♣     Битва під Журавном    

 

                                                                Зміст.
                                                                                              Сторінка.
     Передмова.
1. Юність…………………………………………………
2. Марисенька……………………………………………
3. На вершині…………………………………………….
4. Цей важкий 1676-й…………………………………...
5. Дорога в Журавно…………………………………….
6. Допомогти братам…………………………………….
7. Фортифікації…………………………………………...
8. Напередодні битви……………………………………
9. Напруга наростає....…………………………………...
10. В облозі................…………………………………….

11. Перемовини.................................................................
12. Видно, Божа воля……………………………………
13. Журавнівський мирний договір.................................
14. А що попереду?..……………………………………..

15. Розмова скрізь віки.......................................................

     Післямова.

 



Передмова.

 

О, Господи, дай мені слово,
щоб кожному в душу лягло,
щоб всіх обігріло любов’ю,
щоб всіх об’єднало воно.

 

(Слова автора)


         Автобус неквапливо наближався до містечка Журавна. З правої сторони виднілись круті схили гори Бакоцини, що стрімко насувалась своїми відрогами на ріку Дністер. В деяких місцях гора віддалялась від Дністра, а в деяких наближалась до нього так близько, що ніби мила в ньому свої прадавні ноги… Мимоволі зловив себе на слові – це не гора підходить, чи відходить до Дністра. Це він - Дністер, такий спокійний і впевнений в собі то наближається до неї, то віддаляється… В тих місцях, де Дністер відходив від гори, він залишав замість себе широку і рівну смугу землі, вкриту густим шаром щебеню, піску і глини. З часом ці місця заростали травою, густими верболозами та іншими чагарниками та деревиною, насіння чи коріння яких приносив сюди цей же Дністер. Весною ці місця розцвітали буйним життям, наповнюючись гучним пташиним співом, різнобарв’я якого не знало меж та широчезною гамою пахощів, що йшли від всього, що зеленіло, росло, розпускалося і цвіло. Для любителів природи і рибалок ці місця були справжнім раєм... В тих місцях, де Дністер підходив до гори вона оскалювалась то зсувами, то крутими скелястими урвищами, показуючи цим свій впертий норов. Між горою і Дністром місцями проглядалась вузенька смуга дороги. Подекуди вона була настільки вузькою, настільки близько підходила до плеса Дністра, що не кожен водій відважився б проїхати по ній, навіть на найменшому легковому автомобілі…
        Сьогодні Дністер спокійний… А, бувало, коли він розгуляється, розправить свої буйні плечі…тоді стережіться… Не мало бід наробив він, не один будинок зруйнував, не одне дерево забрав з собою в довгу подорож аж до самого Чорного моря… В такий час він сердиться, реве, точить та обриває своїми буйними водами обидва свої береги і в тому ж числі руйнує круті схили гори Бакоцини, які час від часу зсуваються в води Дністра і назавжди безслідно зникають в ньому. І ніхто й ніщо не може зупинити його в ці хвилини. Мимоволі я подумав собі - а, може Дністер і ця насуплена гора саме так і спілкуються між собою. Адже віками живуть поруч, тож і придумали собі таку мову спілкування… Коли між ними все добре, то Дністер чемно горнеться до ніг  гори. А коли між ними щось не так, чи проскакує між ними якась іскра роздору, тоді Дністер показує свій норовистий характер, насміхаючись над її крутими схилами…

 

 

Сьогодні Дністер спокійний.


        Так непомітно ми під’їхали до Свічі. Автобус на хвилинку зупинився перед похиленим мостом і випустив через свої задні двері кількох рибаків – вже немолодих чоловіків з важкими рюкзаками на плечах і коротенькими, складеними по принципу ручок від парасоль, спінінгами в руках. Вони, наробивши шуму в автобусі, вийшли з нього і зразу ж попрямували в напрямку до річки. Було видно, що вони не вперше тут. А автобус тим часом наближався до Журавна…
        Журавно… безліч разів я бував в ньому, проживаючи в сусідньому селі. Ще малим - з мамою за руку, коли по середах відвідували знаменитий Журавнівський базар і вже дорослим, коли працював тут на одному з підприємств. І завжди - чи в юному віці, чи вже в дорослому воно викликало в мені якісь дивні відчуття, які я не міг ні зрозуміти, ні осягнути. Чимось таємничим віяло від нього і недоступним, чимось недоказаним і незрозумілим…
        Пам’ятаю, що розказував мені мій дід тоді, коли я ще був малим. Він ще в юному віці залишився напівсиротою і тому був змушений заробляти собі на проживання випадковими заробітками. Тож він разом з ще кількома такими ж самими хлопчаками, як і він сам, пасли коней в одного з місцевих дідичів, що проживав в селі Журавенко. Воно розміщено за кілька кілометрів від Журавна вниз по течії Дністра. Дід був чудовим співрозмовником і так гарно описував будь яке дійство з своєї юності, що я мимоволі ставав свідком цих діянь. Тож він розказував, що вони пасли коней і над Дністром біля Журавна по його лівій стороні. Тобто якраз в тому місці, де Дністер, посварившись з Бакоциною, відійшов від неї на досить велику відстань. Якраз навпроти них по другу сторону Дністра знаходився знаменитий Журавнівський замок Скшинських - Чарторийських та чудовий парк. Бувало, надворі - темна ніч, в замку за Дністром мерехтять вогники в вікнах, тихо потріскує вогонь в розпаленому хлопцями вогнищі, пускаючи довгі тіні на ближні кущі та дерева і виблискуючи таємничими вогниками в очах коней. Час від часу чути тихе іржання та пофоркування  їх губ. Довжелезні тіні поступово згасають і губляться в високих травах. Добре, якщо зверху світив місяць чи миготіли зорі. А бувало й так, що небо озлоблювалось довжелезними блискавицями і з тріскотом та шипінням розвергалось громовицями. І тоді юним пастухам та й коням було зовсім непереливки…

        А ще, якось мій дід розказав мені легенду про походження назви цього містечка. Колись, давним - давно, коли люди ще прізвищ не знали, тут, в невеликому поселенні поселився один чоловік, що прийшов сюди хто зна звідки разом з своїм сином. І батько і син були від природи дуже сильними і працьовитими. Поступово вони нажили багато майна і стали багачами. Та цього їм було замало і вони почали заставляти місцевих селян, щоб ті працювали на них. Праця на панських маєтностях була дуже важкою для селян, та пан з кожним днем вимагав все більшого і більшого від них. За таке жорстоке ставлення пана до селян вони прокляли його. І так сталося, що його єдиний син дуже важко захворів. Очевидно, що сам Бог покарав пана за таке його жорстоке ставлення до селян. А так як син був єдиною дитиною в пана, то пан дуже і дуже переживав із за цього. До кого тільки й не звертався пан, яких ліків та зіль він не перепробував, яких ворожок та ворожбитів не відвідував - нічого не допомагало синові. Не допомагали ні гроші, ні тодішні докторі. Пан вже вибився з сил, вже й сам почав хворіти, увесь час ходив зажуреним і ні їсти, ні пити вже йому не хотілось... А хвороба сина тягнулась не день, і не два, не місяць і не два. Він згасав на очах і пан собі місця не знаходив від цього... Люди, що постійно бачили його в такому стані, почали говорити на пана, що жура він. А на поселення, в якому вони проживали, почали говорити, що жура воно. З часом ці слова скоротили і пана почали звати як Журавін, а поселення отримало назву Журавно. Подібні скорочення зустрічаються в українській мові повсюди... А селян, які проживали в цьому поселенні почали звати журавінцями... Ці слова і назви, трохи видозмінившись, дійшли і до наших днів. Проте повернемось до пана... Одного разу, будучи на межі нервового зриву, пан в безнадії повертався додому з відвідин чергового ворожбита і вже недалеко від свого дому зустрів священика. Той побачив, що людина чомусь надзвичайно зажурена і слово за словом, вони розговорились. Пан розказав йому про страшну хворобу свого сина. Священик уважно вислухав пана і так сказав йому: „ Пане, ця хвороба не в твоєму синові, а в тобі самому. А якщо правильніше сказати - то в твоїх діяннях. Ти дуже жорстокий до своїх селян... В Біблії написано - полюби ближнього, як самого себе. Себе ти любиш, а про ближніх ти забув. Ось саме за це тебе Бог і покарав”. „Отче, а чи можна виправити це?” - тут же запитав пан священика. „Можна, але далеко не кожен пан в силі зробити це”, - відповів священик. „Так а що я повинен зробити для того, щоб мій син став здоровим?”, - з сльозами в очах продовжував розпитувати пан. „А тобі треба віддати селянам все, що ти забрав в них і навіть більше того...”, - сказав священик і тут же кудись безслідно зник. Важко було пану Журавіну позбутись свого майна, але любов до сина взяла верх. Повернувшись додому, зразу ж на другий день він роздав майже всі свої землі найбільш скривдженим ним самим людям, розпродав більшу частину свого майна і гроші, що вторгував за це, також віддав людям. Собі ж залишив тільки невелику частину майна, достатньої для їх проживання з сином. І о, чудо - син Журавіна поступово почав одужувати. А щоб віддати скривдженим ним селянам ще оте - „більше того”, про яке говорив священик, то обидва пани - і старший і молодший, живучи там, ще довго, відробляли свої гріхи перед місцевими селянами.  Ніхто не знає, чи це правда, але як би то там не було, вже в другій половині XV-го століття тут проживали шляхтичі Журавінські (іноді їх називали Журавнівські)... І хоч в мене було багато запитань до такої дідової версії щодо походження назви містечка Журавна, я не став йому перечити. Адже ніхто точно не може сказати правди про походження назви не тільки цього містечка, а й тисяч інших, то я й подумав собі - хай дідова версія живе. Тим більше що недалеко від Журавна є ще ряд сіл з назвою, подібною до цього слова - Журавків, Журів, Журавенко, Жураки... Напевно, що ось це „жур...” десь тай лежало в свідомості наших пращурів...   

        А ще - говорив дід, що в місцевих лісах водились вовки. І це для них - юних пастухів, було найбільшим страхом. А тому, як тільки найперші сутінки лягали на долину, пастухи розпалювали вогонь. Місце для нього вибирали таким чином, щоб вітер розносив дим в сторону можливої появи вовків. Вовки здалеку чули запах диму і, якщо голод дозволяв їм, то тримались подальше від коней та  намагались обходити їх пасовище. Якось дід розказав мені про велику битву, яка багато років тому розігралась тут - в цих місцях і в якій бились між собою об’єднані польсько - литовські та турецько - татарські війська. І тоді польсько - литовським військом командував Ян Собеський...  Дід так змалював події, що згадки про них надовго залишились в моїй пам’яті. І хоч з часом вони притупились, та в моїй підсвідомості залишилась перша мітка, пов’язана з цими подіями і яка іноді нагадувала мені про себе дивними снами.... Вона жила в мені і вичікувала свого часу.

 

 

 Такий вигляд мав Журавнівський  пором.


        Ще в дошкільному віці я побачив Журавнівський пором. Сталося це зовсім випадково, коли ми – група підлітків в супроводі трохи старших хлопців вирішили відвідати один з футбольних матчів, що мав відбутись на тодішньому Журавнівському стадіоні „Спартак”. Пором - широкий та плоский, збитий з грубих дерев’яних колод і оббитий зверху та з боків таким ж необтесаними дошками, що незрозуміло чому повільно рухався впоперек Дністра, тримаючись берегів з допомогою товстої линви, що була протягнута між ними, справив на мене величезне враження. Але найбільшим моїм здивуванням було тоді, коли я побачив як на широку спину цього порому попихкуючи від натуги мотором виїхав вантажний автомобіль. Я не міг собі уявити, що ця вся дивна споруда почне рухатись в напрямку до протилежного берега Дністра... Для мене цей пором був вершиною наукового прогресу, чимось фантастично захоплюючим. І одного разу я з своїм однолітком вирішили повторно відвідати цей пором, а заодно і переправитись на ньому на другу сторону Дністра. Як вирішили, так і зробили. Поромщик якось дуже недовірливо подивився на нас, але в цей час підійшли ще люди і ми разом з ними опинились на лівій стороні Дністра. А потім ще довго дивились, як пором відправлявся вже в зворотному напрямку… І тут ми вирішили, що якщо ми вже тут, то й заодно походимо по тих місцях, де пас коні мій дід... Час промайнув стрілою. Вечір застав нас на горі Бакоцині, а до Дністра ми дійшли вже в повній темноті. Людей на переправі не було, а тому вона не працювала. Пором знаходився на протилежному березі і іноді в відблисках зірок ми вгадували його силует. Поромщика також не було видно. Тоді ми ще не знали, що треба кликати поромщика, хоч він, напевно, і не почув би дитячих голосів з другого берега. Поступово небо затягнулось хмарами і почав накрапувати дрібний дощ. Нам стало не по собі…А тут я ще чомусь згадав про вовків. Ситуація ускладнювалась з хвилини на хвилину…Нас знайшли мої батьки. Як вони дізнались про нас - я дотепер не знаю. Радісний плач зі слізьми мами по ліву сторону Дністра був замінений суворою виховною годиною батька вже вдома….
       

 

Стела, встановлена на стіні Журавнівської ратуші в честь видатного польського письменника, батька польської літературної мови - Миколая Рея.

 

        Вже пізніше, працюючи на одному з підприємств в Журавні, я бачив залишки старого муру, що охоплював увесь центр містечка, бачив журавнівську ратушу з встановленою на ній стелою в честь знаменитого польського письменника і громадського діяча Миколи Рея. І хоч сама ратуша і викликала в мені цікавість, та вона чомусь не викликала в мені захоплення. Якась вона була для мене непривітливою та набундюченою. Часто бачив невелику капличку на старій частині журавнівського цвинтаря, яка стояла самотньою і покинутою протягом довгих років. І я дуже зрадів коли одного разу, в черговий раз приїхавши в Журавно,  застав цю капличку оновленою.

 

 

Капличка на Журавнівському цвинтарі.


        Та найбільше в Журавні мене захоплював замок Скшинських - Чарторийських, який стояв посеред чудового парку біля самого Дністра і яким любувався ще і мій дід. На нього я звернув увагу ще й тоді, коли ми, юні мандрівники, робили свою першу самостійну подорож на ліву сторону Дністра. Мені неодноразово доводилось бувати в цьому замку під час роботи. І я завжди захоплювався його архітектурою, внутрішнім оздобленням, гербом на його фасаді та іншими химерними фігурами, які були акуратно виконані талановитим львівським майстром Петром Герасимовичем
 в багатьох місцях замку з його зовнішньої сторони. Сам замок був побудований в 1904-му році його тодішнім власником Антонієм Скшинським по проекту архітектора  Владислава Садловського. Він був виконаний в стилі  французького неоренесансу. У міжвоєнний період його перебудував останній власник Казимир Чарторийський. І я був дуже і дуже розчарований тим коли дізнався, що цей замок горів і тепер перебуває в жалюгідному стані…
        Дещо пізніше я побачив давній пам’ятник, який був встановлений в теперішньому пригороді Журавна - селі Побережжю і який був приурочений 200-й річниці з дня закінчення битви під Журавном між об’єднаними польсько-литовськими військами під орудою Яна III Собеського та турецько - татарськими військами. І знову це ніби то пройшло повз мої почуття, але це вже стало тією другою міткою, що засіла в моїй підсвідомості і яка також вичікувала свого часу.
        Вже під час навчання у Львові ми - студенти, восени цілою групою допомагали колгоспникам збирати урожай буряків в одному з сіл Буського району, що на Львівщині. І так вийшло, що село, в якому ми працювали, було поруч з Олеським замком. Одного дня ми цілою групою відвідали його. Можливо саме тут я вперше почув про родину Собеських, про те, що цей замок багато разів переходив від одних рук в інші і про те, що польський король Ян III-й Собеський народився саме в цьому замку. Сивиною років, минулою славою і потужною енергетикою та силою запам’ятався мені цей замок. А Собеські знову відмітились в моїй пам’яті вже третьою міткою.

        В цей же самий час, під час навчання у Львові всю нашу групу забрали на допомогу в ремонті одного з музеїв в м. Львові. Нас привели в будиночок з прекрасним внутрішнім двориком. Мене він вразив своєю красотою. Я тоді не запам'ятав, який це музей був, проте сам факт того, що у Львові, в самому центрі є прекрасний будинок з ще прекраснішим внутрішнім двориком запам'ятався мені назавжди... І коли я вже готував матеріал для цієї книги і вирішив знайти фотографію отієї львівської кам'яниці, де жили Собеські, я був приємно вражений, що це був вже добре знайомий мені будиночок. І мені здалось трохи дивним те, що у Львові тисячі різних будинків, а мене привели саме туди... І те, що пам'ять про цей будиночок і цей внутрішній дворик залишились назавжди в моїй пам'яті стало четвертою міткою про Собеських.
        Якось, вже в наш час, розмовляючи з товаришем про свої буденні справи, я почув від нього про місце поховання турецьких і татарських воїнів, які загинули під час  битви під Журавном. Я знав це місце давно, так як воно знаходиться близько біля нашого села. В дитинстві я  пас там корів, часто з товаришами збирали там підсніжники. Це місце також викликало в мене незрозумілі відчуття, так як я бачив, що посеред невеликої рівненької, завжди рясно заквітчаної на весні долини височів досить високий пагорб явно штучного походження. Та причини його виникнення я не знав. І ось мій товариш розказав мені, що цей пагорб – залишок загальної могили поховання турецько-татарських воїнів. Дещо пізніше я дізнався, що подібних  могил в наших місцях є багато, наприклад - поховання татарських воїнів в с. Цвітовій, що за кілька кілометрів від Журавна вниз по течії Дністра, в с. Середнє, що недалеко від Войнилова і в ряді інших місцевостях... І саме цей факт став для мене тією п'ятою міткою, яка вже кликала мене до певних дій.

        В 1951-му році могутня блискавиця вдарила в Олеський замок і він загорівся. Це була найбільша пожежа, якої він будь коли зазнавав. Я намагався взнати день і число місяця, в якому це сталось, та не знайшов цих даних. Саме в цьому році народився і я. І прочитавши про пожежу в Олеському замку я собі подумав, а чи не стались ці дві події, що хоч і відбулись в різних місцях, в один і той же самий момент часу?

        Я дізнався, що  родина  Собеського, його батьки та й він сам в свій час мали свої маєтки в Стрию, Калуші, Буянові та інших містечках та селах, що знаходяться в безпосередній близькості від Журавна... Та й мама Яна Собеського народилась зовсім недалеко звідси - в с. Журові... Тобто Собеські жили тут, на цих землях, що навколо мого села і, мабуть що, вони знали тут кожне деревце, кожен потічок, кожну хатку... і багатьох жителів... 

        Я відчував, що вони, а найбільше саме Ян III-й Собеський, ніби переслідують мене. І хоч ми з Собеським рознесені в часі на кілька століть, я якось зовсім несподівано відчув його присутність. Ніби він ось тут, стоїть біля мене і говорить мені: „Не проходь мимо, зверни на мене увагу…цим ти допоможеш мені, а я допоможу тобі”. На щастя, появилась мережа Інтернет. Тож я, занурившись в її нетрі і назбиравши багато матеріалу як про Яна III-го Собеського, так і про його родину і саму битву під Журавном вирішив, що мушу написати про все це. Тож я і відважився…
        Шановний читачу, я не є професійним письменником, чи істориком. Можливо деякі факти, чи історичні особливості будуть описані мною не так, як ви це собі уявляли.  Але з тих пір, коли події польсько - турецької війни проносились над нашими землями, пройшли сотні років. І ніщо вже не в змозі до дрібниць відтворити перипетії тих подій і інших нюансів цієї жорстокої, і в деякій мірі братовбивчої війни… Роман в більшій мірі художній, ніж історичний. Тож багатьом фактам, наведеним тут не можна абсолютно довіряти, хоч і багато історичних фактів я брав саме з історичних джерел. Проте ряд з них описані різними джерелами теж по різному... В романі я намагався витримувати історичну хронологічність опису подій, що на мою думку, сприятиме його більшій достовірності. Зважаючи на те, що Ян Собеський був моїм земляком, при написанні цього роману я відважився глянути на згадані в ньому події саме його очима - очима  польського короля Яна Собеського. Признаюсь, я довго думав перш ніж піти на такий крок. Надіюсь, що у відповідь на це хтось із польських істориків чи письменників подивиться на деякі польсько - українські історичні взаємовідносини очима українця і опише їх подібно до того, як це зробив я... Хтось подумає, що автор злегковажив, чи перейшов на чужу сторону... Та я не міг побачити в особі Яна Собеського чужого для народу, що проживав на землях тодішньої Червоної Руси і на яких тепер проживають мої земляки... Звичайно, мені, дещо заангажованому радянським вихованням далеко не завжди вдавалось зробити задумане, в багатьох випадках я йшов на конфлікт з самим собою... Радянські, та вже й українські історики та письменники або ігнорували ці події, або відображали їх виходячи з дещо інших історичних реалій, ніж їх бачив перед собою Ян Собеський, та й надто поверхово і односторонньо. Дуже часто їх патріотизм, який при дослідженні історичних подій потрібно приховувати, приводив до спотворення фактичного ходу подій, змінював реалії. Я ж не намагався бути абсолютно нейтральним щодо відображення подій далекого історичного минулого, а чисто ситуативно відображав їх виходячи з наявної в мене інформації, свого сприйняття матеріалу, уяви та тверезого розсудку. І як це мені вдалося - судити вже тобі, шановний читачу.

        І ще… хоч мені і не хотілось писати про ще одну мітку, яка теж спонукала мене до написання цього твору, та я не втримався... Вона виникла вже в наш час - в 21-му столітті. Україна і Польща - дві сусідні країни, два сусідні народи, історичні долі яких тісно сплелися та поєдналися із самого початку їхньої появи на історичній арені Європи. Ці народи мають багато спільного, а часто навіть взаємозалежного і неподільного, що яскраво вимальовувалось протягом минулого, та вже і теперішнього тисячоліть. Проте було багато й непорозумінь та протистоянь, які, вилившись у взаємну боротьбу, врешті-решт призводили до тимчасової втрати незалежності обома народами та до їхнього поневолення сильнішими сусідами. І хоч увесь попередній розвиток історії між нашими двома країнами переважно вказує на їх об'єднавчий характер, колись дуже дружні відносини між Україною і Польщею тепер чомусь дуже і дуже загострились. Польща помалу перетворюється з адвоката України у світі на такого собі не надто люб’язного сусіда, в якого майже щодня з'являються все нові і нові претензії до України. Не мені судити про причини цього. Чомусь деякі політичні сили знаходять все те найгірше, що було в відносинах між цими двома братніми і сусідніми народами і роблять все для погіршення стосунків між ними. Водночас забувають про те добре, що було між ними, що в багатьох випадках ці два народи виступали як єдине ціле і які в певні історичні моменти могли разом протидіяти ворогові. Прикладом такого єднання може бути і польсько-турецька війна, одна з битв якої в 1676-му році відбулась тут, під Журавном і в якій об’єднані польсько-литовські війська разом з місцевим польським та  русинським населенням, а також козаками дали рішучу відсіч загарбникові. Так склалось історично, що з часом частина земель, на яких колись проходили ці жорстокі бої відійшла до України, а інша частина залишилась в Польщі. А тому на шляху в третє тисячоліття, якщо ми не хочемо в черговий раз втратити свою державність, українці і поляки не повинні розходитись - як це бувало в минулому, а ставши на одну дорогу, відмовившись від старих роз'єднувальних стереотипів і взявши за дороговказ лише те, що нас єднає, іти разом у європейську сім'ю народів.

 



Розділ1.  Юність.

                                                                                                                                 Тут, у центрі планети,
                                                                                                                                    серед хмар грозових
                                                                                                                                    мертві дивляться в небо
                                                                                                                                    й вірять в мудрість живих.

                                                                                                                                                                    (О. Герлянд)
 

                                                                                                                                                                                            Надпис взято з стели

                                                                                                                                                                                                   Личаківського цвинтаря,

                                                                                                                                                                                                   що у Львові.


        Серпень 1629-го року видався теплим. Зрідка набігали невеликі дощі, змочуючи літні трави та городину, що вже дозрівала на городах. В садах на розлогих гіллях дерев красувались вже майже спілі яблуні, груші та інша садовина. Цього року їх урожай був гарний і радіти б місцевим жителям, що проживали навколо Олеського замку в невеликих поселеннях, якби не кримські татари… Час від часу, починаючи з XV-го століття вони робили спустошуючі набіги на ці щедрі землі і забирали собі все, що забиралось. Для цього вони використовували вторований ними ж так званий Волоський шлях. В походах, а особливо на зворотному шляху татари ділили своє військо на три частини. Дві з них складали основну силу, яку вони називали кошем. А третю частину війська знову ділили на дві частини, які представляли собою лівий і правий фланги татарського війська. В такому порядку татари і вступали в чужий край. Флангові загони хан відсилав на відстань 8 ÷ 12 миль вбік та вперед від війська. Кожне крило мало від восьми до десяти тисяч вершників і ділилось на 10 ÷ 12 загонів, в кожному з яких було від 500 до 600 татарських воїнів. Вони оточували села,  нападали на них, грабували, палили, убивали непослушних і всіх, хто чинив їм опір, забирали з собою чоловіків, жінок, дітей, худобу - коней, волів, корів, баранів, кіз. Після цього обидва крила вливались в куш і замість них від коша відділялись два інші загони. Цей процес продовжується на всьому зворотному шляху татар... Ось і цього літа татари вже в котрий раз пройшлись по навколишніх селах, грабуючи їх. Не обминули вони й найбільше з них - село Білий Камінь, в якому народився король Польщі Михайло Корибут Вишневецький і яке розмістилось за кілька кілометрів на північ від Олеського замку. Ще кілька років тому про наближення татар сповіщали дзвони невеличких дерев’яних церков, що були побудовані в навколишніх селах. Та з часом всі вони позмовкали так як майже всі церкви були пограбовані та спалені ненаситними татарами. І тепер про наближення татар сповіщали тільки нічні заграви від пожеж та густі клубні диму від згарищ, що залишали по собі грабіжники…

        Собеські в такі хвилини закривались в своєму родинному Олеському замку, що розміщений зовсім недалеко від Білого Каменя. Побудований в XIII- му столітті, замок на той час служив надійним захистом місцевих русичів від набігів орди хана Батия. А почалися ці набіги з 1223 - го року, коли військо очільника золотої Орди - Чінгізхана розгромило об'єднані руські дружини на річці Калці. Ця подія поклала початок завершення періоду могутності Київської держави. Руйнуючи та спалюючи всі поселення, що зустрічались на їхньому шляху, вояки Золотої Орди дуже швидко дійшли і до західних рубежів Київської Русі. В 1241 - му році загони хана Батия знищили місто Плісненськ, що було розміщене за 10 кілометрів від Олеська. А тому існує велика ймовірність того, що саме плісненські втікачі і заклали на підвищенні серед місцевих боліт поселення, на місці якого з часом постала фортеця, що з часом була перебудована в замок. З плином років замок багато разів міняв своїх власників та неодноразово добудовувався ними. З деяких пір він перейшов у власність роду Собеських. Замок височів на самотній горі серед прадавніх та непроходимих боліт і був з’єднаний з навколишнім світом двома вузькими штучними дорогами, які навіть з невеликою охороною можна було довго і надійно обороняти. Знаходячись на перехресті торгових шляхів з Туреччини і Карпат на Захід та Північ цей замок постійно перебував в центрі усіх політичних перипетій, що розгортались на території Східної Європи. Товстелезні кам’яні стіни надійно захищали його захисників від обстрілів гарматами та іншими засобами ведення вогню. В замку знаходилась глибочезна криниця, яка своїм дном мусіла сягати до самого дна пагорба, на якому замок стояв. Тож водою жителі замку теж були забезпечені. Їжі та іншого провіанту в замку теж було достатньо. Про це вже дбав Яків Собеський. Татари не відважувались брати замок прямим приступом, так як це не віщувало їм нічого доброго. Вони, покружлявши протягом деякого часу в околицях замку і спустошивши все навколо, як правило, досить швидко залишали спустошені місця. Адже людей і коней треба було чимось годувати. Тож вся домашня челядь разом з охороною замку почувала себе в повній безпеці за його товстими стінами.

 

 

Олеський замок.

 

            Останні дні для Якова Собеського були дуже і дуже напруженими. Постійні набіги татар забирали в нього багато сил і часу. І хоч татари робили наскоки невеликими групами, проте цих груп було багато. Про це свідчили чисельні димові факели по всіх околицях навколо замку, яких було видно з його верхніх вікон. Люди ховались від цих набігів, як могли. Основним сховищем для них були навколишні ліси та непрохідні болота, які татари намагались обходити. Особливо боялись татар дівчата та молоді жінки. Для них попасти татарам в руки означало бути сплюндрованою чи стати полонянкою. Ясир – саме так татари називали бранців та полонених русинів. І для кожного татарина було великою честю привезти додому великий ясир.  Вдома, або ще навіть і по дорозі додому вони продавали бранців, або вимінювали їх на потрібний їм товар. Особливо цінним ясиром були гарні молоді жінки та дівчата. Їх татари продавали в турецькі гареми. Молодих та фізично сильних чоловіків з задоволенням купляли турки. Їх вони використовували в ролі веслярів на численних галерах. Подібний спосіб життя протягом довгих років був для них основним способом отримання засобів для свого існування, так як Кримські землі не давали їм такої можливості. Знаючи це і сьогодні з самого ранку до важких воріт замку прибилось кілька жінок та дівчат, які просили захисту за товстелезними стінами замку. Яків, знаючи поблажливе ставлення його дружини Софії - Теофіли (часто Яків називав її Тосею) до місцевих русинок, дав команду впустити їх. Як тільки важкі двері частоколу опустились за ними, всі вони навперебій почали дякувати Якову та розказувати йому про безчинства татарських чамбулів на їх землях. В короткій хвилі після того, як жінки заховались в замку і за ними був піднятий важкий, збитий з грубих дубових колод міст, перед ним появились татарські вершники з приготовленими до стрільби луками. І в ту ж мить з верхніх стін замку забриніли кілька сталених стріл і зі свистом полетіли в сторону татар. Різко спіткнувся на одну з ніг татарський кінь, та так, що вершник не втримався на ньому і впав, та тут же спішно пересів на іншого коня. Заревів пронизливими та страшними голосом інший поранений татарин... По такій же короткій хвилі татари вже були далеко від замку, а перед недавно піднятим мостом залишився стояти розгублений  та поранений татарський кінь, який щораз поглядав то на дорогу, якою втекли татари, то на товстелезні стіни замку. Кінь боявся залишатись без людей. Спочатку він зробив кілька спроб побігти вслід за татарами, та зрозумівши, що це йому не вдасться, приречено зупинився. Збоку, над його верхньою лопаткою стирчала стріла, тонка струя крові стікала по всій нозі до самої землі.  Все це відбувалось на очах Якова Собеського. І як тільки татари від'їхали на безпечну відстань від замку, він дав команду опустити міст. Закрутились кола коловороту і важкий міст повільно ліг на протилежну сторону досить широкого рову, що кільцем огинав замок. Закрутились інші колеса коловороту і повільно піднялась загорода частоколу, відкриваючи вхід в замок. Собеський в супроводі двох охоронців підійшов до коня, дуже обережно витягнув з ноги коня стрілу і взявши коня за повід, повів його в замок. Той йшов слухняно, радіючи з того, що його не покинули і вже значно менше шкутильгаючи на одну з передніх ніг. Тут же за ними опустився частокіл, зі скрипом піднявся важкий дубовий міст... Старий пес, побачивши незнайомця в замку, кілька разів про всяк випадок гавкнув, та зрозумівши, що його старань ніхто не оцінив, зразу ж заспокоївся.   

        Допоки замкова прислуга ворожила над кінською раною, Собеський тим часом вже уважно вислуховував жінок, ловлячи кожне їхнє слово. Від них він дізнався, що татар небагато, а їх кош зупинився за кільканадцять кілометрів звідси і це трохи заспокоїло його. Але його мучило інше - можливо сьогодні, як сказав домашній астролог Собеських, Софія - Теофіла буде родити… На це чекали вже кілька днів… Кожного дня це „ось - ось” тримало в напрузі всю обслугу замку. Для Тосі в замку були приготовлені дві кімнати. Одна для родів, а друга для відпочинку породіллі та її новонародженої дитини. Обидві кімнати блистіли чистотою, порядком та гармонією. Мама Тосі раз за разом перевіряла всі приготування і давала чергові вказівки обслузі. В першій кімнаті посередині стояв низький та важкий дубовий стіл з мармуровою, порфірово - пурпурного кольору стільницею на ньому. Поруч на невеликих стільцях стояли дерев’яні відра, миски та черпаки для води. Під стіною на невеликому комоді стояли відрізки чистого полотна для пеленання новонародженого та для інших потреб. Трохи дальше, на акуратно вирізьбленій місцевим майстром лавці лежав дитячий одяг - такий маленький, що Яків своєю широкою долонею міг повністю накрити його. Поруч стояло вишукане дерев'яне ліжко з чотирма високими та відполірованими до блиску боковими ніжками, акуратно виточеними з дерева майстром - віртуозом. Зверху ліжко було прикрито спеціальною накидкою. При потребі ліжко можна було закрити з усіх сторін легкими напівпрозорими тюлевими занавісками. Це ліжко було призначене для родів... В сусідній кімнаті крім розлогого ліжка для Тосі та дитячої колиски, підвішеної на чотирьох шовкових шнурах до балки, що проходила через усю стелю, стояла досить об’ємна шафа для одягу породіллі та новонародженої дитини. Яків завчасно розпорядився привезти в замок бабу - повитуху, вже немолоду, але ще міцну і рухливу жінку, яка проживала недалеко від замку в одному з невеличких поселень. Мимоволі похвалив себе за такий обачний крок. Сьогодні із-за набігу татар він не зміг би зробити цього. Тося знала бабу - повитуху ще по перших родах. Вона була місцевою русинкою, тож вони щось жваво обговорювали собі. Обидві говорили між собою русинською мовою. При цьому вони прекрасно розуміли одна одну, так як для Тосі ця мова була рідною з самого малку…
            Поступово погода почала змінюватись. Відчувши це, Собеський виглянув в довге вікно замку, яке в його товстих стінах виглядало скоріше як тунель, а не вікно. Воно дивилось понад деревами та сільськими хатами кудись в далечінь. Чорні хмари, хтозна звідки взявшись, заклубились на горизонті в якомусь дивному сплетінні. Передні з них вже добігали до невеликого пагорба, що був на відстані не більше двох кілометрів від замку. Майже на самій вершині гори стояло високе розлоге дерево, а біля нього ледь проглядалось турецьке шатро, кілька возів біля нього та кілька пар коней. Важкі чорні хмари повільно насувались на цей пагорб і невдовзі вони усією своєю чорнотою накрили його. Побачивши наближення грози Собеський спустився вниз по крутих дерев’яних сходах і опинився на досить просторому подвір’ї замку. Він дав вказівку прислузі заховати під бокові навіси замку, які з’єднували всі його кімнати між собою, дрова і досить великий казан. Вони були призначені для нагрівання води, необхідність якої обіцяла бути великою при родах...
        А повітря, тим часом, ставало важким та прохолодним, повільно наповнювалось вологою. Вся навколишня природа завмерла в тривожному чеканні. Не було чути нікого і нічого. Зачаїлись птахи, притихли тварини, люди. Пара коней, з допомогою яких привезли в замок повитуху, перестали жувати подане їм сіно і тривожно забилась в віддалений кут подвір’я замку між його стіною і недавно придбаним новеньким фіакром. Той же пес, що так недружелюбно зустрів татарського коня в замку і який завжди нагадував про своє існування неквапливим та добродушним гавканням, заховався так, що його ніхто й ніде не міг побачити. Мертва тиша тиснула у вуха, тривожила всіх своїм страшним мовчанням… Поступово важкі чорні хмари закрило все небо над замком - від горизонту до горизонту. Здалеку, час від часу, доносились ще слабі, але розкотисті гуркоти грому. Вони повільно наближались і ставали все сильнішими і сильнішими. Раптом, ніби то і нізвідки, налетіли різкі пориви вітру і разом з ними спочатку дрібними каплями, а потім все більшими і більшими по даху замку затарабанив рясний дощ. Спочатку було чути шум окремих капель, а потім звуки кожної з них злились в суцільний шум, який поступово наростаючи, перейшов в рев… Перун розгнівався, Перун розбушувався та нервував.  Розгніваний якимись неземними силами срібночубий, золотовусий він ніби то прогулювався по небу на своїй золотій колісниці, запряженій дев'ятьма золотокрилими кіньми і громадою розкидав свої вогненні стріли. Здавалось, ніхто і ніщо не в змозі зупинити цього лютого гніву, цієї нестримної злості, неприборканої могутності. На кого Перун розізлився? Чи на татар, які кожного дня робили свою чорну справу, чи на оцих простих людей - русинів, які ледь - ледь зводили кінці з кінцями і які також не були безгрішними. А, може, він розізлився на інших Богів? Хто його знає…хто його знає? Але Перун робив свою справу аж надто добросовісно. Він вже не міг зупинитись в своїй нестримній люті. Кидав на землю одну за одною вогненні блискавиці, які своїми довгими роздвоєними язиками жалили землю то в одному, то в іншому місці. Перун, дивлячись на свої діяння, реготав могутніми голосами, від яких страшно ставало всьому живому й неживому на землі.  Величезна вогняна блискавка на якусь мить роздерла все небо з півночі на південь і накрила все навкілля дзвінким, аж шипучим громом, від якого не міг сховатись ніхто і ніде. Навіть коні почали тремтіти всім тілом, стригли своїми вухами і нервово пофоркували своїми широкими ніздрями. Довжелезний вогняний стовп раптово пронизав розлоге дерево, яке Собеський недавно бачив через вікно замку.

 

 

Довжелезний вогняний стовп раптово пронизав розлоге дерево...

 

Воно якось дуже легко розкололось на дві частини від самого верху і до самого низу. Одна з цих половинок без жодного опору впала на землю, оголивши при цьому внутрішню частину дуплавого стовбура. Та частина дерева, що встояла, вибухнула тисячами іскор і яскраво спалахнула. Проте через якусь коротку мить вогонь був погашений нескінченим потоком води, який ніби з відра, лився з неба. В відблисках чергової блискавки краєчком ока Собеський побачив, що від татар, яких він недавно бачив на пагорбі навіть сліду й не лишилось. Ні шатра не видно, ні возів, ні коней. Мимоволі подумав собі, що не хотів би опинитись на їх місці... А з неба, тим часом лило і лило. По всіх схилах пагорбу, на якому стояв замок, потекли бистрі ручаї, забираючи з собою листя, дрібне каміння і все інше, що зустрічалось їм на шляху. Все це дуже скоро вщент заповнило широкий захисний рів, який був викопаний по всьому периметру замку і вода, вийшовши з нього, подалась в болота. А чорні хмари тим часом поступово накривали собою замок. Блискавиці спалахували все ближче і ближче. Вони розривались з дзвінким шипучим тріском прямо над дахом замку, заставляючи всіх домашніх завмирати з страху. Чисельні відлуння грому, вибухаючи прямо над замком, викидали на людей всю свою злість і покотившись кудись в далечінь, повертались назад вже значно смирнішими…
        Після чергового удару блискавиці і якогось надто загрозливого розкату грому з кімнати, де лежала Тося, донісся тихий зойк. Собеський серед громових розкатів почув його всім своїм єством. Він чекав на нього…і боявся його. Просив Бога, щоб не спішив, та не допросився. В Тосі почались роди…Заметушились мама Тосі, баба – повитуха, забігали жінки з прислуги замку і разом з ними всі інші, хто був у замку. Собеський з чоловіками почали розпалювати вогонь на замковому подвір’ю. Із за сильних поривів вітру, який заглядав і сюди, вогонь ніяк не можна було розпалити. Та на якусь мить вітер притих і сухі дрова, вловивши момент, радісно затріскотіли жовто – білим полум’ям. Дуже скоро тепла вода була готова…Для Собеського час в ці хвилини ніби зупинився. Один син - Марек в них вже був. Та вони разом з Тосею надіялись, що Бог їм подарує ще кількох. Яків був набагато старшим від Тосі і хто його знає як то воно складеться…
        А тим часом Перун не заспокоювався. Так як Олеський замок серед всієї долини був найближче до Перуна, то саме на нього той спрямував найбільшу гущу своїх вогняних стріл і продовжував реготати так грізно та так страшно, що від цього роздираючого тіла й душі реготу завмирав увесь світ. Блискавиці вже розривались над самим замком, час від часу прямо цілячись в його промоклі кам’яні стіни і ковзаючи по них разом з чисельними струмками води вниз до землі, а дальше по схилу гори аж до боліт. Здавалось, що не буде кінця – краю цій неприборканій та страшній стихії…
        Собеському здалось, що пройшла ціла вічність перш, ніж серед відгомонів грому, шуму домашньої прислуги та іншої багато чисельної челяді замку він, нарешті, почув гучний дитячий плач. В дверях появилась баба - повитуха і з радісним виразом на обличчі голосно сказала - богатир! Сталося це дійство сімнадцятого серпня 1629-го року в п'ятницю  між чотирнадцятою та п'ятнадцятою   годинами. Зразу по цьому породіллю і сина перенесли в другу кімнату, призначену для їх відпочинку. Особистий кравець Софії - Теофіли дещо затримався в тій кімнаті, де тільки що вона лежала. І як тільки він відійшов від стола, з якого тільки що забрали юного Собеського, як потужний порив вітру виламав єдине в кімнаті вікно і разом з ним та прохолодними каплями  дощу в кімнату з пронизливим шипінням увірвалась блискавиця. Вона промайнула через всю кімнату і не знайшовши виходу з неї з усією силою та люттю влетіла своїми вогненними язиками в той самий стіл, де щойно лежав новонароджений. Порфірово - пурпурна мармурова стільниця, що стояла зверху на ньому  розлетілась на кілька дрібних частин, а сам стіл тут же загорівся. Колись гострі кути стільниці оплавились і зробились якимись безформними… Напівживого кравця замкова прислуга винесла з кімнати і ще довго приводила його до чуття. Але він після цього випадку вже більше ніколи так і не заговорив.
        Потрохи природа вгамовувалась. Перун, нагулявшись досхочу і наробивши чимало бід, нарешті заспокоївся. Пройшло ще кілька хвилин і все затихло. І хоч вуха людей ще намагались вловити шум дощу та вітру, відлуння громів та стрімких струмочків, що буквально перед цим стікали по крутих схилах замкової гори, їх вже не було чути. Чомусь нікому не вірилось, що це страхіття, яке вони тільки що пережили закінчилось. Але десь тихенько зацвірінькали пташки, в дальшому кутку подвір’я біля коней загавкав пес. Коні, заспокоївшись, почали жувати сіно, голосно пофиркуючи своїми ніздрями. Ще недавно такі грізні хмари потроху відійшли до горизонту і вже десь там біля нього виблискували блискавицями, від яких до замку зрідка докочувались слабкі відгомони грому. Змінилось і саме повітря. Воно стало легким, чистим і значно прохолоднішим, ніж було до грози. Все навкруги несміливо оживало…Відчувши такі зміни в навкіллі, Собеський не стримався, по вузеньких та скрипучих сходах піднявся на одну з стін замку і оглянувся навколо. Там, з протилежної сторони сонця, яке вже майже вивільнилось від хмар, він побачив веселку... Вона величезною дугою вигиналася над тим місцем, де ще перед грозою знаходились татари і всім своїм пишним виглядом вказувала на те, що стихія нарешті вгамувалась...

 

 

Там, з протилежної сторони сонця, яке вже майже вивільнилось від хмар, він побачив веселку...


        Радісний і трохи збуджений Яків Собеський відвідавши дружину, розпорядився відмітити цю справу. Прислуга дуже швидко прямо на подвір’ю накрила три довжелезних столи і всі всілись на довгих дерев’яних лавках перед ними. Навпроти Собеського посадили повитуху, яка почувала себе героїнею і відверто не скривала цього. Мама Софії - Теофіли залишилась біля породіллі, переживаючи за її подальший стан. Собеський сам приніс з підвалів замку кілька сулій вина, сам же розлив його по дерев’яних кухлях. А потім звернувся до всіх з короткими та палкими словами подяки, сказавши: ,, Звертаюсь до всіх, що є присутніми тут і які в такі відповідальні та важкі для мене та моєї Тосі хвилини допомогли мені всім, чим могли. Я дуже вдячний всім вам, що не піддались тій страшній стихії, яка намагалась помішати нам. Завдяки Вам і Богу в нас з Тосею народився вже другий син. Дякуючи Господу Богу, він народився міцним та здоровим. І я обіцяю всім вам, клянусь честю шляхтича, що виховаю з обох моїх синів сміливих воїнів, істинних захисників Речі Посполитої, справжніх шляхтичів, готових в любий час і будь де пролити свою кров чи навіть віддати своє життя за процвітання нашої Вітчизни. Обіцяю вам, що для них буде найбільшою честю впасти на полі бою за її честь. Здається мені, що символічним є те, що тут, в стінах цього замку так одностайно і дружно допомагали одне одному - русини, які в основному і складають прислугу мого замку та поляки. Велике дякую вам за те, що ви так добросовісно і чисто по людському віднеслись до моєї сьогоднішньої нужди. За що я хочу всім вам низько вклонитись і випити з цього кухля за ваше здоров’я”. Сказавши це, він за одним замахом випив повний кухоль вина і присів на лавицю, дивлячись, як п’ють всі інші.
        До другого тосту слово взяв сімейний астролог Собеських. Шановне панство – говорив він, в цю надзвичайно важку, але блаженну хвилину, коли на світ Божий появився другий син пана Якова, хочу сказати вам, що зорі віщують новонародженому нелегке, багате пригодами, війнами і боротьбою життя. А ще зорі віщують йому велику славу. Таку, якої ще ніхто не мав з тих, які були в цьому замку чи ще будь коли будуть в ньому. Її він здобуде своїм відданим служінням Речі Посполитій і польському люду… Ці пророчі слова сімейного астролога Собеських збулися повністю.

        Після нього слова попросив місцевий священних, який також був завчасно запрошеним в замок Собеським. Спокійно і впевнено, він звернувся до всіх присутніх: „ Шановне панство, сьогодні, на ваших очах сталося велике дійство - тут, в Олеському замку  Софія - Теофіла з Божою і нашою допомогою народила сина. Ніхто, крім Бога на може осягнути цього дійства. А тому я від всіх нас хочу схилити перед Ним свою голову, попросити в Нього прощення за всі наші гріхи і щиро подякувати Йому за те, що хлопчик народився сильним та здоровим. І я від Його імені хочу поблагословити новонародженого. Бачиться мені, що цього хлопчика чекає велика слава, довге та бурхливе життя. Адже природа під час його народження аж надто довго не вгамовувалась... Але те, що порфірово - пурпурний мармур стільниці стола під час бури розколовся на кілька кусків вказує на те, що слава цього хлопчика після його смерті розпадеться і стане згубою для його народу. І це стане великим випробуванням для всієї Речі Посполитої... Але Бог і природа тільки пророкують, а як воно там насправді складеться, ніхто й не знає... Тож я ще раз пропоную наповнити кухлі вином і випити за здоров'я новонародженого та його батьків.” Всі на деякий час задумались про таке пророцтво отця, та в короткій миті при веселій забаві вже ніхто і не згадував про ці, також пророчі слова священика.   
        Після чергового кухля одна з тих місцевих жінок, що заховались від татар в замку несміливо запитала в Собеського: ,,Прошу пана, а як ви вирішили назвати свого сина?”.  „ Ян! А по вашому - Івась”, - не задумуючись відповів Собеський. „Ми з Тосею вже давно це вирішили. Тим більше, що в нашому роду вже був не один Ян і кожним з них можна гордитись…”.

         Тим часом день потрохи підходив до кінця. Довгі тіні лягли на долину перед замком і потрохи накривали своїми розлогими крилами все навкілля. Важке червоне сонце опустилось до самого низу, даючи зрозуміти всім, що такий напружений та тривожний день підійшов до закінчення...

 

 

Красоти навкілля Олеського замку.

 

        Хрещення юного Собеського відбулось в родовому маєтку його мами - Теофіли Данилович. А саме таїнство хрещення відбулось в соборі Святого Лаврентія в Жовкві. Настоятель церкви вирішив хрестити хлопчика в родовому склепі Собеських. Для зручності проведення обряду хлопчика урочисто вклали  на саркофаг його прославленого прадіда - коронного гетьмана Станіслава Жолкевськього. І коли процес хрещення почався раптово в крипті під ногами завмерлих родичів роздався гул і глибока тріщина розколола мармур, на якому лежав юний Ян. Ксьондз, що здійснював процес хрещення не розгубився і при всіх заявив, що таким способом славний прадід благословив онука на такі ж славні та ратні справи, які творив він сам... І Ян Собеський повністю оправдав ці пророчі слова ксьондза.

        До п’яти років Ян проживав разом з своїми батьками та старшим братом Мареком в Олеському замку. Вихованням хлопців протягом цього часу займались батьки. В цьому їм активно помагала бабуся хлопців, мати Софії – Теофіли  Софія з Жолкевських - Данилович. Ян та Марек з самого початку виховувались в дусі любові та відданості до своєї Батьківщини. Благо - їм було з кого брати приклад. Мама хлопців була онучкою Станіслава Жолкевського - в минулому славним великим коронним гетьманом війська польського, який в 1623-му році загинув в боротьбі з турецькими та татарськими військами в битві під Цецорою. В 1610-му році Станіслав Жолкевський разом з королівськими військами увійшов у Москву і утримував її протягом відносно довгого часу. Викликає повагу вік гетьмана в час його останньої битви. На цей час йому було 73 роки - як для воїна вік аж надто поважний. Йому було важко ходити із за давніх ран. Проте він ще добре почувався верхи на коні, рука ще міцно тримала шаблю… Після битви знайшли його без голови та однієї руки. На тілі в нього було багато кров’яних ран. Що свідчило про те, що славний воїн Станіслав Жолкевський боровся до останнього… В цьому ж бою брав участь і син Станіслава Жолкевського - Ян. В цій битві він був важко поранений, взятий противником в полоні і пізніше був викуплений з нього. Проте після цієї битви він на все життя залишився калікою на одну ногу. В цій же битві Станіслав Данилович, брат Софії - Теофіли та одночасно дядько Яна та Марека Собеських також був взятий татарами в полон і підступно вбитий ними ж.

 

 

Останній бій Станіслава Жолкевського.


        Батько Яна - Яків Собеський походив із знатного магнатського роду Речі Посполитої. Він був сином воєводи любельського Марека Собеського та його першої дружини Ядвіги з родини Снопковських. Спочатку навчався вдома, потім під керівництвом поета Шимона Шимоновича і саме за його ініціативи вступив до Замойської академії. Брав участь у поході короля Речі Посполитої Владислава IV-го Вази на Москву в 1618-му році. Учасник переговорів між Московською державою та Річчю Посполитою в результаті яких було укладено Деулінське перемир'я 1618-го року, взяв участь у розробці умов Хотинського миру 1621-го року між Османською імперією та Річчю Посполитою. Протягом всього життя займався активною громадською діяльністю, був патріотом своєї Батьківщини…
        Маючи таких видатних родичів брати Марек та Ян з самого дитинства виховувались в дусі любові до своєї Вітчизни - Речі Посполитої, в дусі збереження і помноження традицій та досягнень їх знаменитих предків, в дусі здобування слави та признання їх роду. Ці елементи рицарського епосу повсякчасно пропагувались та культивувались тодішньою польською шляхтою, до якої відносились їх батьки. Бути шляхтичем - це не тільки признання його високих заслуг перед Вітчизною, а це і великі обов’язки, які накладались на кожного, хто носив це високе звання. Для кожного з них не було нічого гіршого, ніж втратити його. Якщо хтось носив це високе звання, то це означало, що колись хтось з його предків в минулому заслужив його своєю відвагою та мужністю при захисті інтересів Вітчизни чи польського люду. Кожен носій цього звання був зобов’язаний бути добрим прикладом для нащадків та добросовісним вчителем шляхетності для них. Це зобов'язувало до наслідування їх дій предками, до примножування ними слави й заслуг їх роду. Коли Станіслав Жолкевський в 1606-му році писав свій заповіт, то він написав в ньому: „Якби я в потребі помер (в битві), то замість оксамиту чорного, що означав би жалобу, нехай труна буде вкрита шкарлатом (червоногарячою тканиною), на знак пролитої за Річ Посполиту крові, не для якихось похвали, а для пам'яті й для того, щоб інших спонукати до чесноти, та щоб не шкодували себе заради Вітчизни”.

