно!...

Швидко передали відро до вікна. Чоловіків, що був високого росту і який знаходився найближче до вікна тут же намагався просунути його в віконечко вагону. Але відро було завеликим для цього і він розгублено робив спробу за спробою, та нічого в нього не виходило.  Нарешті хтось подав невеличку каструлю і з її допомогою чоловіки вичерпали все вмістиме відра. Проте запах майже не зменшувався. Прийшлося викидати за межі вагону і відро, яке чоловіки зігнули так, що воно нарешті пролізло в віконечко вагону, і саму каструлю... Це дало результат і через деякий час сморід в вагоні почав зменшуватись.

        Пані Зося першою зрозуміла, що в підлозі вагону потрібно робити дірку. Але побачивши її, конвоїри могли звинуватити засуджених в підготовці до втечі. А отже дірка в вагоні повинна бути невеликою і добре замаскованою. Все обдумавши, пані Зося разом з двома чоловіками, що добровільно взялися допомагати їй, взялися за роботу. На щастя, в одному з кутків вагону знайшлася така дірка, яка була зверху закрита невеликою дошкою, прибитою до підлоги двома цвяхами. Пані Зося навіть подумала про себе, що в цьому вагоні вже перевозили таких людей, як вони... Не минуло й години, як уборна була готова...

        Та п. Зося не заспокоїлася на цьому - її хвилювало відсутність води. Розпитавши всіх в вагоні, вияснила, що в людей є кілька досить великих каструль та баняків для води. Попросила зібрати їх в одному місці, поближче до дверей і вмостившись біля Мариночки, почала думати про те, як говорити з охоронцями поїзду про воду. Була впевнена, що вода для засуджених  ‒ лишня проблема на  голови охоронців, тож вони намагатимуться уникнути її вирішення. І як себе поводити дальше в подібній ситуації, п. Зося не знала. Тож вона з тривогою чекала наступної зупинки поїзду.         

Вигляд на залізничну станцію та замок у Старому Селі, фото початку ХХ століття.

А поїзд, хоч і повільно, але рухався вперед. Чоловік, що спостерігав за дорогою скрізь дірку в вагону правої сторони поїзду побачив довгі цегляні мури замку. Не стримався і на весь вагон прокричав:

        ‒ Люди, ми вже в Старому Селі. Ось вже видно старосільський замок. А від нього до Львова вже зовсім недалеко...

Пані Зося виглянула в віконечко. Зовсім недалеко від залізнодорожної колії вона побачила рівні ряди мурів старосільського замку, який ще зберіг признаки своєї минулої величі не дивлячись на те, що в багатьох місцях його стіни вже були обвалені. Подекуди, через рівні проміжки в товсті стіни замку були вмуровані ще більш товсті вежі, з яких добре проглядалась вся місцевість перед замком, а також і територія перед самими стінами. Зверху на вежах ще виднілись замислуваті узори, уміло викладені з різнокольорової цегли мабуть що місцевими умільцями. Пані Зося знала історію цього замку. І хоч вона раніше його й не бачила, але добре запам'ятала її ще з шкільних уроків з тих пір, коли ходила в Монастирецьку школу. Тоді вони ще вчили історію однієї держави ‒ Польщі.  І не знати її ‒ було великим соромом для тодішніх учнів. Про себе чомусь зразу ж подумала - а яку історію вчать теперішні учні Монастирецької школи? Невже вони вчать історію держави, якої в цих краях до 1939 - го року не було... Задумавшись про своє, п. Зося не замітила, як підійшла до свого місця в вагоні і присіла біля Мариночки. Та побачила стурбованість п. Зосі і тут же запитала:

        ‒ Пані Зосю, а що ви там побачили у тому віконечку, що виглядаєте такими стурбованими?

        ‒ Ой, дитинко,... і не питай. Історію побачила, свою історію. Он вона ‒ там, біжить собі повільно за вікном заховавшись у лісочки, озерця та потічки, села, а найбільше - ось в цей замок, повз якого ми з тобою і їдемо тепер. Жаль, що ти не можеш його побачити. А він має славну і давню історію, що почалась ще в ΧVI ‒ му столітті і дійшла аж до нас з тобою. Його стіни пам'ятають стільки, що й за всю дорогу, аж до самого Сибіру я б не встигла тобі всього розказати...

