Десятий…

Реве сирена в Бухенвальді…
Один із в’язнів десь пропав
Можливо втік десь по дорозі,
А, може, десь безсилий впав

Стоїть полонених шеренга

В смугастих куртках і штанах

Навпроти в чорнім - конвоїри,

А з ними пси на повідках

Плюється наглядач слиною
В руках наган – що сім смертей
І конвоїри за спиною
Не зводять з жертв своїх очей

„Якщо не скажете, поганці
Де того зниклого шукати,
То буду змушений „ десятку ”
Тут перед вами розстріляти”

Пронісся шепіт по шерензі
Ним кожен номер свій шукав
На молодого, на хлопчину
Шестидесятий номер впав

А поруч з ним - дідусь старенький,
Що ледве на ногах стояв...
До шістдесятого у вухо
Щось тихо хлопцю прошептав:

„ Ти молодий, тобі ще жити…
Я ж вже прожив…, вже відкохав
Як буде падати двадцятий,
Щоб ти на моє місце став…”

Світ покидав десятий тихо...,
Не плакав він і не стогнав
Лиш перед смертю помолився
І „ Вибач, Господе ” – сказав

Двадцятий довго упирався,
Зразу по вистрілі не впав
Дивився кату в очі вперто,
Ще довго на ногах стояв

Лиш як червоні каплі крові
Змочили землю перед ним
Лягнув на неї…, очі в небо
Дивились поглядом сумним

А за двадцятим був тридцятий
І сороковий дальше був
Там п’ятдесятий…, шістде….
А дальше дід старенький був

Перед наганом не схилився,
В своїх очах страху не мав
Радів, що хлопцю пригодився,
Його від смерті рятував

Ще перед тим був просто в’язнем,
За мить – на смерть уже чекав
Вмирав не зрадником, не блазнем,

Він  за ЛЮДИНУ помирав...

                                15.02.2019