        У випадку загрози для Вітчизни кожен шляхтич був зобов’язаний добровільно з’явитись для проходження військової служби. А тому їх змалку готували до цього. З часом польська шляхта поступово змінювалась і перетворилась на окремий стан, що ставав спадковим і одностайним, і до складу якого входили різноманітні верстви населення вищого стану. Від інших вони відрізнялись тим, що наділялись правом мати власний герб. Герб родини Собеських мав назву Герб Яніна - і був дуже пишним на вигляд, дещо нагадував собою розпущений різнокольоровий хвіст павлина.

 

 

Герб Яніна родини Собеських.

 

        З часом польська шляхта значно посилила свій вплив в місцевих сеймах, а Краківський привілей із 1433-го року гарантував їй особисту недоторканість. Дещо пізніше шляхта здобула нові привілеї, підтверджені Нешавським статусом в 1454-му році, на основі якого за шляхтою закріплювались законодавчі права: через шляхетські сейми вони брали участь у виданні законів, вирішували питання про війну і мир, звільнялись від королівського суду. В 1573-му році король Польщі Генріх Валуа узаконив право шляхти брати участь в виборах короля і, таким чином, надавши їй поширеної влади, перетворив Польщу в шляхетську республіку (rzespospolita szlahecka). Шляхта добилась прийняття польським сеймом закону „Liberum veto”, у відповідності з яким всі рішення сейму могли бути прийняті тільки тоді, коли за нього проголосували абсолютно всі посланці від сеймиків, яких на території тодішньої Польщі було дуже багато. Таким чином цей закон заклав в ієрархію польської влади довготривалий конфлікт, так як любий посланець міг заблокувати прийняття любого важливого рішення сейму. Що з часом зробило вищий орган польської влади інерційним та неповоротким і що в свій час стало причиною занепаду Республіки Польща в кінці XVІІІ-го століття.
        В часи дитинства Яна Собеського Польща постійно зазнавала утисків та пограбувань з боку зовнішніх ворогів, чужинських набігів зі сторони Кримських татар та Османської імперії. Особливо це відчувалось в прикордонних областях Речі Посполитої. А тому в тих частинах Польщі, де ці грабіжницькі напади відчувались особливо сильно, сформувався особливий клас героїв, яких жодні труднощі, чи страждання не могли вигнати з обжитих ними місць. Чоловіки і жінки там виростали в умовах постійних війн, дивились смерті в очі від самого малку, навчались безмежно любити край своїх предків і з усім запалом своєї пристрасті були готові захищати його. Основним життєвим гаслом для них було гасло – вмерти, але не здатись ворогові. Для них найвищою ціною за таку любов до Батьківщини було їх життя. І Ян Собеський з самого малку відчув ці особливості польського духу. На щастя, ті зерна чесності, порядності, доброчинності та любові до Речі Посполитої, які засівали Яків Собеський та Софія - Теофіла в душах юних Марека та Яна попали в благодатний  ґрунт і дещо пізніше щедро проросли їх славними справами та їх готовністю до самопожертви в ім’я Батьківщини.
        На п’ятому році життя, по смерті матері Софії - Теофіли сім’я Собеських переїжджає до їх іншого родинного замку в Жовкву, який був закладений Станіславом Жолкевським ще в 1594-му році. На відміну від Олеського, замок в Жовкві знаходився посередині розквітаючого міста і в ньому вже не так сильно відчувались оті прикордонні та прифронтові особливості місцевості і було значно безпечніше. Цей замок був побудований з цегли і каменю. Чотирикутний у плані із вежами на кутах, оточений ровом із водою не тільки зовні, а й з боку міста, замок був добре захищений від ворожих нападів. Навколо замку знаходився неймовірної краси сад. Недалеко від нього було створено великий звіринець, де розводили зубрів, оленів, сарн і інших звірів. Тут Ян з братом починають вивчати свої перші науки. Цей процес відбувався під пильною увагою їх батька Якова. Він хотів виховати своїх синів всесторонньо розвинутими - духовно, патріотично, морально та фізично. Ян з самого малку хворів певними хворобами носа, тож батько багато уваги приділяв його загартовуванню. На щастя, клімат в Жовкві був більш сприятливим для Яна, тож він швидко поправився. Яків Собеський намагався привчати своїх синів до спілкування з людьми, підготувати їх до активної громадської та політичної діяльності… Одного разу Яків з дружиною та синами пішли в Жовківський костел святого Лаврентія, в якому в честь Станіслава Жолкевського та його сина Івана був встановлений надгробок з прекрасного угорського мармуру червоного кольору. На надгробку в увесь ріст були зображені постаті прадіда Яна - Станіслава Жолкевського та його сина Івана. Внизу на надгробку в мармурі був вирізьблений надпис з одного з найвидатніших поетів стародавнього Риму Вергілія: „Нехай повстане з кісток наших помста”. Всі цілою сім’єю помолились перед надгробком, а потім глава сімейства Яків Собеський з якимось особливим хвилюванням і чомусь невпізнаним голосом почав говорити про Жолкевського: „За найбільшу радість вважав він важку та небезпечну працю, безсонні ночі та можливість віддати життя в ім’я Вітчизни. Рани, отримані в боях за неї були йому найціннішою нагородою, найвищим доказом своєї відданості їй. Про ніщо інше він не мріяв, нічого іншого він не хотів. Якої смерті хотів, такою смертю і помер”. Мати Яна при цих словах не витримала. Її очі заблистіли від сліз і вона почала поспішно витирати їх наперед приготовленою хустинкою… Ці слова тата, надпис на надгробку і та атмосфера урочистості та той - якийсь своєрідний національний дух, що панував в цей час в костелі справили на Яна надзвичайне враження і назавжди залишилось в його пам’яті. Сильні… і народжені серед сильних - саме так Ян Собеський вже у зрілому віці згадував своїх предків.
        Першими латино мовними  словами, які Ян Собеський вивчив в Жовквівському  замку були слова: „O, quam dulce et decorum est pro patria mort”. Це означало - „О, якою солодкою та достойною є смерть в ім’я Вітчизни”. Ці слова, завчені Яном ще в дитячому віці стали його глибоким переконанням та дороговказом вже в зрілому віці.

 

 

Собеські в костелі святого Лаврентія.
       

        В 1640-му році молоді Собеські Марко та Ян під опікою їх гувернанта Павла Орховського приїжджають в Краків для подальшого навчання. Яків Собеський перед від’їздом синів надав Орховському обширну інструкцію з приводу їх виховання, яка представляла собою справжній трактат. В своїй інструкції батько наказував синам уважно вивчати іноземні мови, в першу чергу латинську, німецьку, французьку, турецьку та волоську мови. Крім цих пересторог батько давав синам поради на щодень. Він просив їх дбати про гігієну, маючи на увазі, що вони крім щоденних вмивань повинні два рази в місяць митись в ванні і один раз на 6 ÷ 8 тижнів користуватись послугами приватної лазні. Опріч того, що хлопцям належало вчити різні науки, їм ще потрібно було навчитись адаптуватись в суспільстві. В інструкції Собеський писав, що він не хоче, щоб хлопці жили так, ніби в пустелі - без людей і тільки собі жили та їли. Він вимагав від синів вчитись товариських відносин з людьми, дотримуватись релігійних звичаїв.
        Протягом кількох перших місяців навчання брати Марек та Ян брали приватні уроки з латинської мови. Завдяки цьому в зимовому семестрі, що відбувався в проміжку часу  між (1640 ÷ 1641)-ми роками хлопці почали заняття зразу в другому класі Владиславсько - Новодворського Колегіуму по класу поетики. Поза лекціями в колегіумі Собеські вивчали цілий ряд іноземних мов. Завдяки чистому і акуратному почерку Ян Собеський саме тут виробив для себе своєрідний стиль написання листів і іншої кореспонденції, що в майбутньому йому дуже пригодилось. Через два роки навчання вони закінчили третій клас цього Колегіуму по класу діалектики і в зимовому семестрі (1642 ÷ 1643)-х років були зараховані на філософський відділ Краківської Академії. Тут вони повинні були отримати освіту, яка відповідала їх шляхетському походженню. Вони почали відвідувати здавна відому Гімназію святої Анни, де вивчали граматику, риторику, діалектику. Поглиблено вивчали історію Польщі та Речі Посполитої, частково вивчали математику, вивчали творчість античних та цілого ряду польських поетів та письменників. Крім того вони набирались навиків виражати свої думки як на письмі, так і усно вголос. З приводу закінчення навчального року в 1643-му році чотирнадцятирічний Ян в своєму першому публічному виступі в цілком пристойній манері подякував усім присутнім гостям за відвідування ними цього свята.
        Протягом двох наступних років Собеські продовжували відвідувати лекції в вищеназваній Краківській Академії, де вони добросовісно навчаючись, проводили над книжками по 11 ÷ 12 годин на день. Під час навчання в цій академії Ян заприятелював з її деканом, паном Войцехом Дамбровським, який мав необачність заповісти Яну королівську корону. Це було ще одним пророчим передбаченням долі Яна Собеського, якому теж судилось збутися…
        По закінченню навчання хлопці на деякий час повертаються з Кракова додому в Жовкву і перебували серед домашніх протягом літа та осені. Тут вони мали можливість послухати останні перестороги та повчання їх батька.
        Наступним черговим етапом їхнього пристосування до самостійного життя був так званий „Grand Tour” - довготривала подорож по світу, ціллю якої було поповнити ресурси знань та умінь хлопців тими знаннями, яких вони не могли отримати під час свого попереднього навчання. Опікування хлопцями в цій подорожі лягло на Себастьяна Гаварського. Спочатку на деякий час вони поїхали в Берлін. З нього через Липськ вони переїхали в Амстердам і побувши в ньому деякий час, приїхали в Париж. Роблячи щоденні подорожі по ньому вони вивчали його людей, їх звичаї, побут, манери поведінки, вивчали та вдосконалювали французьку мову. Саме тут їх застала звістка про смерть батька. Та Софія - Теофіла не захотіла переривати тур синів і не відізвала їх додому. В столиці Франції Ян вступив на навчання в школу так званих Червоних мушкетерів королівської гвардії, в якій пройшов різноманітну військову підготовку і вивчив західноєвропейські методи та засоби ведення війни.
        Із за відсутності маминої опіки молоді паничі, а особливо Ян, вели веселий та розгульний спосіб життя разом з своїми близькими знайомими, що відповідали їх стану. Саме тут - в Парижі Ян Собеський пережив своє перше бурхливе, але швидкоплинне кохання. Його обранкою була француженка - дружина одного французького чиновника. Плодом цього палкого кохання була їх спільна дитинка - хлопчик. Та в силу певних втаємничених обставин ці особи дуже швидко перестали зустрічатись. Ходять слухи, що в цю справу вмішалась його мама, проте достовірних даних немає. Також саме тут Ян Собеський вперше зустрівся з родичами своєї майбутньої дружини - Марії Казимири Луїзи де Лаграндж Аркен… Ті незабутні враження, які збудила в ньому Франція протягом його перебування в Парижі залишились в ньому на все життя.
        Після Парижу Собеські побували в Лондоні, Вінсоні, Оксфорді… В їх планах була ще подорож до Туреччини. Однак цим планам не випало збутись. З дому прийшло повідомлення від мами, що в їх краю вибухнуло повстання козаків під проводом Богдана Хмельницького. Фактично Хмельницький  скористався труднощами, в яких знаходилась в цей час Річ Посполита із за постійних сутичок з зовнішніми ворогами та  їх же підтримкою його війська розв'язав в ній громадянську війну. Так як Марек по смерті батька отримав посаду старости красноставського, а Ян отримав посаду старости яворівського, то вони, будучи шляхтичами, були зобов’язані зібрати власні хоругви - кінні підрозділи з кількістю вершників в ньому від ста до двісті і з ними вирушити на війну з козаками. Дуже скоро брати Собеські разом з своїми хоругвами вже були у війську, яким керував Станіслав Потоцький. А всією Армією Речі Посполитої керував сам король Ян II-й Казимир. Під час однієї з перших битв Яна, а саме в битві під Берестечком, яка відбулась в 1651-у році, він отримав важке поранення в голову. Впавши з коня, він опинився в крузі ворогів. Ще мить і Ян або загинув би, або опинився б в полоні у татар, які на той час воювали на стороні Б. Хмельницького. Але завдяки його підопічним з його ж власної хоругви йому вдалось врятуватись. Вони відбили його у ворога і вже в непритомному стані винесли з поля бою та надали йому першу допомогу. Його доставили до Львова, де він певний час лікувався.  В цьому ж році з Яном Собеським сталась ще одна любовна інтрига. Він запалився пристрастю до польської красуні, дочки померлого в подорожі з братами Собеськими на Захід - їх гувернанта, охмістра Павла Орховського. Проте цієї ж жінки також прагнув і литовський гетьман Михайло Пац. На той момент він був заочно заручений з французькою шляхтянкою з роду де Луссо. Але Пац, побачивши панночку Орховську також влюбився в неї. Саме із за цього весною 1652-го року між Яном Собеським та Михайлом Казимижем Пацем відбулась дуель. Михайло, який був на 5 років старшим за Яна виявився вправнішим і важко поранив Собеського. Той протягом кількох місяців лікувався у Львові. Михайло Пац скасував заручення з французькою шляхтянкою і так не одружувався до власної смерті, так як мав надію на панночку Орховську. Так вийшло, що вона залишилась його єдиним і нездійсненним коханням на все життя, а Ян Собеський назавжди став його найлютішим ворогом… Деякі історики стверджують, що панночка Орховська  тоді віддала перевагу Собеському... Історія дотепер достовірно не знає яким чином розімкнувся цей полюбовний трикутник поміж Яном Собеським, Михайлом Пацом та панночкою Орховською і куди вона поділась після дуелі Собеського з Пацом. Історикам дотепер невідомо навіть ім'я юної польської красуні панночки Орховської, навіть незважаючи на те, що вона була коханою жінкою майбутнього польського короля. І це дотепер є великою загадкою для істориків. З цього приводу є багато версій, але це вже інша історія.

        На деякий час Собеський не міг брати участі як в битвах так і в інших діяннях. Саме по причині цієї хвороби він не взяв участі в битві під Батогом, яка відбулась в цьому ж році. В цій битві Б. Хмельницький, використовуючи активну підтримку кримських татар, взяв реванш за програш під Берестечком і розбив військо Речі Посполитої. А брат Яна - Марек разом з кількома тисячами інших жовнірів Речі Посполитої попав в ясир. Богдан Хмельницький за безцінь ( приблизно за 50 тисяч талярів ) викупив в татар всіх бранців і віддав команду знищити їх шляхом відрізання голови. Що і було зроблено. І хоч в ті часи між воюючими державами вже діяла угоду, що полонених військових страчувати не можна, Б. Хмельницький цинічно знехтував нею. Серед страчених були і брат Яна Собеського - Марек,  і  польський герой часів „Потопу”, любимий полководець Яна Собеського - Стефан Чарнецький та велика кількість інших жовнірів та челяді з поміж місцевого населення. А всього було страчено від двох до трьох тисяч осіб. Кількість жертв була б ще більшою, та частину бранців врятували самі ж татари, переодягнувши їх у свій одяг. Вирізання полонених було нетиповою подією навіть для цієї жорстокої війни. Чому гетьман відважився на такий гріховний крок, що було причиною його такої злоби ніхто не в змозі пояснити і дотепер. Чи Б. Хмельницький ще не знав про цю угоду, чи ще не відчував себе повноправним представником воюючої держави, чи ненависть до противника затьмила йому очі та розум... але гріх було вчинено. Деякі історики стверджують, що Б. Хмельницький мстився Речі Посполитій за поразку під Берестечком. Деякі пишуть, що Б. Хмельницький конче хотів показати полякам свою міць і вказати їм на те, що з його сторони нікому пощади не буде. А ще інші стверджують, що розправи козаків над полоненими поляками не було, як такої… Різні літописи цих часів описують цю битву по різному. Іноді вони дотримуються цілком протилежних думок… Польські ж історики одностайні - Б. Хмельницький дійсно вчинив цей величезний гріх, усвідомити якого простій людині неможливо...

        Як би там не було, ніби та по волі року, Ян Собеський уникнув сумної долі свого брата і, можливо, саме через своє амурне поранення залишився живим. Смерть брата дуже вразила Яна. Пізніше в одному з своїх листів він писав: „Марек скропив кров’ю поле під Батогом разом з своїм полеглим загоном…, а його смерть була і залишається  проявом небаченої ніде жорстокості”. Факт надзвичайно жорстокого знищення польських бранців Б. Хмельницьким на все життя зробив Б. Хмельницького найбільшим ворогом для Собеського... А згадка про страшну подію, вчинену Б. Хмельницьким по закінченні битви під Батогом ще довго жалитиме як серця  поляків, так і серця самих українців, так як поміж вбитих була величезна кількість і місцевого населення - русинів...

 

 

Страта польських полонених військом Б. Хмельницького  після битви під Батогом.


        Після смерті Марека Ян автоматично ставав нащадком і главою роду Собеських. Його мати Софія - Теофіла вже ніколи не пробачила своєму молодшому сину Яну, що із за якоїсь там любовної інтрижки, яку вважала нікчемною, вона втратила більш любимого сина - Марека. Тим більше, що і Яків Собеський хотів, щоб після нього нащадком роду Собеських став старший син. Знаючи необуздану пристрасть козаків до грошей, мама Собеського Софія - Теофіла за значну суму викупила обезголовлене тіло свого сина в козаків і поховала його в Жовкві. Крім того вона звеліла виділити певну суму грошей в честь пам’яті Марка, за яку в Жовкві був побудований домініканський монастир і з початку 1653-го року подалась на Волощину, де перебувала протягом п’яти років.
        Без опіки родичів, залишившись наодинці з своїми двома молодшими сестрами, Ян розгубився. Для нього почався надзвичайно складний період бур і напору…, що стали в його житті найбільш пригодницькими і рискованими. В цей час він заслужив собі негласного титулу ловця жіночих сердець, ненадійного і дуже небажаного сусіда. В липні 1653-го року він був об’єктом судової справи в Львівському міському судді із за фізичної розправи над одним чоловіком. І тільки минулі заслуги польського жовніра врятували його від тюрми… Ніхто не знає, яким чином Собеський вийшов з такого непривабливого стану, але вже восени цього ж року, мотивований приватною ненавистю до татар та особисто до Б. Хмельницького по смерті брата він разом з козацькою хоругвою доводить свою величезну відвагу в битві під Жванцем, що над Дністром. Під час цієї компанії Ян Собеський разом з своїм загоном самовільно здійснив засаду на одного з татарських послів і захопив його. Дипломатичний скандал, який могла викликати ця акція, з трудом був врегульований втручанням в ситуацію Яна Чарнецького, якого Собеський дуже поважав.
        А в кінці грудня цього ж року Ян Собеський вже сам попадає в турецький полон. Правда, цього разу його використовують в ролі одного з заложників, що сприймалось татарами як гарантія виконання поляками умов одного з договорів між ними. Час, проведений в заложниках, Собеський використав для вивчення турецького побуту, для покращення знань турецької мови. Собеський уважно вивчав організацію турецьких військ, їх озброєння, фортифікаційні споруди та способи їх використання татарами під час ведення бойових дій. Все це Собеський збирався використати в своїй подальшій боротьбі з його давнім і кровним ворогом. Бажання ще більш досконалого вивчення противника спонукало Собеського в січні 1654-го року приєднатись до Польського посольства, яке в саме цей час виїжджало в Стамбул. Там він виконував роль асистента польського посла Бегановського. По дорозі в Стамбул і під час зворотної дороги Ян Собеський відвідав багато Балканських та інших країн. Зокрема, він побував в Болгарії, Молдавії, Сербії, Боснії… Він бачив їх важке життя в межах Османської імперії, іноді аж надто наївну віру жителів цих країн в те, що Польща зможе визволити їх від турецького ярма. І все це будило в Собеському велике бажання пов’язати своє життя з боротьбою проти Османської Імперії, з бажанням вигнати її війська не тільки з польських земель, а і з земель інших, більш слабших держав, що були захоплені турками.
        В Стамбулі Ян Собеський перебував майже місяць. Він брав участь в урочистій аудієнції, яку турецький падишах влаштував в честь посла Бегановського. Собеському було цікаво подивитись на особливості проведення подібних церемоній. На ній Собеський, одітий в пишний каптан, подібного до якого він вже більше ніколи не носив, сидів за сусіднім з султаном столом. Його вразила та пишність та багатство, які він бачив в залі, де проводилась церемонія. Та найбільше Яна вразило те, з якою покорою в очах запрошені дипломати дивились на султана. Відчуваючи свою меншовартість в порівнянні з турецьким султаном, вони були готові в любу хвилину впасти до його ніг, щоб цілувати поли його позолоченого каптану. Турецька імперія на цей час досягла свого найвищого розвитку, тож посли своєю поведінкою ніби підкреслювали це. Такого приниження Собеський не міг зрозуміти. Пізніше йому пояснили, що така поведінка послів є частиною їх етикету, що виробився з роками. Саме на цій зустрічі Собеський відчув жагучу потребу помститися ворогам. І не тільки за своїх вбитих родичів, а і за те зверхнє, іноді зухвале та зневажливе ставлення турків до всіх інших і до поляків зокрема.
        Із Стамбула до Яворова повернувся вже інший Собеський – впевнений в собі і такий, який зрозумів свою ціль і своє призначення в цьому житті. Грудень 1654-го року знову застав Собеського в армії. Цього разу він в чині полковника поступив в розпорядження того ж Чарнецького. В Європі відбулось перегрупування сил. Підписавши переяславську угоду, Б. Хмельницький і Росія вже виступали в ролі союзників. Тож готуватись було до чого…
        Всередині травня 1654-го року Собеський їде в Європу на черговий сейм. Він вже не був тим юним авантюристом, готовим в будь який момент витворити щось таке, яке явно не відповідало його шляхетському походженню. Це був поважний шляхтич, полковник польських військ, впевнений в собі представницький чоловік. Єдине, що продовжувало мучити його в цей час - це неможливість знайти панночку Орховську. І це іноді давалось взнаки...  Ніщо не віщувало якихось важливих подій для нього під час відвідування сейму.  Собеський подумки готувався виступити на сеймі з ціллю добитись виділення королем певних коштів на потреби армії. Думав собі, як буде важко переконати посланців від сеймиків, шляхту та й короля зробити це. Очікував якихось несподіванок, що можуть спіткати його в стінах сейму. Та несподіванка яка докорінно змінила все його життя, зустріла його з зовсім іншого боку. Тут, в Варшаві, він вперше побачив Марію Казимиру Луїзу де Лагранж Аркен.

 


                                                                                    

Розділ 2. Марисенька.


       
1645-й рік підходив до кінця... Принцеса мантуанська Людвіга Марія Ґонзаґа кілька останніх днів ніяк не могла заспокоїтись. Увесь свій час вона витрачала на приготування до тривалої та надто нелегкої подорожі. Легковажила…, до останнього відкладала приготування і не зчулася, як відкладати вже не було куди. Сьогодні зранку і до самого вечора увесь двір був на ногах. Всі бігали, щось шукали, носили, складали, пакували… Під вечір цілий караван з вщерть наповненими возами та кількома фіакрами, готовими до перевезення пасажирів, вже стояли в повній готовності. Залишилось впрягти в них коней і в дорогу. Людвіга Марія разом з батьком та управителем ще щось перевіряли та давали останні вказівки. Пізно вечором все було готове для дороги.
        На другий день, як тільки зійшло сонце, кавалькада подорожуючих вирушила в дорогу. Попереду, на невеликій відстані від першого воза, їхали чотири вершники з охорони. Потім - кілька фіакрів і знову вози. Позаду всіх два охоронці на возах завершували цю процесію. Охороняти було що, адже Людвіга Марія Ґонзаґа крім своєї свити везла з собою своє придане і 700 тисяч екю, що представляли собою досить значну суму, як на той час. Так, так, Людвіга Марія Ґонзаґа зовсім недавно вийшла заміж і її чоловіком став сам король Польський Владислав ІV-й Ваза - п’ятдесятирічний вдівець, який став ним зовсім недавно. Тож цей шлюб вже був для нього другим. Його першою дружиною була ерцгерцогиня Цецилія Рената Австрійська. Від цього шлюбу в них було троє дітей. Та шлюб був короткочасний, так як Цецилія померла на п’ятому році їхнього сумісного життя через зараження крові. Тож залишившись вдівцем, король не довго роздумував після того, як йому запропонували взяти за дружину Людвігу Марію Ґонзаґу – дочку французького герцога Карла І Ґонзаґи Неверського та принцеси Катерини Маєнської, яка на цей час вже була померлою. Не тільки вдівство послужило поводом для згоди короля на цей шлюб, а ще й політичні мотиви, які були в нього. Саме в цей час відносини між ним і Габсбургами різко погіршились тож він мріяв про союз з урядом Франції, першим міністром якого був Мазеріні. А тут і трапилась нагода…

        5 листопада 1645-го року в Варшаві відбувся обряд перших заручин. Він здійснювався заочно - без наявності жениха та нареченої. В ті часи подібні обряди практикувались дуже часто і іноді зовсім без згоди і навіть без відома тих, що женяться, чи одружуються. На заручинах короля Владислава IV-го Вазу біля вівтаря представляв його молодший брат Ян Казимир, а наречену Людвігу Марію Ґонзаґу шляхтич Кшиштоф Опалінський. По приїзді Людвіги Марії в Польщу обряд заручин потрібно було повторити, але вже при присутності жениха та нареченої. Таким чином Людовіку Марію посватали, не питаючи її згоди. Ця акція скоріше була подібна на комерційну угоду між двома торговцями в особі кардинала Франції Ришельє і королем Польщі Владиславом IV-м, ніж на справжні заручини. Про кохання, чи якусь там любов чи повагу в відносинах між зарученими мова не велась…
        Дорога в Польщу була довгою і важкою. Виїхавши з Франції при відносно теплій погоді караван через кілька днів вже на території Голландії попав в справжню зиму. Снігові замети не давали можливості екіпажам рухатись дальше. Одного вечора подорожуючі зупинились серед поля, так як дороги не було видно і погоничі боялись збитись з дороги… Для теплолюбивих французів мороз в кілька градусів був катастрофою. Кожен одягав на себе все, що тільки можна було. А тут, в снігових заметах показались вовки. Їх чорні тіні то тут, то там виривались з заметів і поступово охоплювали його вовчим кільцем. Першими вовків зачули коні. Вони насторожились, почали тихо іржати та гребти ногами сніг. Ще трохи…і коні в паніці могли б зірватись з своїх місць, і тоді від обозу нічого б не лишилось…Ситуація ставала критичною. І тут Людвіга Марія згадала, що в одному з возів ще в Парижі прислуга поклала кілька факелів. Охоронці чомусь дуже довго розпалювали їх. Пориви вітру кожен раз збивали проблиски вогню, аж нарешті один з них розгорівся ясним полум’ям. Від нього запалили другий факел. Вовки, побачивши вогні, відступили. В цей час розвіялись хмари, ясний місяць освітив все кругом і всі з здивуванням побачили, що їх обоз стоїть зовсім недалеко, на відстані десь біля кілометра від якогось села. Ще понад годину по засніженому полю обоз добирався до села…

 

 

Ще понад годину обоз добирався до села.


        Наступного дня в одному з Голландських містечок довелось поміняти вози та фіакри на сани. Сніг на дорогах був такий глибокий, що коні були не в силі тягнути вози, що застрявали в снігу по самі голоблі. Ще через кілька днів вони були в Німеччині, а звідти до Польщі було вже зовсім недалеко…
        Приїхавши в королівський двір принцеса Людвіга Марія чекала на короля…, та його чомусь не було. Дуже скоро вияснилась причина відсутності короля в моменти приїзду французького каравану, яка ледь було на зірвала шлюб між принцесою та королем. Вслід за обозом, а може ще і до його появи в Парижі до короля донеслись слухи про аж надто бурхливе минуле Людвіги Марії Ґонзаґи в Парижі, в якому вона проживала протягом останніх днів в своєму родовому палаці. Він знаходився в безпосередній близькості від самого Лувра, тож Людвіга Марія мала можливість часто бувати при дворі короля Франції Людовіка XIII-м і тим самим відігравати важливу роль при ньому. Молода, красива та ще й багата принцеса сповна користалась наданою їй можливістю. Залицяльників та женихів в неї завжди було аж надто багато. Один за другим принцеса зав’язувала романи з кавалерами, що входили в найближче оточення короля. Романи змінювались з завидною послідовністю та заставляли увесь королівський двір говорити про це. Фаворитами Людвіги Марії Ґонзаґи послідовно були герцог Астон Орлеанський, маркіз де Ґешфер, граф Лангерон і т.д. Однак найбільш гарячим, а може і взаємним для Марії Ґонзаґи був її роман з просуванцем короля, молодим і красивим Анрі де Сен - Маром. Він вправно виконував найважливіші та найважчі завдання короля, користувався його довірою та довірою глави французького уряду кардинала Ришельє. Єдиною перепоною проти цього шлюбу було низьке походження Сен - Мара. Людвіга Марія надіялась, що вона, використовуючи свою близькість до короля, дуже швидко розв’яже цю проблему. Проте, цього не сталося. Сен Мар так і не отримав ні титулу герцога, ні титулу коннетабля. Доведений до відчаю молодий Сен - Мар, а він був набагато молодшим від Людвіги Марії, підняв бунт проти короля. За це він був арештований і 12-го вересня 1642-го року в 22-х річному віці був страчений на ешафоті. Цим самим серцю Марії Ґонзаґи була нанесена важка травма… Проте вже через рік наступним фаворитом багатої принцеси став молодий герцог Ендієвський - Людовік Конде. На відміну від Сен - Мара він походив з знатного роду, був першим після Орлеанської лінії князем королівського дому. І, крім того, не зважаючи на молодий вік він вже встиг зарекомендувати себе талановитим воїном та здібним політиком. Тож він у випадку шлюбу з Людвігою Марією ставав одним з найвагоміших претендентів на королівський трон. А враховуючи те, що син короля Франції Людовіка XIV-го був ще малолітнім, то шанси принца Людовіка Конде стати королем Франції були аж надто реальними. Тож боячись посилення влади Людовіка Конде тодішній король Франції і наступник кардинала Ришельє – кардинал Мазеріні робили все, щоб цей шлюб не відбувся. А тут якраз і нагодився польський король Владислав IV-й Ваза…
        Людовіка Марія нервувала. Вже більше години обоз стоїть біля воріт королівського палацу, а вони залишаються закритими. Нарешті заскрипіли важкі завіси воріт і із за них показався один з слуг короля. „ Його величність король Польщі Владислав IV-й Ваза чекають вас у своїй приймальні”, - коротко сказав він і вказав рукою на двері, куди повинна пройти Людвіга Марія. Король вже був там. Він сидів в широкому розлогому кріслі, закинувши ногу на ногу і навіть не піднявся назустріч Людвіги Марії. Вона мимоволі подумала – жоден француз, при зустрічі з придворною дамою, не позволив би собі такого. Коротким рухом руки король запросив принцесу сісти навпроти нього в таке ж розлоге крісло і без всяких вступів і люб’язностей сказав, ніби відрізав: „Хочу сказати вам, принцесо, що до мене дійшли деякі слухи про ваше світське життя в Парижі. І хочу сказати вам, що ці слухи не роблять вам честі і, тим більше, не роблять честі вам, як претенденту на посаду королеви Королівства Польського”. Людвіга Марія не сподівалась такого повороту подій, але дуже швидко опанувала себе: „Кожен поважний кавалер, перш ніж запідозрити свою майбутню дружину в чомусь поганому, мав би за честь першим спитати її за це, а не довірятись якимось там слухам”, - сказала вона після короткої паузи. „Це не слухи, це дані моїх агентів, взяті з більш ніж достовірних джерел і я не маю права їм не довіряти”, - не здавався король. „Тоді де були ваші агенти більше ніж місяць тому, коли ваш брат представляв вас перед вівтарем в день наших перших заручин. Якщо ваші агенти завжди доносять вам звістку про якусь подію з більш ніж місячним запізненням, то мені дуже дивно, чому така держава, як республіка Польща ще зберігається на карті європейського континенту”, - вже впевнено відповіла принцеса. Її слова трохи збентежили короля, та він продовжував говорити таким же тоном, як раніше. „ Тоді скажіть мені, чи правда, що серед ваших фаворитів, чи як їх там називати, були герцог Орлеанський, маркіз де Гешвер, граф Лангерон, придворний Сен Мар…, принц Конде. Також скажіть мені чи це правда, що в вас є дочка від одного з них, яку ви привезли з собою сюди”. Сказав і пильно, не моргаючи очима, дивився на принцесу. „Можливо, його величність король, рідко бував при дворі Французького короля. Якби бував часто, то знав би, що там кожна поважна дама має своїх фаворитів. Це в нас, французів вважається нормою етикету. Але це зовсім не означає, що кожна з них ділить, чи повинна ділити ложе з кожним із своїх фаворитів. Адже ваші агенти в спальнях королівського двору не бували, чи не так? Тож звідки вони можуть знати про те, що вам наговорили? А що стосується Марії Казимири Луїзи де Лагранж, то я їй тільки хресна мама. А ваші агенти, якби були більш проворними, то могли б знайти її батьків і поговорити з ними. І, крім того, хочу нагадати вам, що не я першою запропонувала ідею цього шлюбу. Саме ви цього добивались. Тож перед тим, як це зробити, ви б мали все вияснити. Невже король Польщі злегковажив?”.  На обличчі короля принцеса побачила тіні сумнівів і вона вже більш впевнено продовжувала: „Про наші з вами заручини вже знають по усій Європі. І якщо ваша величність передумали, то що вони подумають про вас?”. Король сидів розгублений і думав, що сказати у відповідь. А Людвіга Марія тим часом продовжувала: „Наскільки я знаю, ваше королівство знаходиться в значній скруті. І король Франції Людовік XIV-й збирався надати вам значну підтримку. Невже вона вам не потрібна?”. Цими словами принцеса Людвіга Марія зачепила найбільш слабке місце короля. Так, він надіявся на допомогу зі сторони Франції і бажань залишитись без неї в нього аж ніяк не було. Король мав великі плани щодо організації хрестового походу проти Османської імперії, та й не тільки..., тож допомога Франції в цей час була б дуже і дуже доречною. Але у відповідь на слова Людвіги Марії сказав: „Корона завжди давала собі раду без допомоги Людовіка XIV-го, дасть собі раду і тепер”. Видно, ґонор шляхтича не дозволив йому показатися перед цією жінкою слабким королем. Проте вже іншим, більш примирливим голос сказав: „Поки що ідіть влаштовуйтесь, а там побачимо”. Принцеса Людвіга Марія вже було подумала, що король здався… Та вона помилилась. Король Владислав IV-й ще кілька місяців чинив опір. Укладання шлюбу в один момент було на межі зриву. В справу довелось вмішуватись агентам Людовіка XIV-го і навіть самому кардиналу Мазеріні. І тільки після того, як королю було надано ніби то в борг ще 700 тисяч злотих та ще кількох гострих розмов з принцесою король згодився на шлюб. Як завжди було в ті часи король Владислав IV-й Ваза поставив інтереси держави вище від своїх власних інтересів. Це ж саме зробила і Людвіга Марія. Жодних почуттів набагато старший від неї король в принцеси не викликав, так само їх не було і в короля щодо неї… Тільки аж 8-го квітня 1656-го року відбулось повторне вінчання польського короля Владислав  IV-го Вази і наваррської принцеси Людвіги Марії, після чого вона стала королевою Польщі.
        Подорожуючи засніженими дорогами до Польщі, Людвіга Марія навіть не могла ані передбачити, ані припустити, що вона буде двічі королевої цієї країни, а її похресниця Марія Казимира, яка всю подорож провела з нею в одній кареті, теж стане королевою Польщі.  А вони обидві стануть одними з найбільш шановних та поважних королев Польщі в її історії. Але саме так і сталося пізніше.

 

 

Людвіга Марія Ґонзаґа.


        Отримавши чин королеви Людвіга Марія досить скоро освоїлась в новому середовищі. Король Владислав IV-й Ваза не допускав її до державних справ, постійно уникав її. До неї доходили різні слухи, щодо того де він проводить свій вільний час, та вона вирішила не надавати цьому великого значення. Маючи прислугу, яку вона привезла з собою з Парижу, вона почала облаштовувати своє навкілля у відповідності з своїми уподобаннями. В більш далеких планах в неї було створення своєї партії і більш активна участь в громадському житті Польщі. А поки що її уділом став королівський двір. Тут вона почувала себе як риба в воді. Маючи неабиякий досвід дворових інтриг, вона дуже скоро увійшла в курс всіх справ, що здійснювались при дворі. І тепер без неї не обходилась жоден бал, вечоринка чи зустріч, що проводились в королівському палаці. Король заборонив їй вживати в своєму імені слово Марія, так як вважав, що це ім’я достойна носити тільки одна жінка - Діва Марія. Тож з цих пір королеву Польщі почали звати як Людвіга Ґонзага. В розмовах з прислугою королева іноді жартувала: „Якщо мені не дозволяють займатись політикою, то хоч успішно віддам заміж кілька своїх прекрасних ротиків”. Під словами „Прекрасні ротики” королева мала на увазі кількох дочок французьких аристократів, яких вона привезла із собою до Варшави з Франції. І найкращою з цих прекрасних ротиків була Марія Казимира Луїза де Лагранж. Чорнява дівчинка з великими чорними очима, прекрасною світлою шкірою та пишним і чорним, аж блискучим волоссям відразу привертала до себе увагу всіх, хто її побачив. Комунікабельна й розумненька вона, як і її хресна мама, дуже швидко прижилася в новому для неї середовищі. Вже через кілька років вона досконало вивчила польську мову і вільно говорила та писала нею. А так як французькою вона володіла з самого малку, так як ця мова була для неї рідною, то це вже було немало, як для її віку. Вона дуже легко засвоювала всі норми правил як французького, так і польського етикету, з усіма поводилась вільно, як рівна з рівним в межах допустимої різниці в віці. Один з секретарів французького посольства, побувавши в королівській резиденції і вперше побачивши юну Марію Казимиру розплившись в усмішці так сказав про її очі: „Чорні і в прекрасних оправах”. За простоту, щирість та світлий розум поляки надали їй ім’я Марисенька.

        Зовсім несподівано, 20-го травня 1648-го року король Владислав IV-й Ваза помирає. Людвіга Ґонзаґа опинилась в надзвичайно важкому стані. Їй треба було обирати між Польщею і Францією. Залишитись в Польщі означало, що вона повинна була б до кінця своїх днів існувати на мізерні подачки із спустошеної польської казни без всяких прав і можливостей. А поїхати на проживання в Францію означало попасти під пильне око агентів Мазеріні. Ситуація ускладнювалась тим, що в Польщі, як і в усій Речі Посполитій почався надзвичайно складний період, який історики назвали як Шведський потоп. І ось в такій складній ситуації Людвіга Ґонзаґа обирає свій - третій варіант. Майже всю свою прислугу і Марисеньку в тому числі, якій на цей час виповнилось 7 років, вона відправляє назад у Францію. А сама, використовуючи усі свої зв’язки та знайомства, свій інтелект та розум добилась, щоб при вибиранні намісника Владислава IV-й провели через сейм і сенат постанову про її шлюб з уже новообраним королем Польщі Яном II-м Казимиром, який був молодшим братом бувшого короля. І основною причиною, із за чого сенат і сейм пішли на цей крок була фінансова. На коронацію нової королеви потрібні були і нові кошти, а їх в казні зовсім не було… Таким чином 1-го березня 1649-го року Людвіга Марія Ґонзаґа і Ян II-й Казимир уклали між собою шлюб, а Людвіга Ґонзаґа вдруге стала королевою Польщі. Тепер вона вже могла приступати до виконання другої половини свого плану. Тож вона впевнено почала грати свою партію в цьому багато чисельному оркестрі польських політиків. Вона розуміла, що в розпалі Шведського потопу Польщі потрібний сильний та розумний король. А в своєму чоловікові вона бачила слабкодухого і безсилого політика, який крім світських та любовних утіх з іншими жінками більше нічим не хотів займатись. Тож за державні справи замість короля приходилось думати королеві і вона вперто шукала виходу. Людвіга Ґонзаґа надумала створити свою партію з профранцузькою  орієнтацією, почала задумуватись і про заміну короля. Вона добре бачила причину занепаду Речі Посполитої. Його початком вона вважала повстання козаків під проводом Б. Хмельницького. Добре пам’ятає її початок, так як була свідком розмови Б. Хмельницького з попереднім королем Владиславом IV-м Вазою. Тоді Б. Хмельницький прийшов до польського короля пожалітись на підстаросту Данила Чаплинського, який скориставшись відсутністю Богдана напав на його хутір Суботів і розгромив його. При цьому він жорстоко, до півсмерті побив його сина і захопив з собою служанку Хмельницького Хелену, яка доглядала за його хворою жінкою і на якій Хмельницький думав оженитись після смерті жінки. Зразу ж після цього Чаплинський обвінчався з Хеленою по католицькому обряду. Хмельницький, повернувшись додому, в пошуках правди дійшов до самого короля Владислава ІV-го Вази і просив в нього допомоги. Але в той час у владі короля панувало безладдя. Польський сейм був перетворений у великий театр, в якому артисти постійно розігрували комедію. Більшість важливих і надзвичайно необхідних для держави законів чи рішень блокувались так званим законом „Liberto veto”. Тож Владислав ІV-й Ваза нічим не зміг допомогти Хмельницькому, а тільки сказав йому: „Носиш шаблю - вирішуй”. Тобто польський король особисто порекомендував Б. Хмельницькому розібратись з його кривдником з допомогою зброї. При цьому він дав письмову згоду на такі дії Хмельницького. Можливо король хотів нагадати Хмельницькому про ту золоту шаблю, яку він особисто подарував гетьманові за його особливі заслуги перед Річчю Посполитою в битві з російськими військами під Смоленськом у 1633-му році. Але ці фатальні слова короля Польщі Хмельницький сприйняв по своєму. Отже по іронії долі вийшло так, що повстання Б. Хмельницького офіційно було санкціоноване тодішнім королем Речі Посполитої Владиславом ІV-м  Вазою. Спочатку Хмельницький хотів покарати тільки свого кривдника, та за нього заступились інші шляхтичі. Незадовго після цього він підняв проти короля Речі Посполитої запорізьке козацтво і деяку частину невдоволеного селянства, що фактично поступово переросло в громадянську війну в  Речі Посполитій. Чому Хмельницькому так легко вдалось перетягнути на свій бік таку велику кількість селянства? Причина полягала в тому, що протягом деякого часу населення Правобережної частини України зазнавало утисків і переслідувань зі сторони польської шляхти. Польща вже довший час вела виснажливі війни із своїми сусідами за збереження земель цієї частини України за собою, тож вони повністю спустошили казну Польщі. І щоб поповнити її запаси уряд Польщі був змушений збільшувати податки, які знімались з місцевих селян. А якщо до цього добавити ще й немалі апетити самої польської шляхти та утиски на місцеве населення з боку єврейських землевласників, то й не дивно, що серед селянства назрівало невдоволення тодішньою владою... Водночас Хмельницький продав усі свої права на збір податків євреям для отримання від них солідної одноразової виплати. Але публічно, Хмельницький та його поплічники сказали українцям, що поляки продали їх усіх у рабство „клятим євреям". Така брехня Хмельницького та його прибічників, а також незавидний стан місцевого населення і породила в селянських масах ненависть до поляків та євреїв. Чим дуже вміло і навіть підступно скористався Хмельницький, і що привело до надзвичайно трагічних подій в Польщі трохи пізніше.

        Другою причиною Шведського потопу, як вважала Людвіга Ґонзаґа було те, що Б. Хмельницький, зрозумівши що його власних сил в веденні такої війни йому буде явно замало, заручився протекцією Кримського ханства, в яких за плечима завжди була могутня Туреччина, а з січня 1654-го року і підтримкою Московії. І для цього Богдан Хмельницький та Старшини Запорізьких Козаків підписали військовий договір з Царем Московії Алексієм і з Кримським Ханом Гіреєм. Умови договору були такі:

‒  Уся Польська та Єврейська власність буде конфіскована й передана Хмельницькому й Старшинам Запорізьких козаків;

‒  Цар Московії Алексій отримує свою частку здобичі й конфісковані  землі  стануть під протекцію Московії;

‒ Кримський Хан Гірей забере у ясир (до неволі у Туреччину) тисячі місцевих чоловіків, жінок й дітей.

          І такі їх дії становили величезну небезпеку для Речі Посполитої  при умові єдності інтересів двох вище названих  сторін і їх спільних дій.

      Третя причина полягала в тому, що скориставшись слабкістю Речі Посполитої із за багаторічних попередніх війн з Турецькою Османією, Кримським ханством і ось тепер з військами Хмельницького і російськими військами війну їй оголосив Карл X Густав - представник шведської гілки династії Вазів.
        В результаті цього буквально за кілька місяців шведи зайняли більшість польських земель. Шляхта і магнати масово відказувались від влади короля Яна II-го Казимира і добровільно давали присягу Карлу X-му Густаву. Занепав духом і король Ян II-й Казимир, він планував покинути Польщу і переїхати в Сілезію. Подумував і про добровільну здачу свого титулу. Враховуючи все це в голові Людвіги Ґонзаґи визрів план - вибрати намісника престолу короля ще при житті і управлінні державою його попередника. І для цього в ролі такого намісника вона бачила майбутнього чоловіка своєї племінниці Анни Андрієти Джулі  - принца Анрі Жюльєна, тим більше, що принц  - син бувшого любовника Людвіги Ґонзаґи принца Людовіка Конде, і крім того, він - родич представників правлячої династії Бурбонів. Для здійснення цього плану потрібно було мати вагомих союзників як всередині Польщі так і за її межами. І якщо з зовнішніми союзниками Людвізі Ґонзазі було все ясно, то в ролі внутрішніх союзників королева вирішила вибрати... українське козацтво. Це був її геніальний план. У відповідності з ним Річ Посполита мала б перетворитись з двоєдиної держави в триєдину державу, до складу якої крім Королівська Польського та Великого Князівства Литовського мало б входити Руське Князівство. Основним принципом існування такої держави мав стати так званий принцип „Vivente rege”, що означало - правило життя. Цей принцип передбачав рівність всіх членів новоутвореної федерації в вирішенні всіх питань, що стосуються її функціонування та існування. Якби план Людвіги Ґонзаґи вдалось реалізувати, то на території Європейського континенту виникла б держава, аналогів якої світ ще не бачив. Річ Посполита разом з Україною та їх козаками представляла б надто грізну силу для будь кого. Звичайно, щоб ці плани здійснились, Польському та Литовському королівствам прийшлось би піти на великі уступки українському козацтву, втративши при цьому частину прав, привілеїв і навіть майна…
        А Марисенька тим часом перебувала у Франції. Там вона в рідному Невері протягом чотирьох років навчалася в так званій класторній школі. Опікою Марисеньки в цей час займалась одна з молодших сестер Людвіги Ґонзаґи , яка добродушно забула ті образи, які нанесла їй та іншим сестрам їх старша сестра в їх дитячі роки, віддавши їх на виховання в один з монастирів. Саме тоді Марисенька і зустрілась з майбутнім королем Франції, 15-ти річним Людовіком XІV-м. На цей час Марисенька перетворилась в справжню красуню. Її краса розцвіла, мов весняні рози - з прекрасною квіткою на колючому стеблі. Юний Людовік побачивши її, закохався в неї. Почався складний період залицянь і вимагань… Проте прекрасна роза показала свої аж надто гострі колючки - Марисенька відказала майбутньому королю в усьому. Й це злопам'ятний Людовік  не забував їй протягом всього свого життя.
        Через деякий час після того, як Людвіга Ґонзаґа вдруге стала королевою, Марисенька повертається в Польщу. Це вже була майже доросла панянка - середнього зросту, прекрасної будови тіла. Струнка та гнучка, вона зразу ж впадала кожному в око, хто проходив повз неї. Молоді чоловіки, жонаті тай ще не жонаті, а навіть і чоловіки в літах побачивши її, вражено зупинялись. І не було жодного випадку, щоб ця закономірність порушувалась. А вона тільки мовчки відповідала їм своїм чаруючим поглядом і з легенькою посмішкою проходила дальше. Скільки чуйності, доброти, радості, гордості і ще багатьох інших незрозумілих почуттів передавала ця її усмішка перехожим, що ті ще довго стояли і ламали собі голову над нею, шукаюче в цій, ледь помітній  посмішці щось таке, що відносилось тільки особисто до них... Та й не тільки зовнішність Марисеньки чарувала всіх, хто її бачив. Кожен, з ким Марисенька перекинулась хоч кількома фразами, зразу ж бачили красу її душі, її юну та чисту невинність, світлий розум та високу довершеність. Одного разу Марисенька танцювала в королівському балеті в вбранні жниварки. Очевидець цієї події, улюблений придворний поет Людвіги Ґонзаґи  Анджей Мартшин так описав це дійство: „До купи зійшлись в цьому ангельському тілі дотепність і розум, напевно, не менш святії... бо всі Боги тримали в ній свій скарб”.

        По поверненню з Франції Марисенька завжди одягалась тільки по французьких тогочасних стилях, намагалась вживати тільки французьку їжу. Марисенька повсякчасно гордилась своїм французьким походженням і зажди демонструвала це. Поступово вона ставала справжньою жінкою - вільною, розкутою, гордою. Цим самим вона докорінно відрізнялась від закомплексованих місцевих шляхтянок. Під поглядом Марисеньки не зміг би встояти жоден чоловік. А той світ, який вони бачили в очах Марисеньки не зміг би описати жоден художник. І кожен чоловік, побачивши Марисеньку, вважав за велику честь побути біля неї і поговорити з нею. Ось як говорив польський письменник Ю. Крашевський про Марисеньку в своїй книзі „Нотатки Адама Поляновського, придворного йогомості короля Яна ІІІ-го” словами одного з своїх героїв, що побачив її з подружкою при виході з одного з костелів: „Як би то описати ті враження, які вчинило на мене оте створіння, що заледве вийшло з дитинства? Зізнаюсь - я був осліплений. Такі красоти, такі делікатності, ніби з повітря та сонячних променів зліплені - я не міг повірити, що таке в нашому світі є можливим. Я бачив багато прекрасних дівчат та жінок, але когось подібного, з ким її можна було б порівняти, я не бачив. Я вклонився їм і знімаючи капелюха довго стояв засліплений, не в змозі прийти до пам'яті... Очі чорні, біла, як молоко, білосніжна, як букет троянд шкіра, середнього росту, жвава, як сарна, з кокетливим та веселим виглядом на обличчі - здавалась мені ангелом, що спустився з небес. Єдине, що мені залишалось - впасти перед нею на коліна і молитись до неї. Все моє єство оніміло і змінилось в одну мить від вигляду цього прекрасного дівчатка...”.

 

 

Такою була Марисенька.