        ‒ Але ж про який замок ви говорите, п. Зосю, ‒ тут же перепитала Мариночка. Та відповісти на запитання Мариночки п. Зося вже не встигла. Заскрипіли гальма вагону, він знову кілька разів сіпнувся і повільно зупинився. Пані Зося швидко піднялась і почала пробиратись ближче до вхідних дверей вагону. Вона дуже надіялась на те, що охоронці знову відкриють вагон і в неї буде можливість поговорити з охоронцями про воду. Ще раніше вона подумала собі, що для того, щоб поїзд міг постійно рухатись, йому в першу чергу будуть потрібні вугілля для розпалювання топки і вода для котла. А отже десь в дорозі машиністи час від часу повинні поповнювати запаси вугілля та води. І, можливо, це робитимуть саме тут ‒ на мало помітній для людського ока залізничній станції Старого Села... І дійсно, не пройшло й двадцяти хвилин як двері вагону з гуркотом відчинились і ті ж самі два червоноармійці з карабінами на плечах знову заглянули в вагон. І знову той самий охоронець, що був меншого росту і в шапці якого мабуть що вмістилась ще одна його голова, крикнув тією ж російською:

        ‒ Жалоби, побажання та просьби є?

З того, як він себе поводив, було видно, що слухати відповіді тих, які знаходяться у вагоні, він не збирався. Майже з десяток голосів тут же почали висловлювати оті свої жалоби та побажання. Зчинився неймовірний галас, що межував з шумом штормового вітру... Але так як червоноармієць або зовсім не знав української мови, та ще й розбавленої своєрідним діалектом галицької говірки, або знав її дуже і дуже погано, то він так і нічого не зрозумів. Та це його не дуже то й турбувало. І коли він вже збирався закривати двері вагону, вперед вийшла пані Зося.  Вона владно, ніби робила це протягом всього свого життя, підняла вверх руку і попросила всіх замовкнути. Потім витягнула з глибокої кишені свого ґорсика два рум'яні пиріжки ‒ такі самі, якими вона пригощала Мариночку і на ламаній, але достатній для розуміння російській мові, звернулася до червоноармійців:

        ‒ Синочку, а попробуй ти наших галицьких пиріжків... з вишеньками. Може таких у вас, там ‒ в Росії і не печуть і може ти їх ще і не їв.

Після цих слів вона протягнула пиріжки солдату. Той розгублено взяв їх, подумавши хвилинку, віддав другого пиріжка іншому червоноармійцю. Обидва з великим задоволенням почали їх їсти. Було видно, що ця процедура приносить їм величезне задоволення. Проте п. Зося продовжувала:

        ‒ Хлопчики, а чи не покликали би ви сюди свого начальника, маємо важливу розмову для нього...

        ‒ А які це такі важливі розмови можуть бути в ось цих хохлів з нашим начальником? ‒ із здивування промовив той, що був в великій шапці.

        ‒ Майте на увазі, він з будь ким не розмовляє, ‒ тут же відрубав інший... 

        ‒ А ви не питайте, які можуть бути в нас справи з вашим начальством, а просто приведіть його сюди і все. Може і вам буде краще від цього, всяке ж буває, ‒  тут же відповіла п. Зося. Останні її слова ввели охоронців в стан деякої розгубленості. Той, що був менший ростом, від натуги почіхався в шию. Від цього його шапка повністю закрила йому очі. Швидко поправивши її, він запитливо глянув на іншого охоронця. Невідомо про що в цей час він подумав - чи про свіжі пиріжки, чи про щось інше, але по коротенькій  паузі він промовив:

        ‒ Ну, добре, тільки дивіться мені тут...!

Вони швидко закрили двері вагону і на деякий час зникли... Не пройшло й десяти хвилин, як за дверима вагону знову почулись голоси. Вкотре загриміли металеві замки в дверях вагону і двері повільно відчинились. Пані Зося виглянула надвір. Там, перед дверима вагону стояли вже відомі їй два охоронці, ще два червоноармійці з готовими до стрільби автоматами в руках і високого росту, худорлявий , з поношеним і від цього дещо перекривленим кашкетом на голові. Він був підперезаний широким військовим ременем, на якому висіла кобура з пістолетом. Через плече попід правий погон в нього була протягнута портупея, яка утримувала ремінь з пістолетом від провисання. Долоня однієї з рук офіцера, про всяк випадок, лежала на кобурі пістолета. Холодно глянувши на людей в вагоні, кинув словами: 

        ‒ Ну...! Хто тут зі мною хотів поговорити?

        ‒  Перепрошую пана офіцера, а з ким ми маємо честь говорити? - тут же відповіла п. Зося і сміливо глянула в очі офіцеру.