        Марисенька багато в чому копіювала свою хресну маму - Людвігу Ґонзаґу, про яку говорили, що вона: „водить Яна II-го Казимира, як малий ефіоп слона...”. Проте не тільки взаємовідносини Людвіги Ґонзаґи з чоловіками були взірцем для Марисеньки. Вона поступово готувала себе до життя в вищих кругах тодішнього суспільства, яке бачила перед собою, перебуваючи поруч з своєю хресною мамою.
        Ще в березні 1655-го року королева Людвіга Ґонзаґа організовує в Варшаві великий бал, приурочений черговому сейму. Серед інших послів, які прибули на сейм, був і тодішній представник руського воєводства Ян Собеський. В цей період він командував полком і дуже добре зарекомендував себе в цілому ряді битв як проти козаків, так і проти турецько – татарських військ. На цьому балу серед усієї польської знаті була і юна 14-ти річна похресниця Людвіги Ґонзаґи - Марисенька. Протягом всього балу кругом неї крутилось багато молодих шляхтичів та паничів. І серед них особливо виділявся один юний шляхтич - Іван Мазепа, який в цей час був студентом Варшавського єзуїтського колегіуму. Юний красень - поляк, що досконало володів польською, французькою і ще цілим рядом мов не зводив погляду з Марисеньки… Але Марисенька вперше в своєму житті побачила перед собою 25 річного Яна Собеського. І досить було їм один раз подивитись одне одному в очі, як Марисенька, так і Ян Собеський одразу зрозуміли, що доля звела їх тут, в Варшаві, не просто так. Ця невелика іскра любові, яка розгорілась між ними в хвилину їх першої зустрічі з часом розпалила величезне багаття кохання, яке не згасало до самої їх смерті. Деякі історики стверджують, що при їх першій зустрічі між ними відбулось не тільки знайомство, а й фізичний контакт. Здавалось, ніхто нічого не побачив…, але від очей досвідченої Людвіги Ґонзаґи не заховались та дивна зміна поведінки її похресниці і її надто часті погляди в сторону Яна Собеського. А що стосується Івана Мазепи, то як стверджують деякі історики, він протягом всього свого життя не забував про Марисеньку. І навіть його остання любов - Мотря Кочубеївна в багато чому  була подібна до Марисеньки...
        А на сеймі політики так і ні до чого не договорились. Не було прийнято жодного вагомого рішення, яке б було направлене на покращення становища Речі Посполитої. Тож „Потоп” розростався. Людвіга Ґонзаґа потрохи почала схиляти короля до підтримки свого плану. Відчуваючи гостру потребу в підтримці української сторони король, хоч і без великого ентузіазму, та все ж підтримував Людвігу Ґонзаґу в її починаннях. Двір щедро роздавав землі в Україні та Білорусі козацьким лідерам – Іванові Виговському, Павлові Тетері, Іванові Нечаю, Іванові Груші, Григорію Гуляницькому, Данилові Виговському, Григорію Лісницькому і іншим впливовим козакам. При цьому авторитет Людвіги Ґонзаґи в козацьких колах невпинно зростає. Про це свідчить те, що як і Іван Виговський, так і Юрій Немирич та інші козацькі старшини пишучи свої листи королю Польщі одночасно адресували їх і королеві. Фактично саме королева добилась згоди керівництва Війська Запорізького перейти під командування польської корони і почати війну з Москвою. А Іван Нечай в грудні 1658-го року пообіцяв королеві надати війську польському в будь який час 20 тисяч своїх воїнів. Свої відносини з козацькою старшиною королева Людвіга Ґонзаґа та й сам король хотіли закріпити в Гадяцькій угоді, ратифікація якої мала відбутись на вальному сеймі в Варшаві весною 1659-го року. Проте опозиція королю, повністю зрозумівши плани двору, настояли на ревізії цілого ряду пунктів цієї угоди в користь шляхетської частини польського суспільства. Звичайно, що при цьому були значно урізані права козацької старшини. І саме тому нова федерація центрально - східних країн не відбулась…
        Дивлячись на розквітаючу красу Марисеньки Людвіга Ґонзаґа почала задумуватись про те, яку роль відвести своїй похресниці в її великих планах. Політична ситуація в Речі Посполитій не покращувалась. Навпаки, ситуація настільки ускладнилась, що навіть існування не тільки Речі Посполитої, а й самого Королівства Польського, як і Великого Князівства Литовського опинилось під загрозою. Думаючи про своє майбутнє королева почала підшукувати для Марисеньки підходящого чоловіка. При цьому це повинна була бути людина з вищих кругів, багата і така, яка б в майбутньому могла стати чи не найпершою людиною в Королівстві Польському. Знаючи про почуття Марисеньки до Яна Собеського вона його, як кандидата в її чоловіка відкинула зразу. Собеський, хоч і в багато чому показав себе з найкращої сторони, не входив до вищих прошарків польського суспільства. Крім того в один час він підвів короля Яна ІI-го Казимира і прийняв присягу шведському королю. Що розцінювалось, як зрада. І хоча через кілька місяців він зрозумів свою помилку, та пляма залишилась і це могло суттєво вплинути на подальшу кар’єру Собеського. Були і ще кандидатури, та Людвіга Ґонзаґа з усіх претендентів вибрала київського воєводу Яна Замойського і дуже швидко Марисенька була віддана заміж саме за нього. А причиною такого поспішного рішення Людвіги Ґонзаґи було те, що у той час король Ян Казимир завів інтрижку з фрейліною Шонфельд, яку королева привезла з собою з Франції. Королева певний час дивилася на зраду чоловіка крізь пальці, але пізніше ультимативно пригрозила, що відправить фрейліну геть. Король вирішив свою коханку видати заміж за князя Замойського, але Марія Людовика випередила його і запропонувала в дружини князю іншу кандидатуру - свою Марисеньку...

        Марисенька та Ян Замойський одружилися 6-го березня 1658-го року у Варшаві. Нареченій тоді було неповних сімнадцять років, жених був на п'ятнадцять років старшим від неї  і явно не відзначався красотою. Один з польських шляхтичів, поет, урядник Королівства Польського - Кшиштоф Опалінський назвав Замойського карликом. Проте всі такі недоліки Замойського більше ніж компенсувалися його маєтками. На цей час Ян Замойський був одним з найбагатших шляхтичів Польщі, людиною першої величини, якого в народі через його непокірність іншим і впертий характер назвали як пан Собіпан… Весілля було розкішним – тільки токайського вина було випито 300 бочок. Зачарований 17- річною красунею, Замойський запропонував Марисеньці не тільки руку і серце, але й спадщину в 1 мільйон талерів і в придаток до цього ще й  12 тисяч талерів щорічно на дрібні витрати та й ще 4 тисячі талярів на рік, отриманих від доходів старійшин. Крім того Замойський ще й обіцяв Марисеньці багато інших переваг при умові, що вона добросовісно виконуватиме обов'язки його дружини...

        Замойський був двоякою особистістю. З однієї сторони він був сміливим воїном, брав участь в багатьох битвах - в тому числі і в битві під Берестечком, в якій був тяжко поранений Ян Собеський. Замойський був відданий королю Яну IІ Казимиру і не відкрив двері свого замку в Замості перед військом шведського короля Карла X Ґустава. В своїй відданості Королівству Польському він не мислив свого життя поза ним. Ян Замойський був освіченою людиною. Він закінчив Падаунський університет, займався меценатською діяльністю. З його ініціативи в 1593-му році в Замості була заснована Академія, в якій готували лікарів. Проте з іншої сторони він був грубіяном, закоренілим пияком, вів розгульницький спосіб життя. Свої казкові багатства він щедро розтрачував на численні забави з своїми друзями та любасками, яких він знаходив завжди і всюди. У Замості при своєму дворі він фактично створив гарем із своїх підданих, служанок, простих селянських дівчат та й професійних вертихвісток. Правда, коли Марисенька дізналась про це, то по її вимозі він розпустив цю забавну компанію, проте продовжував гуляти вже десь інде.... Якби Людвіга Ґонзаґа більш детально знала оцю другу сторону життя Яна Замойського, то вона б добре подумала чи віддавати Марисеньку за нього заміж.

        Марисенька в цій ситуації вибору не мала. Вона з честю сприйняла той виклик долі, який вона їй піднесла. Тут вона повністю повторила долю своєї покровительки Людвіги Ґонзаґи. Десь там, глибоко в своїй підсвідомості вона передбачала такий хід подій можливим  і не чинила опору. Як і Людвіга Ґонзаґа, вони обидві стали знаряддям в руках політиків для реалізації їх політичних цілей. Єдине, про що жаліла Марисенька, так це про те, що руками, які тримали оте знаряддя, були руки її любимої жінки, її хресної мами Людвіги Ґонзаґи. І ще - коли вона вперше почула про таке рішення королеви, то вона чомусь згадала Яна Собеського…

 

 

Ян Замойський (Собіпан).

 

        Життя між Замойським і Марисенькою з самого початку не складалось. Витончений розум Марисеньки та її світське виховання не сприймали ні грубіяна Замойського, ні його способу життя. Замойський же, відчувши і духовну і фізичну вищість своєї дружини і зрозумівши, що ці висоти йому недосяжні, вирішив віддалитись від неї. Адже його присутність біля неї вимагала від нього постійного напруження його духовних та моральних сил, що йому було аж надто не до вподоби. Він занурився в добре відомий йому світ гулянь, нескінчених забав і полюбовниць. А Марисеньку тримав при собі тільки для того, щоб вийти з нею на люди при великій потребі на то. Правда, ці великі потреби з часом ставали все рідшими і рідшими. Крім того в результаті численних гулянь Замойський набув собі так звану французьку хворобу - сифіліс, від якої страждав вже не перший рік і якою з часом нагородив і Марисеньку. Після першої шлюбної  ночі Замойський, зрозумівши з ким має справу, розлючено запитав Марисеньку: „Хто!?”. Марисенька, без тіні сумніву відповіла: „Король Франції Людовік XIV-й”. Більше Замойський ніколи не повертався до цієї теми. Але в перший час після аж надто пишного їх з Марисенькою весілля Замойський довго уникав спільного ложе з Марисенькою. Проте час і частий хмільний стан Замойського зробили свою справу… Від Замойського в Марисеньки було четверо дітей, які всі померли в дуже ранньому віці - давалась взнаки хвороба самого Замойського. Марисенька дуже важко переносила кожну таку свою втрату. Тим більше, що Замойському було байдуже до таких важких переживань його дружини... Він просто ігнорував Марисеньку і місяцями не підходив до неї. Не зумівши реалізувати своє материнство, Марисенька все ж намагалась зберегти шлюб, але Замойський став некерованим... Він почав випивати все частіше. Після таких випивок на нього почали находити приступи п'яної ярості і Марисенька в такі хвилини мусіла ховатись від нього в тільки їй відомих місцях. В результаті такої своєї діяльності Замойський дуже скоро розтратив свої гроші, він впав в борги. В один час Марисеньці, яка вирішила купити собі шубу, прийшлось запозичати в інших гроші на цю послугу... 

        А тим часом Ян Собеський вперто шукав зустрічі з Марисенькою. І, благо, сам Бог надав їм таку можливість. Так вийшло, що мати Яна Собеського Софія – Теофілія на деякий час переїхала жити в село Піляшківці, яке знаходилось в безпосередній близькості до Замостя - села, в якому був маєток Яна Замойського та його дружини. І сюди, ніби то випадково, дуже часто почав навідуватись син їхньої сусідки - Ян Собеський. Так як Замойський не цікавився своєю дружиною, дуже часто бував відсутнім, то гарненький і ставний сусід Собеський аж надто часто прикрашав самотність Марисеньки своєю присутністю. А в часи його відсутності Ян з Марисенькою вели переписку. Спочатку це були майже звичайні листи, та поступово вони ставали все більше і більше інтимнішими. Якось Марисенька при черговому відвідування Собеським їх обійстя запропонувала йому прочитати пастирський роман Оноре д’Упфе - „Астре”, що оповідав про чисту і нещасну любов пастиря Селадона до гарної Астраї. Ян дуже захопився цим романом і з тих пір при листуванні вони дуже часто називали одне одного як Селадон та Астрая. Це було своєрідним шифруванням листів про всяк випадок. Пізніше вони придумали багато інших методів шифрування своїх листів, що дозволяло їм залишатись невпізнаними на випадок, якщо листи попадуть в чужі руки. А писали вони один до одного аж надто часто. Благо, недостатків в причинах листування зовсім не було - то треба було передати якусь новину про Францію, то позичити якусь книгу, то розказати нові плітки із Варшави... Через якихось два роки таких відносин Собеський вже був в надзвичайно близьких відносинах з дружиною воєводи Замойського. Дійшло до того, що він вибирав їй матерію для одягу, віддавав за неї оправляти дорогоцінні камені і навіть вмішувався в фінансові справи Марисеньки...

        З часом за інтимністю по листах між ними відбулась і фізична інтимність. Більше того, в 1661-му році в Варшавському костелі кармелітів вони поклялись одне одному в вірності, Собеський подарував Марисеньці золотий перстень, привезений ним з Туреччини з прекрасним каменем в ньому. Це були свого роду заручини між ними… Собеський та Марисенька грішили… Їх поступок не відповідав ні законам людської моралі, ні церковним законам. Тож факт цих заручин тримався ними в цілковитому секреті. Проте і не все було так гладко в відносинах між ними. Собеський ревнував Марисеньку до Замойського, вимагав в неї негайного розлучення з ним. Марисенька не могла відважитись, тож тягнула з цим. Крім того на даний момент часу вона не могла проігнорувати матеріальною стороною їх шлюбу з Замойським. В свою чергу Марисенька часто докоряла Собеському в тому, що він розважається без неї. В одному з листів до Яна Собеського Марисенька пише: „Милостивий вельможе, ви мені здаєтесь смішним, уявляючи, що вам зобов’язані писати в той час, коли ви розважаєтесь. Ви дуже помиляєтесь, думаючи, що вам зобов’язані писати новини. Мені надоїло вам писати і де б я не знаходилась, я вас попереджаю, що відповідати не буду. Мій будинок - не корчма, щоб появлятись там на годину”.

        Про стосунки свого сина з чужоземною панянкою дізналась мати Собеського Софія - Теофілія. Вона вважала її вертихвісткою і модницею. Саме Марисенька ввела в Варшаві моду на глибоке декольте і незважаючи на погоду, завжди використовувала сукні та плаття саме з ним. Тож Софія - Теофілія була категорично проти будь яких відносин Собеського з чужоземкою, та ще й заміжньою. Русинська магнатка по походженню, вона з великою недовірою ставилась до всього іноземного. Одного разу, коли Собеський повернувся додому після чергових відвідин маєтку Замойських Софія - Теофіла спитала в нього: „Івасю, як там наші сусіди поживають, що в них нового, як їх здоров’я?”.  „В них все по старому. А ви їх найближчий сусід, то і ви могли б хоч раз навідатись до них”, - відповів Собеський. „Та куди мені до них…В Замойського завжди якісь гості, або він в гостях, а з панночкою нам нема про що говорити. Вона інших, ніж ми з тобою кровей, та й не розуміємось ми з нею”, - відповіла Софія - Теофіла і на мить про щось задумалась. „Івасю, а чи це правда, що ти ходиш не до Замойських, а тільки до Марисеньки? До мене дійшли слухи, що в відносинах з нею ви вже зайшли дуже далеко… Навіщо вона тобі? Чужоземка, іншої віри, вертихвістка… Ти подивись, як вона одягається, а це декольте…стид і сором. Не пара вона тобі. Тай як я з нею буду ладити? А що буде, коли дізнається Замойський? Він битись вміє. Чи тобі мало було Паца? Он ще дотепер рубців видно”.  Собеський чекав на цю розмову, готувався до неї. А тут стояв розгубленим і не знав що й сказати… Мати підійшла до нього і як в дитинстві, погладивши його по голові, промовила при цьому: „Ой, сину, сину”… Так вийшло, що мати Собеського вже не дізналась, чи син послухав її, чи ні. В листопаді 1661-го року вона померла в Жовкві. А Ян Собеський разом з своїми молодшими сестрами Катажиною та Анною - Розалією залишились сиротами...
        Змучившись від життя з ненависним чоловіком і завислими відносинами з Собеським Марисенька знову повертається в Париж, надіючись, що Собеський нарешті визначиться і поїде за нею. Але той і не думав про подібний крок. Він готувався супроводжувати короля Яна II Казимира в його поході на Московію. Для нього обов’язок і честь були вищими від особистих інтересів. А тут ще Замойський, якому надоїло чекати вдома на свою законну жінку, позбавив її всіх засобів для існування. Розчарована в усьому, фізично виснажена вона була змушена повернутись до нього.
        А тим часом здоров’я Замойського різко погіршилось. Замучений королівською хворобою, подагрою і вбивчим способом свого життя він в квітні 1665-го року помирає. У відповідності з завітом Яна Замойського до Марисеньки мав перейти величезний спадок. Вона знала про це і, можливо, саме тому так довго терпіла його. Проте Собеський та Марисенька не чекали аж занадто довго, уклали шлюб в часі тривання трауру, що стало голосним та широко коментованим світським скандалом. Ініціатором укладання цього шлюбу була Людвіга Ґонзаґа. Роман популярного серед шляхти Собеського зі своєю протеже був на руку Людвізі Ґонзазі. Ніби то випадково піймавши закоханих на гарячому в королівському палаці, коли молода пара займалася любовними утіхами, королева без їх дозволу зайшла в спальню і твердим голосом сказала: „Хочу нагадати вам що у відповідності з релігійними канонами і шляхетськими правилами кожна Богопослушна жінка, яка щойно стала вдовою, перш ніж лягти в ліжко з іншим чоловіком, повинна витримати певний час, перед тим, ніж зробити це. А тут ще не пройшло і кількох днів, як ви цю норму порушили. Чи ви усвідомлюєте собі який скандал підніметься не тільки серед родичів покійного пана Замойського, а й в усьому Королівству Польському. Ви, пане Собеський, вже не раз були піймані в подібних вчинках. І якщо церква дізнається про ваші діяння, і якщо вам ще згадають недавню зраду Королівству Польському, то ви, нестримний кавалере, можете позбутись і голови…здається мені, що в вас вибір дуже невеликий”. І королева тут же зажадала від Яна Собеського або одружитися на Марисеньці, або добровільно накласти на себе руки. Він відразу, не роздумуючи вибрав перший варіант… За дверима спальні вже чекав ще напівсонний священик, якого хтось із слуг по вказівці королеви завчасно привів в королівський палац і який тут же, в присутності королеви таємно повінчав молоду пару. Це було вже їх другим вінчанням. А священиком, який повінчав їх був нунцій Антоніо Пігнателлі - майбутній Папа Інокентій XII-й.  

        Проте таємницю не вдалось втримати і дуже скоро таємне стало явним. Навіть добрий знайомий Собеського - Богуслав Радзивіл осудив такі дії дії Собеського та Марисеньки. Проте Собеський не дуже то й переймався громадськими думками про своє особисте життя. Він, нарешті, дочекався бажаного і вже ніщо не могло зашкодити йому. Не маючи можливості увесь час перебувати біля Марисеньки, він писав їй в цей час з недалеких Піляшківців: „Так мені твоя краса, моя злото пані, вбилася в голову, що очей не міг я зімкнути цілу ніч. Господь Бог бачить, що я сам не знав, як цю розлуку перенести; бо навіть впросив М. Конецпольського, щоб зі мною пробалакав всю ніч. Сьогодні ані про їжу, ані про сон навіть подумати не можу. Одне бачу, що твої прегарні очі мене зачарували так, що без них і хвилини не можу витримати. І так тужу, що notre amour ne changera jamais en amitie, ni en la plus tendre qut fut jamais (наша любов ніколи не зміниться на дружбу, щоб не сталося). Це правда, що з давніх часів мені здавалося, що ще більше кохати тебе - це неможливо, але тепер признаю, що хоча не більше, бо вже не можна кохати сильніше і більше, але je vous admire (я захоплююсь тобою) все більше, бо бачу таку велику досконалість душі твоєї в такому гарному тілі. Одного зовсім, о серця мого королівно, можеш бути певна, що швидше за все світ земний повернеться назад, ніж я зраджу тобі, моя прегарна”... Про церемонію вінчання почули в Замості, і коли свіжоспечена вдова через кілька днів приїхала в свій маєток, щоб розпорядитись відносно заповіту чоловіка, то її зустріли замкнені ворота. Обурена, вона запитала охоронця, чи він усвідомлює з ким має справу. Той відповів: „Так, знаю, з пані Собеською”.
        Скандалом, що розгорівся навколо цієї події уміло скористалась рідня покійного. Марія Казимира отримала не всі обіцяні чоловіком 800 тисяч злотих спадщини, а лише 450 тисяч - теж немалих, як на той час грошей.
        Собеський, здавалося, не звертав уваги на подібні скандали. Адже надто довго чекав він на свою Марисеньку, щоб такі дрібні події зуміли чимось зашкодити його щастю.  Він постійно бував в роз'їздах. Увесь його час займали військові приготування. Ставши коронним гетьманом він брав участь в боротьбі проти Любомирського, а також в походах на Україну. Додому приїжджав на короткий час і дуже скоро знову їхав. В один з таких приїздів - 5 липня 1665 року Собеський та Марисенька  обвінчались офіційно. Це вже було їх третє вінчання. Історія майже не знає подібних випадків, щоб вихідці з вищих прошарків суспільства вінчались тричі і тим більше офіційно… Церемонію вінчання проводив той же Антоніо Пігнателлі. Тодішня найбільша європейська  газета „Gazetta de France” на кількох шпальтах своєї основної сторінки пишно описала цю подію...

        Проте в ці часи Собеський і Марисенька бачились надзвичайно рідко. Собеський постійно перебував в військових походах і тільки листи єднали їх в цей час, які Собеський писав найчастіше в польових умовах. Ось що писав Ян Собеський своїй Марисеньці в листі від 10-го грудня 1665-го року:

         „Єдина душі і серця мого любове, моя єдина на світі відрадо, найпрекрасніша і наймиліша Марисенько, моя повелительнице, моя благодійносте! Живучи найбільш нещасливим на світі життям, я від горя вже заледве й писати можу - адже яке ще більше нещастя могло б прийти мені, ніж дочекавшись зверх всяких надій того єдиного щастя, якого я бажав для себе, лишитися його в один кліп  ока? Хто б міг уявити собі, що побачивши в один прекрасний день свою найпрекраснішу Зіроньку, я не бачитиму її не день, не тиждень, не місяць, а вже більше, ніж пів року...”

        І такі довгі розлуки між ними в цей час стали нормою для них. Собеський зрідка появлявся вдома, перебував там день - два і знову надовго пропадав. Ці розлуки особливо важко переносила Марисенька. Адже вона, залишаючись сам на сам з королівською свитою, почувалася дуже некомфортно. Крім того на цій основі в неї почала зріти недовіра до Собеського, як до свого чоловіка. І навіть вже його листи не заспокоювали її. Собеський же, перебуваючи увесь час в вирі якихось військових подій, зносив такі тривалі розлуки значно легше...
        В липні 1667-го року Марисенька вже готувалась стати матір’ю. Зневірившись в своїх нескінченних очікуваннях, а заодно і в міцності своїх відносин з Собеським вона приймає рішення повернутись у Францію і більше ніколи не повертатись у Польщу. Вона ще плекала надію, що її чоловік переїде жити в Францію і навіть добивалась там перед королем Франції маршальського звання для Собеського. В цей час вони практично перестали листуватись. На листи Собеського Марисенька не відповідала, що його дуже сильно турбувало. Він просив своїх знайомих відвідати Марисеньку в Франції, та вона відказала їм в прийомі. Доведений до відчаю, Собеський відсилає Марисеньці чергового листа, в якому в ультимативній формі писав: „Якщо я ще достойний вашої любові, то саме тепер пора доказати це; якщо мене знову чекатиме розчарування, то воно буде останнім. Тоді всі мої думки, вся моя любов і всі мої сили я віддам іншій. Не живій істоті, зрозуміло: такої я ніде не знайду, але володарці, яка завжди віддячувала моїм намаганням. Її ім’я - Слава. Вибір за вами, милостива вельможа, вирішуйте самі чи ви бажаєте зберегти свого Селадона. Відповідаючи на його очікування, упереджуючи його бажання, ні в чому йому не відказуючи, ви ще можете надіятись на його сумирність вашій власті і вашій волі”.
        Тим часом політичне життя в Польщі вирувало. Розділившись на прихильників та противників королівських реформ, в Польщі продовжувалась громадянська війна, що породжувала численні жертви з обох сторін. І тільки після кровопролитної війни обох сторін біля села Монтви сторони згодились піти на компроміс. Він передбачав відказ короля Яна II Казимира від впровадження закону „Vivente rege”, проголошення королем амністії всім учасникам анти королівського бунту і виплату коронним і литовським воїнам заборгованості. В свою чергу очільник опозиції Е. Любомирський попросив прощення в короля, приніс йому присягу на вірність, за що отримав прощення всіх провин та гарантію повернення його честі і маєтків. Після підписання компромісної угоди Любомирський виїхав на проживання за межі Польщі - в Сілезію, де і в 1667-му році помер, чому дуже зрадів король Ян ІІ-й Казимир. А для Людвіги Ґонзаґи настали надзвичайно важкі часи. ЇЇ політичні плани по створенню триєдиної держави, що вже так чітко були окреслені в її свідомості, не збулися. Не вдалося їй і просунути в претенденти на польську корону профранцузького кандидата. Враховуючи те, що перед цим вона втратила двох своїх малолітніх дітей - Марію-Анну-Терезу та Яна Сігізмунда і те, що вони з чоловіком були фактично чужими між собою людьми і більше того, її чоловік ставився до неї аж надто зневажливо... Людвіга  Ґонзаґа позбулася основних стимулів в своєму житті і воно для неї почало втрачати всякий зміст. В неї почались великі проблеми із здоров’ям – задуха мучила її все частіше і частіше. Вона ще намагалась приймати якусь участь в політичному житті, ще надіялась здійснити задумані реформи, та доля вже не відвела їй часу на це. В останні години свого життя вона ще мала розмову з канцлером великим литовським Кшиштофом Пацом, надіючись хоч на якусь підтримку її планів. Проте Пац в цей час був жорстким, як ніколи... Ця розмова і привела до сердечного приступу в Людвіги Ґонзаґи. Коли королю сказали, що його дружина важко хвора і перебуває в критичному стані, то він відповів постільному королеви: „Не говоріть мені дурниць, коли я веселюсь”. І десятого травня 1667-го року Королева Польщі Людвіга Ґонзаґа - жінка, яка своїм розумом випередила час, в якому жила, жінка, історична роль якої в державному житті польсько - литовської республіки стане очевидною дещо пізніше, померла.
        А вже менше ніж через рік король Польщі Ян ІІ-й Казимир підписав акт про добровільну здачу своїх королівських повноважень на користь можливої французької кандидатури, тобто план Людвіги Ґонзаґи був вже й не таким аж нереальним. Та в міру надмірної амбіційності, завищеного почуття безпідставного ґонору частини польської та литовської шляхти, нерішучості короля і бездіяльності сейму цьому плану не судилось збутись. Польща опинилась на порозі чергового елекційного сейму, на якому потрібно було обирати нового короля...
        Останній лист від Собеського заставив Марисеньку задуматись і вона все ж таки приймає рішення знову повернутись до Варшави, що вона і зробила в 1668-му році . Після того, як король Польщі відказався від своєї корони, одним з основних претендентів на цю посаду став Ян Собеський. Марисенька, відчувши момент, почала активно допомагати йому в цьому. Вона пустила в хід всі свої знайомства, увесь свій вплив, який вона мала при дворі ще за життя Людвіги Ґонзаґи. Проте елекційний сейм закінчився несподівано - на королівський трон зійшов син відомого в Україні Яреми Вишневецького - Михайло Вишневецький. Це було несподіванкою не тільки в політичних кругах, але й для самого новообраного короля. Раніше він ніколи не думав про такий перебіг подій, тож явно не був готовий до місця на королівському троні. Його кандидатуру підтримали закляті вороги французьких Бурбонів, прихильники австрійських Габсбургів і деякі інші посланці сеймів та представники шляхти.                                             

 


 

Розділ 3. На вершині

 

         В другій половині XVІІ-го століття Турецька імперія переживала один з найкращих періодів свого існування - період відродження. Разом з своїм вірним сателітом - Кримським ханством вона впевнено осіла майже в усьому акваторію Червоного, Чорного та Середземного морів. Опираючись на свої військові та економічні успіхи в середині XVІІ-го століття Османія хотіла розширити свої володіння не тільки в південній та центральній Європі, а й в східній Європі. Вона вже давно задивлялась на ту частину українських територій, яка в цей час знаходились під протекторатом Речі Посполитої. Проте протягом певного часу вона не могла приступити до виконання своїх планів, так як кримський хан Мехмед Гірей після Переяславської ради 1654-го року став союзником Речі Посполитої, всяко допомагаючи їй в війні проти Росії та її інших ворогів. Стамбул розумів, що без підтримки кримських татар Османії буде важко здійснити свої далекоглядні плани, тому не наважуючись до рішучих дій, він очікували свого часу. І цей час настав… В 1655-му році гетьманом правобережної України став Петро Дорошенко. Своєю основною задачею Дорошенко бачив в тому, щоб стати гетьманом всієї України - як правобережної, так і лівобережної. На лівобережну Україну в цей час претендувала Москва. Дорошенко розумів, що самостійно справитись йому з Річчю Посполитою та Московією не вдасться, тож він почав задумуватись про союзників. В свою чергу, татарська знать була незадоволена діями хана Мехмеда Гірея, так як походи татарських військ на терени України приносили їм багато здобичі та ясиру, що було одним з їх найбільшим джерелом для отримування засобів для власного існування так як кримська земля не дуже жалувала їх. Тож серед татарської знаті почався заколот, який щедро підтримав візир Османської імперії Ахмед Кепрюлю. І в березні 1666-го року Мехмед ІV-й Гірей був замінений ханом Адель Гераєм, який не відчував ніяких союзницьких обов’язків перед Річчю Посполитою.
        В це же час уряди Речі Посполитої та Московської держави вели між собою таємні переговори про мир. У відповідності з ними московський уряд повинен був зректися претензій на правобережну Україну і тим самим зміцнити позиції Речі Посполитої на цій території. А лівобережна Україна повинна б була відійти під сферу впливу Російської держави. Про таємні переговори в селі Андрусеві стало відомо Петрові Дорошенку. Розподіл України між Річчю Посполитою і Росією аж ніяк не вписувався в його плани. Тож заручившись підтримкою татарського хана Адель Герая він мав надію об’єднати правобережну та лівобережну Україну в одну державу під його гетьманством. Одночасно з цим Дорошенко почав вести переговори і з Портою, надіючись на її допомогу. Таким чином шлях Порти на північ був відкритий. ЇЇ не дуже хвилювало бажання Дорошенка об’єднати Україну в єдине ціле, так як вона хотіла дозволити йому зробити це тільки під турецьким покровительством. Досвід подібних прецедентів в Порти вже був. Ведучи свою гру і переслідуючи свої далекоглядні цілі Порта отримала шанс з допомогою України в особі гетьмана Петра Дорошенка та з допомогою кримського ханства в особі хана Аделя Гірея зіграти свою партію в цій грі…
        За три роки до цього Османська імперія успішно закінчила війну з Венецією, захопила Кріт. Враховуючи це, великий візир Ахмед Кепрюлю вирішив почати військові дії і проти ослабленої нескінченними війнами Речі Посполитої. Крім цього це ж саме вирішує і гетьман П. Дорошенко. В намаганні зберегти свою владу він при підтримці кримського ханства вирішує почати підготовку до походу проти Речі Посполитої.

        Перші загони татар під керівництвом Батирі - мурзи, які прийшли Дорошенкові на допомогу, разом з уманськими козаками полковника Григорія Білогруда були послані по здобич на захід України. Це було їм авансом за майбутню допомогу П. Дорошенку в війні проти Речі Посполитої. Вони нещадно пограбували Летичівський повіт Подільського воєводства і забрали величезний ясир. Дещо пізніше кількатисячний чамбул Елле - мурзи і козаки Гоголя пройшлися через Поділля до Тернополя з цією ж ціллю. Все це відбувалось при мовчазній згоді П. Дорошенка, який з ціллю досягнення своїх планів розплачувався майном і долями місцевого руського населення. Спустошливі рейди супутників Дорошенка викликали різкий спротив місцевого населення, яке почало просити захисту і допомоги в польських воєначальників. Цим дещо пізніше дуже вдало скористався Ян Собеський, який при формуванні свого війська, яке повинно було зупинити Дорошенка і його союзників, використав місцевих жителів.
        Дорошенко, тим часом, разом з своїми союзниками рухались в напрямі до Тернополя. Практично не зустрічаючи опору, вони продовжували грабувати місцеве населення. Річ Посполита, знекровлена як громадянською війною і так званим „Потопом” не була готова до військових дій а практично не займалась правосторонньою Україною. Вся відповідальність за неї була покладена на гетьмана коронного польного Яна Собеського. Проявивши величезні зусилля і винахідливість гетьман зумів зібрати військо чисельністю 15000 жовнірів і озброївши своїм коштом кілька тисяч місцевих селян вирішив зупинити Дорошенка. При цьому Собеський хотів скористатись досвідом ведення боїв з татарами вже покійного Стефана Чарнецького, під орудою якого Собеський деякий час перебував. З ціллю протидії татарським чамбулам Собеський розділив свою армію на п’ять з’єднань з кількістю жовнірів в кожній з яких від кількох сотень до кількох тисяч. Кожна з таких груп повинна б була захищати окремий район, чи важливий шлях, на яких могли б появитись татари. Ці групи повинні були діяти недалеко від місцевих фортець, яких на той час було досить багато в західному Поділлі, Волині та Галичині і в яких в любий час можна було надійно заховатись від противника. Там, де фортеці були відсутні планувалось використати добре укріплені табори. Кожна з таких груп повинна була б мати достатню кількість рухомих сил, які б могли успішно чинити опір татарським чамбулам. Поєднання наступальної сили польської кінноти з міццю фортець та укріплень повинно було б дати добрий результат. Із за недостатності сил Собеський хотів уникнути прямого протистояння з Дорошенком в великій битві, а нав’язати йому маневрову боротьбу чисельних військових з’єднань і цим самим завдати йому відчутного удару з ціллю перемогти його. З другою частиною своїх військ Собеський зупинився під Підгайцями – якраз на близькій відстані від шляху, по якому планували пройти війська Дорошенка, загрожуючи йому наступом на нього в любий час. Дорошенко, впевнений в своїй перевазі над противником, вирішив наступати на укріплення Собеського… Вже 4-го серпня 1667-го року почався перший сильний штурм. Але добра організація бою Собеським та уміле використання ним умов місцевості привела до значних втрат об’єднаних козацько - татарських військ і це змусило їх відказатись від прямого наступу та приступити до тривалої облоги фортеці, за мурами якої перебував Собеський з своїм військом. Вона тривала біля двох тижнів. Сили Собеського почали танути. І тут далися взнаки ті польські гарнізони, які були розсіяні в інших місцях поза Підгаєцькою фортецею. Вони перекрили лінії постачання військ Дорошенка, що поступово позбавляло його переваги перед Собеським.
        Використовуючи відсутність основних сил татарських військ в Криму запорізький кошовий отаман Іван Кириленко та харківський полковник Іван Сірко, які були союзниками Речі Посполитої разом із двома тисячами запорожців вдерлись до Криму через Перекоп і майже не зустрічаючи опору пограбували і розорили його північну частину, жорстоко познущались з місцевого населення. Методи пограбування місцевого населення в обох воюючих сторін були одними і тими ж. До татар, що воювали на стороні Дорошенка дійшли слухи, що після такого погрому в Криму залишились тільки пси та коти. Ця звістка дуже сильно схвилювала їх і вони масово почали відказуватись воювати на стороні Дорошенка, намагаючись втекти додому. Понад головами своїх союзників татарський хан Кирим Герай 16-го жовтня почав переговори з Собеським і протягом кількох годин вони підготували трактат про „Вічну приязнь і непорушний мир”. У відповідності з ним козаки, що воювали на стороні Дорошенка повинні були залишитися в підданстві Польщі на умовах, які планувалось розробити дещо пізніше. Татари першими запропонували союз з Польщею, направлений проти Росії. Вони зобов’язувались відказатись від набігів на землі Речі Посполитої і утримати від цього Буджацьку і Добрудзьку орди, які не визнавали зверхності кримського хана. Проте, не обійшлося і без ложки дьогтю: за ці уступки татарам були обіцяні немалі подарунки і, крім того окремим універсалом від 18-го жовтня татарам було дозволено повернутись в Крим разом з захопленим ясиром. А тому по дорозі назад тільки на одному Покутті татари спустошили 300 сіл і робили це протягом всього шляху аж до Криму. Як завжди, за помилки, невдачі чи прорахунки політиків постраждало місцеве населення. А татари в черговий раз доказали, що набіги на чужинські землі з ціллю їх пограбування і надалі залишається їх основним способом отримування засобів для існування...
        Дорошенко ж після відказу татар воювати з ним опинився в надзвичайно складній ситуації. Його далекоглядні мрії стати гетьманом і лівобережної і правобережної України терпіли крах. З димом полетіли його плани, які він ретельно готував протягом кількох останніх років. Він опинився в настільки небезпечній ситуації, що мусив наспіх копати окопи, щоб захистити свій табір вже від своїх „союзників”. Коли на третій день Кирим Ґерай запропонував йому своє посередництво в переговорах, то йому не залишалося нічого іншого, як приступити й собі до переговорів із Собеським.
        Через три дні після укладання Собеським союзу з татарами, а саме 19-го жовтня дійшло до угоди і з гетьманом Дорошенком, в якій записали, що Дорошенко і все Військо Запорозьке попадають в підданство Польському королю й відмовляються на майбутнє від усяких інших протекцій; дідичі могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; польська залога в Білій Церкві мала бути зменшена, остаточну полагоду відносин відклали до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємними присягами Дорошенка й Собеського, їх підписами та печатями.
        Такий хід подій був катастрофічним для П. Дорошенка і Собеський, закінчивши всі формальності щодо підписання договору з ним, подумав про себе:„ Ой, Петре, а могло б бути все інакше, якби ми з тобою договорились. Ще недавно щось подібне робив і Богдан Хмельницький, та був розчавлений між російським молотом та турецькою наковальнею. Де ж він тепер? Дивись, щоб і тебе така доля не спіткала…”. Так вийшло, що Собеський не помилився в своїх передчуттях, адже не можна було Дорошенкові досягти своїх амбіційних мрій шляхом розв'язання братовбивчої війни...  І тут же Ян Собеський згадав про плани Людвіги Ґонзаґи щодо створення триєдиної держави. Він прекрасно знав про мрії хресної мами його Марисеньки і, що гріха таїти, десь там глибоко в сховах своєї свідомості теж мав надії на його здійснення.
        І хоч перемога Собеського не дала аж надто великих преференсій Польщі, хоч вона і не усунула П. Дорошенка від подальшої його боротьби проти Речі Посполитої, та вона надала можливість ослабленій Польщі хоч трохи передихнути та зібратись силами.
        Зразу ж після виборів короля в червні 1669-го року Ян Собеський очолив опозицію щодо нього. Він не терпів Михайла Вишневецького і не дуже скривав цього. Гоноровий Собеський, який в цей час вже займав мав чин великого коронного гетьмана відверто ігнорував розпорядження короля і поза очі навіть називав монарха мавпою. Постійні походи з армією та політичне життя забирали увесь час Собеського. Він дуже рідко бував вдома, тож Марисенька знову дуже часто перебувала без нього. Одного разу Собеський порахував, що з моменту взяття шлюбу з Марисенькою і до 1671-го року вони були разом не більше кількох місяців. За відсутності Собеського Марисенька брала активну участь в „човниковій дипломатії” між Польщею та Францією. Саме тоді появився план виїзду Собеських до Франції. Його авторкою була Марисенька, яка надіялась використати своє особисте знайомство з королем Франції. Людовик XIV-й обіцяв Яну булаву маршала Франції, земельні маєтки, Орден святого Духа, звання князя і пера Франції. Проте цей виїзд не відбувся по вині самого Собеського.
        Новий король Польщі Михайло Вишневецький абсолютно не влаштовував короля Франції Людовіка XІV-го, так як Вишневецький був ставлеником тих сил в польському сеймі, які відверто підтримували ворогів Франції. Тож у Парижі готували заколот проти нового короля, в якому певна роль відводилась Марисеньці. Деякі з польських істориків прямо говорять, що Марисенька поступово стала французькою шпіонкою. Хоч як на мене, то її роль в якості французького агента була явно перебільшена. Можливо якийсь тиск на неї зі сторони французьких дипломатів і був, так як в Марисеньки було багато родичів в Парижі, і, можливо, Марисенька намагалась вплинути на Собеського, та цей вплив не мав аж надто вирішального значення в подальших його діях.

 

 

Ян Собеський.


        Допоки Собеський займався своїми державними справами в Польщі, Марисенька вирішила стати ковалем його долі. Вона врахувала причини поразки Собеського при виборах короля Польщі на минулому елекційному сеймі, де недалекоглядна і свавільна шляхта обрала на трон хворобливого невдаху Михайла Корибута Вишневецького – княжича українського роду з Вишнівця, що на Тернопіллі. Йому було далеко до своїх предків, таких, як перший запорізький гетьман Дмитро Байда Вишневецький, або як супротивник Богдана Хмельницького волинський князь Ярема Вишневецький. Новий король нікого не об’єднав і чвари продовжувалися. Інтуїтивно відчувши як моральну так і фізичну слабкість короля Михайла Вишневецького та з ціллю забезпечення успіху чоловіка на наступних виборах, Марисенька вирушила в Францію до двору Людовика XIV-го, який в той час був наймогутнішою людиною Європи. В обмін на допомогу (в тому числі фінансову, необхідну для підкупу виборців) вона хотіла надати гарантії Людовіку XІV-му в укладанні франко-польсько-шведського союзу, спрямованого проти заклятих ворогів французької корони - Габсбургів. Деякі історики стверджують, що сам Собеський таких гарантій ніколи б не дав. Але в даній ситуації для Марисеньки гроші були на першому місці, тож вона могла пообіцяти королю Франції і це. Заодно Марисенька вирішила поправити своє здоров’я на своїй історичній Батьківщині. Для Собеського розлуки з Марисенькою були аж надто важкими. Постійно перебуваючи в вирі бурхливих подій, він потребував як фізичного, так і морального відпочинку від них. І тут йому на допомогу приходили листи. Він писав Марисеньці всюди і завжди, як тільки це можна було зробити і Марисенька відповідала йому. Листи Собеського до Марисеньки завжди були ніжними та палкими, повними любові та кохання до його єдиної і любимої. Майже кожен свій лист до Марисеньки він починав словами: „Єдина потіхо душі і серця мого…”.  В них він писав коханій, що завжди дуже скучає за нею і любить її, розпитував про її здоров’я та справи, робив їй багато компліментів.

        Собеський дав Марисеньці в Францію  кілька чистих аркушів паперу із своїм підписом та печатками і дозволив їй від свого імені укладати договори з можливими фінансовими спонсорами з гарантіями на послідуюче повернення коштів Собеським. Як би там не було, але через деякий час Марисенька привезла гроші для Собеського, і не малі – 30 тисяч злотих. Походження цих грошей дотепер обговорюється істориками. Одні говорять, що їх надав Марисеньці Людовік XІV-й із за різних причин (в тому числі і по особистих причинах), інші стверджують, що гроші Марисеньці надала єврейська община за їх майбутнє правове та вільне проживання в Польщі. Є ще й інші версії походження цих грошей… Привезені з Франції Марисенькою 30 тисяч злотих пішли на військову кампанію чоловіка проти турків і на участь Собеського в передвиборній компанії щодо короля Польщі, якою активно займалась Марисенька.