        ‒ Майор Самойлов, начальник поїзду. Я відповідальний за доставку цього поїзду до місця призначення. Говоріть, чого ви хочете, ‒ сказав, ніби відрубав майор Самойлов. Після цих слів Самойлов глянув на свій годинник, показуючи цим самим, що в нього мало часу для розмови.

        ‒ Товаришу майоре, ‒ тут же відповіла п. Зося, ‒ здається мені, що ваша відповідальність полягає не в доставці цього поїзда до місця призначення, а в доставці людей, що знаходяться в ньому до місця призначення.

Такий зухвалий початок розмови з засудженими явно не сподобався майору Самойлову. Він тут же почервонів від злості, Долоня руки забігала по кобурі... Проте майор стримав себе. П. Зося відчула зміни в настрою майора і вирішила дещо пом'якшити хід розмови. Продовжила:

        ‒ Товаришу майоре, попередньо нас не попередили про те, що ми повинні взяти з собою в дорогу деякий запас води. І це не ваша вина. Проте вже пройшло три дні, як нас заарештували і всі запаси води в нас закінчились. В таких умовах ви можете багатьох з нас не довести до місць призначення і через це ви особисто можете постраждати. А отже ні ви, ні ми не хочемо цього. Тож ми просимо вас організувати нам доставку води в дорозі.

Сказавши це, п. Зося пильно глянула в очі офіцеру. Побачила в його очах зверхність та зневагу щодо себе. Проте несподівано для неї той заговорив зовсім інакше, як вона на те сподівалась.   

        ‒ Громадянко..., не знаю як вас там..., у мене інструкція щодо перевезення засуджених залізничним транспортом на великі відстані. І я зобов'язаний її виконувати. У відповідності з нею водою ви будете забезпечені. Таке перше поповнення запасів води для вас буде проведене у Львові. Так що не випереджайте події... Але якщо вам так забаглось води і якщо у вас є в що її набрати, то мій охоронець може відвести вашого представника до локомотиву, де якраз і наповнюють котел водою.

Сказавши це, ще раз глянув на п. Зосю і несподівано запитав:

        ‒ Є серед вас жінки з маленькими дітьми?

        ‒ Так, є! ‒ почулися крики зсередини вагону.

        ‒ Тоді хай вона підійде сюди! ‒ не то попросив, не то наказав майор.

До дверей вагону пробралася жіночка років тридцяти п'яти, що тримала за руку маленьку дівчинку років чотирьох. Майор приказав їм обом зійти з вагону, а потім вигукнув:

        ‒ Дайте їй посуду на воду. Охоронець відведе її до локомотиву і там вона набере води для вас. Інший охоронець побуде тут з ось цією дитинкою. І якщо її мама щось там по дорозі надумає зробити не те..., то вона більше не побачить своєї дитини. Ви всі зрозуміли!?

З вагону почулися одинокі голоси, що зрозуміли, хоча більшість засуджених промовчали. Хтось подав жінці відро, хтось чималеньку баньку з саморобною дротяною ручкою. Взявши відро та баньку, жінка разом з охоронцем віддалились. Дівчинка, залишившись без мами, розгубилась і тут же голосно заплакала. Майор сплюнув спересердя і ще раз перепитав людей в вагоні:

        ‒ Ще побажання є!?

На цей раз вагон відповів глибоким мовчанням. Проте майор не зупинився на цьому і продовжив:

        ‒ Хочу ще вам повідомити, що по всьому маршруту руху поїзду крім води вам буде надаватись і їжа. Посуду для неї ви повинні мати свою. Так що більше не задавайте нікому непотрібних запитань. Хочу ще вам нагадати, що у відповідності з інструкцією, розмова охоронців з засудженими, які перевозяться в поїзді, строго обмежена. Хто її буде порушувати, той буде строго наказаний. Після цих слів його рука інстинктивно лягла на кобуру пістолета і переконавшись в тому, що він на місці, покинула її. Майор повернувся і вже хотів іти, але ще щось згадавши, знову заговорив:

        ‒ Як бачите, радянська влада не забуває про вас і навіть тут, в таких важких умовах дороги дбає про вас, зумівши забезпечити вас усіх  всім необхідним в дорозі. Надіюсь, що ви достойно оцінити це...

Фальш, насмішка, єхидство супроводжували його слова. Адже було очевидно, що умови, в яких перебували люди в вагонах ось цього поїзда були не кращими від умов, в яких перевозили скот в ньому ж, якщо і не гіршими... Люди в вагоні мовчали..., кожен думав про своє...