        А в Кримському ханстві тим часом хана Адель Герая замінив хан Селим І Герай. І він попросив турецького султана про допомогу. Османська імперія тут же відгукнулась на просьбу своїх васалів так як і вона мала певні інтереси щодо українських земель… Тож в 1672-му році Туреччина, намагаючись заволодіти частиною польських земель, що знаходились на Україні, почала чергову війну проти Польщі. Її війська, які нараховували 80000 тисяч воїнів на чолі з великим візиром Кепрюлю Фазилем Ахметом – пашою і османським султаном Мегмедом ІV-м вторглись в землі Речі Посполитої, захопили Кам’янець і взяли в облогу Бучач та Львів. Сили військ Яна Собеського були явно недостатніми для того, щоб дати хоч якусь відсіч противнику. Йому вдалось отримати тільки кілька невеличких, чисто тактичних перемог над окремими турецькими підрозділами. Непідготовлена до війни Польща, яка розривалась від протиріч між королем Михайлом Вишневецьким і шляхетською знаттю не змогла виділити хоч якісь кошти на утримування свого війська. Нерішучий сейм, не відважився підняти податки, із за чого фінансувати армію було нічим. В результаті цього Польща в цьому ж році була змушена підписати з Туреччиною так званий Бучацький мир. У відповідності з яким Правобережна Україна знову поверталася гетьману Дорошенку, хоч і під протекторатом Порти. Поділля і Кам’янець Подільський напряму повинні були входити до складу Туреччини - як Кам’янецький пашалик. А Річ Посполита повинна оплатити Туреччині винагороду за військові затрати з обов’язковою виплатою великої щорічної данини.
        Цей договір мав бути ратифікований сеймом Польщі в квітні 1673-го року. Та він не був ратифікованим. Принижуючі умови договору і велика щорічна данина Речі Посполитої Туреччині заставили обурених гнівом депутатів сейму проголосувати за збільшення податків з населення на нову армію а також на виділення певних коштів на фінансування українських козаків під командуванням Ханенка. Таким чином війна з Туреччиною автоматично продовжилась.
        Через деякий час Порта почала вимагати в Польщі виконання умов Бучацького миру. Так як Річ Посполита категорично відмовилась його виконувати, то османи, вивісивши в Адріанополі бунчуки, та зібравши військо знову рушили на території Речі Посполитої. Та тут Порту чекали перші несподіванки. Їй відказався допомагати гетьман Петро Дорошенко, який нарешті починав розуміти свої помилки, а також татарський хан Селім Гірей, який ще не відійшов від поразки під Перекопом. Та це не зупинило турецьке військо. Вони були аж надто впевнені в своїй перевазі над військами Речі Посполитої. Не поспішаючи, вони під командуванням Гусейни Паші прибули до Хотина, яким, як і Кам’янцем, в той час володіли турки і розмістились на старих позиціях часів гетьмана Ходькевича  та козаків гетьмана Сагайдачного, які ті займали в 1621-му році. Так як туркам не вдалось повністю зібрати своє військо, то вони планували перезимувати в Хотині, а весною, доукомплектувавши свою армію, планували продовжити наступ. На цей раз турки значно укріпили свої позиції шляхом їх добудови з допомогою досвідчених інженерів з Голландії та Швеції і готувались до подальших дій.
        Проте Собеський вирішив завадити їм в їх подальших діях. Отримавши додаткові кошти від польського сейму та використавши частину грошей, які дістала для нього його Марисенька, він в короткий термін зумів зібрати досить чисельне військо. У жовтні 1673-го року на полях під Жовквою, між Глинськом і Старою Скварявою на полі, протяжністю кільканадцять кілометрів відбувся огляд, тобто показ коронних військ. Люстрацію відділів робив вже хворий король Михайло Koрибут Вишневецький, його супроводжували найвищі сановники і командувачі з великим коронним гетьманом Яном Собеським на чолі. Король залишився задоволений своїм військом. Проте під час огляду йому стало погано і він був змушений покинути поле огляду. Там же було вирішено послати війська Речі Посполитої навпроти турецьких військ, які розмістились біля Хотина. Собеського король назначив відповідальним за цей похід.
        А вже в кінці жовтня 1673-го року він разом з воєводою руським і своїм вірним товаришем Станіславом Яблоновським вирушив до Хотина. Марш пізньої осені через розбиті та заболочені дороги був дуже важким. Туди ж, але іншими шляхами йшли волинські війська Миколи Сенявського а також війська литовських гетьманів Михайла Паца та Михайла Казимира Радзивіла. Крім того з тієї ж Волині рухались полки князя Дмитра Вишневецького. Ці війська вже були на підході, коли турки в кінці вересня своїм посланцем Гусейном - агою привезли Собеському подарок від Порти для короля – турецький каптан і булаву - символ того що вона вважає Річ Посполиту своїм васалом. Проте Собеський, щоб виграти час і зібрати всі свої війська під Хотином, відправив посла до Львова. Саме там знаходився важко хворий і вже недієздатний король Михайло Вишневецький. Маючи кілька днів в запасі, Собеський продовжив підготовку до битви. Не очікуючи прибуття литовських полків він вирушив вздовж Дністра в напрямку до Хотина. Біля Снятина він з своїм військом перейшов Дністер і вже в Буковині з’єднався з литовцями та білорусами - військами гетьманів Михайла Паца та Михайла Радзивіла. Микола Сенявський, рухаючись туди ж з півночі, прикривав війська Собеського від удару з подільського боку. В цей час деякі полки, які мали б воювати на стороні турків, не витримали напруги і перейшли на сторону Собеського. Це були війська з Молдови та Волощини.
        На початку листопада всі війська Собеського вже були під Хотином. А 9-го листопада 1673-го року Собеський, як коронний великий гетьман, збирає нараду. З самого ранку був підготовлений намет і десь опівдні всі, крім гетьмана Михайла Паца, були в зборі. В відносно невеликому наметі зібрались практично все командування об’єднаних військ і якби ворог почав якісь активні дії, то це могло б привести до непоправного. Собеський не хотів починати нараду без Паца, тож всі чекали. Час ішов, А Пац не появлявся. Всі розуміли, що обезголовлене військо не може довго знаходитись в такому стані. Тож Собеський почав нервувати. І хоч він не хотів показувати свій неспокій, та це відчувалось в переповненому наметі. Він бачив - обставини складаються так, що потрібно негайно атакувати противника. Кілька днів зволікань і туркам прибуде підмога, що значно ускладнить справи. Нарешті в невеликих імпровізованих дверях намету, прикритих синім пологом, з шумом появився Пац. Він став недалеко від входу і зупинив свій погляд на Собеському. Той почав говорити: „Шановне панство, дякуючи Богу, ми всі змогли нарешті зібратись тут. І хоч дорога була далека і нелегка, сьогодні ми вже тут і майже готові до бою. Перш ніж приступити до сьогоднішньої ради, я б хотів нагадати вам, що ми повинні вибрати з поміж нас командуючого, а потім обговорити план наших подальших подій. Король Польщі, якби був здоровим, був би тут і сам командував би нами в цей відповідальний час. Але відчуваючи себе не дуже добре він залишився у Львові і доручив мені взяти на себе відповідальність за подальший хід подій. Та я хочу ще раз переконатись, чи ви підтримуєте таке рішення короля, чи маєте когось більш досвідченішого для цього. І якщо ви вже знаєте кого призначити на це відповідальне місце, чи захочете когось запропонувати, то хай буде ваша ласка. Тільки хочу нагадати вам, що командувати такою битвою, яку ми хочемо тут провести, не просто. І на роль командувача пропонуйте досвідчених та розумних воєначальників з розумною головою та холодним розумом. Хай вас не вводить в оману те, що я організовував цей похід і що я привів сюди найчисельніше військо. І якщо ви знайдете більш достойного, ніж я, то я з радістю передам йому всі узди правління битвою. Прошу, називайте тих, хто на вашу думку міг би стати командувачем  в цій битві”.  Невеликий шум пронісся по намету і по деякій хвилі озвався воєвод Станіслав Яблоновський: „Шановне панство, Собеський почав цю справу, тож хай і доводить її до кінця. Тим більше, що і сам король Польщі не проти. І він може бути вельми незадоволеним, якщо ми підемо проти його волі. Як на мене, то наш похід сюди був організований дуже добре. Військо стоїть під Хотином, гармати підведені, пороху та ядер вдосталь, військового провіанту, їжі для воїнів та паші для коней теж вдосталь. І крім того іншого великого коронного  гетьмана, крім Собеського, серед нас нема.”... Ян Собеський не вмішувався в розмову, вичікував, чекав інших пропозицій. Слово взяв німецький генерал Денемарк: „ Ніхто не ставить під сумнів військові успіхи Собеського, але може тут серед нас є і не менш достойні, які ще не проявили себе в силу своєї молодості чи з якихось інших причин, але здатні проявити себе саме тепер. Адже справа аж надто відповідальна і не маємо права злегковажити, хоча воля короля теж багато важить”. І тут не втримався Пац: „Шановне панство, Собеський - непоганий воєначальник, Але і він небезгрішний. Далеко не всі його військові кампанії були успішними. Та й шведському королю він присягав зовсім недавно. Тож чи не вчинить він щось подібне і тепер, коли виграти битву не вдасться?”. Тут знову заговорив Станіслав Яблоновський, звертаючись до Паца: „ Хочу нагадати вам, пане гетьман, що в недавні, дуже важкі для Речі Посполитої часи не один з нас чинив так, як це зробив великий гетьман коронний. Та дякуймо Богу, що він зрозумів свою помилку і вже давно виправдав надії короля Польщі своєю відданою службою Речі Посполитій. А вас, пане Пац я хочу запитати, де ви були коли король шведський розгулював по Речі Посполитій?”. Михайло Пац закипів: „Ви, пане Яблоновський, прекрасно знаєте, що я не з тих, щоб ховатись… я воював, що міг, те й робив. І не моя вина в тому, що я не зміг допомогти Посполитій. І ви самі бачите, що залишилось від колись Великого Королівства Литовського. То хто ж його тоді мав захищати, як не я. Та й ви щось не дуже допомагали мені…”.  Розмова затягувалась, набувала небезпечного скерування, а час не чекав. Собеський зупинив різких перемовників, адже негайно треба було вирішувати - кого з присутніх  обрати командуючим боєм... Майже одноголосно командувачем вибрали Собеського.
        Дальше, вже в новій ролі Собеський продовжував: „Перш ніж обговорити наші плани на завтра, коротко розкажу про обставини, при яких ми тут зібрались. Фортецю, яку ми збираємось брати захищають приблизно 40 тисяч турецьких жовнірів. В них є біля 120-ти гармат. В нас на цей час є біля 30-ти тисяч жовнірів і тільки 30 гармат. Як бачите по чисельності як жовнірів, так і гармат перевага на боці противника. Та хочу сказати вам, що цього разу нам вдалось зібрати в своєму війську велику кількість козаків, які становлять більшість в ньому. І майже всі вони реєстрові. А як козаки б'ються - вам усім відомо, тож маю велику надію на них. А місцезнаходження противника обмежене стінами фортеці. І тому кожен наш вдалий вистріл з гармати, якщо він попадає на двір фортеці, спричинить немало біди противнику. А турки, хоч і мають перевагу в гарматах, не зможуть використати їх всіх одночасно, так як з фортеці можна стріляти тільки в певних місцях. Крім того, якщо уявити собі на подвір’ї фортеці всіх жовнірів, гармати, вози, коні і навіть кілька слонів та верблюдів… то можете собі уявити, яка там буде тіснява. Тобто можливостей для маневру в турків буде дуже і дуже мало. І якщо несподівано для них вибрати якесь місце для удару, то ми зможемо отримати тут чисельну перевагу. А в нас місця для маневру дуже і дуже багато”. Дальше Собеський почав детально розповідати про план самої фортеці, висоту та ширину мурів, місцезнаходження веж та вхідних дверей, глибину та ширину захисного рову, що був прокладений майже по всьому периметру фортеці з її зовнішньої сторони. Визначали її найслабші сторони, думали в якому місці зробити підкопи, щоб підірвати мури, в якому місці поставити гармати, щоб мати можливість обстрілювати з них вежі замку і т.д. Тут в розмову знову втрутився Михайло Пац: „ Шановний пане коронний гетьмане, як на мене, то брати фортецю прямим штурмом абсолютно безглуздо. Ми не зможемо пробитись скрізь 5-ти метрові стіни та ще й при щільному вогні противника. Я пропоную взяти в облогу фортецю і зайняти вичікувальну позицію. Погода погіршилась, надворі сніг випав, тож турки довго не протримаються.” Собеський відповів, не задумуючись: „Ні в якому разі не можна чекати. Завтра зранку починаємо наступ. Якщо затягнемо час, то хто дасть гарантію, що турки не підтягнуть сюди нові сили, наприклад із під Кам’янця чи ще звідкись. А в них там позаду фортеці є міст через Дністер, яким і скористається підмога. Я думаю, що Гусейн - паша дізнавшись, що ми тут, біля Хотина, вже послав свого гінця до Каплан - паші за підмогою”. „Але ж я не можу бездумно рискувати своїм військом. Якщо ми програємо, то Велике Королівство Литовське залишиться майже без захисту А це поставить під загрозу її існування”, - не здавався Пац. „Де гарантії, що ми виграємо битву?”- продовжив він.  Звичайно, гарантій Собеський не міг надати, та й ніхто інший на його місці не зміг би їх надати. Що він міг сказати Пацу у відповідь? Ризик є, і великий… На то і війна, щоб рискувати. Але ж і є шанс виграти цю битву і теж не мінімальний. Тож все залежить від воюючих сторін, від майстерності воєначальників та вмінь солдатів. „Пане Михайло, ми вам відведемо таке місце під час баталії, де ви протягом довгого часу можете не вмішуватись в хід битви. А там приймете рішення самостійно - вступати в бій, чи ні”, - відповів Собеський.  Так, Собеський ризикував. Та знаючи запальний характер Паца, він надіявся, що той не витримає і кинеться в бій з своїм військом… Але всяке могло бути…
        Битва почалась 9-го листопада. Холодні осінні ночі ставали холоднішими і холоднішими. В перемішку з дощем почав падати перший сніг. Теплолюбиві турки не привикли до холодних умов, тож вони дуже страждали від цього. Війська Речі Посполитої вели постійний вогонь з гармат по фортеці, не даючи перепочинку тим, що оборонялись. І тут трапилась перша несподіванка - козаки на чолі з полковником Мотовидлом та німецька піхота генерала Денемарка пішли в наступ, видерлись на мур і прорвались всередину турецького табору. Очевидно, Собеський не сподівався на таку спритність та стрімкість з боку козаків і німців, тому не встиг сконцентрувати на напрямку удару потрібні сили. Це було великим прорахунком як самого Собеського, так і нападаючих. І як би битва закінчилась програшем для військ Собеського, то йому б обов’язково згадали цей епізод. Туркам дуже скоро вдалось знищити сміливців. Геройською смертю полягли козацький полковник Мотовидло, генерал Денемарк та ротмістр Яроцький. Однак наступного дня, 11-го листопада, польська артилерія завдала удару по турецьких укріпленнях і частково їх зруйнувала. Піхота блискавично видерлася на вали і вирубала замерзлих яничар шаблями і бердишами, відкрили одні з вхідних воріт фортеці. Після того взялися руйнувати шанці і засипати рови. Турки нарешті спромоглися організували контратаку і спробували зупинити паніку серед своїх. Однак летючі гусари руського воєводи Яблоновського по головах ворога вдерлися до турецького табору. Захопили і відкрили ще одні ворота, опустили міст до них і туди ринули жовніри Речі Посполитої. Це підняло ще більшу паніку серед турків, в їх рядах виник хаос, почались пошуки шляхів відступу. Вони кинулись тікати до Дністра, де був дерев’яний міст, що з’єднував хотинський та подільський береги ріки. Однак, не витримавши ваги та пошкоджений гарматами Собеського міст зламався і тисячі турків попадали з нього в ріку. Поразка турецьких військ була повною... 20 тисяч турків загинуло у ході битви, 6 тисяч втікачів потонули у Дністрі. 10 тисяч турків дістались до Кам’янця, хоч по дорозі їх знищували подільські опришки та козаки з валахами, що зуміли переплисти через Дністер й організувати переслідування ворога. До Туреччини мало хто повернувся. Це вдалося хіба турецькому головнокомандувачу. Та коли Гусейн паша з ганьбою прибув до Стамбулу, султан Мегмед IV-й передав йому зелену мотузку, що означало - вирок смерті... Втрати ж польсько-литовсько-козацького війська були відносно незначними. В розпалі бою Собеський побачив, що він не помилився в Паці. Той довго очікувати не зміг і повів свої війська в бій.

 

 

 Фрагменти битви під Хотином.


                В битві під Хотином війська Речі Посполитої крім 66 знамен турецьких військ захопили ще й 120 гармат, ядер та пороху для них, велику кількість військового майна, коней, возів і багато чого іншого. Що стало значною підмогою об’єднаним польсько – литовсько - козацьким військам в їх подальшій боротьбі з Османією і не тільки.
        Зразу ж після цієї битви Собеський планував звільнити Дунайські князівства, про що він мріяв ще з тих пір, коли був послом в Туреччині. Але значна частина польських та литовських військ подалась назад в Річ Посполиту, так як в різних її частинах існувала загрозу нападу з сторони зовнішніх ворогів. Особливо за це переживав Михайло Пац. Тож Собеський і не дуже утримував їх. Він обмежився розміщенням невеликих гарнізонів в молдавських фортецях - Сучаві та Нямцях. В грудні 1673-го року загін Миколи Сенявського навіть захопив Ясси, проте невдовзі був змушений залишити їх в зв’язку з наближенням великих сил татарських кіннотників в січні наступного року.
        Так вийшло, що зразу ж на другий день після перемоги об’єднаних військ Собеського під Хотином недалеко від Львова помер король Польщі Михайло Вишневецький. Ця звістка застала Собеського на півдні королівства в військовому поході і він був змушений повернутись в Варшаву. Війна з Туреччиною ще не закінчилась і Польща не могла надовго залишатись без короля. Потрібно було негайно організувати і провести елекційний сейм. В той час трон Польського короля не переходив у спадок – його вибирала польська знать. Коронний гетьман Ян Собеський не думав про корону. Всі його думки забирали військові справи. Та його Марисенька думала зовсім інакше… Цілий місяць тривала боротьба за трон короля. Саме Марисенька висунула Собеського на цю посаду і всяко добивалась його підтримки. Кандидатуру Собеського підтримували і в Франції та постійно нагадували Марисеньці за це.
        На трон польського короля було кілька претендентів. І серед них були: шістнадцятирічний Вільгельм, син прусського короля Філіпа Вільгельма; Карл Лотаринзький, кандидат австрійський; брат датського короля - Юрій; Абат Томас; ксьондз Ріналдо д’Есте; син Бранденбурзького короля – Генріх Хохензолер. Ян Собеський спочатку не був кандидатом на цю посаду, проте після недовгих роздумів і при активному наполяганні Марисеньки згодився на це.
        Елекційний сейм відбувся в другій половині травня 1674-го року. Кожен з кандидаті на цю посаду повинен був виступити на сеймі і запропонувати свою програму по виходу не тільки Польщі, а й всієї Речі Посполитої з надзвичайно важкого стану, в якому вона опинилась. Всі розуміли, що після того, як в січні 1674-го року військо брацлавського воєводи Яна Потоцького утворило кільце навколо Кам’янця і в ньому вже почав панувати голод, Турецькі війська ось - ось знову підуть на Польщу. А отже єдиним кандидатом на посаду короля Польщі в такій ситуації міг бути тільки Ян Собеський. Тим більше після його недавньої перемоги над турецьким військом під Хотином його авторитет неймовірно зріс і досяг найвищого рівня. А отже тільки він на даний час був в змозі захистити Польщу від цієї біди…
        Нарешті 21-го травня 1674-го року біскуп Тшебіський, який головував на сеймі, об’явив Яна Собеського королем Польщі. Рев шляхти Vivat Joannes Rex! (Хай живе король Ян!) рознісся над Варшавою…
        Таким чином переможець Хотинської битви, онук українця Івана Даниловича, син поляка Якова Собеського, правнук славного великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського - Ян Собеський стає королем Польщі. В його жилах текла кров обох народів – польського і українського, його душа і серце також належали цим обом народам і він пам’ятав про це до самої своєї смерті. І хоч він вибрав собі національність поляка, частка українства в ньому супроводжувала його протягом всього життя.
 


                                                                                   

Розділ 4. Цей важкий 1676 - й.

 

        Часу на коронацію в Яна Собеського не було. Історичні події розвивались так швидко, що новому королю Речі Посполитої не вистачало часу на такі дрібниці. Тим більше, що ситуація на її кордонах складалася явно не на користь Речі. Собеського дуже хвилювала ситуація на Правобережній частині України. В лютому 1675 - го року король розповсюджує універсал до всіх прошарків українського суспільства. В ньому він подає власне бачення такого величезного занепаду цієї частини України: „Повинен признати, що це труп, що всім надоїв, а не Україна. І, напевно, не така, яку її взяли від її предків. Хто на ній вимер, якщо не народ руський? Що вигоріло, якщо не славні гради? Що з димом пішло, якщо не церкви і Божі доми? Чиї гроби і могили розкидані повсюди, якщо не родичів, або дітей ваших, хто зна за що страчених? Чия залишилась пустиня, якщо не загнаних, як бидло в неволю душ християнських?”. Собеський бачив і розумів ту руйнівну роль, яку відіграли дії Б. Хмельницького і П. Дорошенка на цих землях. А тому він та й королівський уряд призивав українське козацтво повернутись під протекцію польського монарха, який, в свою чергу, обіцяв забути про їх попередні зради. Проте в тодішнього українського козацтва були свої плани. І хоч між ними не було єдності, та всіх їх об'єднувало одне бажання - вони хотіли багатства і рівності з польською шляхтою. Тож незважаючи на всі зусилля Собеського, йому поки що не вдавалось знайти спільної мови з козаками. Та й сама обстановка, що складалась як всередині так і  навколо Речі Посполитої не сприяла цьому...  

         Протягом наступного року війська Речі Посполитої знову почали слабнути. Сейм, боячись невдоволення з сторони селян та й шляхти, відказав йому в подальшому збільшенню податків. А війська Туреччини, тим часом, постійно нарощували свою міць. Крім того далеко не конструктивну політику продовжував вести великий гетьман литовський Михайло Казимир Пац. Після переможної битви під Хотином він відмовився брати участь в подальшій війні з турками. А ще через деякий час, коли Ян Собеський захопив Бар, відмовився підтримувати Яна Собеського в його подальших бойових діях і з підлеглими йому хоругвами відійшов до Литви. Пац був противником укладеного в червні 1675-го року трактату між Річчю Посполитою і Францією. В один час Михайло Пац дав згоду послу Австрії на взаємодію його військ з австрійськими. За це йому було обіцяно 100 тисяч польських злотих. Дещо пізніше, коли Ян Собеський збирався захищати Львів від нападу турецько – татарських військ, Михайло Пац привів тільки 4000 жовнірів замість очікуваних 10000.
        В червні 1675-го року турецька армія під орудою Ібрагіма Шишмана з чисельністю військ від 20000-ти до 30000-ти тисяч жовнірів під Тягинею переправилась через Дністер і знову зайняла Бар. В липні цього ж року туди ж підійшли і татарські війська з кількістю ординців в ній біля 30000-ти тисяч. Ян Собеський у відповідь на це наказав зайняти замки Поділля своїми невеликими загонами, щоб затримати похід військ Ібрагіма Шишмана. А основну частину своїх військ він зібрав біля околиць Львова під селом Лисиничі. Всього в розпорядженні Собеського було тільки 6000 воїнів.
        Турки по дорозі на Львів в кінці липня захопили Збараж і з допомогою татарських загонів розграбували Поділля і Волинь. Дізнавшись, що війська Речі Посполитої зібрались під Львовом, Ібрагім Шишман вирішив розбити їх саме там, пославши під Львів 10000 татар на чолі з нурадин - султаном Сафою Гераєм.
        Битва під Львовом для Собеського була дуже важлива. Він знав це місто дуже давно, часто бував в ньому і любив його. Саме тут він лікувався від ран, отриманих в битві під Берестечком та в його особистій дуелі з Михайлом Пацом вже на „амурських” оберегах. Львів займав надто важливе стратегічне значення у військовому відношенні так як він був ключем до всієї Червоної Русі, Поділля, Покуття і інших південних околиць Речі Посполитої. А тому Собеський вирішив підготуватись до цієї битви аж надто скрупульозно…
        Одного теплого серпневого ранку, коли сонце ще не заставляло жовнірів ховатись в затишок тіней дерев, Собеський звелів покликати до себе Якова Менжинського. Той не заставив себе довго чекати - за кілька хвилин з’явився в наметі Собеського, захеканий і почервонілий від швидкої ходьби. Ще не заспокоївся полог намету Собеського, а Менжинський вже рапортував: „ До ваших послуг, пане командуючий…”. Собеського трохи здивувала така офіційність та рішучість Менжинського, проте зробив вигляд, що нічого й не побачив. Мовчки показав рукою Менжинському на невеликий стілець, що стояв поруч такого ж столу і попросив того сісти. Коли Менжинський трохи відхекався, Собеський заговорив до нього: „ Якове, бачу, що ти вже дещо вспокоївся… Я ось що хочу сказати тобі – ти знаєш наскільки Львів важливий для Речі Посполитої і що він важить для мене самого. І я , як король Польщі і Головний командуючий її військами не можу допустити того, щоб Львів був захоплений, розграбований чи спалений турецько – татарським військом.” Більше того, я не хочу, щоб військові баталії проходили в межах самого міста. Тобі добре відомо, що в 1648-му та в 1655-му роках Б. Хмельницький разом з своїми союзниками двічі вели облогу міста. В першому випадку вони завдали величезної шкоди місту – було спалено практично все його передмістя, козаки поглумились над божою святинею міста – церквою святого Юра, навіть захопили і знищили мури Високого Замку. Проте захопити Львів повністю їм не вдалось і вони були змушені обмежитись відкупом львів’ян. І в 1655-му році Хмельницький вже в парі з своїми новими союзниками – московітами, яких вів московський боярин Б.Б. Батурін, теж не зміг взяти Львів… Менжинський уважно слухав Собеського, раз - пораз киваючи головою в знак згоди з ним і даючи тому зрозуміти, що і він, Яків Менжинський, не є профаном в історії і дещо знає про ті, ще відносно недавні події. А Собеський, тим часом, продовжував: „ Яремо, мене цікавлять всі подробиці цих подій. А особливо мене цікавлять деталі першої облоги Львова, коли татари разом з військом Б. Хмельницького намагались його взяти. Ти ж знаєш, що сьогодні тут перед Львовом знову стоять татари… І хоч з часу їх останньої облоги Львова в 1648-му році пройшло вже немало часу, та я не думаю, що їх військова тактика значно змінилась з тих пір. Бачиться мені, що вони великі консерватори щодо проведення змін в своєму війську. Так от, Якове, може десь тут, в львівських архівах, чи бібліотеках, чи судових чи інших конторах збереглись хоч якісь відомості про ті події. Порийся, пошукай добре… і все що хоч трохи нагадує про них, неси сюди. Що знайдеш – мені на ось цей стіл.” І Собеський своєю широчезною долонею вказав на невеликий столик, за яким сидів Менжинський і який від цього видався Менжинському ще меншим. „ Тільки знай, - продовжував Собеський, - що часу в нас з тобою дуже мало. Я можу надати тобі на цю справу не більше трьох днів. Тож чекаю тебе тут через кілька днів…”
        Уже другого дня, під вечір, Менжинський попросився до Собеського в намет, тримаючи при цьому в себе під пахвою великий згорток паперів, серед яких виділявся великий сувій, перев’язаний шовковими нитками, що віддавали золотуватим сяйвом. Вже по аж надто урочистому вигляду Менжинського Собеський зрозумів, що той справився з поставленим перед ним завданням. Попросив Менжинського залишити все на столі, що стояв посеред намету і знаючи, що в того багато справ в таборі, відпустив його і сам сів за величезний стос паперів, що ледь поміщався на столику. Серед них Собеський побачив всякого роду довідки про збори громадян міста на військові потреби, списки, постанови та звернення влади до громади міста, записки львівських хроністів, карти. Розв’язавши шовкові нитки сувою, виявив в ньому тодішню карту Львова з детальним позначенням на ній всіх фортифікаційних споруд , будинків, каналів, русла річки Полтви, а також шляхів нападу козацько – татарського війська на місто. Собеський мимоволі порівняв цю карту з теперішньою картою Львова, яку за кілька останніх днів вже знав напам’ять. Про себе він відмітив, що з тих пір, як козаки і турки облягали місто його центральна частина змінила мало. Як і тепер вона представляла собою майже правильний великий чотирьохкутник, що був розміщений поміж горбів, лісів, річкою Полтвою і кількома невеликими потічками. По всьому периметру він був обведений двома рядами високих кам’яних мурів з глибоким ровом, наповненим водою між ними і високим земляним валом, що проходив поруч з ровом по всі його довжині. В місто можна було попасти через дві великі брами – Краківську та Галицьку. В зовнішній стіні муру були ще дві хвіртки – Босацька, що була розміщена біля волоської церкви і Єзуїтська, що була розміщена біля Єзуїтської колегії. Монастир бернардинів захищав місто своїми потужними мурами з півдня. Зі сходу цю ж функцію виконував монастир босих кармелітів. Малоприступне болото лежало на всій західній околиці Львова, а з півдня місто захищав нижній замок. Проте вже і на той час місто розрослося і більша частина населення вже жила в передмісті Львова, що знаходилось за межами муру. Крім великої кількості домів там же знаходилось багато монастирів, церков, винокурень, пасік, садів… Собеський добре знав, що вже тоді Львів був чи не найбільшим містом в усьому королівстві і багатшим навіть за Варшаву та Краків. Тож не дивно, що козаки і татари вирішили поживитись на ньому. Зовнішня частина теперішнього міста була значно більшою від вказаної на карті. Собеський порівнював стару і нову карти міста між собою, визначав можливі шляхи наступу противника на Львів в сьогоднішній час. Ще раз переконався, що не можна приймати бій в самому місті. Це могло б привести до великих руйнувань міста та багатьох жертв як серед його жителів так і серед його війська. Поступово в його голові вимальовувався план прийдешньої битви…
        Очі Собеського зупинились на невеликій записці, яку один з львівських хроністів писав в той час: „ Львів’яни гаряче кинулись рятувати рідне місто. Монастирі жертвували для міста своє золото і оздоби, львівські жінки – свої коштовні прикраси, купці віддавали для військових готівку і товар, і навіть прості міщани віддавали свій останній гріш, свято вірячи в те, що всі кошти, зібрані ними підуть на благо війська. Таким способом місцевими жителями було зібрано 1 мільйон 300 тисяч злотих. ”. Дочитавши до останніх рядків, Собеський щиро подивувався – таких грошей для потреби армії він і в свій час не зібрав би. Це була величезна сума, як на той час. На неї можна було купити будь яку армію, виграти будь яку битву. Проте Собеський продовжував читати: „ Вранці, 5-го жовтня князь Ярема Вишневецький, на якого були покладені обов’язки оборони міста, разом з своїм військом і всіма грошима втік зі Львова до Замостя, кинувши беззбройних львів’ян напризволяще перед багатотисячною армією противника…”. Собеський читав і не вірив очам своїм. Як подібне могло статись? Як той, в обов’язки якого входив захист львів’ян від наступаючого ворога і які віддавали останнє, щоб допомогти польській армії захистити своє місто, міг покинути його напризволяще та ще й забрати з собою таку величезну суму грошей? Чому тоді ніхто не побачив такого ганебного вчинку Яреми Вишневецького і яким чином все це зійшло йому з рук?... Собеський щиро подивувався львів’янам, які після такого ганебного вчинку польської влади вони не зневірились в ній і продовжували достойно чинити опір козацько – татарському війську Хмельницького…
        Увагу Собеського привернув допис іншого львівського хроніста, що був написаний на вже вицвілому від часу аркуші паперу жовто – бурого кольору. Там писалось: „ Хтось із передміщан показав козакам водогін, який ішов від Полтви до міста. Його було перекрито і люди, заховані за мурами, мусіли пити воду з калом…”. Собеський тут же знайшов на карті те місце, де водогін відділяється від Полтви і направляється під міські мури, щоб напоїти львів’ян життєдайною водою і обвів його двома товстими лініями. Поруч поставив товстий окличний знак. Про себе подумав, що треба буде розмістити військо таким чином і запропонувати татарам такий план битви, щоб ворожі війська були якомога дальше від цих місць…
        Ще на одному з листків Собеський прочитав: „ Місто відрядило на перемовини з Б. Хмельницьким його колишнього учителя, професора, єзуїта Анджея Мокрського. Йому з великими потугами вдалось вговорити Хмельницького відмовитись від подальшого штурму міста і вдовольнитись суттєвим викупом… Таким чином місту вдалось обійтись викупом, що втричі був менший від тої суми грошей, яку забрав з собою в Замостя Ярема Вишневецький.”
        Послідуючий документ, який опинився в руках Собеського, був по своєму особливим. Він був написаний на високоякісному, цупкому папері, краї якого були обмежені з усіх сторін замислуватими різнокольоровими узорами. Зверху, значно більшими буквами, ніж букви усього тексту було написано: „ Хроніка міста Львова… 1648-й рік.”. В подальшому цей документ був увесь в цифрах. Собеський мимоволі заглибився в його читання:
      „ 1. Видано одкупу татарам:
            в готівці - 16 тисяч золотих;
            в товарах – 136 тисяч;
            в блаватах – 91 тисяча;
            в полотнах – 11 тисяч;
            в шатах різних- 4 тисячі;
            в хутрах – 4,8 тисяч;
            в перці – 800 золотих;
            в кожухах і опанчах – 60 золотих;
            в сап’яні – 3 тисячф;
            в сріблі – 57,5 тисяч;
            в золоті – 3.7 тисяч.
       2. Видано Б Хмельницькому на його особу:
            талярів – 100;
            червоних золотих – 307;
            сережок діамантових – 1,5 тисяч;
            ланцюгів золотих вагою в 60 дукатів – 300;
            хрестиків рубіконових – 150;
            ферезій соболиних – 2 тисячі;
            дорогі шкури й шовки – 5.8 тисяч;
            юхтові шори на коней – 300;
            пас саквовий – 80.
        3. Видано полковнику Главацькому:
            талярів – 100;
            два паси – 150;
            рубіконових сережок – 150;
            червоних золотих – 90;
            шабель дав срібно золотистих – 180;
            чеканів срібних – 36;
            буджганів срібно – золотистих – 65… ”
        Дальше йшов перелік переданого майна та коштовностей іншим представникам козацько – татарського війська. І серед них були Кривоніс, Захарко, Чернета, цілий ряд татарських воєначальників та ряд інших осіб. Собеський швидко пробігся очами по цифрах, був вражений побаченим… Козацькій старшині було за що воювати. Одна така виграна битва і до кінця своїх років можна було жити собі – поживати… А що ж перепало простим жовнірам? А їм, як завжди – що награбуєш, то твоє…, але якусь частку віддай старшинству… Мимоволі в голові Собеського майнула думка: „ А може і йому, Собеському, звернутись до львів’ян, зібрати кошти і відкупитись в татар…” Та тут же відігнав від себе цю думку. Для чого ж тоді він, головнокомандуючий польським військом, для чого ж тоді його армія і ким він тоді стане, якщо так безславно прогнеться перед ворогом? А в голові, тим часом вже назрівали нові думки, вже чітко проглядався план майбутнього бою… Не довго думаючи, звелів прислузі покликати до себе в намет всіх своїх воєначальників. Хотів розказати їм про свій план прийдешньої битви, послухати інших, порадитись…
        Того разу розійшлися пізно вночі, коли місяць вже почувався повноправним господарем в зоряному небі і щедро лив на землю своє сріблясто – біле сяйво, попутно обдаровуючи ним і безліч тремтливих зірок, що дружно хороводили кругом нього.
        Цієї ночі Собеський вкотре заночував в наметі. Хотів виспатись, бо вже й так добра половина ночі пройшла, а день обіцяв бути дуже напруженим. Та не спалось. Різні думки точили його мозок і не дозволяли стулити повіки. Чому так багато людей підтримали Хмельницького в боротьбі проти Речі Посполитої? Чому тоді, коли Хмельницький з татарами так легко брав місто за містом там, на сході Речі Посполитої, він не зміг взяти Львова? Чому ті, що жили там, на сході, з такою легкістю відкривали брами своїх міст і укріплень перед військом Хмельницького, а Львів не відкрив своєї брами? В чому тут причина, невже тут і там живуть інші люди, чи по різному воюють, чи є ще якісь інші причини, що впливають на жагу боротьби, на величину непокори і, можливо, ще й на щось інше. Потроху приходила ясність, приходило розуміння того, що відбувається з його державою. Бачив першопричину – жителям його держави, а особливо там, на сході, жилося ой як важко. Польський уряд роздав тамтешні землі своїй шляхті і практично не контролював їх дії. А ті витворяли багато чого, часто - густо їх дії виходили за межі людського розуміння та терпимості. Польща протягом надто довгого часу вела аж надто важкі війни з своїми зовнішніми ворогами. На це потрібні були величезні кошти. Держава в своїй казні грошей не мала, тож змушена була збільшувати мито, яке вона брала з своїх селян. Найбільше страждали від цього прості селяни, так як вони були під подвійним гнітом – зі сторони держави і зі сторони своїх власників – місцевих шляхтичів. Крім того якщо ще врахувати утиски русинської мови та протидії православній церкві, то цілком природно, що русини піднялись проти таких свавільних дій влади. Але Львів – особливе місто. Він стоїть на межі співіснування руської та польської мов, православ’я та католицизму. Час від часу оті міфічні терези такого співіснування переважували то в одну, то в іншу сторону. А тому львів’яни навчились бути толерантними один до іншого, навчились поважати думки один одного, зважувати погляди тих чи інших сторін. І якщо безбожество козаків Хмельницького допомогло йому звільнити від польської шляхти велику частину сходу Польщі, то це вже не допомогло йому тут – під Львовом. Львів’яни вимагали іншого підходу, прагнули толерантності. Вони, як ніхто інший, дивились в майбутнє і зважували його на тих же міфічних терезах. І зваживши його, не пішли за Хмельницьким, а віддали перевагу полякам… Зрозумівши це, Собеський пройнявся ще більшою повагою до львів’ян, ще більше відчув той тягар долі, який зліг на його плечі і які йому треба буде нести, можливо, і протягом всього свого життя. Оповитий такими думками, Собеський не вловив того моменту, коли його думки самовільно заховались за пелену його ж свідомості і він провалився в обійми настирливого та міцного сну.
        Напередодні самої битви вже при підході татарських військ Собеський розставив частину своїх військ, а це були в основному драгуни і легка кіннота, на чотирьох напрямках. Саме по цих напрямах і міг з’явитись ворог. А гусарію, чисельністю 1200 ÷ 1500 солдатів залишив в резерві. Піхота ж зупинилась в укріпленому таборі за містом. За кілька днів до бою король зібрав своє військо для його благословення перед боєм. Він, за своїм звичаєм, голосно закричав: „Ісус живе!” – i благословив військо знаком хреста.

        Марисенька в цей час приїхала з своїми дітьми до свого Янічка, щоб знайти укриття для себе і дітей біля нього. Разом з нею сюди перебрався і увесь королівський двір. Мешкає в його кам’яниці на вулиці Ринковій у Львові, купленій Собеськими і яка раніше була власністю критських купців Корніактів. Цей будиночок з прекрасним внутрішнім двориком, що більше нагадував собою лоджії якогось з італійських театрів, ніж приміщення для житла, дуже подобався Марисеньці. І Собеський, знаючи це, з великим задоволенням придбав його. Та й йому самому він подобався не менше...  

 

 

Внутрішній двір Королівської кам'яниці, що у Львові.

 
        24-го серпня 1675-го року татари появились на Глинянському шляху, проходячи вздовж річки Полтви по болотах поміж двома горбами. Два виходи з цієї долини зайняли війська Собеського. Татари, бажаючи вийти з долини, атакували групи Бідзинського і Любомирського (400 вояків), що охороняли вихід з неї. Та раптово напавши на татар, Собеський визвав паніку в рядах противника, що і привело до його перемоги. При цьому, щоб заплутати ворога, Собеський застосував розумний хід, вдаючи, що гусари нападають з ближнього пагорба. Насправді, перед боєм він забрав копії в гусар, частину з яких роздав оборонцям з челяді, а інші копії приказав повтикати в землю. Цей маневр повністю дезорієнтував противника і відвернув його увагу від справжніх дій поляків. Разом з гусарами Собеського в завершальному ударі на татар брали й 300 литовських кіннотників під керуванням Михайла Казимира Радзівіла. Протягом всього часу битви королева з сином Яковом молилася у Катедрі та Єзуїтському костелі. І не даремно. За свідченням англійського та французького істориків Коннора і  Сальванді під Львовом на Лисеницьких полях відбулася така блискавична військова перемога, яка навряд чи була відома до цього у світовій історії. Талановитий воєначальник Ян Собеський, маючи всього біля семи тисяч вояків, на голову розбив майже 50 тисяч добре озброєних татар та турків. Розгромлена орда втекла під Золочів.
        У цій військовій кампанії ще героїчно бороняться і замки в інших місцевостях - Поморянах, Язловці... 20-го вересня 1675-го року після взяття Бару, Збаража, Підгайців10-тисячна армія паші Сердара Ібрагіма Шішмана підійшла до мурів Теребовлянського замку. Облога замку тривала кілька днів, замок був під безперервним обстрілом. Стіни замку в певних місцях були зруйновані, провіанту не було, тож комендант фортеці Ян Самуель Хшановський вирішив на ранок здати замок, але його дружина Анна Дорота (Зофія) також стала до захисту замку зі зброєю в руках . Вона погрожувала чоловікові, що якщо він піддасться ворогу, то заб’є його ножем і сама покінчить з собою…Саме вона своєю мужністю  відвернула чоловіка і лицарство від здачі замку, і він витримав облогу. Турецька армія зняла облогу і переправившись через Дністер, пішла дальше. Пізніше за цей подвиг вдячні жителі Теребовлі поставили пам’ятник мужній жінці.
        Кінець 1675-го року пройшов для Собеського в нескінченних клопотах по організації та забезпеченню військ усім необхідним та в збільшенні їх чисельності. Польща продовжувала зазнавати спустошливих нападів зі сторони турецько – татарських військ і заспокоюватись було рано.

        Проте деяке покращення справ в боротьбі з турками наприкінці 1675-го року дозволило Яну Собеському зробити невеликий перепочинок і нарешті використати цей час для своєї коронації. Покинувши території східної частини Польщі він протягом короткого часу відпочивав у Жовкві, а 30-го січня урочисто в'їхав у Краків. Тут, 31-го січня було заплановано перепоховання тіл померлих польських королів - Яна Казимира та Михайла Вишневецького. Король Польщі був зобов'язаний взяти участь в цьому дійстві. Сама ж коронація була призначена на 2-ге лютого 1676-го року. Зразу ж після коронації планувалось проведення чергового коронаційного Сейму речі Посполитої. Собеський спокійно віднісся до самої коронації, так як цей процес був йому добре знайомим, а сама дата її проведення та особливості його проходження вже давно були узгоджені з ним. Значно більше його турбував майбутній Сейм... Він прекрасно розумів, що затишшя в військових діях між Османією і Річчю Посполитою - тимчасове, а Мехмет ІV-й там, в Стамбулі, вже виношує плани про черговий похід на північ. Він відчував свою потугу щодо війська Речі Посполитої і не залишав своїх планів зміцнити свою імперію багатством земель Правобережної частини України. І те, що Річ Посполита вважала ці землі своїми його мало хвилювало. Маючи в своїх союзниках татарське ханство з його чисельним військом Мехмет ІV-й був абсолютно впевнений в майбутньому успіху своїх військових дій. Він знав, що Річ Посполита протягом найближчого часу не буде приймати якихось активних дій в цьому регіоні, так як вона була дуже ослабленою в довготривалих війнах і, крім того, Туреччина та Річ Посполита були пов'язані між собою Бучацьким мирним договором. Тож в таких умовах турки можуть спокійно готуватись до майбутніх військових баталій. Крім того Собеський розумів, що до тих пір, допоки турки і татари матимуть таку велику військову перевагу над поляками, їх ніщо не зупинить перед спокусою скористатись нею і вони в будь - який момент часу можуть порушити будь - який договір з слабшим противником. А тому йому - королю Польщі на майбутньому коронаційному Сеймі буде не до корони... Йому буде потрібно добитись від Сейму та польського уряду різкого збільшення фінансування його армії та значного збільшення її чисельності. Знаючи, як неохоче сенатори роздають гроші з державної казни і як важко вона поповнюється Собеський розумів, що буде нелегко добитись своїх вимог. А щодо збільшення чисельності свого війська, то тут він мав велику надію на українське козацтво і, зокрема, на ставленика Собеського - Євстахія Гоголя... „А що, якщо запросити саме його - Євстахія Гоголя на мою коронацію? - подумав про себе Собеський. Він намагався пригадати чи був хоч раз подібний випадок на коронаціях польських королів і не зміг зробити це. „Ще жодного разу представників українського козацтва не було на коронаціях польських королів, та він - Собеський, першим зробить це. І Гоголь, як розумна та адекватна людина, повинен би відповідним чином оцінити такий поступок польського короля щодо нього. І байдуже королю, як до цього віднесуться члени Сейму, шляхта та інші, присутні на Сеймі. Хай вони собі не думають, що саме вони - влада в цій державі... ні, в цій державі влада - це я!... І я зумію добитись від Сейму тих преференсій, яких вимагатиму, тим більше, що ці преференції не для моєї особистої користі, а для користі всієї Речі Посполитої”...
        Зовсім по іншому до майбутньої коронації віднеслась Марисенька. Вона - ніби заново на світ народилася... Останні дні перед коронацією не знала ні сну, ні спочинку. Зранку і до пізнього вечора займалась підготовкою післякоронаційного балу - складала меню, розписувала список подачі блюд, підбирала напитки та вина, складала список запрошених, відсилала їм повідомлення і слідкувала за доставкою цих повідомлень. Проте особливим об'єктом її уваги в цей час був її особистий гардероб... Під час свого останнього візиту до Франції крім пошуку грошей для передвиборної кампанії свого чоловіка вона, ніби відчуваючи його перемогу в ній, подбала і про свій гардероб. З Франції разом з нею до Польщі приїхав віз, вщерть заповнений її особистими речами та елементами гардеробу. Чого там тільки не було - сувої шовку, оксамиту, парчі, газової тканини... Оброблені золотими, срібними та іншими кольоровими нитками вони переливались феєрією усіх кольорів. Частина з цих тканин були оздоблені вишуканими квітковими вишиванками та тонким мереживом. Разом з ними на возі були привезені сувої тонкого атласу як світлих, так і темних кольорів, різноманітні банти та стрічки. Крім тканин Марисенька привезла з собою кілька десятків вже готових платтів та костюмів, виготовлених під її мірку французькими майстрами найвищого ґатунку. Привезла Марисенька і велику кількість різноманітного взуття, капелюшків та інших складових жіночого гардеробу, в тому числі і цілу гаму дорогоцінних прикрас...
        Але тепер Марисенька мала велику проблему - в що з цього всього одітись та що почепити на себе під час коронації. Одну за одною з допомогою своїх служанок вона по черзі приміряла то сукні, то плаття, то головні убори, то костюми, вибирала прикраси для них..., та ніяк не могла зупинитись на одному з найкращих варіантів. В кожному з варіантів свого вбрання вона бачила як плюси, так і мінуси. Прислуга нічого не могла їй порадити в цьому, так як їм вся ця іноземна одіж здавалась феєрично красивою і в щоб Марисенька не оділась, прислузі абсолютно все подобалось, все гармонійно співставлялось з красотою Марисеньки ... Від неможливості зупинити свій вибір одягу на одному з варіантів в очах Марисеньки вже й сльози почали блистіти. Ця, аж надто важка для Марисеньки справа, затягнулась аж до самого ранку 2-го лютого... Пікантність цієї ситуації полягала ще й в тому, що Марисенька була на 8-му місяці беременості. А тому частину привезеного Марисенькою одягу довелось зразу ж відложити. Придворні кравці та кравчині мов мурашки, крутились навколо неї і ще щось то доробляли, то поправляли... Вже всі - маршалок, члени Сейму, священики, шляхта, запрошені зібрались в вишуканій залі катедри на Вавелю, а Собеських ще не було. Сам король з нетерпінням ходив поруч з дверима гардеробної Марисеньки і, нарешті не витримавши - рішуче підійшов до дверей та незважаючи на застереження прислуги, увійшов в гардеробну кімнату Марисеньки. Те, що побачив Собеський в наступну мить, вразило його ще більше, ніж би польський Сейм за одним махом задовольнив всі вимоги Собеського... Перед ним стояла його Марисенька, проте це вже була зовсім інша жінка. Ніби ретельно відшліфований рубін, освітлений сонячним промінням, вона випромінювала красоту найвищої проби. Ні витончені французькі панянки та панночки, ні спокусливі та дещо екзотичні Стамбульські красуні, ні Варшавські шляхтянки , ні хто - небудь інший не йшли в ніяке порівняння з ось цим чудом, що постало перед ним і яке Богом було дано саме йому... Собеський, що достатньо поїздив по світах, бачив немало гарних жінок... стояв зачарований красотою Марисеньки і не міг вимовити жодного слова. Тільки тепер він зрозумів чому так вперто крутився біля Марисеньки там, на балу в Варшаві отой, ще малолітній Іван Мазепа, тільки тепер він зрозумів чому так цікавився Марисенькою майбутній король Франції - Людовік XІV-й, чому з такою радістю оженився з Марисенькою цей слизький і гидкий йому Ян Замойський. Тільки тепер Ян Собеський зрозумів чому всі чоловіки, що опинялись біля Марисеньки, змінювались як на обличчі, так і в своїй поведінці... Не втримався - невловимим рухом своїми широчезними долонями згріб в жменю всю цю красоту і міцно притиснув її до своїх грудей, чим визвав кричущий протест численних служанок, кравців, кравчинь та й самої Марисеньки. Вона тільки встигла шепнути йому у вухо: „Вдома”...
        В залу для коронації увійшли разом. Собеський, зважаючи на цікавий стан Марисеньки, обережно підтримував її за руку і уважно слідкував за кожним її кроком, так як вона в своїх світлих туфлях на високих каблуках і прикрашених блискучими золотими смужками по всій їх каймі, почувалася дещо незручно. Побачивши в залі королівську пару, всі, що були там присутніми на мить затихли, та за якусь коротку мить зала наповнилась гучними оплесками. Ні тугий стягуючий корсет, ні намагання Марисеньки виглядати стрункою не приховували її чергового майбутнього материнства. Та в цьому й не було потреби, адже вже всі знали про цей стан Марисеньки і це робило всю церемонію коронації по домашньому теплою і розкутою. Тож присутні зустріли появу королівської пари в залі вітаннями та радісними окриками.
        Рука об руку Ян ІІІ-й Собеський та Марія Казимира Луїза де Лагранж Аркен підійшли до вівтаря Вавельського катедрального Собору. Там їх вже чекали. Першим слово взяв біскуп Тшебіський, який головував на елекційному Соборі і на якому королем Польщі і Речі Посполитої було обрано Яна Собеського. Він коротко нагадав присутнім про результати попередніх виборів. Затим до справи взялися священики. Біля вівтаря їх було двоє - предстоятель Римо - католицької церкви Анджей Ольшовський та архієпископ Львівський Войцех Коричінський. Недалеко від них, трохи позаду і збоку двоє ще зовсім юних ченців тримали на вишуканій, позолоченій по всьому обрамленню таці дві золоті корони - та, що більша - для короля, що менша - для королеви. Відправивши встановлену в таку мить молебень, предстоятель Анджей Ольшовський особисто надів золоті корони на голови Собеського та Марисеньки. Собеський в ці хвилини почувався впевненим і спокійним. Марисенька ж, від безлічі почуттів, що зійшли на неї в ці хвилини на мить похитнулась, та король тут же підтримав її і зразу ж заспокоїв, тихо щось сказавши їй... Подальші події відбувались вже в іншій залі...

        Вперше за всю історію Польщі на коронаційному Сеймі були присутні представники українського козацтва на чолі з наказним гетьманом Євстахієм Гоголем. Наявність козацького гетьмана на коронації польського короля  вказувало на особливе ставлення тодішньої польської влади і самого короля до українського козацтва. В історії Польщі факт присутності українського гетьмана на коронації польського короля був чи не першим. Наказний гетьман повинен був швидко сформувати 4000-не військо для боротьби з турками, яке Собеський збирався використати в подальшому. Сейм надав козакам дозвіл  на право розміщуватись у Димерському старостві і на оплату їм певних сум з коронного скарбу. Крім цього Сеймом було надано ряд пільг і преференсій цілому ряду козацьких воєначальників.  Собеському на цей раз ще й вдалось добитись від сенату та уряду деяких інших уступок королю, а саме - Сейм ухвалив збільшити кількість коронного війська до 90000 воїнів і Литовського війська до 18000 воїнів і збільшив виплати з державної казни на їх фінансування. Сейм заборонив королю носити велику булаву (бути великим коронним гетьманом) і Собеський передав її князю Дмитру Вишневецькому. Воєвода Станіслав Яблоновський отримав малу булаву (став польним коронним гетьманом). З тих пір обидва гетьмани стали вірними друзями Яна Собеського. Для особистого утримування короля і королеви Сеймом їм були віддані Стрийське, Калуське, Яворівське та Гнінське староства. 
        У червні 1676-го величезна турецька армія перейшла Дунай і через Молдавію рушила до кордонів Речі Посполитої. Її очолював губернатор Кандії Ібрагім-паша, якого за жорстокість прозвали Шайтаном (Дияволом). Офіційно заявлялось, що цей Ібрагім наділений дипломатичними повноваженнями і йде ратифіковувати мирний договір. Втім у липні розвідка донесла, що союзник турків, волоський господар Дука, наполегливо радив ченцям Манявського скиту перебратися до більш безпечного місця. Це вказувало на те, що турецька армія може піти і на Покуття, тож мирна місія Ібрагіма Паші заздалегідь була запланована не зовсім вже й мирною...
        А турецька армія тим часом наближалась. У серпні османи розбили табір під Хотином і знявши облогу з нього почали наводити великий міст через Дністер між Хотином і Жванцем. Поляки не були готові до вторгнення. Покуття прикривали лишень кілька легких хоругв, що ганялися за татарами. Тим не менш коронний обозний Зброжек, що командував охороною прикордоння, зі своїми відділами та волоськими хоругвами Атанасія М’янчинського й козацькими загонами вирішив нанести удар на випередження. Поляки вплав подолали Дністер і 19 серпня, зайшовши з тилу, вдарили на турецьку варту, що пильнувала міст. Одну частину переправи порубали, а іншу спалили. Довідавшись про зухвалий напад на міст, Ібрагім паша відправив більший відділ татарської кінноти для переслідування поляків і козаків. Ординці таки наздогнали військо Зброжка, щоправда вже на лівому березі Дністра за чотири милі від ріки. У запеклому бою напасники були розбиті, полякам дісталася їхня хоругва, декілька бунчуків і чимало полонених. Проте ця смілива акція ненадовго затримала просування османів. Уже наприкінці серпня турецько-татарське військо, переправившись через Дністер, атакувало й захопило замки в Язлівці, Ягельниці, Чорткові, Бучачі. Крім того кримчаки спалили околиці Дрогобича і Стрия та інших чисельних сіл в передгір'ї Карпат.
        Польське командування надіялось, що головною ціллю походу Ібрагіма паші є Львів і саме там почало згромаджувати війська. Але коли османське військо різко повернуло на південний захід, здобувши Золотий Потік і Раковець, стало зрозуміло – турки йдуть на Станіславів. Тепер чітко окреслилась головна мета кампанії. Війна добігає кінця, у випадку падіння Станіславова до османських трофеїв додасться ще й Покуття. Поляки явно не були готові до такого ходу подій. В цих краях в них були тільки мало чисельні військові загони, які не представляли ніякої загрози туркам. Скориставшись тим, що головний охоронець покутського краю Зброжек був відсутній в Станіславові турецькі війська вже 11 вересня були в Тисмениці. День перед тим поляки з допомогою козаків евакували все церковне майно, не забувши при цьому прихопити і для себе багато чого. Разом з тим татарські чамбули розсипались по всьому Покуттю, спалили Єзупіль, Коломию, Солотвино, Манявський скит... Рішучий опір загарбникам чинив лише Петро Куропатва, який з купкою прибічників зачинився у родинному Пнівському замку.
        Оборонці міста засіли в Станіславівській фортеці. Її основним архітектором був француз Франсуа Корассіні, який приїхав в Польщу разом із свитою Людвіґи Марії Ґонзаґи.
Фортеця мала вигляд правильного шестикутника, на вістрях якого розміщалися бастіони. Земляні укріплення підсилювалися дубовим частоколом. Трохи пізніше фортецю оточили і ровами, викладеними камінням. Корассіні вдало використав болотисту місцевість навколо міста і безпосередню близькість двох річок, які наповнювали рів водою. Твердиня мала дві брами - Галицьку і Тисменицьку, а також Вірменську фіртку. Ця система була втіленням типових рис, притаманних тогочасній французькій інженерній школі. Архітектор розпланував схему вулиць міста, центром якої була ринкова площа з ратушею, зорієнтована за сторонами світу. Він обчислював гармонійні співвідношення головної міської площі та вулиць середмістя у французьких туазах (1 туаз = 1,949 м). Вулиці прямували до воріт міста або перетинались під прямими кутами, утворюючи зручну систему комунікацій між житловими кварталами і стратегічними об’єктами фортеці.

 

 

Станіславівська фортеця.


        Ось як описав дітище Франсуа Корассіні мандрівник Ульріх фон Вердум, що завітав до Станіславова у 1672-му році: „ Фортифікації складаються з шести регулярних земляних бастіонів з частоколом, зробленим із цілих дубів понизу. Воєвода також має намір вимостити рови та забезпечити їх зовнішніми укріпленнями. Головна лінія бастіонів має 150 стіп довжини”. Одна стопа була рівною 300 міліметрам. Тож навіть підібратись до фортеці було непросто, а взяти її штурмом й поготів.
        Залогу самого міста Станіславова становили:
- п’ять піхотних і драгунських полків (єпископа Краківського, воєвод Серадзького і Київського, підканцлера і гетьмана великого Литовського);
- два полки запорізьких козаків Барабаша;
- ополченці воєводства Руського;
- дві легкі хоругви Токаржевського і Петричайки;
- приватна залога Потоцького;
- озброєні місцеві мешканці.
        Враховуючи те, що чисельність полку становила 300 осіб, в хоругві було - від100 до 200 жовнірів, козаків було десь біля 1000-чі воїнів і там ще знаходилась значна частина міщан, то можна сказати, що захисників Станіславова могло бути близько 4000 жовнірів. Що ж до турків з татарами, то різні джерела називають цифри від 50 до 150 тисяч жовнірів.
        12 вересня турецький парламентар запропонував Станіславівському гарнізону капітулювати. Отримавши відмову, османи почали облогу. З трьох боків Станіславівська фортеця була оточена озерами та багнами. Найуразливішим був південний напрямок. Турки зосередились на штурмі Тисменицької брами та Вірменської фіртки. Головний табір османи розбили за Дібровою, де дерева добре приховували пересування військ. Кілька батарей постійно обстрілювали місто. В той час містом керував підстароста Ян Камінський. Але він був людиною цивільною, тому оборону очолив кадровий військовий - полковник Ян Данненмарк. Гарнізон не лише відбивав напади, але й контратакував. Під час однієї з вилазок поляки захопили чотири гармати та вбили двох пашей (генералів). А тим часом інші чамбули кримських татар продовжували грабувати місцеве населення аж до самих Карпат.