Сказавши свою останню фразу людям, майор Самойлов різко повернувся і не оглядаючись, швидко пішов в напрямку локомотиву поїзда. Його тривожило те, що вже надто довго поїзд стоїть, мабуть що були якісь проблеми з заправкою локомотиву водою, чи завантаженням його вугіллям. А можливо була і ще якась проблема, чого найбільше боявся Самойлов.

        Охоронець, що залишився з дівчинкою нервово поглядав то на неї, то кидав оком вздовж ешелону, намагаючись побачити маму дівчини. Дівчинка  постійно плакала і увесь час намагалась побігти в ту сторону, куди пішла мама. Нарешті не витримавши, охоронець грубо вилаявся і використовуючи тільки йому відомі слова, пригрозив дівчинці більш грубими мірами її заспокоєння. Та дещо принишкла, та було видно, що вона тримається з останніх сил і готова в будь яку хвилину розразитися новим плачем. І коли вона вже майже була готова це зробити, то побачила на чималенькій відстані від себе свою маму, яка майже вдвоє перегнувшись, несла воду. Дівчинка не стрималась і забувши про все, побігла до мами. Охоронець, який одним оком слідкував за вагоном, а іншим за дівчинкою, не зрозумівши в чому справа і намагаючись зупинити дівчинку, швидко зняв карабін з плеча і вистрілив кудись в повітря. Дівчинка, почувши вистріл, впала з переляку. Зразу ж після цього з її носа цівкою потекла кров. Мама, почувши вистріл і побачивши свою донечку на землі з червоними кровавими плямами на обличчі забула про все, випустила з своїх рук посудини з водою і стрімголов кинулась до донечки. Вся вода, яку вона несла, розлилася вздовж залізнодорожного полотна. На щастя обох, донечка не постраждала. Обидві припали одна до іншої і голосно розплакались... Часу на те, щоб вернутись ще раз по воду вже не було. Охоронець з лайкою заштовхав їх обох у вагон, кинув туди ж відро та баньку для води і з задоволенням закрив двері вагону. Нарешті йому хоч трохи можна буде розслабитись...  Всередині вагону наступила мертва тиша, тільки час від часу було чути тихе схлипування  дівчинки, що чекала маму на пероні.

        Пані Зося, пробравшись скрізь ряди людських ніг до Мариночки, вмостилась біля неї і вирішила хоч трохи подрімати. Проте її спокій продовжувався зовсім недовго. Мариночка, дочекавшись її, не стрималася і і запитала:

        ‒ Пані Зосю, а що ви бачили там, за вагоном? Розкажіть мені хоч щось...

        ‒ Замок, Мариночко, дуже гарний замок...

        ‒ А чий той замок? ‒ не вгамовувалась Мариночка.

        ‒ Чий?... Ой, дитиночко, важко тобі відповісти на це запитання, гей... гей..., як  важко... Я знаю, що до 1939 - го року цей замок належав графу Альфреду Потоцькому. А чий він тепер  ‒ я й сама не знаю. Але судячи з того в якому він стані, цей замок вже нічийний, ‒ задумавшись і якось сумно відповіла п. Зося.

        ‒ Пані Зосю, а розкажіть мені ще щось про той замок. Мені дуже шкода, що я його не бачила. Я в своєму житті ще ніколи не бачила замків..., ‒ не вгамовувалась Мариночка.

        ‒ Ой, дитинко, я й сама всього не знаю про нього, тільки дещо. Але й того, що знаю, стало б тобі слухати на всю нашу дорогу до самого Кийова. Тож розкажу тобі якусь невеличку дещицю з історії того замку.

Після цих слів п. Зося присунулася ближче до Мариночки, підсунула собі під спину чималенький клунок і почала говорити: 

        ‒ Дитинко, історія цього замку починається ще з далекого 1448 року. Тоді його власником був Ян Завіш, а замок представляв собою невелике дерев'яне укріплення, що мало захистити його власника разом з його сім'єю  від набігів татар. І саме через те, що замок був дерев'яний, в 1498 - му році він був повністю спалений татарами, а поселення, що виникло навколо нього було вщент зруйнованим. Десь біля 1584 - го року родина Острозьких почала відбудовувати цей замок, але замість дерева вже використовувався камінь. Проект цього замку був розроблений моїм співвітчизником ‒ поляком Амбросієм Прихильним. В 1589 - му році будівництво цього замку було в основному закінчено. Трошки пізніше, а саме в 1642 - му році князь Владислав Домінік Острозький суттєво добудував замок, перетворивши його на фортецю. Проте ще не до кінця закінчений замок - фортецю в 1648 - му році було майже повністю знищено військом найбільшого ворога нашого народу, проходимця, егоїста і надзвичайно жорстокої людини ‒ Богдана Хмельницького.

        Почувши такі слова про Хмельницького, Мариночка не витримала:

        ‒ Пані Зосю, але чому ви так погано говорите про Хмельницького? Адже нам на уроках історії в Монастирці говорили, що це національний герой...

        ‒  Ой, дитиночко, кожна курочка хвалить свій курник..., ‒ оглянувшись кругом, вже трохи притихлим голосом, продовжила, ‒ хіба совіти можуть сказати інакше про нього? Адже він зробив все саме так, як потрібно було Московії - розорив Польщу і приєднав відвойовані ним в Польщі землі до Московії... Але розказувати тобі ще й історію, то нам й усієї дороги не вистачить. Тож слухай дальше, ‒ сказала вона і вже не криючись, продовжила:

        ‒ Коли Хмельницький вдовольнився своєю грішною роботою по руйнуванню замку, то разом з своїм військом відійшов з цих місць. Владислав Домінік знову вдався до відновлення цього замку. Він добудував дуже красиві південні ворота. Жаль, Мариночко, що ти їх не бачила... Стіни відновленого замку в деяких місцях мали висоту в вісім метрів, а ширину чотири метри. Зверху на стінах було встановлене потужне військове обладнання, поглиблені рови навколо замку і заповнені водою... З часом замок часто міняв своїх власників і кожен з них вносив щось своє в його розбудову. Двома останніми власниками цього замку були родини Чарторийських та Потоцьких. Альфред Потоцький мало цікавився замком, тож він поступово занепав. А після 1939 - го року, коли сюди вдерлися совіти, про замок взагалі ніхто й не дбав. Ось він і дотепер стоїть ‒ наполовину розкрадений, наполовину зруйнований дощами, вітрами, морозами і, звичайно, людьми. Після цих слів п. Зося знову крадькома оглянулась і значно тихіше добавила:

        ‒ Так як і вся Україна...

Мариночка уважно слухала розповідь п. Зосі. Перед її очима пропливали величні стіни замку з його красивими південними воротами, потужними, але напівзруйнованими стінами... Хвилинку подумавши, вона знову запитала п. Зосю:

        ‒ Пані Зосю, але ж стільки років пройшло, а стіни замку й дотепер стоять. Як давнім майстрам вдавалось робити таку міцну і довговічну кладку?

        ‒ Ой, дитинко, та хіба хтось знає сьогодні як тоді будували і з чого робили той розчин для кладки, адже цілі століття промайнули. Деякі старші люди розказують, що замість бетону тоді використовували розчин з молока, піску, води та яєць. Кажуть, що цегляна кладка, зроблена з допомогою такого розчину, по міцності не поступалася сучасному бетону.

        ‒ Але ж то скільки треба було яєць та молока, щоб все це збудувати, ‒  не заспокоювалась Мариночка.

        ‒ Дитинко, хочу сказати тобі, що тут були часи, коли люди жили дуже багато.  Благородна природа, роботящі люди та розумні правителі ‒ все це давало свої результати. Люди тримали великі господарства, мали в них багато корів, гусей, курей і іншої живності. Тоді вони годували себе і попри себе ще й добру половину Європи. Так що цілком можливим є те, що такий розчин для будови тут і робили.

        Після цих слів п. Зося на хвилинку задумалась, а потім ніби згадавши щось своє, знову заговорила:

        ‒ Колись нам в Монастирецькій школі один з вчителів, який тепер живе в Польщі, розказав таку не то історію, не то легенду про будівництво Старосільського замку. Хочеш, я тобі її розкажу...