             Допоки Станіславівський гарнізон мужньо захищався, польський король Ян Собеський під Львовом збирав військо, щоб вирушити на допомогу його захисникам…
       


                                                                                    

Розділ 5. Дорога в Журавно.


        У відповідності з планом короля Яна Собеського польські війська повинні були зібратись біля Щирця, а литовські війська біля Берестечка. Звідти вони повинні були вирушити на допомогу Станіславівському гарнізону, який тримався з останніх сил. Проте мобілізація військ Речі Посполитої проходила так мляво і нерішуче, що Собеському не було що протиставляти татарам і туркам. Але час не чекав. Собеський прекрасно знав Станіславів і Станіславівську фортецю і чудово розумів, що якщо турецько – татарські війська візьмуть фортецю, то забрати назад її вже буде практично неможливо. А Собеський не міг допустити утворення другого Кам’янця в себе в тилу… Ситуація ускладнювалась ще й тим, що основний охоронець Покутських країв коронний обозний Зброжек був відсутній там… Зваживши на всі ці обставини, король приймає важке рішення – готуватись до маршу, і то негайно. Він звелів покликати до себе увесь командний склад польського війська, що було при ньому.
        Не пройшло й пів години, як в його шатрі зібрались майже всі воєначальники, що були в Щирці. В відносно невеликому шатрі зібрались польний коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський, польний коронний гетьман Станіслав Конецпольський, коронний хорунжий Ієронім Любомирський, польний коронний гетьман М.Д.Вишневецький, волинський воєвода князь Міхал Єжи Чарторийський, гусарський ротмістр Стефан Шептицький, руський воєвода Міхал Жевуський і багато інших. Собеський почекав, щоб всі заспокоїлись і спокійно та впевнено почав: „Шановне панство, як тільки що мені стало відомо, що стан захисників Станіславівської фортеці є дуже важким. Вони тримаються, але на допомогу татарам підійшли турки і тільки один бог знає скільки тих напасників там зібралось і скільки ще протримається полковник Ян Данненмарк з своїм ополченням. Як мені відомо, Станіславівська фортеця не прославилася недоступністю, тож вона може впасти і тепер. І якщо це станеться, то ворог отримає величезну стратегічну перевагу на півдні Речі Посполитої. Вибити його звідти буде ой як важко. Для прикладу - згадайте Кам'янець… Якби наше військо було готовим до походу, то я б самостійно віддав команду вирушати хоч сьогодні. Але ви знаєте, як пройшла мобілізація військ. Знаєте, що велика шляхта дуже неохоче поповнює ряди нашої армії. А ті, що приходять, вимагають компенсації збитків, яких може завдати їм війна. А те, що королівська казна майже пуста, ви теж добре знаєте. Якби в нас був час, то я б звернувся за допомогою до  козаків… та де вони тепер… Я пропоную вам відправитись по місцевих селах, містечках, та й у самий Львів і зверніться до місцевого населення. Я знаю, русини можуть допомогти і не один з них поповнить наші ряди. Крім того я надіюсь, що по всьому нашому шляху до Станіславова місцева шляхта підтримає нас. Тому я пропоную вперед перед нами послати посланців, щоб зв’язались з місцевою шляхтою, дідичами, можливо і з єврейськими общинами і попросили в них допомоги людьми, їжею і іншим провіантом. Я б хотів вирушити в похід буквально через кілька днів, як тільки будемо готові. А перед цим нам треба добре підготуватись до маршу. Кожен з вас знає свої хоругви чи інші підрозділи, тож я надіюсь, що ви добре підготуєте їх в похід. Особливу увагу прошу звернути на гармати, порох, зброю для нових ополченців, вози, коней та їжу як для коней так і для жовнірів. Якщо ви не проти такого мого плану і якщо будете готові, то вирушаємо через кілька днів. Посильних і агентів я пропоную відправити сьогодні ж, щоб мати уявлення про маршрут, який ми сьогодні ж і оберемо. Погода суха, безхмарна. Є надія, що Дністер і інші річки будуть мілководні, тож переправлятись через них будемо вбрід. Я пропоную рухатись через Миколаїв і Жидачів і звідти вже йти на Журавно. А з Журавна вже через Калуш підемо на Станіславів. Чи згідні ви з таким моїм планом?”. Собеський замовк на хвилину, вичікуючи, що зараз почнеться обговорення. Першим заговорив гусарський ротмістр Стефан Шептицький: „Ваша високосте, перш ніж щось вирішити тут я б хотів знати скільки війська буде в противника і скільки війська назбираємо ми. Я надіюсь, що ваші агенти та розвідники хоч приблизно оцінили кількість військ противника і доложили вам. Адже йти просто так, не знаючи на що я б не хотів. Тай мені здається, що всі тут присутні хотіли б це знати”. Собеський сподівався на таке питання, тож відповів впевнено: „Мені стало відомо, що перейшли Дністер від 50-ти тисяч до 100 тисяч татар та турків. Та вони всі розпорошені по всьому Покуттю. Мені сказали що татарські чамбули вже в Манявському скиті, Солотвині, Коломиї і всюди вони роблять свою чорну справу. Нашого війська разом з ополченцями може бути від 20-ти до 30-ти тисяч”.
        Тут слова попросив хорунжий Єронім Любомирський:„Але ж пане королю, при такому співвідношенні сил можна тільки захищатись і то в добре укріпленій фортеці, а не вести наступальні дії. А ми збираємось в похід. Чи зможемо ми заховатись в якусь фортецю, якщо в цьому буде нужда? І хто прийде нам на допомогу в випадку нагальної потреби? ”. Всі мовчали і дивились на Собеського. Той відчув, що як тільки він став королем, то далеко не кожен відважувався з ним так говорити і, тим більше, заперечувати йому в прямій розмові. А цей відважився… Скільки разів йому ставили подібні запитання, скільки разів він намагався переконувати своїх співрозмовників в тому, що надія в любій битві завжди є і що в багатьох випадках потрібно ловитись за цю надію, навіть якщо вона і мізерна. Якщо справа того варта і риск може оправдатись, то треба йти на нього. Чомусь йому згадалась подібна розмова перед початком битви під Хотином. Тоді риск був дуже великий, не менший ніж тепер. Але він повністю виправдався. І Собеський продовжував дальше:„ Ви знаєте, як ідуть справи на сході України. П. Дорошенко ледь тримається. Якщо турки йому не допоможуть то його дні пораховані. Здається мені, що в турків не буде багато часу возитись з нами саме із за того, що вони будуть змушені іти на допомогу Дорошенкові. Тож якщо ми десь засядемо в добре організовану облогу, то в нас є шанс…”. Тут заговорив польний коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський: „ Ваше високосте, але ж по всьому шляху слідування до Станіславова нема такої фортеці, яка б могла заховати понад 20 тисяч жовнірів одночасно…та ще й з кіньми, возами і всім іншим”. „Чому нема? Є! Така фортеця є в Журавно і ми будемо змушені її якось використати. Ось про це нам і треба буде подумати”, - зразу відповів Собеський і відчув, що в повітрі висить нове запитання… ось тільки хто його задасть? Задав запитання королю воєвода Міхал Жевуський: „Але ж ваша величносте, я зовсім недавно був у Журавно. Там, біля нього в Монастирці в мене є поле. І я бачив журавнівську фортецю. Вона представляє собою жалюгідне видовище, а не фортецю. В ній стіни зруйновані в багатьох місцях, місця для укриття всередині зовсім нема, та й замала вона для нашого війська. Тепер вона знаходиться в закинутому стані і ніхто нею не займається. Тож як вона нам може прислужитися?”.  Його тут же підтримав волинський воєвода Міхал Чарторийський: „Саме так, ваша високість. Цю фортецю аж ніяк не можна використати. Я її теж добре знаю, тож підтверджую слова воєводи Жевуського. Коли я там був останній раз, то ні фортеці, ні замку в ній вже там не було, тільки панський двір Сап’єгів, оточений розваленим валом, який проходив навколо міста. Ще були насипи на кутах - мабуть бастіони і на них стояли кілька невеликих заіржавілих гармат і все…”.

 

Приблизно так виглядала Журавнівська фортеця на карті Боплана.

 

       Собеський не дав йому договорити. Коротким помахом руки зупинив його на півслові і дальше продовжував сам: „І я знаю її не гірше за вас. Так, ця фортеця була колись фортецею... І це ж саме прекрасно знають турецький сердар Ібрагім – паша Шайтан та татарський хан Селім Гірей. Те, що фортеця стала саме такою - це явно заслуга їх попередників. І ще вони знають чисельність наших і своїх військ. Тож маючи таку перевагу в живій силі і знаючи, що мури Журавнівської фортеці знаходяться в жалюгідному стані, вони понадіються на легку перемогу над нами. І тому, мабуть, не збиратимуть аж надто великих сил. Адже для того, щоб зібрати всіх, туркам і татарам треба буде багато часу так як їх військо розкидано як по Поділлю, так і по Покуттю. А часу в них обмаль І, крім того, надворі вже осінь. Ще кілька тижнів і можуть вдарити перші приморозки. А як турки і татари люблять воювати в холодну погоду, ми це знаємо”. Сказавши це, Собеський запитально подивився на польного коронного гетьмана Станіслава Яблоновського, знову ж таки в думках маючи на увазі Битву під Хотином і чекаючи підтвердження своїх слів. Проте Яблоновський змовчав. Це означало, що в словах Собеського є ще щось незрозуміле для цих відданих Речі Посполитій і йому самому людей. „ А тепер, щодо самої фортеці. Так, та фортеця, що є в Журавно, непридатна для захисту не те, що цілого війська Речі, а й самих городян. Але там є природна фортеця. Якщо вдало розмістити нашу армію обозом поміж Дністром позаду, річкою Свічею зліва та болотистою місцевістю з правої сторони, то ворогу залишиться тільки один шлях для наступу – прямо по фронту з південного заходу. При цьому татарам і туркам прийдеться при наступі ще й переправлятись через Свічу та ще й маленьку річку - Крехівку. А це значно утруднить мобільність їх військ і управління ними. І якщо ще укріпити обоз в кілька рядів фортифікаціями та шанцями, то можна успішно витримати довготривалу облогу противника. І якщо дасть Бог, то ми ще й зможемо атакувати противника”, – продовжував Собеський. І тут в розмову нарешті втрутився Яблоновський: „Тобто ви, ваше величносте, пропонуєте стати обозом під Журавном, добре укріпитись там і звідти вже робити вилазки на противника. А як же ми тоді допоможемо Станіславову? Вони ж можуть впасти там з дня на день”. Собеському сподобалась догадливість Яблоновського і його бажання в усьому розібратись до суті. Мимоволі зловив себе на думці, що ще не передав обов’язки великого коронного гетьмана з себе Яблоновському. З тих пір, як Собеського обрали королем Речі Посполитої вже пройшло два роки, а він ще дотепер не позбувся свого попереднього звання. Не гоже королю Польщі триматися за всю владу в державі і забувати про своїх підлеглих. Так можна втратити довіру серед них. І тут же вирішив, що зразу ж по закінченню баталії під Журавно виправить цю свою помилку, тільки б Сенат переконати... Та мусів відповідати Яблоновському: „ А дуже просто… Як тільки ми дійдемо до Журавна, то залишимо там свої основні сили, які будуть копати шанці і укріплювати обоз. Керувати будівництвом усіх польових фортифікаційних споруд буде відомий вам Франсуа Корассіні, який присутній тут і який вже не раз доказував своїми справами уміння в організації подібних робіт. А я разом з кіннотою поїдемо на Станіславів через Калуш чи через Войнилів. І допоможуть мені в цьому присутні тут гетьмани та воєводи. Якщо нам вдасться ослабити облогу Станіславова, то будемо вертатись назад в Журавно і при цьому спробуємо затягнути противника за собою шляхом завдавання їм дошкульних ударів. І вже там, під Журавном дамо їм вирішальну битву, використавши зведені там фортифікації. Для того, щоб дати основним силам можливість закінчити побудову укріплень, ми постараємось затягнути час…”. В розмову втрутився воєвода Микола Синявський: „Ваша величносте, нехай нам і вдасться заманити ворога в пастку, але знаючи його не перший рік, я впевнений, що турки і татари намагатимуться обійти нас з тилу, щоб відрізати від постачання. А там, як мені відомо, є міст на ліву сторону Дністра і дорога через Бакоцину в північно східному напрямку. Цим противник обов’язково скористається. Що будемо робити тоді?”. Собеський на хвилинку задумався і тут же почав відповідати: „А подумайте самі… противник нещодавно перейшов через збудований під Хотином міст на праву сторону Дністра. Тепер вони вже знаходяться значно вище по течії Дністра, можливо, скоро самі будуть біля Журавна. І якщо ми будемо там, то для того, щоб обійти нас з тилу їм прийдеться знову перейти Дністер, тільки вже на його ліву сторону. І робити це їм прийдеться вже нижче від Журавна по течії Дністра - десь в районі Старого Села, Цвітової чи Мартинова. Вертатись назад аж до хотинського моста вони не будуть - надто далека і довга дорога. Та й будувати новий міст теж не будуть, бо це займе багато часу і, крім того, в тих місцях нема прямої дороги до Журавна, прийдеться пробиратись скрізь лісові хащі та горбисту місцевість. Тобто, якщо ворог і переправиться на ліву сторону Дністра, то скоріше всього вони це зроблять вплав і без коней. А якщо і візьмуть з собою і коней, то озброєння їх буде дуже бідним. Навіть з копіями пройти там Бакоциною скрізь лісові хащі їм буде ой як нелегко. Тож будувати моста для піших воїнів чи легкої кінноти нема ніякого змісту. І ще один важливий фактор - ми перейдемо Дністер десь між Миколаєвом і Жидачевом. Він в тих місцях при сухій погоді ще не є повноводним і перейти його буде неважко. Зразу ж трохи нижче по його течії в нього впадають річки Стрий, Крехівка, Свіча, Болохівка, Лімниця… Тобто Дністер в тих місцях, де противник захоче перейти його буде вже значно сильнішим і повноводнішим. Тож якщо турки з татарами і надумають перепливати через Дністер, то тільки з найпростішим озброєнням. Та якщо вони і проберуться в наш тил через хащі, то ми їх легко відженемо з допомогою гармат чи своїми жовнірами в кількості кількох хоругв. А міст через Дністер з лівої сторони біля Журавна ми додатково укріпимо шанцями”. Собеський говорив повільно, розважливо. Видно було, що він не один день обдумував цей план і багато чого врахував, передбачив. Відчувались його глибокі знання в військовій справі, добре знання місцевості, вміння спілкуватись з людьми. Та в такій справі завжди могли бути несподіванки. І чекати їх можна було з любого боку – могла вмішатись погода, міг зробити якийсь непередбачений хід противник, могли підвести свої і т.д. Всі розуміли, що справа, на яку вони збираються йти, аж надто ризикована. Проте ніхто не міг запропонувати чогось кращого. І якщо сам король Речі Посполитої буде безпосереднім учасником і командувачем цих дій то, видно, справа цього варта.
        Собеський замовк на деякий час і всі відчули, як стало тихо в наметі. Потім він знову продовжив: „І ще я хочу сказати вам ось що - мабуть що не один з вас задається питанням про те, чому саме Журавно я обрав місцем проведення бою з турками та татарами. Адже кожен з вас розуміє, що можна було б знайти ще не одне місце в Червоній Русі, яке по своєму ландшафту чи географічному положенню було б не гіршим, ніж Журавно місцем для проведення бою. Я виходив ще й з таких міркувань, що ця територія є густозаселеною. А це означає, що буде де дістати корми для коней і їжу для жовнірів. Крім того, що є основним чинником при здійсненні мого вибору, місцеве населення дуже активно підтримує протекцію польської влади на їх землі і зовсім не сприймає якоїсь іншої влади. Я дуже добре знаю як цю місцевість, так і місцевих селян. Адже восени 1672-го року я вів жорстокі бої з татарами на Калущині, шо зовсім недалеко звідти. І без допомоги місцевого населення мені було б ой як важко... Тоді селяни були для польського війська провідниками на місцевості, розвідниками, будували для нас мости, переправи, влаштовували лісові завали та засіки і, звичайно, брали безпосередню участь в битві з татарами. І моє військо перемогло тоді татар саме  завдяки його спільним діям разом з місцевим населенням. А тому я надіюсь, що ця місцевість крім їжі, кормів, одягу і ще багато чого надасть нам допомогу і в живій силі - добровільних ополченцях. Адже це в умовах такої бідної мобілізації, яку провів наш уряд останнім часом, має чи не найбільшу важність”. Після цих слів Собеський знову замовк на коротку мить. Кожен думав про щось своє, зважував, оцінював. Та час не чекав. Після короткої паузи він вже якимось іншим голосом запитав: „Чи згідні ви з таким планом, чи, може, хтось хоче щось змінити в ньому?”. І тут всіх ніби прорвало… всі навперебій почали обговорювати план, уточнювати його, вияснювати деякі неточності чи дрібниці. Проте це вже була суто ділова розмова. Суттєвих змін вже ніхто не вносив. Вияснювались обов’язки, призначались виконавці, визначались способи взаємодії між підрозділами, уточнювалось кількість хоругв, зброї, пороху, гармат, їжі для воїнів, корму для коней, возів і т.д... А тим часом сонце вже котилось до заходу. Ніхто й не побачив, як перші присмерки лягли на землю, тож в наметі запалили свічки…
        По деякому часі, коли більшість важливих питань було вирішено, Собеський, звертаючись до всіх, заговорив: „ Для визначення місця переправи через Дністер я пропоную послати воєводу Міхала Жевуського разом з однією з своїх хоругв. В Роздолі і Комарному він має свої маєтності, тож добре знає ті місця. Заодно доручимо йому розвідати маршрут руху нашого війська аж до самого Журавна, по дорозі поговорити з місцевою шляхтою, дідичами, та й з селянами відносно надання допомоги нашим жовнірам під час походу. Про місцевих євреїв також не варто забувати. Думаю, що вони не менше за інших заінтересовані в нашій перемозі, а їх спроможності допомогти нам досить високі. Ми вийдемо в похід тільки тоді, коли прийде посланець від Жевуського з повідомленням...”. Всі загальні і найважливіші події були обговорені. Проте ніхто не розходився. Залишилось багато чисто практичних та технічних питань, над якими треба було добре подумати. До Собеського підійшов артилерійський генерал польських військ Мартин Контський. Представившись Собеському, він сказав: „ Дозвольте запитати, ваша величносте, на якій відстані від нашого обозу будуть стояти татарські та турецькі війська? Я це мушу знати, щоб вияснити які гармати брати з собою – легкі, чи важкі ”. Звичайне питання, але що відповісти Собеському. Під час битви ситуація може змінюватись. Якщо робити вилазки з обозу, наприклад - для допомоги станіславівській фортеці, то краще підійшли б малі гармати. Тобто їх треба брати обов’язково. І тарасівки в цьому випадку підійдуть найкраще. Що стосується важких гармат… то як їх транспортувати? Попереду переправа через Дністер… Прийняв важке рішення: „ Беремо легкі гармати і ті, які можна буде легко перевозити на одному возі. Наприклад – фальконети… А всього візьмемо десь біля 60-ти гармат”, - відповів Собеський і тут же подумав собі, що й більш важкі гармати, наприклад - мортири, ой як пригодились би в облозі. „ Крім того, ваша високосте, мені потрібно знати скільки пороху, ядер, гранат брати з собою. Тобто протягом скількох днів ми сидітимемо в облозі? І ще хочу сказати вам, що при такій кількості гармат і всього іншого для них мої вози не встигатимуть за обозом і приїдуть туди на кілька днів пізніше. А якщо, не дай Бог, підніметься вода в Дністрі, то треба буде в'язати плоти, або будувати міст. І тоді вже армада може спізнитись і на тиждень…”, - не заспокоювався Контський. Собеський наперед знав, про що запитає Контський. Тобто при відповідальному ставленні до своїх обов’язків Контський був зобов’язаний задати Собеському ці запитання. Але остаточної відповіді на слова Контського в нього не було, та й не могло бути. Надто багато зовнішніх факторів могли змінити хід подій в баталії. І основними з них були противники – хан Селім Гірей та паша Ібрагім Шайтан. Собеський знав їх давно і розумів, що противник досвідчений та хитрий. І що їм треба буде протиставити не тільки бойову міць свого війська, а й ще щось таке, щоб могло переманити фортуну удачі на сторону військ Речі Посполитої. І оце „щось” не давало йому спокою протягом кількох останніх днів. А Мартину Контському відповів: „Будемо надіятись, що все минеться за 3 ÷ 4 тижні. А якщо щось і буде не так, то тоді і вирішимо...”. Коли пішов Контський, Собеський задумався на хвилину. Зловив себе на думці, що ще перед жодною з битв, в яких він брав участь, в нього не було абсолютної впевненості в перемозі. Ось і тепер - безліч думок приходять йому в голову, десятки сумнівів мучать його: „А що буде, якщо противник дізнається про марш Собеського і десь в дорозі перестріне його? А що станеться, як підуть проливні дощі? А що буде з його військом, якщо воно не поповниться по дорозі місцевими селянами? А що буде, якщо обоз не вдасться поповнити  їжею та кормами в дорозі?...”

        Даремно Марисенька з дітьми чекали цього вечора Собеського вдома в своїй львівській кам’яниці. Діти давно спали, а вона чекала… Скільки себе пам’ятає з тих пір, як стала його дружиною, вона чекала. Чекала під час його нескінчених походів по землях польських, чекала його під час засідань сеймів і інших церемоніях в Варшаві, чекала його під час його нескінчених битв… Знала, що після одного з таких походів чи битв вона могла б залишитись вдовою. А вона цього не хотіла…, ой як не хотіла. Після каторжного життя з Замойським щастя нарешті усміхнулось їй. Любила свого Івася і він її любив. Дуже часто ця любов переливалась через вінця дозволеного і переростала в ревнощі. І тоді вони обоє страждали. Особливо сильно страждала Марисенька. В ці хвилини вона була на грані божевілля. Не допомагали ні листи Собеського, ні діти. Скільки разів вона хотіла кинути все і поїхати на свою Батьківщину - в Францію…, та щось не давало їй це зробити. А якщо і виїжджала туди, то скоро верталась назад… І якими щасливими вони були тоді, коли доля відводила їм трохи часу, щоб побути разом. В ті короткі хвилини вона відчувала, що її Івась належить тільки їй і ніхто інший не в змозі замінити її в його серці. Проте ці хвилини минали і Марисенька знову залишалась наодинці з самою собою... Собеський нічого не скривав від неї. Вона була в курсі всіх його справ – як політичних, так і військових. Він довіряв Марисеньці, як нікому іншому, так як бачив в ній великий і тверезий розум, якого не було в багатьох шляхтичів чи, навіть, в членів сейму… Більше того, він завжди брав до уваги слова і пропозиції Марисеньки і намагався впровадити їх в життя. В Польщі говорили, що Марисенька керує Собеським, а вже він керує Польщею. Проте така довіра не була абсолютною і в багатьох випадках Собеському приходилось враховувати думки інших і він приймав рішення, що не відповідали надіям Марисеньки… Ось і сьогодні Марисенька надіялась, що Собеський прийде додому. Вже вкотре поміняла свічки в світильнику, а його не було. Знала, що скоро він з військом вирушають в похід, тож кожна хвилина з ним була для неї на вагу золота. А він не прийшов… в нього є щось важливіше за Марисеньку. На очі Марисеньки набігли сльози… вона ревнувала його… навіть до його роботи.
        Цієї ночі Собеський майже не спав. Допізна в нього засиділись Станіслав Яблоновський, Єронім Любомирський, Михайло Вишневецький, Микола Синявський і інші… розійшлись далеко за північ. Надворі вже проспівали треті півні, а Собеський ще щось розмірковував над картою. Звернувся до одного з охоронців, що в парі стояли біля вхідних дверей і звелів покликати в намет військового архітектора Франсуа Корассіні. Той не заставив себе довго чекати і вже через кілька хвилин щось розказував Собеському і знаходив підтвердження своїх слів на карті, що була розгорнута перед ними. Коротко, в загальних рисах Корассіні описав Собеському план побудови фортифікаційних споруд. А план цей був аж надто великий. Мимоволі Собеський засумнівався в його реальності. Корассіні пропонував звести обширний земляний вал, що півкругом охоплював би обоз королівських військ, збудувати кілька саморобних земляних редут, за якими розмістити збройну батарею, вирити в кілька рядів цілу систему шанців, з’єднаних між собою... З тилу із сторони Дністра Корассіні пропонував теж насипати високий насип, на якому встановити кілька гармат. Проміжки між гарматами Корассіні пропонував закрити спеціально зробленими рогатками та зв’язаними між собою возами. За возами могли стояти мушкетери чи пікінери на випадок атаки турецької кінноти. Крім того Корассіні пропонував розсипати в тих місцях, які важко прикрити від противника іншим обладнанням велику кількість чосноків - спеціальних пристосувань, в яких три ніжки опираються в землю, а четверта гострим кінцем стирчить вверх. Вони мають невеликі розміри, робляться з довгих цвяхів чи товстого дроту і призначені для перекриття доступу піхотинцям чи коням до певних місць. Так як татарські коні не були підкованими, то наступивши на чоснок, вони дальше не могли рухатись. Та й підковані коні могли страдати від чосноків. Знаючи любиму тактику ведення боїв татарами та турками Собеський знав, що татарські вершники з луками обов’язково будуть їх атакувати, а турки обов’язково будуть обстрілювати їх з гармат…. Оцінивши все задумане Франсуа Корассіні, Собеський зрозумів, що на підготовку фортифікацій вже на місці потрібно буде як мінімум 5 днів. Чи встигнуть вони це зробити в умовах, коли ворог або атакує, або збирається атакувати. І на це запитання в нього не було відповіді, одне тільки переконання - повинні встигнути!
        Відпустивши Корассіні Собеський в супроводі особистої охорони вийшов з намету. Надворі стояла ще тепла, але вже осіння ніч. Якось дуже яскраво в осінньому небі миготіли зорі, срібний півмісяць кидав своє хоч бліде, та яскраве світло на табір і тому по ньому можна було йти без факелів. Більшість жовнірів відпочивали. Відпочивали і люди, і коні. Іноді в різних кінцях табору час від часу роздавались глухі та притишені голоси тих, хто ще не закінчив свої вчорашні справи. Поміж наметами та возами час від часу проходжувались охоронці і тільки тихий шурхіт їх ніг по ще не витоптаній траві видавав їх присутність… Кругом, по всьому табору витало якесь напруження, відчувалось очікування якогось дійства, що мало скоро перервати ось цей тимчасовий спокій, що панував серед табору…
        Собеський приліг спати, коли вже темне небо на сході ледь – ледь засіріло. Заснув зразу, як тільки голова відчула м’якість пухової подушки.
        Зранку, 12-го вересня, коли Собеський ще спав після майже безсонної ночі охоронець тихо розбудив його. „Ваша високість, до вас прийшли”, – сказав він і вказав на двері. Кинувши погляд на двері, Собеський побачив в них Михайла Паца. Той легким порухом голови привітався і сказав: „Ваша високість, військо литовське у Львові і чекає ваших подальших вказівок”. Собеський відповів на привітання і зразу ж запитав: „Скільки в вас війська?”. „Чотири тисячі жовнірів”, - тут же відповів Пац і відвів очі в сторону. Відчував, що Собеський надіявся на більше. „Але ж ми договорювались про 10000 тисяч ваших жовнірів”, - не задумуючись сказав Собеський. Пац якось не дуже впевнено почав виправдовуватись, та потім, зрозумівши всю безглуздість своїх виправдань, замовк. Собеський невдоволено подивився на Паца, та що мав казати. Якщо тут, у Польщі місцева шляхта не спроможна зібрати хоч якесь військо, то що говорити за литовських шляхтичів. Швидко привів себе в порядок і запросив Паца до карти, яка ще з вчорашнього вечора стояла на столі. Коротко розказав йому суть операції, яку вони запланували, пояснив йому ті задачі, які буде виконувати Пац при підготовці до маршу і під час самого маршу на Журавно. Відчувалось, що Пац незадоволений тим, що все вирішили без нього, та враховуючи мізерність приведених ним військ, стримувався. „Якщо ви вже там, то сьогодні, завтра ми теж прибудемо до Львова і як тільки прийде посланець від Жевуського, вирушимо в похід. Поки що відправляйся до своїх і готуйся разом з військом до маршу. Якщо зможеш залучити когось із місцевих жителів до участі в поході, то бери їх, не задумуючись. Я знаю, місцеві русини воюють добре”, –  сказав Собеський і присів на лавку, даючи цим зрозуміти Пацу, що розмову закінчено.
        Цілий день пройшов так швидко, що Собеський незчувся, як надворі стемніло. Вирішували безліч питань. І серед них одне з найважливіших - корму для коней. Якщо на марші можна знайти коням корм десь біля дороги, то в облозі такої можливості не буде. А гусарські коні повинні бути добре нагодованими. Тільки тоді вони відчуватимуть кожен рух гусара і тільки тоді виконуватимуть всі його команди. Та й сам Собеський, будучи не байдужим до кавалерії, не міг допустити, щоб коні були голодні. Розпорядився, щоб окремий загін завтра зранку пройшовся по місцевих луках і полях і зайнявся заготівлею корму для коней. Цю відповідальну справу доручив львівському єпископу Йосифу Шумлянському. При цьому витрусив з своїх глибоких кишень всі гроші, які там були і віддав Шумлянському, сказавши при цьому: „Це на той випадок, щоб місцеві селяни не казали, що їх грабують”. Собеський надіявся, що Шумлянському в цій його відповідальній справі допоможе ще й його церковний сан.
        Ще через день, 12-го вересня 1676 року і литовські і польські війська вже були у Львові. Йшли останні приготування війська до походу. Цієї ночі Собеський ночував в себе вдома. Приїхав додому пізно вночі. Світло в вікнах львівських будиночків не горіло ніде, тільки в його кам’яниці воно ледь миготіло жовтуватими відблисками. Марисенька чекала його. Був приємно вражений цим, та заодно і пожалів її – темна ніч, а вона не спить. За брамою до внутрішнього двору охоронці забрали коня в відвели його на постій. Не встиг Собеський підійти до вхідних дверей кам’яниці, як вони відкрились і в них з’явилась Марисенька. Радісна і схвильована, як маленьку дитину взяла його за руку і повела в кімнату. Допомогла йому роздягтись і тут же повисла в нього на шиї… Та ніч для Собеського була ще коротшою, ніж всі попередні ночі, які він провів сам в Щирці. Власне їм здалось, що ночі і не було. Спам’ятались тільки тоді, коли за вікном вже стояв білий день і в двері хтось впевнено постукав. Із за них почувся голос одного з охоронців: „ Ваша високосте, пора…”.
        Наступного дня, вже під вечір приїхав посланець від Міхала Жевуського. Собеський в одній з кімнат невеличкого львівського будиночку, що розміщувався при виїзді із Львова якраз розмовляв з Яблоновським та Пацом. Дізнавшись, що до нього приїхав посланець, Собеський запросив його в кімнату. Той, як сидів на коні кілька хвилин тому, так і зайшов в кімнату – увесь в поті та поросі від швидкої їзди. Зовнішній вигляд вершника підказав Собеському, що дорога суха і це вже добре. Охоронець не захотів пускати посланця дальше в кімнату, попросивши його привести себе в порядок. Та Собеський кивком голови дозволив пропустити його дальше і чекав, що той скаже. Той зразу почав: „Ваша високосте, я – Антін Петрусь з під Роздолу. Служу в хоругві пана Міхала Жевуського. Пан прислав мене повідомити вас, що як дорога, так і переправа через Дністер цього разу прихильні до вас і чекають вас. Дністер саме краще буде переходити між Роздолом і Жидачевом біля Комарно, трохи вище від села Мости. Можна і трохи нижче по течії, та туди дещо гірша дорога. Пан Жевуський просили передати, що він з жовнірами із своєї хоругви будуть чекати вас там, починаючи з післязавтрашнього дня. І що вони про всяк випадок будуть мати в готовності кілька плотів, щоб ви могли перевезти армаду. Проте, може, плотів і не треба буде, бо Дністер в цьому місці широкий, а вода в ньому мала”. Собеський не витримав і запитав: „Тож яка вода в Дністрі в його найглибшому місці?”.  Посланець, навіть не кліпнувши оком, тут же відповів: „Пан Міхал Жевуський просили передати, що вода в Дністрі, як курці по око”. Яблоновський та Пац не витримали, ховаючи свої усмішки за широкими вусами. Та Собеського така відповідь не задовольнила. Удавано суворим голосом він перепитав: „Тобто як це курці по око – тобі до колін, чи по пояс, чи по шию?”. „Мені трошки вище колін. А вам, ваша високосте, якщо будете на коні, то вода навіть ноги не змочить”, - трохи подумавши відповів посланець. Це вже була більш - менш конкретна відповідь з деяким числовим виміром. Тож Собеський, задовольнившись відповіддю, відправив посланця відпочивати.
        Зразу ж після розмови з посланцем Жевуського Собеський покликав до себе гетьманів Яблоновського та Паца для того, щоб обговорити надто важке питання – яким чином годувати всіх жовнірів як в поході, так і в облозі, а це без врахування всіх ополченців, що приєднаються до війська Речі Посполитої в поході буде не менше 20-ти тисяч. Частину продуктів вдалося зібрати вже, купивши їх за рахунок казни Речі. Але їх буде замало - стане всього на дорогу і на кілька днів облоги. А якщо облога затягнеться на місяць…? Як вже було не раз в подібних випадках прийшли до висновку, що основне навантаження по забезпеченню армії продуктами харчування буде нести місцеве населення. Щось дадуть власники міст і сіл, через які буде проходити військо, щось добровільно дадуть селяни, а щось доведеться забирати в селян і, навіть, силою. Благо, надворі рання осінь. Тож продукти в селян вже знайдуться. Усвідомлення необхідності такого збору продуктів негативно вплинуло на настрій Собеського, він шукав виходу, та не знаходив його. Не хотів псувати відносини з місцевими селянами. Добре знаючи їх, був впевнений, що якби в них хоч щось було лишнє, то віддали б йому, не задумуючись. Та ба… не у всіх воно є. Та, видно, війна і на то є війною, щоб когось принизити, а когось вознести, в когось забрати, а комусь дати. І дуже часто такі поняття, як гуманність чи справедливість у війні не спрацьовують… Протримавши в себе Яблоновського та Паца трохи довше, ніж це потрібно було і нічого нового так і не придумавши, Собеський нарешті відпустив їх.
        Відхід військ із Львова запланували на післязавтра… Яблоновський просив Собеського ще один день на підготовку до походу, та Собеський відказав йому. Посланець Жевуського переказав йому, що десь за Журавном вже було видно дим від згарищ селянських хат, що свідчило про наближення татар. Тож чекати вже не було часу. А на завтра після обіду запланували зробити обхід всіх військ і перевірити їх готовність. Представляти війська повинні будуть польний коронний гетьман Д. Вишневецький та великий гетьман литовський Михайло Пац. А на сьогодні, 17-го вересня Собеський вирішив перевірити ще й готовність своєї охорони до маршу. Як правило для своєї охорони Собеський використовував українських козаків. Він нікому так не довіряв, як саме їм. Багаторічний військовий досвід переконав його, що тільки козаки в найбільш критичних ситуаціях не губляться, проявляють винахідливість та героїзм, мають тверду руку, холодний розум та тверезий розсудок. Ось і в цей похід він сам особисто вибрав собі 400 козаків для своєї охорони. Станіслав Яблоновський представляв кожного козака, а вони вже перед Собеським демонстрували свої вміння. І саме Собеський вирішував бути чи не бути даному козаку в його охороні. Служити в охороні Собеського для кожного з них було великою честю. І тому кожен з них був готовий в любу хвилину віддати своє життя за те, щоб зберегти життя королю. Та й платив Собеський кожному охоронцю чималу суму… Про героїзм українських козаків Собеський багаторазово переконувався в битвах під Хотином, під Львовом і в багатьох інших битвах. Польська шляхта неодноразово закидала Собеському про його надто тісні зв’язки з українським козацтвом. Та він вперто ігнорував ці закиди. Ось і сьогодні… вся охорона, крім тих, що несуть службу в даний час, сидять перед ним в рядах на своїх конях. Собеський спішується і проходить перед всіма рядами, перевіряючи кожного козака. Одного козака попросив показати його шаблю. Собеський сам її перевірив. Шабля блистіла вороною сталлю, була гостра, як бритва. Піхва для неї теж була в ідеальному стані. В другого козака перевірив ріжок для зберігання пороху. Попросив його зарядити пістоль і сам вистрілив в повітря. Побачивши, що осічки не сталось, перейшов до іншого козака. Цього попросив зіскочити з коня і показати Собеському всі чотири кінські копита. Козак спритно зіскочив з коня, невловимим рухом доторкнувся до його ноги і той чемно підняв копито для огляду. Підкова була міцна і трималася копита надійно. Так він пройшовся поміж всіх. Одного козака навіть попросив вистрелити з лука, підготувавши заздалегідь для нього мішень – невеликий гарбуз, настромлений на загострену палицю. Стріла з дзвоном пролетіла під самим гарбузом і ніби шаблею зрізала саму палку. Той впав на землю і розлетівся на куски. Собеський нічого не сказав на це, та видно було, що він чекав на дещо інший постріл. В кінці строю було кілька гармашів з невеличкими гарматами. Кожна з них була прив’язана до сідла. До нього ж в спеціальних торбинках кріпили по кілька ядер та порох. Собеський попросив показати ядра… всі вони були в ідеальному стані. Собеський розпитав козаків як вони стрілятимуть з цих гармат і в яких випадках. Відповідями козаків залишився задоволений. Зробивши кілька незначних зауважень, Собеський відпустив жовнірів, а сам з Яблоновським та іншими воєначальниками пішли обговорювати свої дії на наступний день.
        Хотів завершити свої справи на сьогодні якомога раніше. Пам’ятав, що вдома його чекає Марисенька. В передчутті довгої розлуки вона стала нестерпною… з нетерпінням чекала кожної зустрічі так, ніби то була остання зустріч. При кожній зустрічі докоряла йому, що він дуже рідко буває вдома. Собеський завжди обіцяв, що виправиться, та майже ніколи не виконував своїх обіцянок. Не те, що не хотів - посада короля потребувала уваги і часу. Тож вона стала великою суперницею для Марисеньки. Собеський мусив ділити свій час між ними обома. А ситуація в Речі Посполитій складалась таким чином, що ця друга суперниця вимагала в Собеського все більше і більше часу.
        Знову ж, як і вчора, за різними справами час пролетів швидко. І коли вже далеко за північ Собеський зібрався додому, в двері постукали. Зайшли львівський єпископ Йосиф Шумлянський та великий гетьман коронний Дмитро Вишневецький. Собеський жестом руки запросив обох сісти на широку лаву, що була біля масивного стола і замовк в очікуванні. Першим заговорив єпископ Йосиф Шумлянський: „ Ваша високість, даруйте, що так пізно зайшов до вас. Але справа, з якою я прийшов, є дуже нагальною і не терпить відкладання. Я собі подумав, що якщо біля Журавно справа дійде до тривалої облоги і якщо противник надумає вийти з такого стану передчасно, то він запропонує нам перемовини. Або й ми самі можемо запропонувати йому це ж саме. Тож для цього треба буде мати достойних перемовників, які б знали що сказати і як сказати. Адже будь кого на перемовини з Ібрагім Шайтаном та Селім Гіреєм посилати не можна. Ці двоє свої зуби з’їли на подібних справах. Тож вони нам таке можуть написати, що буде стидно вертатись до своїх ”. Собеський подумав про себе - як він міг упустити таке важливе питання. Раніше я не робив таких промахів. Невже корона короля так тисне мені на голову, що я почав допускати подібні помилки. Та Шумлянський молодець, має добру голову. Недурно займає посаду єпископа. А той тим часом витягнув кусок паперу, скрученого в тонку трубку і подав його Собеському: „ Ось тут список тих, хто б міг вести перемовини. Вони добре знають мови противників, розуміються в політичній обстановці і є непоганими співбесідниками”. Після цих слів він подав Собеському список. В ньому значились брацлавський воєвода князь Костянтин Вишневецький, волинський чашник Станіслав Дамбовський, мельницький підчаший Томаш Карчевський і ще цілий ряд прізвищ. Собеський майже всіх знав особисто. Тож загальний список узгодили дуже скоро. В списку на роль комісарів в перемовинах залишили шістьох чоловік. Собеський уточнив чи всі вони є в таборі і чи не буде великою втратою для війська відсутність даних людей в обозі під час ведення бойових дій. Отримавши впевнену відповідь від Шумлянського, що цих людей є ким замінити безпосередньо під час бойових дій, на цьому і погодились. Собеський зобов’язав Шумлянського особисто переговорити з кожним кандидатом в перемовники, визначити мету та ціль перемовин, а також основні вимоги Речі Посполитої при проведенні перемов. Попутно попередив, що вимоги перемовників до противника можуть змінюватись в залежності від ходу бойових дій, а тому Собеський попросив Шумлянського звернути увагу на підтримування постійного зв’язку з перемовниками під час ведення самих перемовин, якщо вони відбудуться. Під кінець розмови з Шумлянським Собеський продиктував йому основні вимоги Речі Посполитої щодо турецької сторони на випадок, якщо хід бойових дій складеться для неї вдало. В кінці відмітив, що кожен документ, який збиратимуться підписувати пермовники, обов’язково повинен бути узгоджений з ним особисто. Попрощавшись, Шумлянський пішов.
        І тільки тепер Собеський звернув увагу на Д. Вишневецького. Той, чекаючи на закінчення розмови Собеського з Шумлянським, задрімав за столом. Події останніх днів теж виснажили його, безсонні ночі далися взнаки і він боровся з сном з останніх сил. Тож і не витримав. Собеський надумав дати йому можливість хоч трохи поспати. Та згадавши, що його також чекають вдома, торкнувся плеча Вишневецького. Той різко піднявся і тут же, спросоння, почав вибачатись… „ Нічого, нічого, - сказав Собеський, - що в тебе за справи, Дмитре?”. У Вишневецького були дві справи. Прийшли агенти розвідки. Сказали, що крім облоги Станіславова ворожі війська підійшли і до Войнилова. З дня на день вони можуть появитись і в Журавні. Дальше Вишневецький сказав, що Станіславівський підстароста Ян Камінський через агентів передав Собеському нагальну просьбу про допомогу в знятті облоги міста. Крім того Вишневецький хотів вияснити хто даватиме настанови новій групі агентів розвідки - чи він особисто, чи сам Собеський. Зійшлись на тому, що настанови даватиме Вишневецький. Наступне питання Вишневецького стосувалось огляду військ і кількох чисто технічних питань. Вже далеко за північ вирішили, що вже сьогодні проводять тільки запланований огляд військ, а дальше хай усі відпочивають перед походом. А після завтра зранку треба було вирушати в марш.
        Коли Вишневецький поїхав, Собеський подумав, що і йому потрібно підготуватись до огляду. Взяв в руки свою шаблю. Вона, будучи вкладеною в піхву, виблискувала своєю позолоченою ручкою і відблисками діамантів в орлиних очах ручки. Шабля Собеського завжди знаходилась в зразковому порядку. Нікому не довіряв він її ні чистити, ні точити і навіть  не давав її нікому потримати в руках. Гострий на язик М. Жевуський колись пожартував перед Собеським, що його високість ховають свою шаблю від інших навіть більше, як свою Марисеньку від чужих поглядів... Собеський витягнув шаблю з піхви і легенько пальцями пройшовся по її гострію. Залишився задоволеним його абсолютною гостротою і готовністю в любу хвилину продемонструвати цю свою особливість. Полюбувався інкрустованою рукояткою своєї шаблі, перевірив кріплення перехрестя та крижа на ній. Несподівано для себе, заговорив до шаблі так, ніби вів розмову з найближчою для себе людиною: „ Шабелинко моя ріднесенька, карабело моя найдорожчая, ручка позолочена та діамантами інкрустована, дивлюся на тебе і не можу натішитись тобою. Ось - люблю я свою Марисеньку, та я не впевнений в тому, що вона буде такою ж вірною мені, як ти. Скільки разів ти виручала мене в біді, скільки часу ми провели з тобою в сідлі і скільки миль з’їздили ми з тобою по землях Речі Посполитої. Скільки разів ми з тобою замерзали під тріскучими морозами, мокли під проливними дощами, готувались до смерті і безмежно раділи перемогам...  А скільки ще справ в нас з тобою - один Бог знає...”. У відповідь шабля кілька разів мигнула йому інкрустованими родзинках своєї ручки та блискучою сталлю свого гострія, в якій відбивався відблиск свічок, що світились в кімнаті - ніби підтверджуючи свою відданість господарю... і тихо задзвеніла своєрідним булатним звуком після дотику руки Собеського до гострія. Про свою любов до шаблі Собеський писав Марисеньці в одному з своїх листів: „У березні 1671-го року по дорозі до Яворова мав певну немилу пригоду..., де їдучи, я заподіяв собі ще шкоди, бо мені шабля моя кохана, в золото облямована, з санок впала і згинула”. Як бачимо, словом „Кохана” звертаються не тільки до жінок...

        Собеський приїхав додому пізно вночі. Вікна всіх будиночків по всьому Львову не світились. Тільки в одній кам’яниці вікна тьмяно поблискували жовтим світлом свічок. Марисенька чекала…

 

 

Королівська кам'яниця у Львові. Тут Марисенька чекала...


        Зранку 18 вересня 1676 року все польсько - литовська військо стояло на полі в одному з передмість Львова. Всі чекали Собеського і його супроводжуючих. Десь біля 10-ї години по лавах жовнірів пройшовся слух: „Їдуть…”. Із за невеличкого лісу на польовій дорозі показалась кавалькада вершників – охорона Собеського. Позаду них на граціозному коні їхав Собеський. Трохи позаду нього їхали Вишневецький та Пац, дальше – знову охорона Собеського. Спочатку всі проїхались повз передні ряди всього війська, оцінюючи його загальну кількість та стан. А потім всі троє спішились і в супроводі охорони повільно пішли поміж рядами. Інші охоронці позаду вели їх коней. Жовніри, при наближенні такого поважного панства, хвилювались, іноді аж занадто. І це було видно кожному. Щоб зменшити напруженість, інспектори і почали розмовляти між собою, іноді жартуючи. Першими перевіряли коронне військо. Зразу було видно, що в порівнянні з іншою частиною військ, воно було найкраще підготовлене. Поступово ряд за рядом пройшли скрізь ряди шляхетської кінноти, наземної піхоти, драгунської кінноти, артилеристів та реєстрових козаків. Собеський, із знанням справи доскіпливо придивлявся до кожної дрібнички. Він мимоволі залюбувався військом, коли підійшли до гусарської кінноти. Це була його любима частина військ. Довіряв їй найбільше і завжди пускав її у дію в найбільш відповідальні моменти битви. І дуже часто саме це і вирішувало результат бою. На одному із засідань сейму в 1676-му році, коли Собеський представляв свій військовий проект, він так говорив про гусарію: „Гусарських хоругв волію мати найбільше, бо нинішній і давніший досвід свідчить, що це сила війська, його окраса і захист, позаяк жодна інша нація, окрім польської, такої збройної сили не має”. Тож оглядаючи свою гусарію, мимоволі залюбувався різноманіттям амуніції і пишністю гусарського вбрання. В кожного гусара в руках був довгий спис з прапорцем в його верхній частині. Прапорці були різноманітної форми та різнокольорові і були призначені для відлякування коней противника. Гусари були одягнені в кольчуги. Поверх кольчуг в декого з них були лати. А ще поверх них в багатьох гусар були шкіри вбитих вовків, ведмедів і навіть тигрів. В декого з них до сідла були причеплені саморобні крила якихось величезних міфічних птахів. Знову ж таки це все використовувалось для відлякування коней противника. На поясі з лівої сторони кожного з гусарів висіла шабля, з правої сторони на ньому висів сагайдак із стрілами. За плечами в частини з них були луки. Кожен гусар мав кобуру з пістолем, які були прикріплені до сідла. Спереду кожного почету гусарів на конях сиділи товариші, позаду них стояла обслуговуюча їх челядь. Проходячи поміж гусарськими рядами , Собеський мимоволі подумав собі, чи вдасться йому використати гусарів в повній мірі, якщо вони будуть сидіти в осаді. Адже гусари сильні при атаці ворога, а захищатись їм не дуже до вподоби…
        В кінці королівських військ стояла артилерія. Вірніше, не стояла, а лежала на возах та повозках. Більш важкі гармати лежали на возах, легші були закріплені на повозках чи невеликих лафетах. На окремих возах, накритих зверху боковинами від шатра в шкіряних мішках був порох. Це в певній мірі захищало порох від дощу чи води. Мішки були таких розмірів, що в випадку потреби, наприклад при переході через ріку, їх можна було прикріпити до сідла коня чи перенести вручну. На інших возах знаходились ядра до гармат. Вони були важкими і тому вози були масивними з кованими колесами. При облозі ці вози заодно можна буде використати в ролі рухомої стіни для захисту від ворожої кінноти. Про себе Собеський подумав: „Ядра до гармат є, але гранат чи бомб для стріляння з гармат - жодної. Неповноцінною буде така артилерія. Та що поробиш, треба буде обходитись тим, що є”. Запитав артилерійського генерала Мартина Контського: „Скільки гармат ви зібрались брати з собою?”. „ Шістдесят шість”, - відповів той. Собеський глянув на гетьманів, що супроводжували його. „А ви узгодили кількість гармат з архітектором фортифікацій Франсуа Корассіні? Може він запланував розмістити на своїх укріпленнях більше гармат”, - продовжував Собеський. „Так, узгодили. Корассіні хотів ще кілька важких гармат. Та ви знаєте, де ми їх всіх встановили. А щодо легких гармат, то Корассіні сказав, що їх стане”, - коротко відповів Вишневецький.
        Після перевірки королівських військ перевірили шляхетські війська, які зібрали своїми силами магнати та шляхтичі королівства. Воно було ще більш різноманітнішим як по одягу жовнірів, так і по озброєнню. В одних рядах стояли як зовсім молоденькі жовніри, в яких щойно вуса прорізались, так і дорослі, досвідчені жовніри. Кожен з них мав свою зброю, зібраною на свій смак і вподобання, чи по можливостях їх шляхтича. Собеський засумнівався в надійності цієї частини свого війська. Та згадав себе в молодості, коли він з своїм братом Мареком збирали такі ж хоругви і вели в бій проти татар і турків і коли саме такі жовніри винесли його - Собеського, важко пораненого з поля бою під Берестечком, то трохи заспокоївся.
        Вже далеко після обіду дійшли до хоругв новобранців. Собеський був приємно здивований. Їх назбиралось тут чимало. Видно було, що вони прийшли сюди зовсім недавно, так як дехто з них були ще навіть без зброї. Собеський запитально подивився на Вишневецького та Паца. Ті запитання зрозуміли і тихо відповіли, що ці новобранці прийшли сьогодні зранку і їм ще не встигли видати зброю. На запитання Собеського чи є ця зброя, обидва впевнено відповіли, що є. Підійшов до одного з новобранців і запитав: „Що тебе заставило прийти сюди в військо?”. Той, не задумуючись відповів: „Маю зуб на татар. Позаторік забрали мою дочку і спалили хату”. В іншого Собеський запитав: „Звідки ти прийшов?”. „З під Самбора”, –  відповів той. З цим же запитанням звернувся до багатьох інших. У відповідь почув: „Із Львова, з Роздолу, з Калуша, з під Сокаля, з Буянова, з під Брод, з Хотина, з під Галича, з Миколаєва, з Стрия, а ми з Журова...”. Останні слова насторожили Собеського. Навпроти нього стояли кілька молодих та міцно збудованих селян і разом з ними стояв вже старший чоловік, в якого величезні та пишні вуса зібрали собі всю живність, що мала б знаходитись на його голові. Собеський підійшов до них і перепитав: „А чому... ми?”. Ті зразу ж відповіли, що їх шестеро і всі вони з Журова. Собеський не стримався і тут же запитав їх: „А Софію - Теофілу Даниловичівну хтось із вас знав?”. За всіх відповів напевно що наймолодший з них: „Ми чули про вашу маму, ваша високосте, але її не бачили. Та ось стрийко Тиміш кажуть, що бачили і знали її ще з дитинства”. Сказавши це, він показав на вусаня, що стояв поруч з ним. Собеський не стримався і міцно потиснув руку цьому вже немолодому чоловікові. Такий же потиск король отримав і в відповідь. По ньому він зрозумів, що є ще сила в руках цього чоловіка з Журова - земляка його мами...  Слухаючи відповіді ось цих простих селян, зрадливий клубок підкотився Собеському під горло, ризикуючи проявити себе у вигляді сльози в очах. Та силою волі стримав себе… Всі його земляки. Вони всі проживали тут, змалку на цій же землі, що і Собеський. І хоч відповідали двома мовами – русинській і польській, всі були твердо переконані, що прийшли сюди захищати свою Батьківщину. І прийшли сюди добровільно, не питаючи за оплату чи винагороду. Знали, якщо не вони, то хто ж тоді захистить їх рідну землю від ворога. Згадав останній сейм Речі Посполитої. Там він просив магнатів і шляхту в допомозі війську. А що отримав в результаті? - йти назустріч татарсько - турецьким військам нема з чим і з ким. Тож якби не ці прості люди, то й взагалі б засумнівався в доцільності такого походу…
        Цієї ночі король ночував тут в наметі, біля своїх військ. Справ було ще багато, тож вирішували їх до півночі, а вже за північ всі воєначальники зібрались в наметі Собеського. Ще залишилось багато невирішених питань перед важким походом по землях Червоної Руси. Розійшлись, коли небо на сході вже сіріло.

 

 

Червона Русь.

 
        А зранку, 19-го вересня польсько – литовське військо на чолі з королем Яном Собеським вирушило зі Львова до Журавна. Попереду всіх за кілька сотень метрів від обозу про всяк випадок йшла розвідка. Вершники по одному, чи невеличкими групами час від часу з’їжджали від основної дороги в сторону, страхуючись від появи противника в підозрілих місцях. За ними йшла кавалерія литовського гетьмана Михайла Паца. Дальше – охорона короля і сам король. Король сидів в розкішному фіакрі і слідкуючи за дорогою, щось роздумував. Позаду нього знову їхали на конях його охоронці один з яких тримав на невеликому мотузі коня Собеського... В кінці довжелезної колони рухались вози. В передніх з них везли артилерію, а в задніх возах везли зброю та амуніцію, дерев’яні палі, інструменти для будівництва і копання шанців, їжу для людей та пашу для коней і багато чого ще, що могло б пригодитись під час підготовки битви і самої битви. Кільканадцять возів були пустими. В них планували розмістити продукти, які мали зібрати від населення вже по дорозі. Позаду знову їхали вершники з охорони. Зліва та справа від карети Собеського знову ж таки на конях їхали по два охоронці.
        У відповідності з польськими законами Собеський, як король Польщі, мав би передати обов’язки головнокомандуючого битвою комусь з гетьманів. Та вони всі – і Пац, і Вишневецький, і Яблоновський відказались. Надто великою була відповідальність за результат цієї битви і надто ризикованою вона виглядала в їх очах. Тож вся відповідальність за долю Польщі лягла на плечі Собеського і залежала від однієї битви, яку польсько – литовське військо хоче нав’язати татарам і туркам. Мимоволі він пригадав собі битву під Хотином. В битві під Журавно ситуація буде повністю протилежною до тієї битви. Там, під Хотином, ворог сидів в облозі, припертий до ріки. А тут вже вони будуть сидіти в облозі, теж приперті до ріки. І там, і тут були мости… тож потрібно буде все зробити, щоб ворог не обстріляв міст через Дністер. Адже при несприятливих умовах бою і при великій воді в Дністрі руйнування мосту означатиме загибель тисяч польських жовнірів. А отже ворожу артилерію треба буде утримувати на такій відстані, щоб вистріли з їх гармат не долітали до мосту через Дністер. Це означає, що ліве крило оборони треба буде змістити вниз по течії Дністра якомога дальше. Тобто всю будівлю старої Журавнівської фортеці і всю центральну частину цього містечка треба буде взяти в обоз. Але ці частини міста вже знаходяться поза річкою Крехівка, тож управління цією частиною обозу буде утрудненим… треба буде ще поговорити про це з Франсуа Корассіні, як тільки приїдуть в Журавно…
        Дорога, поки що, була доброю. Карета фіакру, тихо погойдуючись рухалась в загальній колоні, кінця якої Собеському не було видно. Незчувся, як задрімав. Останні важкі дні підготовки до походу та майже безсонні ночі дались взнаки. Чомусь в цей час йому приснилась Марисенька…
        Під вечір вся колона була в Миколаєві. Довжина колони була такою, що тільки її середня частина знаходилась в містечку, а її початок і хвіст в той же час знаходились далеко поза його межами. По всьому містечку було видно сліди спустошливого нападу татар на нього в 1620-му році. То тут, то там ще стояли невеликі підвищення, на яких колись стояли хатинки міщан, де не де ще збереглись залишки їх згарищ. В багатьох місцях проглядались руїни старих укріплень. Собеський згадав свого славного прадіда – Станіслава Жолкевського. Саме він в 1620 році в битві під Цецорою командував польськими військами в нерівній битві з турецько – татарськими військами. І саме тоді він загинув. Деталі цієї битви Собеський вивчив дуже детально і не тільки з військових підручників, а й з слів своїх батька та матері. Мимоволі подумав собі, що скільки років пройшло, а історія ніби зупинилась. Люди не роблять висновків з її викрутасів. Як тоді розв’язували свої проблеми мечем і вогнем, так само роблять і тепер. Як тоді проливали кров, так само і тепер проливають кров. Як і тоді тисячі людей ставали жертвами інтриг окремих осіб та політиків, це ж саме робиться і тепер. І ще… він подумав собі, що якщо прийдеться, то і він загине так само, як загинув його славний прадід Станіслав Жолкевський.
        Так як військо пройшло вже довгу дорогу, люди і коні були змучені. Особливо це відчувалось в обозі артилерійського генерала Мартина Контського. Не дивлячись на те, що його коні були в милі і їх спини парували від втоми та швидкої їзди, його обоз відстав на велику відстань. Щоб відпочити, Собеський дав команду розбити поза Миколаєвом наметове містечко, а сам разом з гетьманами та іншими воєначальниками зібрались на нараду в одному з просторих будиночків місцевого дідича. На наступний день військо мало підійти до Дністра і приготуватись до переправи. На ній вже працювали люди Міхала Жевуського. Останній залишив переправу і вже сидів серед присутніх. Собеський побачив, що той намагається щось сказати. Собеський коротко розказав про загальну обстановку. В порівнянні з попереднім днем вона змінилась незначно, якщо не враховувати зростаючу активність татарських чамбул. Новини про їх грабіжницьку діяльність вже надходять з усіх кутків Покуття та з віддалених районів Поділля. Станіславів ще тримається, але знову приходив агент від обложених і полковник Ян Даннемарк просив передати, що турки найбільше обстрілюють стіну замку біля вхідної брами із сторони Тисмениці. І що в ній вже утворились діри. Ще кілька днів і мур в цьому місці буде повністю розвалений. І тоді оборонцям фортеці в Станіславові не встояти… тож часу в війська Собеського небагато. Потім він вияснив як пройшла перша частина маршу, чи набрали ще новобранців та чи поповнили запаси їжі і паші по дорозі. Після цього запитав Жевуського: „А як там переправа? Що зробили і що ще треба зробити?”. Той почав жваво розказувати: „Місце дуже зручне для переправи. Вода спокійна і неглибока, та ще й дуже чиста, аж видно каміння на самому дні. Все велике каміння з дна зібране, тож возам та коням буде легко переправлятись через Дністер. Через все плесо ріки побито палі, які зв’язані між собою товстим шнуром. Так що піхотинці при переправі можуть триматись за шнур. Про всякий випадок моїми людьми зроблено кілька дерев’яних плотів. Це на той випадок, коли треба буде переправити на другий бік щось важке”. Собеському сподобалась оперативність Жевуського. Знав його вже давно. Підвоєвода руський, ротмістр, а потім полковник крилатих гусар був улюбленцем короля Яна ІІІ-го Собеського. Знав, що Жевуський дуже любить полювати і в його домі через це завжди було багато гостей. Сам збирався заїхати до нього на полювання, та чомусь завжди не знаходив часу. Може, після Журавнівської битви… Для Міхала Жевуського полювання в роздільських лісах було найбільшим  відпочинком. Йшли безперервні війни. Людське життя не коштувало нічого. І люди вміли дорожити кожною миттю. Намагалися її випити до дна і спішили насититися нею. Для полювання тримали спеціальних гончих псів, загонщиків одягали у яскраві лівреї. Блискучі вершники на сірих, в яблуках конях знаменитої роздільської породи, з шкірами барсів поверх кунтушів та кірас, в прикрашених перами, підбитих хутром лисиці, шапках, дами в амазонках… тож Міхал жив, насолоджувався кожною хвилинкою життя, бо знав, що воно може обірватись в любий час. Не було рахунку його фліртам та любовним пригодам. Жінки любили його і він не гребував цим. Багато роздільських дітей були схожими на цього нащадка українських шляхтичів Жевуських...
        Цього вечора довго не радились. Вирішили, що завтра підійдуть до переправи, а наступного  дня, переправившись через Дністер, підуть дальше. В самому кінці Собеський нагадав всім, що ворог все ближче і ближче. А маршрути татар передбачити практично неможливо. Тож зобов’язав усіх бути дуже обережним і повсякчасно контролювати охорону.
        20-го вересня, як тільки зійшло сонце, Собеський разом з С. Яблоновським, М. Жевуським, Д. Вишневецьким, М. Контським, М. Синявським і іншими воєначальниками пішли в миколаївський костел св. Миколая. Заздалегідь попереджений священик вже чекав ранніх гостей. Прочитавши молебень, священик поблагословив гостей і їх військо перед походом і побажав їм усім вернутись назад переможцями, живими та здоровими. Робив це так щиро, що до душі зворушив Собеського…

 

 

Костел св. Миколая в наш час.

 
        Коли вже сонце не ховалось за верховіття дерев, а дивилось на світ дещо зверху, військо вирушило в дорогу. Собеський пересів з карети на коня. На ньому він почував себе впевненіше. Зверху бачив все і всіх, міг під’їхати до будь кого, дати вказівки. Та й спілкуватись з гетьманами було набагато зручніше. Звернув увагу на те, що місцеві селяни не ховались від війська. Навпаки, вздовж дороги стояли чоловіки, жінки, діти і мовчки спостерігали за довжелезною колоною. Таке величне видовище вони спостерігали чи не вперше. В деяких місцях прямо біля дороги були розложені продукти. Чого тут тільки не було… В одному місці Собеський з здивуванням побачив двох овечок, які були прив’язані мотузкою до кілка, забитого в землю біля дороги і з здивуванням дивлячись на колону, чекали своєї участі. Собеський притримав коня і під’їхав до господаря. Той, побачивши прямо перед собою короля, низько вклонився йому. „Як звати?” - запитав Собеський. „Штефан”, - відповів невпевнено той, не вірячи, що король розмовляє прямо з ним. „Це твої овечки?” - продовжував Собеський. „Так, мої…” - сказав власник овечок і ще нижче схилився до землі, ніби відчуваючи якусь вину перед Собеським. „І не жаль тобі їх ?” - запитав той. „ Та ні, не жаль. Прийшли б татари, то не те що овечок, а й постолів власних не залишилось би…” - тут же, не задумуючись відповів селянин. Слова простого селянина зворушили Собеського. Боявся, що селяни зустрінуть його вороже і що прийдеться забирати продукти в них силою. Та, слава Богу, поки що обходиться… Собеський подякував селянинові, пришпорив коня і разом з охороною влився в нескінчений потік обозу. Якісь дивні відчуття почались закрадатись йому в душу. Збираючись в похід, він відчував свою відповідальність за нього в першу чергу перед сенатом, шляхтою, магнатами, перед своєю Марисенькою та дітьми… Польщею. А тут, раптом, зрозумів, що він несе відповідальність і за ось цих простих селян, які стоять тут, вздовж дороги і в очах яких читав просьби, щоб він разом з своїм військом захистив їх. Бо їм, крім нього, нема на кого надіятись. І ось ця відповідальність перед ними – цими простими людьми, можливо й більша, ніж перед всіма іншими… Дивлячись на такі довгі ряди місцевих жителів, що мовчки стояли вздовж дороги в усіх населених пунктах, через які проходило його військо і своєю присутністю ніби благословляли його на перемогу в битві з турецько - татарським військом, Собеському чомусь подумалось, що ці  прості люди не є байдужими ні до своєї долі, ні до долі всієї Речі Посполитої. Адже ще з часів так званої Золотої Орди, що гуляла по цих землях в XII-му ÷ VІІІ-му століттях, ці люди зазнають постійних набігів спочатку зі сторони цих же Ординців, а дещо пізніше і зі сторони кримських татар. Особливо активно татари поводили себе вже після остаточного формування Кримського ханства, що відбулось приблизно в першій половині XV-го століття. В  сімдесятих роках XV-го століття вони, використовуючи свою релігійну спорідненість з турками та бажанням отримати потужного союзника визнали свою васальну залежність від Османської Імперії. Тож вони протягом більшої частини своєї історії перебували в цій ролі. Маючи такого потужного союзника за спиною, татари осміліли і почали робити свою чорну справу - здійснювали  регулярні набіги на землі, що лежали на північ від них. Проторивши копитами своїх коней кілька шляхів на північ, вони вже не давали траві проростати на них. Весною, як тільки сходив сніг і природа починала оживати барвами зелених кольорів, татари були тут, як тут. Найбільш відомими шляхами були Кучманський шлях, Чорний шлях та Волоський, або Молдавський шляхи... Останній, що використовувався татарами найчастіше, проходив через землі Молдавії, Покуття, Поділля, Червоної Русі, проходив через Львівщину, Стрийщину, Самбірщину і закінчувався в відрогах Карпат. Ось і тепер, татари разом з турками використовуючи цей шлях, зайшли в землі Речі Посполитої з якимись своїми далекоглядними цілями... А поки що ці цілі проявлялись в чисельних грабунках місцевого населення, в захопленні їх в рабство, в збиранні ясиру... Собеський розумів і всім своїм єством відчував, що ці мовчазні, прості люди, що стоять вздовж дороги, насправді не мовчать... Вони благають, просять, моляться, щоб він разом з своїм військом захистив їх..., бо крім нього вони більше не мають на кого надіятись щодо їх захисту... 

        Далеко по обіді, проминувши Розділ та невеличке село Камінь військо зупинилось на березі Дністра. Михайло Пац пропонував зразу перейти Дністер і заночувати вже на його правому березі. Та Собеський, враховуючи те, що імовірність появи татар на правому березі Дністра значно вища, дав команду розкладати намети.
        На другий день зранку, 21-го вересня, польсько - литовські війська перейшли Дністер. Того дні він був тихим, чистим та мілководним. Навіть порох перевозили на возах, підложивши про всяк випадок під нього зв’язані між собою дубові палі. Собеський легко переправився на своєму коні на праву сторону. І як казав посланець Михайла Жевуського - Антін Петрусь, Собеський під час переправи навіть ноги не замочив. Згадав собі його слова: „Курці по око…”. Таких слів він ще не чув. Чув, що говорили - жабі по око. Так говорили в тих випадках, коли глибину води точно не знали. А ось щоб курці та ще й по око…, так це Собеський почув вперше і засміявся про себе. Знав добре, що курка в воду не заходить…

 

 

Того дня Дністер був тихим, чистим та мілководним.


        На правому березі Дністра його вже чекали два агенти розвідки. Вони практично повторили все те, що знав Собеський про татар та Станіславів, але додатково повідомили, що частина турецьких військ під проводом паші Дамаску Ібрагіма Шайтана в кількості не меншій, ніж 40 тисяч воїнів тимчасово зупинились біля Галича. Тож татари, маючи за спиною такого потужного покровителя, почували себе аж надто вільно, грабуючи все кругом навколо Галича та навколишніх містечок та сіл.
        Собеський, отримавши повідомлення розвідки про те, що Ібрагім Шайтан разом з своїм військом зупинився під Галичем, вирішив іти на Калуш, щоб бути ближче до Станіславова і одночасно щоб відрізати військо Ібрагіма Шайтана від основних турецьких військ. При цьому він не змінював своїх основних планів – будову укріплень під Журавном і нав’язування противнику генеральної битви саме там.
        Під вечір, 21-го вересня війська Собеського вже були на правому березі річки Стрий. Вона була неширокою. Проте відчувався неспокійний характер гірської річки. Все її дно було встелене великим камінням, що створювало додаткові труднощі для коней та возів при її переході. Так як форсування річки ніхто спеціально не готовив, то Собеському довелось зупинити обоз і підготувати переправу. Здалеку вже було видно містечко Жидачів. З лівої сторони від нього на високому пагорбі, що був розміщений біля місцевого озера вгадувались залишки старого замку.

 

 

Сучасна реконструкція Жидачівського замку.

 

         Успішно подолавши річку Стрий, під вечір 22 вересня Собеський вже був біля околиць містечка Жидачів. Артилеристи дещо відстали від обозу, так як їм доводилось переносити мішки з порохом та частину гармат вручну. Відстала і деяка частина піхотинців, які допомагали їм. Тож вони прийшли в Жидачів вже вночі.
На той час Жидачів важко було назвати містечком. Якщо Миколаїв і Розділ якось відбудовувались після розгромних нападів татар та турків в попередні роки, то Жидачів представляв собою жалюгідну картину. До того ж в місті не вистачало питної води, тож люди брали воду з місцевої річки. І саме через це в місті дуже часто виникали різні епідемії. Ось і тепер… розвідка донесла Собеському, що в містечку епідемія холери. Протягом року в місті вимерло майже половина місцевих жителів. Воно занепадало і по своєму статусу вже явно не відповідало вимогам міста. Тож розвідка радила Собеському не заходити в саме місто і не затримуватись в ньому протягом тривалого часу. І ще радила не брати воду з місцевого потічка. А це для багатотисячного війська було дуже важкою перешкодою. Крім того, Собеському доложили, що у Войнилові місцеві селяни захопили замок і чинять опір туркам та татарським чамбулам. Ті вже кілька днів тримають їх в облозі. Ситуація там дуже напружена і селяни надіються на допомогу військ Собеського. Тож не затримуючись, зранку 23-го вересня військо Собеського залишило околиці Жидачева і вирушило в напрямку до Журавна.

 

 

 р. Дністер. (вигляд з Старосільської гори)


        Виїхавши на відносно широкий гостинець, що вів з Жидачева до Журавна, Собеський мимоволі залюбувався навколишнім видом. Зліва, недалеко вже виднілись пагорби гори Бакоцини. Впритул до них ніс свої води Дністер. Трохи нижче по течії Дністер протискався вже між двома перепонами - Бакоциною зліва і Старосільською горою зправа. Тисячі років він носив свої води саме сюди, не в змозі змінити своє русло в ту, чи іншу сторону. Хоч на рівнинних місцевостях він це робив з задоволенням, про що свідчили численні стариці від його старих русел.

        Десь в полудень, 23-го вересня кінні відділи Яна Собеського підійшли до Журавна і зупинились в його околицях. І зробили це дуже вчасно, так як з сторони Монастирця до нього вже підійшли татарські чамбули і вони були готові в любу хвилину захопити Журавно. Побачивши війська Собеського, вони спішно втекли в напрямку до Войнилова. Саме містечко було напівпорожнє. Воно, насторожене та стривожене, перебувало в якомусь тривожному очікуванні...  В ньому залишились тільки старі та хворі люди, що не могли самостійно рухатись. Всі інші, знаючи про наближення татар і навчені попереднім досвідом їх дій, поховались в навколишніх лісах. І найбільша частина з них ховались в густих і непрохідних лісах, що щедро покривали гору Бакоцину. На вулицях не видно було жодної живої душі - ні людей, ні тварин. І тільки важка та глуха тривога витала  поміж пустими та непривітними хатами і немов неспокійний осінній вітер хвилями гнув додолу верховіття могутніх буків, що щедро покривали стару Бакоцину, так і вона тиснула на все навкілля, наганяючи на нього такі ж хвилі неспокійних передчуттів. І ніхто не знав в що вона обернеться наступної миті - вляжеться, чи вибухне гарматними вистрілами, зойками поранених чи відчайдушними криками переможців...    

 

 

Тепер Журавно виглядає так...

 

                 Звелівши розбити табір, Собеський зразу ж вирішив оглянути містечко. Основна його частина була огороджена кам’яним муром. Його довжина по периметру складала десь біля півтора кілометра. Мур півкругом охоплював центральну частину містечка. В багатьох місцях він був розвалений та розібраний місцевими жителями. Проте його контури ще добре було видно. Стіни починались та закінчувались в широких вежах. По всьому периметру муру було видно шість таких, вже напівзруйнованих веж. Обриси деяких з веж ледь проглядались. На одній з них метке око Собеського побачило залишок старої мортири. Її нижня частина була в землі. А верхня частина дивилась кудись за горизонт. З роками дощ, сніг, вода, морози та сонце зробили свою справу. Весь корпус мортири був вкритий густим мереживом тріщин. Тож вона явно була непридатною для стрільби. В північно західній частині містечка над річкою Крехівка стояв замок, що ще непогано зберігся. В місті були костел, синагога, жіночий монастир і ряд інших будівель, в тому числі і житлових...
        Давши завдання Франсуа Корассіні і іншим воєначальникам по розбудові фортифікаційних споруд, Собеський в вже розбитому для нього наметі зібрав гетьманів, щоб вирішити хід подальших їх дій. З’ясувавши ситуацію, король дав наказ для частини військ продовжувати марш. Залишивши у Журавні каштеляна підляського з піхотою і гарматами, архітектора Франсуа Корассіні разом з кількома хоругвами для побудови фортифікаційних споруд він разом із кіннотою, драгунами та кількома легкими гарматками під покровом ночі 24-го вересня залишив Журавно. Довго чекати не можна було, так як татари, які втекли з під Журавна при приході військ Речі Посполитої вже, мабуть, повідомили турецьке командування про їх прихід. Тож, мабуть, ті вже збирають сили.
 


                                                                                   

Розділ 6. Допомогти братам.

 

        Виїхавши з Журавна, військо Собеського опинилось на відносно невеликій рівнині. Зліва від дороги, по якій вони їхали в блідому світлі місяця вгадувались контури гори Бакоцини. Здавалось, що вона якимось міфічним звіром розляглася від Журавна і аж до самого горизонту, лінія якого ледь вгадувалась прямо по ходу руху колони. Для того, щоб здіймати менше шуму, колона розтягнулась на велику відстань. Вершники їхали на конях колоною в три ряди. Як тільки голова колони досягла річки Свічі, її хвіст ще десь ховався поміж журавнівських хат, що тулились до мурів напівзруйнованої фортеці. Позаду колони їхали кілька возів, що везли на собі ядра, порох і кілька легких гармат. Так як ріка Свіча в той час була неповноводною, то військо Собеського без проблем подолало її вбрід дещо вище від невеликої основної переправи. Проминувши  села Мельнич та Лютинку, що були розміщені праворуч від вершників і перейшовши вбрід два невеличкі потічки, підійшли до села Монастирця. Здалека здавалось, що село спить. Та під’їхавши ближче і побачивши напівзруйновані та попалені хатинки, що не переставали димітись, вибиті в них двері та зруйновані вікна, зрозумів, що село покинуте жителями. Ще недавно тут хазяйнували татари. Вони заходили в кожну хату і забирали все, що їм попадало на очі. Кілька хат були підпаленими і тихо дотлівали під покровом ночі. А люди поховались в навколишніх лісах… Монастирецький гостинець повернув направо і серпантином пішов вверх. Собеський знав - там за селом буде ліс і за ним село Довга. В цих місцях він бував, і не раз. Он, справа за горбом лежить село Буянів, в якому були його родинні маєтки і які раніше належали його мамі. Мимоволі подумав: „А що там? Чи знайшли це невеличке село татарські чамбули?”. Знав, що знайшли… та чомусь не хотілось вірити в це. Жовніри їхали мовчки, спостерігаючи за наслідками татарських дій і кожен думав щось своє. Напевно, що не одного з них чекає подібна картина вдома. Виїхавши за село, Собеський зупинився і оглянувся. Позаду них, ближче до Дністра під невеликою горою поблискували вогнем хати Старого Села. Татари були там зовсім недавно… Підпалені ними хати одна за одною валились додолу і в тій же хвилі величезною феєрією золотистих іскор, мов розлючені оси над зруйнованим гніздом, піднімались високо в небо. Та трохи покружлявши в ньому і не знайшовши собі в ньому пристановища вони тут же осідали на землю, траву, дерева, поступово накриваючи їх чорно - сірим шаром попелу та обгорілими головешками стріх. Дим замислуватими бовдурами вилітав з під стріх підпалених хат, повільно опускався вниз і поступово накривав собою все навкілля, забивав собою ніздрі людей та коней, сльозив собою їхні очі навіть там - на монастирецькому гостинці. Собеський, що немало прожив і немало всього бачив на своєму житейському шляху, не міг зрушити з місця, потопаючи своїми очима в цьому страшному та лячному видовищі, що відкривалась йому перед очима. Ловлячи своїм носом запах диму, людської крові та обгорілих людських та домашніх тварин трупів, мимоволі подумав собі: „Чи зуміють ці села віджити після таких жорстоких руйнувань...? Людина, що знаходиться на вершині розвитку цивілізації, не знає меж в своїй жорстокості і цинічності. Невже сам Бог відвів їй саме таку, аж надто грішну роль?”.
        Тим часом дорога підійшла до лісу. В тому місці, де вона мала сховатись в лісових хащах на Собеського чекали кілька вершників. Це були агенти розвідки Собеського. Охорона, після короткої розмови з ними пропустили їх до короля. Вони розказали, що в усіх навколишніх селах, що поза Довгою Войнилівською , хазяйнують татари. Ще кілька годин тому були і в Довгій, та недавно залишили його і поїхали в напрямку до Томашівців. Тож села Негівці, Діброва, Довжка, Копанки, Довпотів і ряд інших сіл вже пограбовані ними. А отже найближчим часом вони шукатимуть здобич десь по інших селах. Невелика частина турецьких військ чисельністю від двох до трьох тисячі чоловік тримають в облозі Войнилів. А їх основні сили знаходяться під Галичем і Станіславовим. Один з агентів тихо свиснув і з лісу на дорогу прямо перед Собеським вийшов цілий гурт чоловіків. Їх було немало - десь з півсотні, а може і більше. Агент розказав, що це жителі навколишніх сіл і що всі вони вирішили стати ополченцями, щоб допомогти Собеському в його справі по захисту Речі Посполитої від турецько – татарського війська. Поява ополченців стала несподіванкою для Собеського. І він не був готовий для цього. В нього не було з собою ні лишньої зброї, ні амуніції. Тай хто його знає які з цих простих з вигляду селян вояки, та й без коней вони… Але з вдячності до них ніяк не міг відказати їм в їх бажанні. Про себе подумав, що в умілого воєначальника кожен жовнір, нехай це буде і новобранець, на вагу золота. Наказав гетьманам розподілити новобранців поміж їх хоругвами і вирушили дальше.
        Зразу за лісом дорога випрямилась і через кілька сотень метрів довела вершників до села Довга Войнилівська. В'їхавши в село, Собеський дав команду зупинитись. Назріла нагальна потреба обговорити план їх подальших дій. Тим більше, що в Собеського протягом того часу, коли вони їхали лісом до Довгої Войнилівської визрів новий план. На околиці села поруч з дорогою, що вела в село Негівці і дальше - на Копанки, знайшли простору хату. Як і в більшості інших хатинок її двері також були відкриті і власників в ньому не було. Звідкись взялась свічка. Її запалили і закріпили посередині важкого дерев’яного стола. Коли всі зібрались, Собеський підійшов до краю стола і заговорив: „Шановні гетьмани, воєводи і всі інші, що тут присутні, ви прекрасно розумієте в якому непростому положенні ми знаходимось. Якби противник знав що ми надумали і якби він чекав нас тут з усім своїм військом, то нам було б ой як не солодко. Та його біда в тому, що він не знає наших планів, як і не знає того скільки нас тут зібралось цього ранку. Так склалась військова обстановка, що ми зобов’язані одночасно допомогти нашим братам в Станіславові і не можемо не допомогти простим селянам в Войнилові. Адже і ті, і ці захищають честь Речі Посполитої в своїй боротьбі. І то нічого, що фортецю в Войнилові захищає не шляхта, а прості поляки та русичі – місцеві селяни. Їх честі, організованості і сміливості міг би позавидувати не один шляхтич, який залишився там, в себе вдома. При цьому Собеський тут же зауважив, що на щастя, знайшлися люди, які взяли на себе виконання обов'язків шляхти і самостійно дали бій турецько - татарським військам. Я схиляю голову перед мужністю жителів Войнилова, Середнього, Довпотова, Томашівців, Довжки, Довгої Войнилівської і інших сіл, які відважились на такий рішучий крок. Річ Посполита і я, король Польщі, що її тут представляю зобов’язані допомогти їм. А тому в моїй голові визрів такий план… допоки нас тут більше від противника і ми маємо тимчасову перевагу перед ним, то у відповідності з військовою стратегією ведення війн для реалізації своєї переваги ми мусимо нав’язати противнику генеральну битву. В цьому випадку ми просто таки зобов’язані завдати йому відчутного удару. І я впевнений, якщо противник відчує свою слабість перед нами, то він зніме облогу з Станіславова і приведе тамтешнє військо сюди, під Довгу Войнилівську. І коли вже противник отримає перевагу, то ми організовано відступимо звідси під Журавно і там вже за фортифікаціями будемо захищатись, поки зможемо. При добре організованому захисті за фортифікаційними спорудами навіть при значній перевазі противника в нас буде великий шанс щоб, принаймні, не програти битву. Тобто всю сьогоднішню, а може і завтрашню битву ми розділимо на дві частини. Перша з них – це наш удар по тій частині турецьких військ, яка тримає в облозі Войнилів. А коли до них підійде підкріплення з під Галича, то ми, організовано відступаючи, заманюємо їх під Довгу Войнилівську. Тут, у відповідності з другою частиною, даємо їм генеральну битву і постараємось перемогти їх. А потім, коли турки та татари зберуть сюди всі свої основні сили, в тому числі і з під Станіславова, нам потрібно буде відступити під Журавно і там вже чекати на противника. Відповідальність за виконання першої частини нашого плану я покладаю на коронного хорунжого Єроніма Любомирського. Його завданням буде розбити обложників Войнилівського замку, викликати на себе їх основні сили з під Галича і поступово відступаючи після цього, заманити османів через село Томашівці сюди під Довгу Войнилівську. А тут під Довгою інша частина наших військ групується в кілька ліній оборони і очікує противника. Дані нашої розвідки свідчать про те, що чисельність військ противника в початковий момент часу буде співрозмірною з чисельністю наших військ, а може і меншою. Тож можна спокійно приймати бій. А якщо врахувати те, що ми будемо більше підготовленими до битви, а противнику прийдеться вступати в бій прямо з маршу, то в нас є значна перевага”. Слова попросив Єронім Любомирський: „Ваша величносте, маю за велику честь очолити таку значну місію і клянусь честю шляхтича, що прикладу всіх зусиль, щоб її виконати. Думаю, що для виконання цього відповідального завдання мені треба буде взяти з собою біля двадцяти хоругв кінноти і кілька легких гармат. Крім того вважаю за честь попросити вас тримати тут під Довгою ще кілька хоругв, готових прийти нам на допомогу. Думаю, що нам краще йти на Войнилів через Копанки та Довпотів, адже противник менше очікує нас з цього напрямку, та й дорога тією стороною краща. Відстань звідси до Войнилова біля кількох миль, фронт сутичок з противником може розтягнутись в сторони ще на кілька миль. В азарті боротьби буде важко управляти військом, тим більше, що там в деяких місцевостях є дуже заболочені місця. Тож моє військо може значно розпорошитись, що може для нас бути небезпечним. У випадку необхідності допомоги я пришлю вам свого гінця. Так щоб ви були готові прислати нам допомогу по потребі...”. Собеський зрозумів хід думок Любомирського і мусів дещо підправити їх: „Ваша основна задача полягає в тому, щоб розбити обложників замку. Основною вашою зброєю в цей час буде несподіваність вашого нападу. А потім вам потрібно буде організовано, всіма хоругвами поступово відходити до нас. Вам не потрібно розтягуватись по фронтах, так як ваші сили в цьому випадку, як ти правильно сказав, стануть розпорошеними, що значно полегшить справу противнику. Відступати треба буде поступово, нав’язуючи противнику невеликі місцеві бої. В них повинно скластись враження, що ви слабші і вони підуть за вами. А щодо заболоченої місцевості, то на це дійсно треба зважити. Треба буде уникати низинних місць русел річок Сівки, та й Болохівки і інших річок, що дуже і дуже заболочені. З кожною хоругвою треба буде підтримувати постійний зв'язок з допомогою гінців…”. Говорячи про тактику ведення цього бою, Собеський надіявся використати любимий метод проведення бою самими ж татарами. Він ще з юних літ запам'ятав цей метод, коли вони разом з своїм братом Мареком вивчали битву руських князів і татар на р. Калці в 1223 - му році і коли татарам шляхом вдаваного відступу вдалось заманити руське військо в засаду...
        При першому обході Журавна по прибутті об’єднаних польсько - литовських військ в Журавно Собеського супроводжував доводчий артилерії польської Мартин Контський. Як і Собеський, він теж побачив залишки старої мортири на одній з веж. Як досвідчений артилерист, він зразу визначив її тип і усвідомлював, що ці мортири можуть стріляти не тільки ядрами, а й гранатами. Контський знав, що при обороні подібних фортець мортири встановлювались на кожну з веж. Іноді їх ставили по кілька штук на кожну з веж для збільшення зони обстрілу. Оцінивши діаметр веж, Контський зрозумів, що тут, на них могло бути встановлено по кілька гармат. І якщо час зберіг хоч одну гармату, то існує велика ймовірність, що їх тут може бути ще кілька. І якщо гармати встановлювались зверху на вежах, то ядра і особливо гранати до них зберігались в підвалах веж. А двері до підвалів кожної з веж були засипані кількаметровим шаром ґрунту. Контський прийшов до висновку, що так як є якась ймовірність знайти ще хоч одну гармату та й ядра чи навіть гранати до неї, то треба буде спробувати. І хоч та гармата, яку бачив Контський на одній з веж була непридатна до стрільби, то гармати, які зберігались глибоко під землею, ще могли бути справними. Враховуючи кількість веж і товщину шару ґрунту, під яким вони зберігались, знайти їх там буде дуже нелегко. Вхідні двері до підвалів веж встановлювали тільки з внутрішньої сторони фортеці. Тож встановити їх місцезнаходження буде не важко. Того ж дня Контський підібрав групу людей з місцевих ополченців і вони, озброївшись лопатами, почали пошуки…

        Собеський закінчив нараду вже тоді, коли надворі зовсім розвиднилось. Єронім Любомирський забрав з собою вісімнадцять хоругв і вирушив на Войнилів. Всі інші почали готуватись до зустрічі з противником. З Довгої до Войнилова було недалеко – якихось десять - п'ятнадцять кілометрів. Ще не доїхавши до села Копанки Любомирський побачив групу селян на дорозі, якраз по курсу руху колони. Вони мовчки стояли з краю дороги, очікуючи наближення війська Любомирського. Хлоп в хлопа, рослі та широкоплечі мов навколишні дуби, що міцно вросли своїм корінням в землю і жоден з найлютіших буревіїв не зміг би зламати їх, чи зігнути, чи хоча б зсунути з місця. Вони стояли в одному довгому ряду і з надією очікували своєї долі. Порівнявшись з ними, Любомирський мимоволі залюбувався таким строєм, зупинив коня і коротко запитав: „Хто ви і що тут робите?”. Ті навперебій почали говорити, що вони з навколишніх сіл - Томашівців, Довгої, Середньої, Копанок, Перекосів, Войнилова…та Прокопів. Про перші названі села Любомирський добре знав, а ось про Прокопи вирішив уточнити: „Прокопи…, щось не чув за них. Де це вони?”. Селяни знову навперебій почали пояснювати, що Прокопи - це стара назва Войнилова. Раніше місто Войнилів було найбільшим в окрузі і знаходилось в іншому місці - там де тепер знаходяться села Протеси, Перекоси та Діброва. З нашестям Золотої Орди на наші землі Руський король Данило Романович як міг, так захищав свої землі. Попри поразки, ціною болючих компромісів та інших діянь король Данило зумів відстояти свою державу. І заради цього він  на деякий час фактично став ординським васалом, що змушувало його надавати своє військо на допомогу Орді, якщо в цьому виникала потреба і щорічно сплачувати ординцям немалу данину...  Призначений замість Куремси  темник хана Батия - нойон Бурундай, що прийшов на землі Галичини й Волині з величезним військом поставив категоричну вимогу перед королем: „Якщо хочете жити з нами у злагоді, то розкидайте всі ваші міста, на які я вкажу...”. Данило Романович вибору не мав. Він дуже добре пам'ятав битву руських та половецьких дружин з військом Золотої Орди на р. Калці в 1223-му році, учасником якої він сам був і де був пораненим в груди, Тільки чудом йому вдалось уникнути того дерев'яного настилу, на якому святкували перемогу ординці і під яким помирало руське князівство... А отже він, як ніхто, знав потугу і варварство  свого противника... Тож він разом з своїм братом Васильком були змушений зруйнувати все, що вони будували довгі роки: розібрати фортифікації Луцька, Кременця, Львова... Вдалося зберегти лише містечко Холм. Таким самим чином було знищено і стародавній град Войнилів. Бурундай, добре розуміючи стратегічні можливості тогочасного Войнилова, прирівняв його до вище названих міст, так як прекрасно знав що там місцеві ремісники з болотного заліза, яке вони видобували з боліт вздовж русла місцевої річки Сівки, дуже вміло виготовляли мечі, шоломи, кольчуги, панцирі, ножі, кинджали, накладки на ноги та груди, шаблі, щити, сокири, наконечники для стріл та пік, ободи для коліс, осі та цвяхи для возів і інше військове спорядження. А це в ті часи мало аж надто важливе стратегічне значення. І незважаючи на те, що в 1260-му році  загони  Бурундая таки покинули місцеві землі, відбудовувати вщент зруйнований давній Войнилів вже не було ніякого змісту. Тож по відході Орди місцева влада перейшла в село Прокопи, що розміщувалось недалеко, а заодно і перейменувала це село в той же Войнилів. З часом воно теж стало містом...

        Отримавши такий урок з історії, Любомирський подивувався такі обізнаності простих селян, але так як часу було обмаль, вирішив не гаяти його  і змушений був зупинити таку цікаву розповідь селян: „Чому ви тут і чого ви хочете?”. Ті навперебій розказали, що вони хочуть допомогти війську Речі Посполитої і стати жовнірами її армії. А заодно і попередили, що попереду, за невеличким лісом вже знаходиться татарська охорона... 
        Відправивши селян в Довгу, Любомирський з своїм військом галопом поскакав вперед. І дійсно, проїхавши невеличкий ліс, прямо на невеликій галявині біля самої дороги побачили османську охорону. Ті спокійно сиділи біля розпаленого вогню і про щось жваво розмовляли. Захоплені зненацька, вони навіть не встигли осідлати коней, тож опору не чинили ніякого. Отримавши від полонених підтвердження того, що Войнилівська фортеця в облозі і що чисельність татар та турків, які обложили її знаходиться в межах від двох до чотирьох тисяч. Любомирський відправив полонених татар в супроводі охорони в Довгу. Заодно і передав охоронцям просьбу Собеському, щоб той прислав допомогу. А сам, не гаючи часу, чимскоріш помчався на допомогу обложеним в фортеці. Його атака на обложників Войнилівської фортеці була для них несподіваною і блискавичною. Короткочасна битва закінчилась повним розгромом татарських та турецьких військ. Частина з них здались в полон, а інші кинулись тікати. Відчувши присмак перемоги та загорівшись пристрастю бою хоругви Любомирського кинулись переслідувати противника. Ті невеликими групами та різними шляхами відходили в напрямку до Галича, де знаходились основні сили османів та кримчаків. Любомирський відчув небезпеку. Йому згадались настановні слова Собеського на вранішній нараді в Довзі - щоб не розпорошуватись. Та вже було пізно… Хоругви віддалились на великі відстані одна від другої, зв'язок між ними було втрачено. Даремно Любомирський гнав своїх гінців в різні кінці битви, даремно сам тримав свого коня в милі, не даючи йому спочинку ні на хвилину. Контроль над ходом битви було втрачено…
        Дуже швидко польські драгуни, осліплені тимчасовою перевагою над противником, підійшли до основних турецько - татарських сил. Ті не заставили себе довго чекати. Десятитисячне татарське військо при значній підтримці турецьким військом несподівано вдарило по роздрібнених та мало чисельних групах польських військах. З цієї хвилини хід бою помінявся кардинально. І хоч польські драгуни бились завзято та сміливо, вони вже змушені були відступати. Собеський, при обговоренні даного бою, передбачав подібний хід подій. Проте відступ, в його баченні ситуації, повинен був бути організованим. А тут про якусь організованість відступу не могло бути й мови. Польські хоругви розпались на невеликі групи. Іноді, рятуючись, польські вершники діяли поодинці. Місцевість, по якій відступали поляки була горбистою та заболоченою. В багатьох місцях, особливо в заплавах річки Сівки зустрічались глибочезні ями, з яких раніше місцеві жителі вибирали болотну руду і з якої виплавляли метал. Тож ці ями треба було об’їжджати і то з великою обережністю. Попавши в одну з таких ям, вершник вже не міг самостійно вибратись з неї. Ситуація ставала катастрофічною. Любомирський з своїм військом зазнавав значних втрат. Допомога, на яку так розраховував Любомирський, не приходила… Пізніше він дізнався, що чотири хоругви сірадського підчашого Анджея Моджеєвського, які Собеський відправив йому на допомогу, застряли в болотах на переправах через Сівку.
        Собеський в таборі біля Довгої з нетерпінням чекав гінців від Любомирського. Та їх чомусь довго не було. Якимсь шостим відчуттям, що розвинулось в ньому в результаті чисельних військових походів, він відчув трагічність ситуації. Собеський приказав львівському ловчому Ремідану Стрілковському негайно вирушати на допомогу своїм військам. При цьому він нагадав Стрілковському, що вони разом з Любомирським і Моджеєвським повинні відступати в напрямку до Довгої. Стрілковський взяв з собою десять хоругв і негайно вирушив під Войнилів. Ця допомога для Любомирського була аж надто вчасною. Частину військ противника Стрілковський забрав на себе. Це дещо розв’язало руки Любомирському і він кинувся по всій окрузі збирати залишки свого війська. За останні кілька годин він побував і в Томашівцях, і в Довжці, і в Діброві та Протесах. Ось і познайомився з старим Войниловим – згадав Любомирських слова войнилівських селян, які зустрілись йому на початку походу...

        З величезними зусиллями він зібрав залишки своїх хоругв і почав вже організовано відходити до Довгої з метою направити татаро – турецькі відділи під удар головних польських сил. Це ж саме робили і хоругви Ремідана Стрілковського. В зв’язку з величезною перевагою турецько – татарських сил жоден з польських відділів не міг довго протистояти їм. Тож потрібно було час від часу робити ротацію військ з ціллю їх перегрупування та поповнення. А тому саме з цією ціллю Стрілковського замінив Атанасій М’янчинський із своїм відділом, а його з часом замінив Анджей Моджеєвський. Так, послідовно змінюючи один іншого, польські відділи поступово відступали до Довгої, заманюючи ворога в пастку. План Собеського, який був на межі провалу, нарешті починав реалізовуватись. Під Довгою на противника вже чекали в повній бойовій готовності польсько - литовські війська…
        Допоки військо Яна Собеського заманювало ворога в пастку під Довгою Войнилівською, військо Станіславівського гарнізону мужньо відбивалось від натиску турецького авангарду. Зранку, 24-го вересня до Станіславова донеслись відгомони далекої битви. Через кілька годин до Ібрагіма – паші прискакав гонець з під Войнилова з просьбою знімати облогу і негайно вирушати на допомогу турецько - татарським військам під Войнилів. Той негайно зробив це і протягом дуже короткого часу облога була знята, а все турецьке військо покинуло Станіславів. Таким чином збулась друга частина плану Собеського - облога Станіславова закінчилась. Міські жителі підрахували втрати. Турки завдали значних втрат Станіславівському гарнізону, спалили обидва передмістя Станіславова, пограбували всі навколишні села… Проте загін Яна Данненмарка не втратив своєї боєздатності, швидко поновив сили і в подальшому успішно використовувався королем в тилу турецьких військ.
        А тим часом перша половина плану битви Собеського під Войниловим ще перебувала в процесі реалізації. Під Довгою Собеський розмістив своє військо таким чином, що своїм фронтом воно було направлено на Войнилів. Ліве крило війська закінчувалось між хатами села Довга, а праве крило впиралось в річку Болохівку. В селі поміж хат були встановлені гармати і там же ховались хоругви драгунів. Командував лівим крилом польсько - литовських військ литовський гетьман Михайло Пац. Правим крилом лінії об’єднаних польсько - литовських військ керував польний гетьман Станіслав Яблоновський. На правому крилі також було встановлено кілька гармат. Центральною частиною військ командували король Ян Собеський та гетьман коронний М. Д. Вишневецький. Все військо по всій ширині було розміщене в кілька ліній, що значно зміцнювало бойову готовність війська.
        Вже під вечір, 24-го серпня перед колонами королівського війська появились перші хоругви Єрофима Любомирського. Виснажені тривалою битвою, вони тримались з останніх сил. За ними почали появлятись і інші. Собеський дав команду пропустити свої війська скрізь лінію оборони, продовжував очікувати противника. Довго їх чекати не довелось. Як тільки останній вершник відступаючих польських військ заховався за лінією оборони Собеського, тут же за ними показались і татари. Побачивши готове до бою польсько – литовське військо татари спочатку зупинились. Та відчувши в себе за плечами наближення турецьких військ, після короткої паузи вони пішли в наступ. Собеський передбачав такий хід подій. Більше того, знаючи манеру ведення війни турками та татарами він був впевнений, що ті намагатимуться окружити військо Собеського, щоб відрізати йому шлях для відступу. Тож він добре підготувався до цього і не помилився. Орда, сходу подолавши річку Болохівку, розпочала атаку. Вона намагалась дугою обхопити лівий край війська Собеського і одночасно атакувати його по фронту. Але цей передбачуваний маневр був успішно відбитий. Більше того, у відповідь на цей наступ відділи Зброжка розпочали контратаку по фронту. Їм на лівому крилі активно допомагали формування кам’янецького каштеляна Сільніцького та литовського поручика Стецкевич. Це допомогло втримати наступ противника і їх наступ почав захлинатись. І тут в битву вмішалась польська кіннота під командуванням Вишневецького та Собеського. Свіжі коні, добре відпочивши перед боєм, буквально розчавлювали військо противника, який вже був досить виснажений багатогодинним переслідуванням польських військ перед цим. Хід бою було вирішено. Турецько – татарське військо зрозумівши, що результат бою змінити вже не вдасться і знаючи, що з години на годину їм прийде допомога з Станіславова вирішили не рискувати і відступили в напрямку до своїх основних сил. Їх переслідували хоругви панцерних і легких військ польного гетьмана коронного Станіслава Яблоновського. При цьому вони захопили чимало полонених, відбили в противника награбоване ними добро захопили декілька татарських мурз. Проте, боячись повторити помилку військ Єрофима Любомирського перед цим, Собеський дав команду зупинити переслідування і готуватись до відступу. І вже під вечір, 24-го серпня військо Собеського повернулось в свій табір під Журавном.
        Вже дорогою Собеський мав час обдумати та проаналізувати все те, що відбулось протягом цього дня. Так, вони отримали перемогу в бою. Але вони не отримали перемоги в битві. В ході бою вони були на волосинці від провалу. Якби його війська вчасно не прийшли на допомогу хоругвам Любомирського, якби турецько – татарським військам вдалось окружити його табір під Довгою Войнилівською, якби турецько - татарське військо з під Станіславова прийшло на кілька годин раніше, то тоді хід бою, а може і хід битви був би вирішений вже не на його користь. Мимоволі подумав про Любомирського. З усіх його воєначальників, задіяних в цьому бою, йому було найважче. Собеський довіряв йому і розумів, якщо бій так важко склався для Любомирського, то на це були вагомі причини. Відчув і свою вину в цьому. Перед боєм треба було розвідати місцевість, обговорити і призначити місце збору хоругв у випадку успішного розвитку бою, виділити більше посильних для організації співпраці між підрозділами війська. Та чи можливо все передбачити в бою? І скільки б часу пішло на це все? А час не чекав, тож треба було діяти. А негайні дії завжди пов’язані з ризиком. Сьогодні все обійшлось успішно, але завтра може бути інакше. Адже ще не було такого полководця, який би не зазнав поразки... Йому стало жаль жовнірів Любомирського. Багато з них залишилось назавжди лежати там на галицьких землях. Багато з них поранені і знаходяться тут з ними на возах позаду колони. По приїзду в Журавно треба буде десь їх розмістити для лікування. Але де? В Журавні нема шпиталю, в Жидачеві епідемія. Місцеве населення поховалось по лісах, боячись наступу татар… до львівських шпиталів далеко. Згадав про лікувальний центр св. Лаврентія, що у Львові. Колись, як Ян Собеський ще був коронним хорунжим та Яворівським старостою він вирішив зробити цей центр осередком для лікування своїх жовнірів. В тодішні часи в Польщі не було спеціальних медичних закладів для лікування хворих та поранених жовнірів. Роль лікарів в цьому випадку виконували монахи в монастирях, яких в тодішній Польщі було досить багато. Проте із за низької кваліфікації таких докторів якість надання медичних послуг ними була дуже невисокою. Тож Ян Собеський із своїх власних коштів виділив 30 тисяч злотих для розбудови цього лікувального закладу. На них було збудовано новий мурований шпиталь для лікування та й утримування старих та заслужених вояків. Для утримання шпиталю Ян Собеський передав монастирю прибутки із села Блудів, трьох будинків на Краківській вулиці і декількох земельних ділянок. Згодом гроші на спорудження монастиря боніфратів при шпиталі крім Магістрату міста дали ще архієпископ Ян Тарнавський та капітул при латинському соборі. І все було б добре, та в 1672-му році при штурмі Львова турками цей лікувальний центр сильно постраждав і тепер знаходився в занедбаному стані. Собеський дорікнув собі - вже стільки років пройшло, вже він в чині короля, а до центру св. Лаврентія руки в нього так і не дійшли. А саме тепер він ой як би пригодився…
        Незважаючи на важкий перебіг битви, Собеський був задоволений нею. Його вояки отримали хоч і невелику, хоч і тимчасову, але перемогу над противником. Тепер, коли вони захищатимуться в Журавні, турки та татари вже не будуть виглядати такими страшними. І тепер кожен жовнір, що захищатиме тут під Журавном етнічні землі Речі Посполитої знатиме, що ворог не такий вже й страшний. Що з ним можна і потрібно боротись. Коли там під Львовом Собеський розказував своїм воєначальникам план походу до Журавна, то він відчував, що мало хто вірив в загальний успіх справи. Адже йти з двадцятьма тисячами війська на стотисячне військо - це виглядало як безумство. Здобута перемога під Войниловим та Довгою значно підняла бойовий та моральний дух його воїнів, надала їм впевненості в собі. А коли вже частина цього фантастичного плану здійснилась, то надії на загальний успіх для них вже не виглядають такими примарними… Мимоволі вкотре з вдячністю подумав про тих, кому він повинен завдячувати цій хоч і невеликій, але перемозі. Про себе відмітив, що основний тягар цієї битви ліг на плечі польських та литовських жовнірів, місцевих міщан та мешканців місцевих сіл.
        І тут він чомусь знову згадав і про свою Марисеньку. Знав, що чекає його там, вдома, разом з їхніми дітьми. Знав, що після цього бою вони могли б його вже і не дочекатись… Вирішив, як тільки приїде в Журавно, як тільки оцінить зроблене там для побудови фортифікацій, як тільки отримає вільну хвилинку, тут же напише їй листа.
        В Журавні його вже чекали. Надворі вже підходив до кінця перший місяць осені, але як дні так і ночі ще були теплими. Військо Собеського розквартирувалось не в хатинах місцевих жителів, а в наметах на околиці Журавна. Для Собеського підготували велику та світлу кімнату в одній з хат пригороду Журавна - Побережжю. Та він відмовився від неї на користь свого польового намету. Там почував себе безпечніше і ближчим до війська. В наметах йому дихалось легко і вільно, не те, що в чужих кімнатах. Відпочивши кільканадцять хвилин і трохи розім’явши ноги від кількагодинного сидіння в сідлі Собеський разом з Міхалом Жевуським, Мартином Контським, Франсуа Корассіні, Міхалом Чарторийським і іншими воєначальниками поїхали оглядати будівництво фортифікаційних споруд. Всі знали, що як тільки туркам та татарам надійде допомога з Станіславова, то вони зразу ж прибудуть в Журавно. Противник добре знав про свою значну перевагу і, як добрий тактик, турецький сердар Ібрагім паша Шайтан та разом з ним і кримський хан Селім Гірей зразу ж поведуть свої війська в атаку. Тож чекати з побудовою оборонних споруд польсько - литовським військам ні в якому випадку не можна було. Проїхавшись по всьому периметру будівництва Собеський залишився задоволений побаченим. Всюди кипіла робота. Шанці копали навіть ті, кому по своєму званню і чину можна було і не робити цього. В однаковій мірі тут працювали і воєначальники, і жовніри і нові ополченці. Землю з викопаних шанців перевозили возами та переносили нішами на вали з боку Дністра. Одночасно будували високі насипи для захисту від стріл та куль турків і татар по всьому фронту майбутньої битви. Люди по черзі замінювали один одного – одні працювали, інші відпочивали. А потім знову мінялись…
        Вже вночі Собеський добрався до свого намету. Попросив в прислуги папір, перо та чорнило і при тусклому світлі свічки почав писати:
                „ З під Журавна, 24 ІX 1976 року, вночі.
        Не сприймай дорога моєму серцю за погане, що буду писати так коротко, бо пошта із Львова відходить завтра вдень, а вже ніч. І що важливо - я заледве живий, не спав дві ночі і тепер протягом всього дня мої вуста мовчатимуть. Та дякувати Богу і хвала йому, що дав мені щастя і все склалось добре. Не мав я жодної можливості дізнатись де розгулює противник, що розпалює вогні по всіх горах. Вчора опівночі вирушили ми з самою тільки кіннотою під Войнилів, який знаходиться за дві милі від турецького обозу і тільки за милю від татарського коша. Перед ранком зустрілися з різними групами татар і розбили їх. Потім, заставши кілька тисяч турків, що тримали в облозі замок в Войнилові, де заховались тільки самі селяни і ми на голову розбили турків. Їх було кілька тисяч і наші жовніри погналися за ними аж до самого турецького та ханського обозу, чим нас заледве не згубили. Ми чекали на наше військо в обозі і хотіли дочекатись всіх своїх сил… Війська орди порозбігались в різні сторони. А тому, щоб їх зібрати хан тут же дав їм знак - приказав спалити кілька десятків хат. Тож все горіло коло нас як вулкан Етна, або Монт Ґібель. А тим часом він відправив двох своїх синів з усією ордою, яка мала при собі і частину турків; а інші турки в великій розгубленості і страху залишилася в своєму обозі. Потім ці сини дуже сильно насіли на наших змучених жовнірів… і багатьох з них вже нема з нами. Одначе, витримавши натиск ворога, ми самі їх довго тривожили кіннотою. Ми бачили, що вони назад не повертаються і їх все прибувало та прибувало. Вони погрожували нам, що з приходом хана будемо спожиті на його вечері. Це нас тоді дуже розізлило і ми наскочили на них, і при Божій волі розгромили їх, повбивали, взяли живими кілька хоругв ворога і кілька важливих чоловіків… Вбитих було з півтора тисячі… І хоч я вже заледве бачу і розумію про що пишу, але того я не можу опустити, що обнімаю тебе і цілую тебе в усі твої красоти для душі і серця мого. Вітаю і цілую наших дітей, посилаю всім мій низький уклін. А.М… подякуй Марсієлі за передані мені книжки, а також і за ті книжки, які вона передала раніше. Буду закінчувати, бо до нас вже прибувають наші гості. І вже кілька сіл одночасно горять кругом нашого обозу, що аж розвиднилось  кругом, як серед білого дня… Настає момент… і ми повинні прийняти його”.
        Собеський написав останній рядок листа і вийшов з намету. І хоч ніч вже близилась до ранку, було видно, що, вся округа на південному сході від Журавна світилась загравами вогнів. Горіли Старе Село, Монастирець, Которини, Протеси, Діброва, Довга, Мельнич, Лютинка, Буянів… Вогні заграв було видно по всій Галичині - від спокійних сьогодні Дністрових вод аж до відрогів Карпатських гір... Ібрагім паша Шайтан давав знак..., Ібрагім паша Шайтан та Селім Гірей таким чином збирали своє військо для генеральної битви. В роздумах про новий день, що наступає Собеський сам не зчувся, як сів на коня і відпустивши в задумі його повідки, дав йому волю... Кінь, відчуваючи настрій Собеського і ніби вгадуючи його бажання, привіз його на берег Дністра.