        Мариночка, заколисана тихою розповіддю п. Зосі, вже почала було дрімати. Але ще зреагувала на її слова і тут же відповіла, що хоче. Тож п. Зося продовжила:

        ‒ Під час будівництва замку один з шляхтичів Старого Села за провину перед громадою був засуджений до смертної кари. Проте місцеві правителі напівжартома, а напівсерйозно вирішили надати йому шанс на життя. Він полягав в тому, що шляхтич за три дні мав назбирати цілий віз яєць і привезти їх возом на будову замку. При цьому жодне яйце на возі не повинно було розбитись. І якщо йому це вдасться зробити, то тоді судді ще подумають над тим, чи відрізати йому голову, чи ні. При цьому більше ніяких інших вимог до цього процесу чиновники не ставили. Розумний та хитрий шляхтич вирішив скористатись цим шансом і з честю виконав це завдання. Правда, перед тим, як складати яйця на віз, він їх усіх зварив. Достеменно невідомо як чиновники виконали свою обіцянку, але ця легенда живе ще й досі. Сказавши це, п. Зося глянула на Мариночку ‒ та міцно спала підложивши під голову долоню своєї руки і, можливо, бачила перед собою отой Старосільський замок, а чи віз, заповнений доверху вареними яйцями... Полежавши ще трохи, п. Зося і сама не зчулася, як також міцно заснула.  

        Розбудили їх вже добре знайомі їм звуки. Двері вагону різко загуркотіли і червоноармієць в все тій же величезній шапці - вушанці знову прокричав:

        ‒ Жалоби, побажання, просьби... є?

Як і в попередньому випадку ‒ люди в вагоні захотіли води. Охоронець, не роздумуючи і наперед знаючи чого захочуть люди, тут же прокричав вже добре засвоєну ним фразу:

        ‒ Жінку з маленькою дитиною і відрами до мене! 

        Цього разу піти по воду зголосилася вже інша жінка. ЇЇ дочка з вигляду була вже трохи старшою від тієї, що була в попередньому випадку  і вела себе більш спокійно. Крім того сценарій цього дійства вже був відомим для тих, що перебували в вагоні. Тож вони швидко подали відра і жінка, залишивши донечку біля другого охоронця, пішла по воду. Виглянувши в двері, п. Зося зрозуміла, що вони стоять на запасній колії станції Львів. І хоч пасажирів тут не було видно ‒ вздовж колії, де стояв їх поїзд, було людно. Крім охоронців, яких можна було впізнати по військовій формі та з довгими карабінами в їх руках, тут безперестанно сновигали ремонтники локомотиві, обходчики вагонів, формувальники ешелонів та багато іншого люду.... Пильне око Зосі вловило холодний відблиск багнетів, які були настромлені на стволи карабінів охоронців. Про себе відмітила:

        ‒ Охорона посилена. Отже влада надає дуже важливого значення тому, що вона затіяла.

На сусідній колії побачила такий же, як і їхній, ешелон. В невеличкому віконечку одного з вагонів вгледіла ще зовсім молоду дівчину, яка з сумом виглядала з нього. Вона була приблизно одного і того ж віку, що й Мариночка. Дівчина з тугою в очах  вдивлялася в віконечко, ніби прощаючись з тим навкіллям, що через кроткий проміжок часу залишиться позаду поїзду... По мостовій поміж двома ешелонами повільно пройшовся військовий патруль - троє озброєних автоматами ППШ червоноармійців. Один з них тримав на повідку страшну з вигляду вівчарку, яка увесь час кудись поривалась. демонструючи при цьому свій неспокійний норов. Ще через дві колії пильне око п. Зосі побачило ще один такий патруль:

        ‒ Охороняють сильніше, ніж якихось злочинців чи вбивць, ‒ подумала Зося, ‒ а тут звичайні мирні люди, більшість з яких засуджені без жодного доказу їх вини...

        Бажаючих пробратись до дверей вагону і виглянути назовні було багато, тож через якусь хвилинку ‒ дві п. Зосю відтіснили від дверей і замість перону вона вже бачила тільки спини тих, з ким вона перебувала вагоні. Тим часом принесли воду. Нею наповнили звільнену для цього посуду, що була в людей і відправили жінку по воду ще раз. Охоронець, що мав її супроводжувати, аж дуже не хотів цього робити, але черговий пиріжок з маком, який йому вчасно запропонувала вже не п. Зося, а якась інша жіночка, зробив свою справу і швидко переконав його.     

Розділ 5. Подих чужини.

Розділ 6. Час усіх покаже.

Розділ 7. Будні Ґулаґу.

Розділ 8. А тим часом в Україні...

Розділ 9. Відлуння Батьківщини.

Розділ 10. Потрібно відважитись.

Розділ 11. Друзі.

Розділ 12. Пропажа.

Розділ 13. Свояк.

Розділ 14. Вдихнути України.

Розділ 15. Львів.

Розділ 16. Дорога додому.

Розділ 17. Вербна неділя.

Розділ 18. Розчесали кучері дівчата.

Розділ 19. Русалонька.

Післямова.

Вибачте, даний твір в розробці...