 

 

Ріка ще перебувала під впливом ночі...

 

Собеський зрозумів це тоді, коли прохолодний вітерець з Дністрових берегів грайливо зашелестів по його обличчю, а до його вух донісся спокійний плескіт Дністрових хвиль. Ріка ще перебувала під впливом ночі і вловлюючи останні миті сну, намагалась не виходити з цього стану. Сонце ще не думало сходити і ще ховалось десь там далеко за Дністровими плесами і ще дальше поза його берегами. Проте воно вже замалювало небо над його водами в жовто - червоний колір і такою ж фантастичною феєрією кольорів виблискувало в них же. Понад берегами, ховаючись в гіллі верболозів та прибережних кущів повільно плив туман, лягаючи росою на прибережні трави, листки дерев та їх стовбури. Вже проснулись різноманітні пташки і своїми винахідливими та настирливими  співами намагались розбудити це, ще сонне навкілля... Побачивши і почувши перед собою таку вражаючу душу красоту, Собеський подумав про себе: „Тут, на цих землях, не можна воювати, не можна порушувати цю вікову гармонію красоти. Тут потрібно жити, творити, кохати, народжувати та вирощувати дітей і насолоджуватись ось цим чудом, створеним Богом і під його наглядом - самою природою. І мабуть що зовсім не випадково його знаменитий земляк - Миколай Рей, що народився тут, в Журавні і про якого Собеському ще з дитинства так часто розказувала його рідна мама, став відомим польським письменником. Адже саме ось ці спокійні та впевнені в собі води Дністра, саме ось ця, трохи набундючена та завжди щира та добра гора Бакоцина, саме ось ця швидка, звивиста та енергійна Свіча і це навкілля, що випромінює красоту, любов і ще якийсь тільки йому властивий дух мабуть що стали для Миколая Рея отим натхненням, в якому він черпав ті поетичні рядки, що з часом викристалізувались в польську літературну мову ”. Мимоволі зловив себе на думці що щиро жаліє з того, що він не поет і не художник, і не зможе увіковічнити цю благодатну та неймовірної красоти мить на художньому полотні чи в рядочках поеми... Постоявши кілька хвилин на березі Дністра і намилувавшись цією благодаттю, пришпорив коня і повернувся назад до обозу.

        В обозі в Собеського було ще безліч справ. Хотів дати вказівки щодо їх виконання своїм підлеглим, та сили вже покидали його. Віддавши коня охоронцям, в напівсонному стані зайшов в намет і трохи не дійшовши до вже підготовленого для нього ложа вже майже сонним впав на нього і тут же заснув мертвим сном.
 


 

Розділ 7. Фортифікації.

 

        На другий день, 25 вересня Собеського розбудили, як тільки розвиднилось. Він сам попросив охоронців, щоб вони зробили це - часу на відпочинок противник не давав. Привівши себе в порядок і відправивши пошту посильним вийшов з намету. Приємний, але вже трохи прохолодний осінній вітер несміливим дотиком освіжив обличчя. Мимоволі залюбувався краєвидом. На горизонті, за Старосільською горою вже висіло сонце. В прохолодному та прозорому повітрі воно виглядало значно більшим від своїх буденних розмірів і своїм жовтувато – червоним світлом будило навколишній світ. В його, ще несміливих променях природа вигравала безліччю кольорів. Собеський із здивуванням відмітив для себе, що осінь вже повноправно вступає в свої володіння і вже щедро розмалювала крони дерев в тільки їй відоме різнобарв’я. Мимохіть подумав собі – і де вона набрала стільки фарб… В ранньому небі де не де пливли сірі хмари. Довго не тримаючись купи, вони повільно розпадались на більш дрібні і поступово кудись зникали. Великі та малі тіні від них повільно котились  по полях, лісах, по горі Бакоцині, Дністрові, відмічаючись на них химерними та чудернацькими образками... Природа жила своїм життям. Вона не зважала на людей, а діяла так, як вважала за потрібне…
        Бути погоді – подумав Собеський глянувши ще раз на небо і визначивши напрям руху хмар. Це його трохи засмутило, так як вони разом з Франсуа Корассіні надіялись використати місцевий рельєф для підсилення оборонних властивостей їх фортифікаційних споруд. Їх праве крило впиралось в болотисту діброву і вона була б значно менш прохідною, якби вона була щедро змочена дощем. Крім того в мокру погоду річка Крехівка з її крутими берегами, яка прикривала собою всю південно східну частину обозу, теж стала б практично непрохідною для кінноти противника. Та що поробиш, не писати ж листа в небесну канцелярію… Кожен армійський командувач повинен так спланувати свої дії, щоб зменшити вплив ось таких випадкових факторів. Та ще не народився такий командувач, який би зумів врахувати їх всіх при плануванні своїх дій. В кожній битві, чи навіть в кожному невеликому бою завжди певне місце відведено фортуні. І ніхто не знає, кого вона вибере, а кого проігнорує.
        Зранку, 25 вересня Собеському не спалось. Передчуття великих подій прийдешнього дня розбудили його, як тільки надворі ледь - ледь засіріло. Та привичка, вироблена в нього з роками, дала йому можливість відчути себе відпочившим і впевненим навіть після короткого нічного сну. Червоні заграви неба, що миготіли в ранішніх хмарах на півдні та південному заході від табору вказували про близькість ворога. На території табору кипіли роботи. Ворог вже на порозі, а обладнання табору ще далеке від завершення. Не встиг Собеський ще як слід роздивитись на все, що коїться кругом нього, як до Собеського в повному військовому спорядженні на гарцюючому коні під’їхав Михайло Зброжко і навіть не спішившись, заговорив: „ Ваша високість, хочу вам сказати, що кілька татарських чамбул під командуванням калги Селамети Гірея  та нураддіна Сефе Гірея перейшли ріку Свічу і вже наближаються до нас. Вони отаборились на пагорбах за Свічею поміж селами Мельнич та Монастирець, проте їх перші загони вже тут. Я відправив проти них свій загін, та, боюсь, що цього буде замало”. Собеський знав, що татари приїдуть сюди першими. Вони не мають гармат, користуються тільки легкою зброєю, а тому на своїх витривалих  конях вони набагато мобільніші, ніж турецькі загони. Проте Собеський знав ще й те, що слабо озброєні татарські загони поки що не представляли великої небезпеки для його війська. Але убезпечитись від них все таки треба було. А тому Собеський дав команду негайно вивести і розмістити перед табором зі сторони підходу татар кілька своїх гусарських і панцерних хоругв. Побачивши їх, татари зупинились в нерішучості. Проте, через деякий час, трохи осмілівши, почали провокувати військо Собеського на невеликі місцеві бої. При цьому вони намагались витягнути хоругви Собеського якомога дальше від табору і там нав’язати їм бій. Для цього вони активно спалювали хати в навколишніх селах надіючись, що військо Собеського відійде від табору, щоб захистити ці села. Та ті не піддавались на провокації і не відходжуючи далеко від своїх, давали гідну відсіч противнику. Не добившись нічого і розуміючи, що їх сил надто мало, татари невдовзі відступили за Свічу і відправились до місця свого базування. Собеський також відвів свої хоругви в зону табору.
        А в ньому продовжували зміцнювати фортифікаційні споруди та готуватись до довготривалої облоги противником. Всіма фортифікаційними роботами впевнено командував Франсуа Корассіні. Йому в цьому допомагали всі військові командири, що були в цей час в таборі. По всій окрузі розійшлись жовніри в пошуках додаткових засобів для копання шанців та зведення насипів. Корассіні готував дві лінії оборони, що були розтягнуті напівкруглою дугою протяжністю майже в п’ять кілометрів і які прикривали собою увесь табір Собеського. Сам табір по всій його довжині був захищений земляними валами, зміцненими дерев’яними палями. З лівої сторони ці вали підходили до русла річки Крехівки і за нею органічно продовжувались мурами напівзруйнованої журавнівської фортеці, які також зміцнювали.

        Крім самого Журавна всередині табору знаходилось і невелике село Побережжя, яке одним своїм краєм практично з’єднувалось з Журавном.  Польові фортифікаційні споруди, які будували жовніри під Журавном представляли собою систему виритих в землі шанців глибиною до півтора метра і шириною біля метра. Така їх ширина давала можливість вільно розминутись двом солдатам в окопі. З землі, яку вибирали з шанців з сторони противника робили бруствери – земляні насипи, які додатково захищали жовнірів від пострілів противника. Загальна глибина шанців і висота брустверів повинні були бути такими, щоб вони були дещо більшими від середнього росту жовнірів. Так як така їх висота дещо утруднювала жовнірам ведення вогню по противнику, то всередині окопу зі сторони бруствера робили невеликі сходинки. В деяких місцях для спостереження за противником в брустверах робили спеціальні отвори – амбразури. Через них можна було і стріляти по противнику. В випадку необхідності в амбразури можна було встановлювати і гармати для ведення вогню по противнику. Та Корассіні не планував встановлювати гармати в окопах так як це б викликало у відповідь артилерійський вогонь противника, що б завдало великої шкоди піхотинцям в окопах. Вся система шанців не була прямолінійною, а мала дещо зигзагоподібний вигляд, якщо дивитись на них зверху. Це значно утруднювало роботу артилерії противника, так як при зміні кута стрільби в горизонтальному напрямку відстань від гармат до шанців ставала різною в різних точках лінії оборони. А це вимагало нової пристрілки гармашів, на що витрачалось немало часу та ядер. В ряді місць між шанцями були проміжки землі, в яких вони не копались. Ці місця були призначені для проходження через них кінноти, гармат та й піхоти у випадку необхідності їх передислокації. Передбачалось оперативне закривання та відкривання цих місць з допомогою з’єднаних між собою возів, рогаток і інших підручних засобів.

 

 

Рогатки.

                             

        На відстані приблизно в сто метрів позаду від виритих шанців Корассіні розпорядився спорудити вісім земляних редутів - укріплення, яке представляло собою спеціально насипаний вал землі, на якому можна було тримати оборону від атак супротивника. За своєю будовою це були штучні висоти, на яких Корассіні розмістив батареї гармат для обстрілу противника. Ці ж редути можна було використовувати для спостерігання за противником... Крім того в багатьох місцях, куди могла направитись кіннота противника в землю були вбиті звичайні дерев’яні палі, які були нахилені в бік противника і які виступали над землею приблизно на пів метра. Це робило ті місця, в які були вбиті палі, непрохідними для чужої кінноти. В деяких місцях, які були небажаними для проходження через них противника Корассіні приказав встановити зрубані старі дерева. Вони були встановлені вершинами до противника на відстані в три, чотири кроки одне від другого. Їх розлоге, частково обтесане гілля також було непрохідною перешкодою як для кінноти противника, так і важко прохідною перепоною для піхоти. Для того, щоб противник не міг розтягнути дерева і зробити прохід в огорожі, вони кріпились з допомогою дерев’яних паль забитих в землю поміж гіллями дерев. В деяких місцях Корассіні розпорядився залишити неширокі проходи – пастки. В цих проходах по землі були розсипані невеликі металеві чосноки. Їх не було видно ні вершникам, ні піхотинцям. Один з загострених кінців чоснока завжди був направлений вверх, що становило велику небезпеку для некованих татарських коней та й для самих піхотинців. В цілому ряді місць Корассіні влаштував так звані вовчі ями - заглиблення шириною в кілька метрів, замаскованих зверху підручними матеріалами. В дно більшості з цих ям були вбиті дерев'яні палі з загостреними кінцями зверху. Якщо вершник разом з конем попадав в таку яму, то вижити їм практично вже було неможливо. Ще в інших місцях, що відігравали меншу стратегічну роль, хоча і були важливими з точки зору ведення бойових дій Корассіні приказав облаштувати штучні перепони у вигляді засік. Вони представляли собою ті ж повалені дерева, які були встановлені вершинами до противника і які додатково були з'єднані між собою колючим дротом. Побачивши такі засіки, Собеський подивувався - звідки Корассіні набрав стільки колючого дроту, адже про цю позицію військового атрибуту Собеський абсолютно забув...

 

 

Чоснок - тогочасні міни...

                                                                           
        Позаду земляних редутів на відстані від них в кілька сотень метрів жовніри копали другу лінію оборони, що представляла собою таку ж систему шанців, яка була подібна до першої лінії. А позаду неї на відстані від 500-та до 600-та метрів були насипані вали, за якими вже безпосередньо знаходився табір Собеського. Тут також повним ходом ішли земляні роботи. Так як в таборі Собеського було біля 6000 тисяч коней, то їх про всяк випадок також потрібно було заховати від артилерійського обстрілу противником. Для цього посеред табору жовніри копали довгий і глибокий підкоп з обширними підземними засіками для коней, ядер, пороху, корму для коней і їжі для жовнірів. Роботи були аж надто важкими, не вистачало ні реманенту для цього, ні робочої сили. Тож працювали всі, хто тільки міг... так як загроза наростала. Глибина укріплень від її передніх шанців до валів обозу в деяких місцях доходила до півтора кілометрів. Задня сторона табору, та що від Дністра, також була укріплена земляним насипом. На ній Корассіні разом з Контським вирішили теж встановити кілька гармат. Це на той випадок, якщо ворог надумає атакувати військо Собеського з лівої сторони Дністра. Позаду обозу через Дністер був прокладений дерев’яний міст. Вхід на нього також був огороджений шанцями і мав бути захищений піхотою. В випадку потреби ворога можна було обстріляти гарматами безпосередньо з валів табору. Загальна глибина всіх укріплень аж до задніх валів табору місцями була довшою від трьох кілометрів.

 

 

Засіки, зроблені з старих зрубаних дерев.


        Оглядаючи всю систему фортифікацій Собеський разом з Корассіні і іншими воєначальниками підійшли до залишків старих мурів журавнівських укріплень. Незважаючи на напіврозвалені стіни муру їх загальні контури ще чітко проглядались. Чітко було видно місцезнаходження веж, також проглядались місця чотирьох брам фортеці. По всій довжині муру працювали жовніри, насипаючи зверху на нього землю, річковий гравій та укладаючи з самого верху важке каміння. Всю цю суміш єднали між собою товстими палями, які забивали по всій довжині муру. В деяких місцях, що мали служити прикриттям для жовнірів, рівними рядами були укладені мішки з піском. Поступово фортеця перетворювалася в важко доступний бастіон... Проїхавшись по всьому контуру фортеці Собеський пожалів, що попередні власники так закинули міські укріплення. Увагу Собеського привернула група новобранців, які чомусь з приреченим виглядом копали яму біля однієї з веж. Один з них, побачивши поважних людей, відложив в сторону важкий джоґан, підійшов до Собеського швидко заговорив до нього русинською мовою: „ Ваша високість, хочемо пожалітись вам, що ми ось вже другий день тільки те і робимо, що розкопуємо ями біля веж. Ми прийшли воювати, думали що нас будуть вчити хоч якоїсь військової справи, а ми тільки те й робимо, що махаємо джоґанами та копаємо землю лопатами”. Собеський уважно вислухав його, хотів йому сказати, що в військову справу входить не тільки стріляння з рушниць чи гармат, але й ось таке копання. І що тільки битва покаже, що було важливішим – битва шаблями, або стріляння з гармат, чи захист від куль та ядер противника за ось такими фортифікація ми, які ви робите. Та стримався і запитально подивився на Корассіні і Контського, які в цей час були найближче. В розмову втрутився артилерійський генерал Мартин Контський: „Дозвольте сказати вам, ваша високість. Ці люди призначені в мій відділ, тож і я приказав їм виконувати цю роботу. При першому обході цієї фортеці ми бачили стару мортиру. Вона була непридатна для ведення вогню. Але якщо десь під землею знайдеться ще хоч одна мортира, то не виключено, що вона ще може бути справною. Заодно ці люди розкопують входи до підвалів веж, так як в них могли зберігатись ядра чи гранати для цих гармат. Я чомусь маю надію, що там ще можна щось знайти.” Собеський подумав про себе, що надії Контського мізерні, але сказав новобранцям: „Якщо знайдете те, про що вас просить пан генерал і якщо гармата буде справною, то ви зробите перший постріл з цих гармат Це я вам обіцяю. І це буде вашим великим вкладом в битву, що скоро почнеться…”. Новобранці трохи заспокоїлись відповіддю Собеського, та все ж продовжили свою роботу з невеликим бажанням. Собеський, тим часом, підійшов до крайньої лівої вежі, яка ледь проглядалась серед муру. Там вже було обладнано місце для встановлення двох гармат. Коротко запитав Контського чи ядра, випущені з тих гармат залітатимуть за річку Свічу. Той так само коротко відповів, що так. Собеський залишився задоволеним, так як це унеможливить обстріл ворожої артилерії мосту через Дністер. Сказав Контському звернути на це особливу увагу під час ведення бою так як міст в даній ситуації відігравав важливу роль. Татари вже встигли розвідати ситуацію і їх кіннотники з усіх сторін блокували доступи до табору Собеського. Поки що це робилось ще незначними силами, та всі розуміли, що пройде небагато часу і доступу до табору з лівої сторони Дністра не буде. А Собеський з дня не день очікував приходу підмоги коронного гетьмана Станіслав Конєцпольського з кількома тисячами солдатів і різним військовим провіантом, необхідним для довготривалого ведення бою. Татари могли заблокувати доступ до моста і з лівої сторони Дністра, проте тут вони не могли б зібрати хоч якісь значні сили із за важко доступності цих місць. Тож блокаду легко можна буде зняти незначними силами. Крім того міст у випадку невдалого ходу бою залишався б єдиним шляхом відступу війська Речі Посполитої. Та про це Собеському не хотілось думати. Відправив Михайла Паца та Єліяша Лонцького перевірити укріплення мосту з лівої сторони Дністра, а сам разом з іншими поїхав на праве крило лінії оборони свого табору.

        Сонце вже повільно котилось до заходу. Своїм нижнім краєм воно торкалось стріх рідких хат сіл Мазурівки та Любші, кидало довгі тіні від розлогих дерев, що росли вздовж дороги. Поодинокі хмари висіли в небі, не показуючи жодних ознак життя. Здавалось, що хтось там, високо в небі прив’язав їх до чогось невидимого, тож вони і застигли на місці, зависнувши прямо над невеликим ліском, який місцеві жителі називали Дібровою. Собеський вкотре подумав – завтра бути погоді. А це означало, що день буде неспокійним. Татарські коні, відчуваючи твердь під ногами, гарцюватимуть. Татари рватимуться в бій. А якщо ще підійдуть турки…
        Проминувши останній редут, повернули вправо і через кілька хвилин опинились перед валом обозу. В цьому місці ліс закінчувався зразу ж за ним вже починалось село Любша. Тут вал обозу змінював свій напрям із західного на північно західний, охоплюючи табір хвилястою дугою довжиною приблизно в один кілометр. Дальше за ним починалась болотиста та важко прохідна рівнина. Проте в умовах засухи ця рівнина в деяких місцях стала прохідною, що створювало певну загрозу для табору. Поодинокі вершники чи невеликі кінні загони противника могли пройти скрізь болото і наробити багато біди. А якщо вони ще знайдуть собі поводиря із місцевих жителів, то біди не минути. І хоч ймовірність такого ходу подій була мінімальною так як в селі практично нікого не залишилось, Собеський мусів врахувати таку можливість. Тож він розпорядився перемістити резервну пішу хоругву ближче до правого крила обозу, а на сам вал обозу встановити ще одну гармату. Одночасно Собеський перевірив можливість проникнення противника безпосередньо до правого крила оборони із сторони Діброви. Вона була мінімальною через густі зарості та її заболоченість. Всюди, по всьому периметру обозу тривали роботи. І хоч вже багато було зроблено, та ще більше виглядало недоробленим. Собеський бачив, як старається Корассіні – вже третій день підряд зранку до вечора на ногах, не знаючи ні сну, ні навіть короткого відпочинку. Та й не тільки він, а й всі інші – починаючи від рядових жовнірів та новобранців і закінчуючи гетьманами працювали не покладаючи рук. Надто великою була небезпека, надто велика відповідальність лягла на плечі тих, хто в цей час пов’язав свою долю з ним - королем Польщі і Речі Посполитої Яном Собеським.

 

 

 

 Фортифікаційні споруди - редути. (Під Журавном використовувався їх значно спрощений варіант.)

 

        Двадцять п’ятий день вересня 1676-го року закінчувався. З першими проявами темноти стали помітні заграви, що освітлювали місцевість кругом Журавна і відбивались жовтуватими відблисками від негустих хмар, що дальше продовжували висіти в спокійному небі. З настанням сутінків тиша в таборі не наступила. Всюди було гамірно, шумно, в усьому відчувалась якась напруженість, відчуття чогось, що ось, ось має статись.
        Пізно вечором Собеський зібрав нараду. Прийшли всі, кого хотів бачити Собеський, крім Корассіні. Той відпросився напередодні, сказавши, що прийде пізніше. В вступному слові Собеський детально описав масштаби майбутнього бою, розподілив воєначальників по місцях їх дислокації і чітко визначив їх задачі як на завтрашній день так і на всю битву. Дав коротку характеристику можливостей противника, коротко розказав про тактику і способи ведення бою як татарськими так і турецькими військами. Потім він надав слово начальнику своєї розвідки Атанасій М’янчинський для надання вже більш детальної інформації про противника. Той вийшов на середину намету і зупинившись поруч з Собеським, почав впевнено говорити: „ Шановне панство, вчора ми відчули перші утиски татар на наше військо. Вчора татарські групи під командуванням калги Селамета Гірея та нуррадіна Сефи Гірея зробили пробну вилазку проти нас. І хоч вони не заподіяли нам ніякої шкоди, та вони вже розвідали всі наші основні позиції, вияснили місцезнаходження нашого табору. Тож коли сирдар Шайтан Ібрагім - паша підійде до Журавна, то він вже знатиме все, що йому буде потрібно для атаки. Ті сили, які веде з собою Ібрагім паша не співрозмірні з вчорашніми татарськими силами. Мої агенти не змогли більш менш точно визначити їх кількість, так як вони були розкидані в різних місцях. Це ми зможемо зробити вже тоді, як вони прибудуть сюди. Але по приблизних даних їх разом з татарами буде тут не менше 80 тисяч. Крім того турки везуть з собою біля вісімдесяти гармат. Серед них є і важкі гармати. Нам відомо, що турки вже вийшли з під Галича, пройшли Блудники і рухаються по дорозі на Войнилів. Добре, що надворі ніч, тож вони, напевно, зупинились і чекають ранку. Приблизно завтра десь перед обідом вони будуть в Монастирці, а потім і біля Свічі. Ми думаємо, що турки не підуть зразу в атаку, а добре підготуються і післязавтра зранку почнуться основні бої. Затягувати час вони не будуть, так як мають значну перевагу як в живій силі, так і в гарматах. Я думаю, що турки обладнають свої табори на горбах між Монастирцем, Лютинкою, Мельничем, Володимирцями, Маринкою. Так як в нас в основному легкі гармати, то там вони почуватимуться спокійно і звідти будуть нас атакувати. На жаль, погода повністю сприяє противнику. Дороги та поля сухі, болота наполовину висохли, Свіча та Крехівка – як маленькі потічки. Що стосується воєначальників, які Ібрагім - паша привів з собою, то майже всі вони відомі вам. Це Хусейн - паша Анатолії, Галі - паша Боснії, Магомет - паша Руменії, Ахмет - паша Караманії, Ахмет - паша Азова та Силістрії, Багардрі - паша – ага яничарів та інші. Вважаю, що так як ворог значно переважає нас, то більшу частину битви ми будемо проводити в облозі. А тому поки є ще час, треба направити всі зусилля на укріплення фортифікацій.” Закінчивши говорити, М’янчинський подивився на Собеського, пропонуючи йому продовжити розмову. Той не заставив себе довго чекати, але говорив небагато. Кожна хвилина була дорогою, тож не було часу на довгі розмови. Він відмітив, що ліве крило оборони військ Речі Посполитої буде найближче до ворога. Природні умови місцевості тут такі, що річка Крехівка підходить найближче до обозу. І якщо противник перейде Свічу, то саме звідти він і буде намагатись обстрілювати міст через Дністер. А отже гетьману литовському великому Михайлу Пацу та артилерійському генералу Мартину Контському треба буде все зробити, щоб утримати турків якомога дальше від обозу в цьому місці. Дальше Собеський сказав, що поки основні сили противника ще не підійшли, татари не сидітимуть спокійно. Вони намагатимуться перекрити всі доступи до обозу, щоб відрізати його від постачання зовні. Крім того, вони провокуватимуть дрібні сутички, намагаючись відтягнути наші війська якомога дальше від обозу. Собеський знав, що в чистому полі татарським вершникам нема рівних. Прекрасно володіючи луком і будучи чудовими вершниками, вони в таких ситуаціях почувають себе аж надто впевненими. А тому по всій лінії оборони татар треба тримати на відстані, що перевищує відстань польоту їх стріл - кілька сотень метрів, так як  при вистрілі татарина з лука на відстані, що не перевищує 60-ти метрів вже ніщо не зможе врятувати противника від смерті – ні кольчуга, ні інша броня. Все це дуже добре знали інші гетьмани та й прості жовніри так як вони вже не раз мали справи з татарськими лучниками. По ходу розмови Собеський ще розпитав в Мартина Контського про пошуки гармат в старих закинутих вежах журавнівського муру. Той відповів коротко: „Шукають, та поки що нічого не знайшли”. На цьому розмови стихли і всі почали розходитись. Але спати ніхто не збирався. Роботи в таборі було аж надто багато і про спокійний сон не могло бути й мови. Собеський хотів ще поговорити з Корассіні, та серед присутніх його не було. В інших умовах це б дуже не сподобалось Собеському, та знаючи зайнятість Корассіні в останні дні, вирішив сам його знайти. Знайшов його в одній з крайніх хат Побережжя. Той сидів на грубій, необтесаній лаві біля такого ж столу і показував новобранцям як робити чосноки з допомогою саморобного пристосування. Робота йшла повільно, тож Корассіні через брак часу нервував. Залишивши замість себе одного з новобранців, Корассіні разом з Собеським вийшли з хати. Треба було ще раз перевірити фортифікації всього обозу, так як прийдешні дні готували  їм важкі випробовування…

 


 

Розділ 8. Напередодні битви

       
        26 вересня Собеський був на ногах ні світ, ні зоря. Сьогодні йому не спалось. Перед цим, пізно ввечері прочитав чергового листа від Марисеньки. Кожного разу, відкриваючи листа від неї, надіявся на підтримку своїх дій, на черговий доказ любові Марисеньки до себе, її відданості йому і тільки йому. Та дуже часто в її листах він не знаходив цього. І скільки переживань, скільки роздумів вони викликали в його витонченій та аж надто сприйнятливій душі. Тут, далеко від Марисеньки та їх двох дітей Собеський не розгулював, не веселився. Те, що він робив, важким тягарем тиснуло на його плечі і для багатьох інших було б непосильною працею. Він вів війну – видиму, живу та натуральну. Ту, в якій стріляють, вбивають, ідуть в атаки, відступають. Та крім цієї війни вів війну і невидиму, дипломатичну – з допомогою листів та послів. І ця друга війна також вимагала світлої голови, тверезого розуму, та стійкої психіки короля. А останній лист від Марисеньки був повний розпуки, гіркоти та докорів. Після недавніх родів вона все ще перебувала в депресивному стані. Їх шестимісячна дочка Тереза була не дуже здоровою, тож Марисенька страшенно переживала і мимохідь всі її переживання передавались Собеському в її листі. Читаючи листа, Собеський відчув, що для нього існує ще й третій фронт, який впливає на нього не менше, ніж два попередні. І від нього не можна було відказатись, його не можна було знехтувати. Собеський був би не Собеським, якби він це зробив і ніколи в житті б не простив собі. Мимохідь Собеський подумав собі, ніби то Марисенька перебуває в змові з самим Ібрагімом пашею і вони разом надумали собі зламати його. Йому ставало прикро, що Марисенька не розуміє того, якої шкоди можуть завдавати йому її докори в такий відповідальний момент. Ще недавно, коли вони були Разом з Марисенькою у Львові, Собеському здалось, що вона була дуже щасливою з ним. Та ось пройшло зовсім небагато часу і Марисенька змінилась. Собеський намагався зрозуміти її. Там, при дворі ні придворні, ні шляхта не сприймали її. Надто сильно вона відрізнялась від інших – і зовнішнім виглядом, і розумом, і манерами, і вихованням, і своєю активною життєвою позицією. Вона не могла сидіти, склавши руки і спокійно сприймати все, що робилось кругом неї. Її єство вимагало дій. Вона постійно чогось вимагала, повчала, приказувала. Із за цього вона нажила собі ворогів. Коли Собеський був поруч з нею, ті притихали. А коли Марисенька залишалась при дворі наодинці, починались інтриги, які Марисенька не завжди витримувала. А тут ще добавились негаразди із здоров’ям дочки… Тож Марисенька і здалась. Але він - король. Він не може дозволити собі такої розкоші, щоб розслабитись. Він мусить пересилити всі ці труднощі! Можливо, прийде час і закінчаться ось ці нескінченні війни. І він, король, владнає всі найнеобхідніші справи, що постали перед Річчю Посполитою. І ось тоді вже він розслабиться із своєю Марисенькою. Бо він, Ян Собеський, надто любить Марисеньку і завжди бажатиме їй щасливої долі.
        А сьогодні він тут - біля Журавно. І саме в цей час він повинен захистити ці землі та їх жителів від небезпечних ворогів, які вже багато років тероризують місцеве населення. Їх методи дій цинічні, безцеремонні. Вони приходять, забирають і йдуть. Іноді залишаються, щоб брати постійно - користуються тим, що ні місцеве населення, ні влада, яка опікується ними не в змозі організувати надійний захист. Скільки разів горіли навколишні села, скількох чоловіків та жінок було забрано в ясир… Напевно, жодна земля не зазнала таких спустошуючих знущань, як ось ця - Червона Русь. Чи не від того її так назвали, що ці землі скроплені кров'ю багатьох поколінь ось цих простих русинів?… Чим вони завинили перед Богом, невже їх вина перед ним більша, ніж вина інших? Знав їх трудолюбними, миролюбними,  чесними... Тож через що вони так страждають? Чи не вперше в своєму житті  єство Собеського запротестувало проти волі Божої... Де подівся Богдан Хмельницький, який так справно служив Речі Посполитій, а потім її так само зрадив, який нібито визволяв місцевих селян від якихось пригноблювачів, а насправді закликав братів вбивати один одного, розв'язавши громадянську війну? Часто думав про нього і ніяк не міг зрозуміти мотивів його вчинків. Адже тоді, в 1620-му році під Цецорою, коли загинув Станіслав Жолкевський і його син Іван в цій же війні на стороні королівського війська брали участь і Хмельницькі. Старший Хмельницький - Михайло героїчно загинув в цій війні, а молодший - Богдан, будучи молодим та здоровим без жодної подряпини попав в полон до турків. Звільнившись через два роки з турецького полону, продовжував вірно служити Речі Посполитій... А потім його ніби то якийсь ґедзь укусив... Де подівся Петро Дорошенко, що в свій час також присягався польському королю і Речі Посполитій, який хотів стати гетьманом не тільки правобережної, а й лівобережної України, який теж ніби то хотів визволити місцеве населення від загарбників, а насправді завдавши їм багато лиха, віддавав їх в руки інших, ще гірших загарбників, а сам прикривався парасолькою протекторату декого з них. Де інші численні гетьмани та гетьманчики, які появлялись, як гриби після дощу і які так само швидко зникали? Де славні запорізькі козаки, військова міць яких відома всьому світі, за що і за кого вони воювали чи продавались? Пересварились всі ці, так звані, захисники народу між собою, здалися Московії, позникали самі по собі, не маючи підтримки в населення… Ось, недавно дізнався, що восени минулого року  на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко здався російській владі і склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність російському цареві. І це той Сірко, який ще недавно клявся в вірності королю Польщі. Тепер мені вже здається, що не польському королю той помагав тоді, а намагався не упустити  чергової можливості наживитись. Подумав собі, що мабуть що і Сірка чекає така ж сама доля, як і Хмельницького та Дорошенка... Чомусь шляхи більшості таких українських гетьманів рано чи пізно закінчуються саме там – в ногах російських божків, або в їх тюрмах. Ой, неї їх -  ось цих простих селян захищали так звані гетьмани, а свою славу, своє майно, свій ґонор. Маючи величезні можливості по створенню своєї держави на руських землях, бездарно розтратили їх, вбили віру місцевого населення в своє майбутнє… І ось тепер він, Ян Собеський  ось тут, під Журавном почувається відповідальним за життя ось цих простих русинів. І незважаючи на багатократну перевагу турецько – татарських військ над його військом зобов’язаний дати ворогу бій. Бо мусить, бо відчуває, бачить як місцеве населення тягнеться до нього - короля Польщі і всієї Речі Посполитої, надіється на нього. Тож він не може обманути їх надії і повинен прикрити їх крилом, польським крилом і прикрити надійно. Бо іншого крила вони не мають, а може і не хочуть…
        Занурившись в такі важкі роздуми, Собеський не побачив, як вийшов з намету і в супроводі охорони підійшов до першої лінії оборони – виритих в землі просторих окопів, в яких вже чергували піхотинці. Крім них багато інших продовжували виконувати роботи по обладнанню фортифікацій. Одні з них укріплювали палями вертикальні стінки окопів, інші зв’язували між собою вози, що були встановлені перед окопами, ще інші доробляли і встановлювали рогатки. В деяких місцях проходи до окопів прикривали зрубані дерева з загостреним гіллям. Відчувалось, що ще трохи часу і ці справи будуть закінчені. Проходячи повз одного з рядів рогаток звернув увагу на те, що там один ряд рогаток встановлений надто близько від другого. А перед ними виднівся невисокий горб. Мимоволі Собеський подумав собі, що він в свої молоді роки та з своїм тодішнім конем могли б перестрибнути ці два ряди. Хотів сказати жовнірам, щоб розсунули рогатки між собою, та тут до нього підійшов Дмитро Вишневецький і почав говорити, що Яблоновський прислав гінця з правого краю оборони і що там татари явно готуються до якихось дій. І ще він сказав, що до обозу намагається прорватись коронний гетьман Станіслав Ян Конецпольський з своїм військом. Вони зупинились під Миколаєвом, так як не можуть перейти на праву сторону Дністра. Переправу вже встигли перекрити татари, тож Конецпольський чекає на допомогу. „Скільки війська в Конецпольського?” - запитав Собеський і очікувально подивився на Вишневецького. Той відповів, що приблизно три тисячі жовнірів. В очах Собеського відбилось хвилинне задоволення, та тут же він промовив, роздумуючи вголос: „Допомагати не будемо. В нього досить сил, щоб самому пробитись до обозу. Але вступати в відкритий бій з татарами там, поза обозом надто ризиковано. Адже в них буде сухопутній зв'язок з своїми силами, тож підкріплення до них може прибути в любу хвилину. Відішліть гінця до нього, щоб він підійшов до Журавна з лівої сторони Дністра. Там татар буде значно менше і в них буде тільки легка зброя. Тож нам розбити їх там буде значно легше. А при підході Конецпольського до журавнівського мосту через Дністер ми зробимо імітацію атаки на татар. Думаю, що вони не відважаться вступати з нами в відкритий бій” .
        Незабаром, за розмовами під’їхали до правого крила своєї оборони. Сонце своїм великим кругом проминувши Старосільську гору вже виглядало із за Которинських горбів і тихенько, торкаючись своїм нижнім кінцем верховіть дерев та голих вершин невисоких горбів, пливло по горизонту...  Назустріч Собеському та його прислузі вже поспішав Станіслав Яблоновський. Після короткого сну виглядав втомленим та заклопотаним. Привітавшись, Яблоновський тут же заговорив: „ Ваша високосте, тільки що розвідка донесла, що сам Селім Гірей сьогодні збирається виводити своє військо проти нас. Він отаборився на горбах біля Маринки і вже назбирав біля себе кілька тисяч військ. Судячи по їх активності в цій місцевості, вони збираються переходити річку Крехівку, щоб атакувати нас. Крім того невеликі групи татар вже можна бачити і в Мазурівці, і в Любші, і позаду нашого правого крила. Тобто вони перекрили всі доступи до нашого обозу. Думаю, поки нас ще не атакують, то варто би вивести свої війська вперед, за передню лінію оборони. В противному випадку татари можуть застати нас зненацька”. Собеський уважно вислухав польного гетьмана Станіслава Яблоновського, а потім попросив того вказати Собеському місце, придатне для спостерігання за противником. Недалеко на заході, метрів двісті від них, виднівся невисокий пагорб. Яблоновський вказав на нього і всі разом виїхали на його вершину. З нього дійсно відкривався прекрасний вид на всі навколишні села… Та на любування місцевістю не було часу. Собеський витягнув з невеликого футляру підзорну трубу, яка досталась йому від попереднього короля і яка, як говорили, була куплена ще в Галілео Галілея і навів монокуляр на табір Селім Гірея. Ні самого хана, ні, навіть, його шатра він не побачив. Зате побачив вершників. Їх було багато і всі були в повному військовому спорядженні. Все вказувало на те, що вони готуються, а може, вже і готові покинути свої позиції і перейти Крехівку. Тож треба було негайно готувати їм відповідь. Приказав Станіславу Яблоновському виводити свої війська за передню лінію окопів, а самі разом з Дмитром Вишневецьким галопом поскакали до позицій своїх військ, що розміщувались в центрі оборони. Минуло зовсім небагато часу, як військо Собеського в повній готовності чекало на противника. Собеський знав, що татари гармат не мають, тож його воїни безпечно покидали свої старі позиції і спокійно очікували противника попереду лінії оборони. Військо лівого крила Собеський вирішив поки що не виводити. Тільки попередив Михайла Паца, щоб той тримав свою частину війська в готовності - так, про всяк випадок. Крім того ще подекуди не були добудовані фортифікаційні споруди. Тож Пац повинен був займатись і цим.

        Селім І-й Гірей (дальше Селім Гірей) прибув під Журавно зранку, 26-го вересня. Татарське військо вже було в повному військовому спорядженні і було готове в любу хвилину почати наступ на противника. Повсюди, куди тримало дорогу турецько - татарське військо його цілими хмарами супроводжувало все чорне птаство - гайвороння, круки і навіть всезнаючі сороки. Невідступними супутниками воно тримались за цим військом, покриваючи собою дерева, стріхи хат та й саму землю по всьому шляху руху війська. Можливо, давався взнаки давно набутий ними інстинкт поживи, що зберігся в них  ще з тих давніх часів, коли по цих же землях гуляли чисельні полчища східної Орди. Птаство та вогняні заграви з часом стали найбільш точними віщунами присутності монголо - татарських військ та  розрухи, біди і смертей, що несла з собою ця чернь...
         На хана вже чекали кагла Селамет Гірей та нураддін Сефе Гірей. Всі вони – перші три посадові особи Кримського ханства. Їх одночасна поява тут, під Журавном свідчила про те, наскільки важливою була битва під Журавном для ханату та й їх очільників - Османської імперії. Сам Селім Гірей був високоосвіченою людиною. Він був сином кримського хана Бахадира I-го Гірея, отримав добру освіту в Бахчисараї. Ще коли він був лише намісником престолу свого батька, успішно очолив кримське військо в битві під Бужином. Займався політичною та громадською діяльністю практично з юнацьких років. Тож він був популярним і користувався авторитетом в себе на Батьківщині. Собеський давно знав Селім Гірея. Їх шляхи вже не раз перетинались в цьому нескінченному змаганні за право володіння окремими територіями. І, як правило, в поле інтересів ханства чомусь попадали саме польські території і зокрема - руські землі. Ще зовсім недавно Селім Гірей допомагав Петрові Дорошенку утримувати свою владу в правобережній Україні. Вони разом з турецькими військами брали участь в взятті Кам’янця, брали участь в облозі Львова. Взимку, 1674-го року вони разом вчинили погром на правобережній Україні, заливаючи увесь край кров’ю… Тож Собеський добре розумів з ким йому прийдеться воювати і знав, що буде нелегко.
        Отримавши інформацію від Селамет Гірея та Сефе Гірея про стан татарських військ та їх готовність вступити в бій, Селім Гірей дав команду виводити військо на поле битви. Він прекрасно знав, що нічим не рискує, знав, що турецьке військо з хвилини на хвилину підійде сюди і зможе вступити в бій. Селім Гірей знав, що якщо в його битві щось складеться не так для нього, то він зможе спокійно відступити, щоб перегрупувати свої сили та відпочити перед новим наступом. Адже в умовах, які склалися військо Собеського повністю заблоковане, його чисельність значно менша, ніж чисельність турецько – татарських військ. Тож Собеському нічого не залишається, як захищатись в межах свого табору. І шансів в Собеського, як думав Селім Гірей, нема абсолютно ніяких. Він ніяк не міг зрозуміти, чому Собеський пішов на такий зовсім безглуздий крок. І це його дещо насторожувало. Добре знаючи цього хитрого Собеського, Селім Гірей ще і ще раз прораховував варіанти ходу бою і завжди приходив до висновку, що тут, під Журавном Собеського чекає повний крах…
        Пройшло не більше, як пів години, як татарське військо, перейшовши річку Крехівку в районі села Маринки підійшло до табору польсько – литовських військ. Селім Гірей вивів на поле бою приблизно чотири тисячі воїнів. Очевидно, що позиції, які займали татари, були завчасно узгоджені з турецьким командуванням. З правої сторони їх фронту річки Крехівка і Свіча значно ближче підходили до табору Собеського, що полегшувало б обстріл його позицій артилерією Шайтана Ібрагіма паші. Хан Селім Гірей з частиною своїх військ зайняв позицію в центрі. Зліва від нього діяв нураддін Сефе Гірей, а справа зайняв позицію кагла Селамет Гірей. Ян Собеський навпроти татарських військ вивів 30 – 35 панцерних хоругв з приблизно такою ж кількістю як в татар, жовнірів. На деякий час на полі між двома групами військ запанувала тиша. Дві ворожі групи стояли одна навпроти іншої, готові в будь яку хвилину вступити в бій. А кругом розгулялась осінь. Частина дерев вже одягнула осіннє вбрання і приваблювала своїм різнобарв’ям погляди жовнірів. Спокійно ніс свої води Дністер, зовсім не реагуючи на дії людей. Трохи активнішою виглядала Свіча, несучи свої води поміж камінням, та їй також було не до людей. Дрімала Крехівка. ЇЇ спокій порушили татари, скаламутивши води ногами татарських коней. Тож всі її думки були направлені на те, як очиститись від цього татарського бруду… В природі панувала гармонія і вона не розуміла чому тут, в одному місці зібралося так багато людей. А вони стояли по обидві сторони невидимої лінії, що розділяла їх. Кожен з них був пройнятий ненавистю до противника, кожен з них був впевнений в своїй правоті. Які ж ці люди… як можуть спотворити світ. Так його перекрутять, так його представлять, що далеко не кожен розбереться, що тут і до чого. І ось ці їх переконання були настільки сильними, що за ними вже не було видно самої суті кожної людини. Здавалось, що тут, під Журавном збираються воювати між собою ось ці двоє міфічних переконань, а люди - тільки виконавці їхньої волі.
        Татари пішли вперед першими. Нураддін Сефе Гірей повів свою тисячу попри Діброву вліво, намагаючись обійти підрозділи Станіслава Яблоновського з тилу. Той пробував зупинити їх гарматами. Та побачивши, що гарматні вистріли не приносять ніякої користі при стрільбі по швидких і розосереджених татарах, вивів кілька своїх хоругв їм назустріч. Яблоновський добре знав силу татарських лучників, тож при атаці використав географічні складки місцевості та зарослі дерев. Це дало йому можливість зблизитись з ними. Зав’язався важкий та кровопролитний бій. Крики та стогони жовнірів, іржання коней, дзвін шабель - все це змішалось в один суцільний гул. Людина з сторони не могла б зрозуміти хоч щось в цьому стугонінні. Та Яблоновський все бачив, все чув. В один момент бою він побачив, що татари без видимої на то причини почали відступати до своїх початкових позицій. Для Яблоновського їх задум був очевидним. Боячись відпустити татар від себе на відстань, яка дозволить татарам активно стріляти з луків, жовніри Яблоновського кинуться за ними. А це якраз те, що татарам і треба. Розпорошивши польське військо, вони легко б розправились з ним. Яблоновський тут же послав гінця, щоб зупинити наступ своїх військ. І це було зроблено дуже вчасно. Ще трохи і йому б вже не вдалось зібрати своїх кавалеристів. Вони вчасно відступили і знову зайняли вичікувальну позицію. Побачивши, що маневр провалився, татари знову пішли в атаку. Така ситуація на протязі бою цього дня повторювалась кілька разів. Противники по черзі то наступали, то відступали і при цьому несли неабиякі втрати. Невелика група татарських військ прорвалась повз правий край Яблоновського і зробила спробу зайти в тил. Та тут їх зустріли щільним артилерійським вогнем артилеристи генерала Контського. Із за заболоченої місцевості можливостей для маневру в наступаючих не було. Зв’язку з своїми також не було. Тож вони фактично вибули з бою і ховаючись поміж заростей дерев, кущів, чагарників та густих заростей тростини, чекали настання темноти, щоб під її покровом якось пробратись до своїх.
        Майже одночасно з Сефе Гіреєм повели свої війська в атаку і Селім Гірей та Селамет Гірей. Ширина лінії фронту їх атаки повністю перекривала військо Яблоновського та захоплювала значну частину центральної групи військ Вишневецького та Собеського. Для того, щоб допомогти Яблоновському, на якого припав основний удар татар, Собеський та Вишневецький дещо змістили своє військо вправо. Побачивши, що татари йдуть на них щільними рядами, Собеський дав команду стріляти з гармат. Після перших же вистрілів ті зразу ж відступили, ховаючись за невисокими пагорбами та рідкими заростями дерев. Перебудувавшись, через деякий час вони знову пішли в атаку. Собеський знав, що татари намагаються уникати прямого бою, а особливо тоді, коли противник сильний. Їх стихія – бій на відкритій місцевості, коли є де розбігтись, розігнатись, коли є час прицілитись і вистрілити з лука. А ось тут, коли їх можливості обмежені, татари довго битись не будуть. Коли відстань між татарами і військом Собеського та Вишневецького стала такою, що її легко може подолати стріла, випущена з татарського лука, чекати не можна було. І коли татари вже почали налаштовувати луки, Собеський відправив в атаку свої панцерні хоругви. Їх блискавична атака заставила татар знову розвернути своїх коней і тікати назад. Собеський також повернув назад свої хоругви, очікуючи на нову атаку противника. Така гра з перемінним успіхом продовжувалась аж до самого вечора. Під вечір бій почав стихати. І ось тут, десь позаду обозу загупали польські гармати. Собеський прекрасно знав їх звук. Ці звуки були для нього як музика. Собеський вважав, що битва не відбулась, якщо він не почув цих прекрасних звуків гармат. Якщо стріляють тільки наші гармати, то це означає, що противник не має їх. Тобто противник атакує малими силами, тож переживати нема за що. Проте вирішив вияснити, що там таке. Залишивши на Вишневецького командування їх групою військ Собеський разом з охоронцями подались спочатку до Михайла Паца, а звідти вже думали поїхати дальше в табір. Військо Паца знаходилось позаду передньої лінії виритих окопів. Спереду від них були тільки гармаші біля своїх гармат і їх помічники. Біля кожної гармати знаходилось по троє жовнірів. Вони, стоячи біля гармат, обговорювали щось своє. За кілька сотень метрів від них то появлялись, то зникали поодинокі татарські вершники. Іноді вони гарцювали на своїх конях перед військом Паца, показуючи свою майстерність, та близько не під’їжджали. Литвини вже й перестали звертати увагу на них, як тут сталось несподіване. Один з татарських вершників, неквапно проїхавшись на безпечній відстані від передньої лінії оборони раптово розвернув свого коня і розігнавши його, спритно перескочив разом з ним через дві лінії рогаток, які були встановлені перед гармашами і лініями окопів. Це сталося якраз в тому місці, на яке звернув увагу Собеський при попередньому обході фортифікацій. Рогатки були надто близько одна біля другої і при цьому знаходились в невеликому заглибленні місцевості. Протягом кількох секунд він опинився поміж гармашами і лініями окопів. Ті явно були не готові до такого повороту подій. Крім шабель мали при собі і кілька фузей, та вони були не заряджені. Та й часу на їх зарядження не було. Тож витягнувши з піхв шаблі, розгублено чекали, що буде дальше. Вершник пришпоривши коня, галопом помчався вздовж лінії окопів. В його руках прогнувся лук і стріла, випущена з нього впилась одному з гармашів в ногу. Той, зойкнувши впав. Така ж сама доля чекала двох інших гармашів з обслуги інших гармат. Всі інші поховались за гармати і розгублено чекали своєї долі. В цей час в окопах опам’ятались інші жовніри і звідти пролунав перший постріл – не то з фузеї, не то з пістоля. Проте із за великої відстані до вершника і із за того, що той швидко рухався, вистріл прийшовся в повітря. Та й стріляти жовнірам було небезпечно так як вершник знаходився поміж ними і гармашами, тож могли попасти в своїх. А він, тим часом, розвернув свого коня і помчав в зворотному напрямку, вишукуючи нову жертву. Та гармаші вже були заховані за своїми гарматами і попасти в них вже було значно важче. Для пострілу треба було під’їхати значно ближче, а часу в вершника не було. Тож він пришпоривши коня, на всьому скаку під’їхав до рогаток, яких тільки що перестрибнув з конем. Та перестрибнути їх з цієї сторони не наважився. Такого горба, який був перед рогатками з цієї сторони не було, тож міг згубити коня і себе разом з ним. Побачивши в одному місці вузький прохід між рогатками, направив коня туди. Раптом його кінь, наступивши на чоснок, спіткнувся і не зробивши й двох кроків, впав. Якимсь чудом вершнику вдалось звільнитись від коня і прокотившись кілька метрів по землі, швидко став на ноги. При цьому лук та стріли від нього повипадали в вершника з рук. Він кинувся збирати їх і сам несподівано наступив на чоснок. Впавши на землю, похапцем почав витягувати чоснок з стопи. Та не тут то було, той не давався. Скривившись від болю, піднявся і скакаючи на одній нозі, намагався добратись до лука та стріл. Але час вже було втрачено. Прямо перед ним вже стояли кілька вершників з такими ж луками в руках з натягнутими тятивами. Чинити опір в даній ситуації було абсолютно абсурдно. Це означало б - бути вбитим. Впав на землю, очікуючи своєї долі…

        Вся ця маленька трагедія розігрувалась на очах Собеського та його охорони. Вони були на відстані за кілька сотень метрів від цих подій, тож майже повністю її бачили. Скільки таких, подібних на цю, маленьких трагедій стається під час бою. Але тоді все відбувається швидкоплинно. Часу на роздуми не стає, потрібно негайно приймати рішення. Адже від цього залежить твоє життя. А тут інший, винятковий випадок... Побачивши, що татарин, який тільки що, мов шуліка, літав на своєму коні поміж рядами литвинів, безпорадно сидить на землі, чекаючи на смерть, Собеський під’їхав до нього. Якраз в цей же час сюди ж прибігли товариші гармашів, по яких стріляв татарин. Витягнувши свої шаблі з піхв, були готові в любу хвилину вбити його. І Собеський дуже вчасно зупинив їх. Досвідченим оком військового він побачив, що всі троє гармашів, по яких стріляв татарин - живі. Всі вони отримали поранення в ноги і чомусь саме в стегно. Це вказувало на те, що татарин не хотів вбивати гармашів. Також це вказувало на те, що татарин був прекрасним стрільцем. І якби він захотів, то… Впевненим помахом руки Собеський дуже вчасно зупинив гарячих гармашів. Ті невдоволено зупинились і відійшли від татарина, чекаючи що буде дальше. Собеський під’їхав ближче і запитав татарина: „ Хто ти і звідки родом? ”. Татарин орлиним, ніби блискавиця, поглядом протягом якоїсь долі секунди пройняв Собеського з ніг до голови. Собеський прекрасно знав цей погляд. Такий погляд поступово виробляється в досвідчених воїнів. В бою, коли немає можливостей вивчати противника протягом довгого час, воїни мусіли виробляти в собі саме ось такий погляд. Тому що від швидкості оцінки можливостей противника в багатьох випадках залежало і його власне життя. Досить було такому воїнові долі секунди, щоб він по амуніції противника, по його озброєнню, по манері триматись в сідлі, по самому коневі і ще по якихось невидимих рисах, які воїн відчував вже чисто на інтуїтивному рівні, він визначав силу противника. І якщо цей воїн відчував, що противник слабший за нього, цей погляд тут же ставав зверхнім, зневажливим. І тоді вже противнику не здобрувати… Та сьогодні погляд цього сміливого татарина не став зневажливим. Натомість Собеський побачив здивування в очах татарина. Вочевидь, той не сподівався що ось тут, прямо на полі бою знайде людину, яка так добре знає татарську мову. Відійшовши від хвилинного здивування, заговорив: „ Я з під Ор – Кани. Родом з Савлієвих. Відношусь до Ширінського бейства ”. „ Чому тут і до чиєї черні входиш?” - запитав Собеський і зупинив свій погляд на вершнику. Той тут же відповів, що він воїн. І що коли прийшла пора, то він мав за честь разом з своїм військом відправитись на захист інтересів своєї держави і що прийшов він сюди разом з однією з тисяч нураддіна Сефе Гірея. Хвилинку помовчавши, добавив, що в нього є і особиста причина. Після короткої паузи Собеський не витримав і запитав, що це за причина. Той з якимсь зміненим голосом відповів, що в 1667-му році Іван Сірко разом з своїм військом прийшов до них в Крим і вчинив там погром. З тих пір татарин залишився без сім’ї – жінки та дочки. Почувши ці слова, Собеський тут же пригадав, що тоді в цей час Сірко допомагав саме йому – Собеському. Тоді військо Речі Посполитої вело надзвичайно важкий бій під Підгайцями з військами Петра Дорошенка та татар. І якби тоді Сірко не напав на Перекоп, то хто його знає, чи говорив би сьогодні король Польщі Ян Собеський з ось цим простим, а заодно і відчайдушним татарином. Несподівано для себе відчув свою вину перед цим сміливцем. Подумав про себе: „ Великий світ, та ніхто не знає як воно повернеться в ньому. Дев’ять років пройшло після тої битви і ось тут, під Журавном зустрілись два учасники тих подій, зовсім не знаючи один про одного ”. Вгамувавши свої думки, Собеський запитав: „ Чому не вбивав гармашів, але тільки поранив? ”. Той подивився на Собеського і сказав слова, які Собеський ніколи б не очікував почути від татарина: „ Вони були беззбройними проти мене. А я привик вести чесний бій ”. Ці слова перевернули в Собеському всю його уяву про татар. Народ, який століттями здійснював  напади на інші сусідні народи, який тільки  те й робив, що  нападав, вбивав, грабував, забирав в ясир… зумів виховати такого порядного воїна… Це не вкладалось Собеському в голові. Вже трохи схвильованим голосом проговорив: „ Але ж вони, коли вбивали твоїх жінку та дочку не питали про порядність ”. „ Бог їм суддя. Та не всі такі вбивці, як ті, що вбивали. Та я, якби знайшов їх, повівся б з ними так само, як вони повелись з моєю жінкою та дочкою ”, – відповів татарин і скривившись від болю, зловився за ногу. Що міг сказати Собеський у відповідь? Слова татарина переконали його, що цей татарин – порядна людина. Хоч ворог, але порядний ворог. І таких Собеський поважав. Він дав команду допомогти пораненому, забрати його в обоз і там постаратись вилікувати його. Побачив здивований погляд татарина після його слів, відчув, що той ще хоче щось сказати йому, та на все інше в Собеського вже не було часу.
        Проїхавши через всю внутрішню частину табору Собеський разом з своїми охоронцями зупинились на краю високого насипу, що огинав табір зі сторони Дністра. Кілька невеликих гармат, закріплених на лафетах дивились своїми дулами на ліву сторону Дністра. Різкий запах пороху відчувався біля кожної з них, що вказувало на те, що стріляли тільки що і саме звідси. Хотів запитати обслугу гармат про причину стрільби, та подивившись на Дністер з високого насипу все зрозумів. По дерев’яному мосту, що був прокладений через Дністер, рухалася довга колона жовнірів. Це були люди коронного гетьмана Станіслава Яна Конецпольського. Як виявилось, татари намагались не допустити Конецпольського до мосту, атакувавши його військо на невеликій рівнині поміж Дністром та Бакоциною. Добре, що їх завчасно виявила розвідка Конецпольського. Зав’язався короткочасний бій, який був зупинений кількома вистрілами з гармат, встановлених по ту сторону Дністра. Татари відчули, що їх сили значно менші і дуже швидко відступили. Прихід Станіслава Конецпольського був дуже і дуже вчасним для Собеського. Так як тут з дня на день очікують прихід турецького командувача Шайтана Ібрагіма паші разом з своїм військом, то військо Конецпольського і те, що Конецпольський привіз в своєму обозі будуть в великій пригоді Собеському. Тепер в Собеського разом з військом Станіслава Конецпольського вже буде більше 30 – ти тисяч жовнірів. А це вже як не як, а сила немала, якщо її з розумом використати. Але сам факт бою по лівій стороні Дністра вказував на те, що татари вже перекрили всі підступи до табору і пробратись до нього меншими силами вже буде значно важче. А Собеський очікував ще одного обозу. Адже хто його знає на який час розтягнеться облога табору, тож допомога ззовні буде конче потрібною. Можливо, прийдеться будувати ще один міст дещо вище по течії Дністра – подумав Собеський і це його дуже занепокоїло. І ще він згадав Марисеньку. Якщо всі підходи до табору будуть закриті, то як він відправлятиме Марисеньці свої листи і як він буде воювати тут без листів Марисеньки. Тримаючи в руках її листи він, ніби то торкався Марисеньки, відчував дотик її ніжного тіла, вдихав запах її пахощів. Читаючи її листи він бачив її поруч з собою, говорив з нею, радився з нею. Вона, хоч і невидима, тягнулася до нього, манила його. Дуже часто після важких та напружених днів чи боїв тільки листи від Марисеньки заспокоювали його. Досить йому було прочитати такого одного листа, як він повністю відновлювався в силах і йому вже можна було й не спати цілу ніч. Правда, останні листи Марисеньки тривожили його. Та він був впевнений, що Марисенька переборе цей свій важкий стан, тільки б здоров’я дочки пішло на поправку.
        А надворі, тим часом вже стемніло. Собеський віддав останні розпорядження гетьманам, які під вечір зібрались біля його намету. Поговорив з Конецпольський щодо його задач в завтрашніх подіях і відпустив всіх. Знав, що ще є робота по закінченню будівництва укріплень табору і що для багатьох воєначальників і ця ніч буде практично безсонною, та не хотів вже нікого підганяти чи контролювати. Бачив, що всі стараються з останніх сил і вимагати від них чогось більшого не варто. Адже так можна і переборщити і це б могло відбитись на завтрашньому дні. Сьогоднішній день для Собеського склався майже так, як він і задумав. Але сьогоднішній бій та інші сьогоднішні події були тільки невеликою передмовою до завтрашнього дня. І що сулить йому завтрашній день - один Бог знає.
        Цієї ночі Собеський довго не міг заснути. Натренований з роками слух ловив кожен звук, що доносився із за тонких шкіряних стінок його намету. Чув кожен крок охоронців і навіть хрипке дихання одного з них. Непевно простудився – подумав Собеський. Холодні осінні ранки вже давалися взнаки і його війську. Напевно що татари та турки почувають себе не дуже добре в умовах таких холодних ночей. Якщо військо Собеського протримається ще б хоча кілька тижнів, то тоді генерал „ Мороз” стане ще однією воюючою стороною. І ця воююча сторона буде на його, Собеського боці. Але чи протримається… Добре, що Конецпольський привіз з собою велику кількість теплої амуніції, але чи вистачить корму для коней. Коли Собеський запитав Конецпольського по його прибутті в Журавно за корм, то той здивовано відповів, що надворі осінь і що він навіть не міг собі подумати, що його в цю пору в такій місцевості може не вистачити. Зранку, як тільки воєначальники зберуться в його наметі, треба буде всім нагадати за це. І треба буде знайти можливість передати своїм в табір під Львовом, щоб в наступному обозі обов’язково привезли корми для коней. Поступово його думки перенеслись на більш віддалені терени, ніж Журавно та його околиці. Ось вже кілька років Річ Посполита веде цю нескінченну війну з об’єднаними турецько – татарськими військами. В різні часи вона по різному складалась для Речі Посполитої, але вона вже надто затягнулась, виснажила обидві воюючі сторони, а надто останню. Посполитій конче потрібен був відпочинок. Якщо ординці мали хоч якусь користь для себе від цієї війни, нещадно грабуючи місцеве населення, то поляки разом з литвинами зазнавали величезних втрат. Адже вони воювали на своїй території. Ось і Марисенька в недавньому листі писала за перемир’я. Наголошувала, що сам посол Франції просив її передати таку просьбу від самого короля Людовіка XІV-го, нагадавши при цьому Собеському, що він – хресний батько їх сина Якова... Ох, ця Франція. В більш молоді роки захоплювався її зовнішньою політикою і її керівниками. В один час навіть був інформатором в Людовіка XV-го, за що отримав від нього орден і немалу грошову нагороду. Та поступово його думка про неї змінювалась. Собеський міг з високою точністю передбачити дії тої чи іншої держави в тій чи іншій ситуації, та тільки не Франції. Діючи хитро, перебуваючи увесь час в тіні вона в той же час була присутньою всюди. Своїми невидимими дипломатичними і іншими нитками потрохи обплутувала політичних діячів інших держав і направляла їх дії в потрібному тільки їм руслі. Собеський знав, що Франція на теперішній час входить в коаліцію з такими державами, як Англія та Швеція. Їм же протистояла інша, не менш потужна коаліція держав в складі Іспанії, Австрії, Данії, Голландії та Брандербургії. Так як державотворчий процес в східній Європі ще був далеко не закінчений, то в кожної з цих коаліцій були свої інтереси в цьому регіоні. Та й поміж собою вони ще багато в чому не розібрались. А отже, звертаючи увагу саме на це Франція в цей час підтримувала Османію. Тож вона найбільше була заінтересована в тому, щоб її війна з Річчю Посполитою закінчилась якомога скоріше і любою ціною, так як вона значно послаблювала Туреччину, яка була змушена воювати на два фронти. Тож Франція вимагала, щоб Річ Посполита в першу чергу спрямувала свої зусилля проти Брандербургії, яка поступово набирала могутності в коаліції. І якщо Річ Посполита виконає просьбу Франції, то Людовік XІV-й, знаючи потаємну мрію Яна Собеського, обіцяв йому дати згоду на те, щоб Князівська Пруссія відійшла до Польщі. Ці землі Ян Собеський хотів подарувати своєму синові Якубу. І якщо Ян Собеський буде „послушним” в цій ситуації, то Людовік XІV надасть йому велику суму грошей для реалізації цього проекту. Всі ці умови були оговорені в таємному польсько – французькому договорі, укладеному в містечку Яворові 11-го червня 1675-го року. Проте так склалося, що договір з таємного перетворився в усім відомим. Найбільше незадоволення цим договором, в першу чергу, висловили Австрія та Брандербургія. Адже саме вони в значній мірі підтримували королівство Собеського великими грошовими вливаннями. Крім того зміною зовнішньополітичного курсу Собеським були дуже незадоволені ряд впливових осіб польського сейму і навіть Римська курія. Тож Собеському нічого не залишилось, як продовжувати ось цю довгу і виснажливу війну. Колись, коли Собеський ще не був королем, він думав, що Річ Посполита вільна в своєму виборі і воювати їй, чи ні з тою чи іншою країною потрібно було вирішувати їй самій. Та тепер вже зрозумів, що і Річ Посполита, і Порта і ряд інших країн є маленькими складовими в якійсь великій грі, яка невідомо ким задумана і невідомо ким управляється. Роздумуючи над всім цим, Собеський постав перед питанням – а чому Франція безпосередньо не звернулась до султана Туреччини, щоб той зупинив війну з Польщею. І відповіді на це не знаходив. Видно, не всі елементи тої великої і надто тонкої гри були зрозумілі Собеському.
        Перед тим, як хоч трохи поспати, вийшов надвір. Табір не спав. Всюди чулась якась метушня та гамір. То тут, то тами було чути дзвінкі удари сокир та глухі звуки від ударів об землю джоґанів та рудлів. Собеський відвів погляд від землі в небо. Повсюди кругом табору в хмарах відбивались червоні відблиски пожарищ, які влаштовували татари. Мимоволі подумав про себе – невже вони ще не зібрали всіх своїх? Адже і так їх вже майже вчетверо більше від кількості жовнірів Собеського. А що буде, коли зберуть усіх?...
       Ібрагім паша (Шайтан) почував себе неспокійно. Кілька днів тому в своєму таборі він бачився з ханом Селім Гіреєм і вони обговорили всі деталі. Було договорено, що до приходу турецьких військ під Журавно Селім Гірей повинен виконати три основні задачі. І першою з них була задача, щоб повністю окружити табір Собеського під Журавном і не допустити до нього жодної допомоги ззовні. Та сьогодні зранку йому доложили, що вчора вечором до табору Собеського пробилась велика група військ Речі Посполитої під командуванням Станіслава Конецпольського. Більше нічого ні татарська, ні турецька розвідка не дізнались. А командувачу турецько – татарських військ хотілось знати скільки людей додатково пройшли в обоз, що завезли і чи завезли в табір Собеського важкі гармати. І це останнє його найбільше хвилювало. Адже від цього залежало те, на якій відстані від табору Собеського він розмістить своє військо. Тепер ця невизначеність заставить його зупинитись трохи дальше від табору Собеського. А це може негативно вплинути на хід бою. Другою задачею, яка ставилась перед Селім Гіреєм на цей же проміжок часу було те, щоб вияснити чи піддається військо Собеського на спроби татар виманити їх з табору на відкриту місцевість. З цією задачею Селім Гірей справився, та його висновок був невтішним для Ібрагіма паші – жовніри Собеського вперто тримаються свого табору і відходять від нього на дуже невелику відстань і то тільки тоді, коли впевняться, що їм в цьому випадку нічого не загрожує. Відчувається, що вони по цьому поводу отримали чіткі інструкції від своїх воєначальників. Останнім завданням, яке ставилось перед командувачем татарських військ було визначити місцезнаходження шанців , укріплень, гармат, бастіонів і інших фортифікаційних споруд які влаштували жовніри Собеського. З цією задачею Селім Гірей справився ідеально. Його гонець поклав перед Ібрагімом пашею акуратно зроблену карту з вказаним на ній розміщенням більшості фортифікаційних споруд та детальною вказівкою ширини ліній оборони, їх глибини, відстаней між окремими шанцями та бастіонами. При цьому на цій карті навіть були вказані місця, найбільш придатні для прориву. Це вже було щось, що трохи заспокоїло Ібрагіма пашу. Він сказав гінцю передати Селім Гірею, що прибуде з своїми військами під Журавно завтра зранку і щоб Селім Гірей був готовим на цей час розпочинати наступ. З цим гонець і поїхав назад.
        Кинувши перший погляд на карту, Ібрагім паша зразу зрозумів – хитрий лис Собеський добре влаштувався. Праве крило його оборони надійно захищене болотами. Там, де хоч трохи можна наблизитись до табору встановлені гармати. Ліве крило оборони Собеського прикриває річка Свіча, яка в випадку атаки турецьким військом з цієї сторони буде якраз посередині його військ, що значно утруднить дії його кінноти та артилерії. Крім того трохи дальше за Свічею протікає річка Крехівка, яка хоч і невелика, та в випадку непогоди і дощів теж може стати великою перепоною для його військ. Залишається єдиний шлях до нападу - по фронту ліній оборони. Та тут Собеський вже постарався, або ще старається. На карту було нанесено цілу систему шанців, які півколом охоплювали увесь табір. Правда, в деяких місцях в цих лініях ще були розриви. Напевно що Собеський всіма силами намагається їх закрити. Ну що ж, треба буде помішати їм це зробити. Позаду фортифікаційних споруд Собеського на карті був вказаний міст через Дністер. Це єдиний шлях, по якому до Собеського може прийти допомога. По карті прикинув відстань від нього до найближчої до моста точки правого берега річки Свіча. Прийшов до висновку, що ядра з його гармат не долітатимуть до моста. Щоб зруйнувати міст, треба буде перевезти гармати через Свічу. Та тут вже може вмішатись погода, яка йому не підвладна. А отже вже діятиме випадковий фактор, що зменшує можливість його військ на загальний успіх, хоча й не відкидає. Тож треба негайно подумати, як надійно перекрити всі шляхи до моста з лівої сторони Дністра. Поки що жовніри Селамет Гірея не справляються з цим... В цій грі протягом останніх днів Собеський частково вже переграв його. Ібрагім паша чекав на Собеського з його військом під Станіславовим. Та той зайшов йому в спину і звідти почав боляче кусатись. Та вдруге Ібрагім паша йому такого не дозволить. Мимохідь подумав собі, що скаже він Кара Мустафі Кепрюлю, який виконував функції великого візиру і який ніс всю відповідальність за проведення даної операції перед султаном, у випадку невдалого для турецьких військ ходу подій. Його уява тут же намалювала йому надто неприглядну картину… Вирішив негайно прискорити хід подій. Звелів прислузі негайно зібрати всіх своїх воєначальників. Нарада була дуже короткою. Її суть зводилась до того, що кіннота і всі, хто може швидко рухатись негайно вирушають в дорогу до Журавна. Артилерія і інша частина обозу прийдуть туди трохи пізніше, хоч часу їм Ібрагім паша відводив теж дуже мало. Замість себе залишив Галі пашу і через годину всі продовжили рух до Журавна.
        А в Журавнівському таборі всі були на ногах з самого ранку. Основним завданням оборонців на цей день було закінчення всіх робіт по зведенню оборонних споруд. Крім того треба було подумати і про людей. Їх тут аж дуже багато. І всіх треба нагодувати, всім треба десь поспати, та й про гігієну треба не забути… В довготривалій облозі саме ці питання поступово виходять на передній план і можуть суттєво вплинути на хід всього бою. Собеський добре пам’ятав настанови свого батька, коли відправляв своїх двох синів на навчання. Тож знав, що питання гігієни воїнів є таким же важливим, як і їх бій на полі битви. І саме для цього Собеський приказав своїм воєначальникам негайно забезпечити всі підрозділи питтєвою водою та передбачити можливості її довготривалого зберігання та доставки під час облоги. Добре, що надворі вже нема спеки. Це значно зменшувало можливість виникнення інфекційних хвороб та їх передавання через воду. Було очевидним, що під час бою буде багато поранених воїнів. І їм потрібно буде надавати хоч якусь допомогу, треба буде передбачити місце для проживання поранених. Для цього в глибині табору вже біля самого Дністра було розбито кілька наметів, якими опікувались монахи, що приєднались до табору Собеського.
        Заклопотаний різними дрібними справами Собеський тільки десь перед обідом звернув увагу на те, що противник не проявляє активності з своєї сторони. Звелів покликати до себе Атанасія М’янчинського. Той був недалеко і зайшов в намет Собеського буквально через кілька хвилин. Зразу ж звернувся до Собеського: „ Слухаю вас, ваша величносте ”. Собеський тут же розказав М’янчинському про своє занепокоєння тишею, що встановилась по всьому фронту оборони. Його досвід підказував йому, що це неспроста. На що М’янчинський відповів йому: „Ваша величносте, це тільки вам так здається, що татари заспокоїлись. А насправді вони вже повністю перекрили всі шляхи доступу до нашого табору. Повсюди розставили свої засідки, навіть і з лівої сторони Дністра. Їх розвідка нишпорить навколо нашого табору, вивчаючи наші фортифікації, а їх жовніри розійшлись по всій окрузі, збираючи корми для коней та їжу для себе. Сьогодні під Дібровою ми вже мали невеликі сутички з татарами, які там заготовляли корми. Все вказує на те, що на завтра вони готують великий наступ. На горбах за Свічею вже появляються невеликі групи турків. Вони вже копають окопи за Свічею. Та їх основні сили підійдуть або сьогодні вночі, або завтра зранку. Те, що Ібрагім паша вже в дорозі, ми знаємо”. Знаючи манеру ведення боїв турками та татарами Собеський зрозумів, що сьогодні воювати вони вже не збираються. А ось завтра зранку… Шайтан Ібрагім паша аж надто досвідчений воїн, на його боці величезна перевага, тож він очікувати не буде і намагатиметься зразу ж реалізувати цю перевагу. Він постарається не дати Собеському часу підготуватися якомога краще до оборони.
        Вияснивши в М’янчинського чи ще працює пошта і отримавши відповідь, що так, Собеський відпустив його. Зразу ж після цього надумав вкотре проїхатись по всій лінії оборони. Вирішив почати з лівого крила. Там зразу ж натрапив на Михайла Паца. Той стояв перед групою гусарів і щось їм вперто пояснював чи розказував. Іноді, щоб підкреслити значимість своїх слів, він переходив на більш гучні вислови. Собеський ще за кільканадцять метрів від них почув слова Паца: „ Лук для татарина – зброя номер один. Скільки б ви не ходили по навколишніх околицях, ви не знайдете жодного татарина без лука. Чому вони так довіряються йому? А тому, що лук стріляє беззвучно, точно, дальність польоту стріли велика, лук не потребує багато часу на перезарядження, легкий, не боїться води. Чи знаєте ви, що татарин прицільно стріляє з лука на відстанях до 300 метрів. Отже при такій відстані до татар вам вже треба буде думати про захист від татарських стріл. А якщо татарин стрілятиме з відстані в 50 метрів, то тоді вже жоден панцир чи кольчуга вас не врятує. Тож якщо ви знаходитесь на такій відстані від татар, то тільки ваша стрімка атака може врятувати вас від їх стріл. Як же захищатись від цих пострілів? А дуже просто. Дерева, кущі, горби і всякі інші прикриття, що ховають вас від татарина, можуть вам допомогти в цьому. Основне, не воювати з ними на відкритій і просторій ділянці простору. А якщо вже цього не можна уникнути, то тільки ваша швидкість може вам допомогти. Якщо ж будете стояти на місці, або будете рухатись надто повільно, то ви - прекрасна ціль для татарина… Ще хочу нагадати вам про одну важливу особливість татарських лучників. Так як майже всі вони правці, то їм значно зручніше стріляти з лука вліво від себе. Тож атакуючи їх, намагайтесь підходити до них з правої сторони. В цьому випадку для того, щоб стріляти з лука, татарам потрібно буде розвертати своїх коней. А часу для цього в бою не завжди вдосталь... І цей факт може вам дуже і дуже пригодитись в бою..”. Пац хотів продовжувати повчання, та побачивши, що до нього наближається Собеський, залишив з гусарами свого помічника, а сам підійшов до нього. „Ваша високосте, ось вирішив дещо нагадати своїм гусарам з тактики ведення бою…”, – сказав Пац і хотів ще щось добавити, та Собеський не дав йому договорити і просто сказав: „Ти, Михайле, залиш цю справу своїм помічникам… а сам ще раз перевір готовність своїх позицій до бою. По всій видимості завтра зранку Шайтан Ібрагім паша буде тут і почнеться битва. Давай, показуй що і як тут у тебе”. Ходили і перевіряли довго. В Паца практично все було готове до бою. Незначні недоліки виправляли прямо на місці, тож Собеський залишився задоволений. Потім разом з Вишневецьким пройшлись по центральній частині укріплень. Собеський особисто перевірив з’єднання возів між собою в вагенбургу. Ще його прадід Станіслав Жолкевський успішно використовував такі рухомі фортеці в боях, тож і його правнук вирішив не цуратись їх. Тим більше, що вони, як ніщо інше, надійно закривали лінію оборони в тих місцях, де ще не було окопів, або де їх не можна було викопати із за особливостей місцевості. Праве крило польного гетьмана Яблоновського обходили вже при перших сутінках. Собеський залишився задоволеним побудовою першою лінією оборони по всій її довжині. Вся система оборони до дрібниць продумана Франсуа Корассіні, побудована під його керівництвом і обладнана необхідними пристроями. Але друга, запасна лінія оборони ще не була закінчена. І, можливо, під час боїв її і не треба буде, та хто його знає як саме ці бої складуться. Тож роботи на ніч ще було вдосталь…
        Збирати всіх на нічну нараду вже не було необхідності. Всі деталі завтрашнього дня були обговорені Собеським під час його денного огляду позицій. Тож в Собеського нарешті появилось трохи вільного часу. В подібних ситуаціях він ніколи не роздумував чим його заповнити. В таких випадках він завжди проводив час з своєю Марисенькою. Брав листок паперу і писав. Як тільки він починав це робити, навколишній світ пропадав для нього. Натомість сюди, до нього заходила його Марисенька і вся кімната заповнювалась її єством. Він бачив її перед собою, відчував її поривчасте дихання, ловив темпераментні дотики її палких рук, зомлівав від її жадібних поцілунків. Його рука з легким тремтінням написала перші слова:

                „В обозі під Журавном, 24. ІX. 1676р. Вночі.
        Стало легше серцю моєму, коли я почав писати тобі. В даний час з усіх боків нас окружив ворог - кагла султан, нураддіна і чотири молодших султани з кількістю жовнірів в кілька десятків тисяч татар. Вони зупинились за чотири великих миль від нас, або ближче ніж за милю від річки Свічі на горбах за нею. Свіча така мала, що навіть курка може перейти її вбрід о другій годині ночі. Вони навіть тепер, вночі хотіли щось там пробувати зробити проти нас, але їм не вдалося, бо ми були обережні. В п’ятницю, рано вранці підпалили всю округу кругом, щоб позбавити нас можливостей добувати харчі та корм для коней. Та ми, з ласки Божої, маємо всього вдосталь - як для себе, так і для коней. Тепер ми отаборились в полі і саме в цей час челядь ще готує харчі, які ми назбирали в цих місцевостях. Цей день ми потратили на облаштування обозу та на приготування харчів, так як татари не хотіли до нас підходити. На наступний день, в суботу прибули ще великі сили противника, які зупинились навпроти наших шеренг. І тоді, щоб їм не було дуже добре, наші війська виступили проти них і при допомозі та з ласки Божої ми так на них насіли і так їм дали, що їм прийшлось тікати назад аж за ріку, де знаходились їх основні сили. Звідти вони вели інтенсивний вогонь по наших силах, та не дуже вдало і ми не зазнали відчутних втрат. Кінь під моїм козацьким поручником був підстрелений п’ять разів. Це сталось тому, що дві хоругви – моя і воєводи Бєльського зазнавали найбільшого тиску зі сторони противника. Немало жовнірів противника ми повбивали на самій переправі. Та дальше переслідувати їх аж за переправу ми строго заборонили… Більше не смію писати, бо і так буде великою ласкою Божою, якщо гонець справиться із завданням і доставить тобі цього листа… Буду закінчувати. Від усієї душі і від всього серця мого обнімаю тебе і цілую тебе в усі красоти твоєї душі і тіла. Цілуй і вітай дітей. Кланяюсь їх високостям і жінкам”.
        Дописав останній рядок і акуратно склав аркуш паперу. Марисенька все ще стояла перед ним і всім своїм поглядом показувала, щоб не йшов від неї. Та мусів її покидати.  На хвилинку вийшов з намету. Кругом, аж до самого горизонту в жовтих відблисках вогнів миготіли хмари. Про себе Собеський подумав: „Попередні дні були прелюдією, а ось сама симфонія почнеться вже сьогодні зранку…”
 


 

Розділ 9. Напруга наростає


        Для природи ранок 28-го вересня 1676-го року виглядав звичайнісіньким днем. Як завжди, не запізнюючись ні на хвилинку, зійшло сонце. Як завжди, ніби по чиїсь команді згасли в небі ранішні зорі. Байдуже висіли рідкі хмаринки в небі, спокійно та розважливо ніс свої води Дністер, прикрашались строкатістю осінніх барв дерева, птахи вже потроху думали про вирій, а звірі використовували такі погожі осінні дні для того, щоб підготувати себе до зими. Як завжди в глибоких роздумах дрімала Бакоцина і загадково нависала над Дністром Старосільська гора, що по привичці, вироблені протягом довгих століть, мила свої ноги в його ледь затуманених водах.

 

 

Загадково нависала над Дністром Старосільська гора.

 

В природі нічого не мінялось століттями, а все жило спокійно та розмірено. Хтось невидимий спланував всю її на багато років наперед, тож вона скрупульозно дотримувалась цього плану…. Але в цю природну гармонію вмішались люди…
        Нескінченно довга валка вершників, возів, піших жовнірів повільно рухалась Монастирецьким гостинцем і дальше в напрямку до Мельнича. Крім коней, турки мали з собою велику кількість верблюдів і навіть слонів. Всі вони були настільки завантажені, що здалеку виглядали химерними рухомими горбами, що якимсь чином вийшли прогулятись дорогою в напрямку до Журавна. Місцеві і вкрай зголоднілі собаки, які зрідка зустрічались край дороги, побачивши такі рухомі чудовища, тут же тікали якомого дальше від дороги і ще довго не показувались біля неї. З самого ранку перші загони турецького війська були вже під Журавном. Поступово вся журавнівська долина заповнювалась турецько – татарським військом, або тьмою (по польському turecko - tatarska szern). Військо ординців зберегло свою структуру ще з часів існування армії Чингіз Хана. Все їх військо ділилось на тьми (чернь). Були такі типи черні – тисячі, сотні та десятки… Таким чином турки, дійшовши до Свічі, перейшли її в районі с. Мельнич і вийшли на територію майбутніх воєнних дій. Потрохи все журавнівське навкілля проростало турецькими та татарськими наметами. Їх було аж надто багато. Вони стояли всюди, навіть в найнесподіваніших місцях. Намети військових начальників були великими та просторими. Вони були зроблені з войлоку, натягнутого на чотирьох високих жердинах, зв'язаних між собою вверху міцними шкіряними шнурами. Зверху всі ці конструкції були накриті величезними та химерними шапками, зробленими з кінських шкір. Вона захищала намет від дощу. Кожна з цих шапок відрізнялись одна від одної не тільки зовнішнім виглядом, а й кольором. До самого низу від цих шапок звисали довгі шнурки, з допомогою яких можна було швидко відкрити чи закрити досить широкий отвір в верхній частині намету. Це давало можливість їх власникам розпалювати вогонь безпосередньо всередині намету в випадку такої потреби. В одній з сторін кожного намету був пророблений чималий отвір, що служив входом в намет і який був прикритий таким же пологом з войлоку. Полог кріпився до стінок намету хитромудрими і різноманітними защіпками. Всередині долівка та бокові стіни наметів були прикрашені різноманітними килимами, які крім декоративних функцій служили ще й для більш довгого зберігання тепла всередині наметів. Кожна людина, що вперше попадала в таке наметове містечко мимоволі задивлялась на всю велич такої красоти, різноманітності і фантазії, з якою вони були зроблені. Біля багатьох з наметів на високих жердинах були настромлені людські голови, що послуговувало прикметою сміливості та войовничості його власника. Ще біля деяких наметів стояли підняті вверх бунчуки - признак того, що військовий похід в стадії здійснення... 

        Щоб не дати можливості війську Речі Посполитої до кінця закінчити облаштування свого табору, передові загони об’єднаного турецько - татарського війська здійснили перші спроби атак на їх позиції. Крім того військо Селім Гірея і частково Ібрагіма паші продовжувало перекривати всі шляхи до табору Собеського. Сам Ібрагім паша розмістив свій намет на одному з горбів між Монастирцем і Лютинкою. Звідси добре проглядалось все поле майбутньої битви і підходи до нього та було зручно контролювати і направляти в зону бойових дій нові підрозділи, що прибували і прибували. Крім того сюди не долітали ядра гармат Собеського. В подальшому Ібрагім паша планував змінити розташування свого намету, так як він був занадто віддалений від самої зони бойових дій. Але на перших порах, коли треба було згрупувати війська, зайняти бойові позиції, обладнати бойові укріплення це місцезнаходження намету його влаштовувало.
        Вже значно більша група татарських військ появилась в районі моста на лівій стороні Дністра, де ще не було закінчено облаштування шанців польсько – литовським військом. Вони спробували атакувати позиції цих військ безпосередньо на підході до моста. З валів обозу Собеського відкрили інтенсивний артилерійський вогонь. Наштовхнувшись на такий сильний обстріл, татари відступили. Проте через деякий невеликий проміжок часу повторили атаку. Та кожного разу татари отримували рішучу відсіч від жовнірів Речі Посполитої. Командуючим оборони шанців із сторони Дністра був призначений генерал – майор військ польських Єліяш Ян Лонцький - давній знайомий Собеського ще по обороні Львова під час його облоги турками в 1672-му році. Тож Собеський йому повністю довіряв і був спокійний за свій тил. Про закінчення облаштування шанців військом Собеського в цьому місці вже не могло бути й мови. Опріч цих дій інші групи турецько – татарських військ час від часу атакували військо Собеського по всьому фронту лінії оборони його війська. Проте бачачи, що ці групи невеликі і їх дії носили розрізнений характер, Собеський не виводив свої хоругви з табору, а посилав в бій невеликі та мобільні групи вершників, які успішно відбивали наступи черні. І хоч великих та активних бойових дій в цей день не велось, Шайтан Ібрагім паша активно здійснював саме свій план ведення цієї битви. В цей день він повністю замкнув кільце навколо військ Посполитої і зупинив подальше облаштування їх табору. Водночас Ібрагім паша почав облаштовувати і свій табір.
        В якийсь момент зі сторони армії мусульман прямо вздовж табору Собеського почала рухатись дивна процесія. Попереду неї під барабанні удари та награвання труб на верблюдах, а за ними і на слонах рухались озброєні вершники. Позаду них їхали вершники з розпущеними знаменами, а ще дальше йшли піхотинці з хоругвами в руках. В кількох місцях колони, змішавшись з іншими йшли музиканти. Вони рухались на досить далекій відстані від табору Собеського і всім видом показували, що оборонці табору їм зовсім не страшні. Пройшовши вздовж всієї лінії фронту вони розвернулись і пішли в зворотному напрямку, демонструючи завидний спокій і абсолютну відсутність страху. Для Собеського було очевидним, що зі сторони турків і татар ця процесія була демонстрацією своєї абсолютної переваги над противником. Своїми діями вони ніби то показували, що стан оборонців безнадійний і їм залишається вибрати один шлях з двох можливих – або померти з голоду в облозі, або здатись противнику. Для жовнірів Собеського і особливо для новонабраних ополченців подібне зустрічалось вперше в житті. Вони стояли в своїх шанцях і розгублено дивились на все, що відбувається прямо перед ними. Щоб вивести їх з такого завороженого стану, Собеський дав команду артилеристам зробити кілька пострілів по процесії. Артилеристи з радістю це зробили. І хоч ядра пролетіли мимо, та вся процесія різко прискорила хід і дуже скоро заховалась в своєму таборі за Свічею.
        Для Собеського події складались саме так, як він і передбачав. Єдине, що склалось не так, так це те, що Ібрагім паша в цей день атакував його відносно невеликими силами. Собеський подумав, що той не хоче рискувати і чекає, поки підтягнутися всі інші, або чекає на під’їзд своєї артилерії. А, може, ці два чинники діяли одночасно. Тож йому, Собеському, треба використати цей проміжок часу, щоб добре підготуватись до справжнього наступу противника. Мимохідь думки Собеського зупинились на перемовинах з Ібрагім пашею. Ще 24-го вересня він відправив своїх перемовників до нього, а звісток від них нема ніяких. А без них Собеський почував себе як воїн, що пішов в бій без жодної зброї. Нічого не змогла взнати про перемовників і група розвідки Собеського. Єдине, що вони взнали, так це те, що ця група, перебуваючи під Галичем, не змогла зустрітись з Ібрагімом пашею і разом з його військом мандрує під Журавно. Очевидно, що Ібрагім паша тягнув час. Надіючись отримати перевагу в прямій битві з військом Собеського. Тоді він отримав би додаткові козирі в перемовинах. І це, як він надіявся, зробило б Річ Посполиту більш поступливою. Та Собеського турбувало те, що вже на протязі кількох днів від них не було жодних повідомлень. Він вже подумував про те, щоб послати в табір Ібрагіма паші другу групу перемовників. Адже мало що могло статись з першою групою. Розумів, що знайти ще кілька досвідчених перемовників буде нелегко, тож мав великі клопоти від цього. Проте, він вирішив ще день - два потягнути з цим так як Ібрагім паша побачивши, що Собеський аж надто настирливо шукає перемовин з ним, може подумати про слабість його стану. А цього Собеському не хотілось. Як досвідчений полководець, в запасі він тримав ще один варіант розвитку подій. Проте цей варіант Собеський притримував на той випадок, коли його справи будуть вже зовсім погані. Та й абсолютної впевненості в його реалізації у Собеського не було. Він возив з собою в обозі скарбника, а з ним в скарбничці і певну суму грошей та інших дорогоцінностей. Цей атрибут королівських діянь склався давно і був обов’язковим в діях всіх королів. Правда різні королі користувались ним по різному і в кожного з них була своя сума грошей. Ці гроші були недоторканими і пускались в хід тільки в випадку крайньої необхідності. Були випадки, коли в найнеобхідніші моменти ці скарбнички в деяких королів були пустими. Але Собеський не міг собі дозволити такого недбальства. Тож в потрібний момент він мав би що запропонувати Ібрагімові паші.
        В намет до Собеського попросився Атанасій М’янчинський. Він приніс чергові зведені дані розвідки щодо подій сьогоднішнього дня. Розгорнувши на невеликому столику саморобну карту, М’янчинський коротко розповів Собеському про напрямки руху турецько – татарських військ, місця їх дислокації, вказав точки на карті, де противник почав обладнувати свої позиції. Масштаби дійств Ібрагіма паші були вражаючими. Вся Журавнівська долина на карті М’янчинського була в мітках. Кожна з них означала зону активності турецько - татарських військ. Серед них острівцем виділялись позиції табору Собеського. Уважно вислухавши М’янчинського, Собеський подумав про себе, що він на місці Ібрагіма паші в теперішніх погодних умовах робив би все точно так само, як зробив той. Все це вказувало на великий досвід Ібрагіма паші і попереджало, що битва буде вкрай важкою. Несподівано вітер заніс в намет Собеського гуркіт гармат. Стріляли чужі гармати. Турки вже встановили легкі гармати в себе на вихідних позиціях і робили перші пробні вистріли. І хоч ядра з цих гармат лягали де завгодно, не приносячи жодної шкоди оборонцям, та Собеський знав, що в потрібний момент всі гармати будуть пристріляні і завдаватимуть дошкульної шкоди його війську. Пострілів важких гармат ще не було чути. Видно, що їх ще не привезли. Та всі знали, що вони ось - ось будуть доставлені сюди. Адже саме з них обстрілювали Станіславівську фортецю, товсті стіни якої вже в кількох місцях були зруйновані ними.
        Якраз під час розмови Собеського з М’янчинським в намет зайшов артилерійський генерал Мартин Контський. Його прихід був дуже і дуже вчасним. Собеський якраз і хотів послати за ним. Та той, відчувши момент, прийшов сам. Собеський, вказавши рукою Контському місце біля столу, запросив його підійти ближче. Всі троє нахилились над картою. Судячи з неї було очевидним, що Ібрагім паша поведе свої війська по двох напрямках. Враховуючи особливості місцевості вже можна було визначити місця, в яких ворог буде найбільш активним і в яких він намагатиметься атакувати. Якраз і ці місця повинен був прикрити артилерійським вогнем Мартин Контський. Собеський не упустив можливості нагадати Контському про захист мосту через Дністер. Тепер, коли табір був обложений з усіх сторін, загроза знищення моста стала ще більш реальною. Ніби між іншим, запитав Контського чи просунулись вперед пошуки гармат на вежах журавнівських   мурів. Той, відвівши погляд в бік, сказав, що поки що ні. Собеський на мить уявив собі тих простих селян – вільно найманців, які прийшли воювати і які замість цього ось вже котрий день тільки й те роблять, що розкопують вежі і йому чомусь стало їх жаль. Подумав про себе про аж надто велику впертість свого командувача артилерії, та нічого не сказав йому про це. Договорившись про способи взаємодії Контського з командувачами всіх підрозділів військ Речі Посполитої під час бою, а саме з Єліяшем Лонцьким, Михайлом Пацем, Дмитром Вишневецьким і королем, Станіславом Яблоновським Собеський відпустив Контського.
        Знову залишившись наодинці з Атанасієм М’янчинським, Собеський по простому запитав його: „ Атанасію, що будемо робити з перемовниками? Щось від них вже ось вже котрий день нема жодних відомостей. А я без них - як сліпець серед білого дня…”. М’янчинський після невеликої паузи сказав, що є кілька шляхів виходу з цього важкого положення. Перший з них полягає в тому, щоб послати в турецький табір тайного агента і через нього спробувати встановити зв'язок з перемовниками. Другий з них полягає в тому, щоб послати до Ібрагіма паші офіційного представника і через нього вияснити який стан перемовин. Третій спосіб полягав в тому, щоб вислати нову групу перемовників. Після тривалих роздумів зійшлись на тому, щоб поки що обмежитись першим варіантом. Правда, для цього потрібно було знайти людину, яка б знала татарську, чи турецьку мову і зовнішньо була б подібною на противників. На щастя, в М’янчинського така людина була.
        А бій тим часом, продовжувався. Особливо активно він вівся з правої сторони військ Речі Посполитої, де командував Яблоновський. Татарам не терпілось. Час ішов, ясир маленький, награбованого ще менше. А в повітрі вже відчувається наближення приморозків. Тож поки ще зберігається суха погода їм треба було використати можливості для нападу. Вони хвилями, мов перекотиполе під час вітру, час від часу накочувались на позиції Яблоновського. Але наблизившись до шанців передньої лінії оборони вони тут же отримували рішучу відсіч з сторони жовнірів Яблоновського. Дуже вдало їх дії підтримувала артилерія. В один момент часу татари наблизились до оборонців вагенбургів і вступили з ними в рукопашний бій. Інші зробили спробу розтягнути зв’язані між собою вози вагенбургу. Яблоновському довелось пускати в бій панцерну хоругву під командуванням львівського єпископа Йосипа Шумлянського. За кільканадцять хвилин татари, зазнавши великих втрат і залишивши на полі бою багато вбитих та поранених, з ганьбою відступили. Шумлянським було взято в полон кількох татаринів. Таким чином в таборі Собеського появились перші полонені, яких той використовував для зміцнення оборонних укріплень. З самого краю свого лівого крила татари під командуванням нураддіна Сефе Гірея намагались відтіснити хоругви коронного стражника Михайла Зброжка від Діброви. В ній татари хотіли збирати корми для своїх коней. Так як трави коням не вистачало, то татари годували їх навіть гіллям з дерев. Їх невибагливі коні з задоволенням їли листя з них і навіть тонкі гілки. Та незважаючи на кількагодинне протистояння і тут татари не змогли добитись відчутних успіхів. Собеський разом з Вишневецьким стояли на невеликому горбі посеред свого табору і уважно спостерігали за ходом бою. Кілька туманів куряви чорно - сірою хмарою час від часу піднімались над журавнівською долиною, кілька груп вершників час від часу сходились в кровавому тані, гонячи собою по всій ширині долини і зійшовшись на мить в жорстокому бою, тут же розходились. Очевидно, що сили цих протидіючих груп були приблизно рівними, тож вони почергово гнали одна другу то в одну, то в іншу сторону. Всюдисущий порох хвилями виривався з під ніг копит їх коней і гнаний вітрами високо піднімався в небо та пересунувшись через Дністер, повільно осідав на горбах Бакоцини. Бій був впертим і, здавалось, кінця йому не буде... Праве крило турецько - татарських військ, та й їх центральна частина поки що не проявляли надто активних дій. Відчувалось, що готується щось велике, а сама пауза спокою довго не буде тривати. Так і сталось. Вже далеко після обіду ніби то блукаючі турецькі вершники несподівано атакували ліве крило війська Собеського, яке захищав Михайло Пац із своїм військом. Вони мали завдання витягнути королівські війська якомога дальше від обозу, а потім разом з татарами, розбити його. Та цей план вдався їм тільки частково. Литовці успішно відбили їх наступ і в азарті боротьби кинулись в погоню за противником. Команду про продовження наступу на турецькі військ віддавав особисто Михайло Пац. При цьому його військо відійшло аж надто далеко від своїх позицій. За литовцями подалась і деяка частина центральної групи військ короля. В результаті таких їх дій в обороні королівських військ утворилось пусте місце, в яке тут же намагались втиснутись татарські вершники. Та завдяки вчасним і рішучим діям Дмитра Вишневецького та короля Яна Собеського ця діра в обороні королівських військ була вчасно закрита козаками та польськими піхотинцями. Вони прорвались в стрій мусульман і ті в паніці почали відступати.  Немов в пеклі, розносились понад журавнівською долиною страшні та здичавілі людські крики, брязкіт зброї та пронизливе іржання коней, глухі вистріли гармат і роздираючі душу зойки поранених, що хвилями лягали на все навкілля після кожного вдалого вистрілу тих, чи інших гармашів...  Кілька тисяч татар та їх коней було вбито. Було захоплено кілька турецьких гармат, зруйновані їх передні шанці. Після таких успішних атак  Собеський вчасно відвів своє військо назад, надійно заховавшись від пострілів турецьких гармат. Та незважаючи на це і його військо зазнало значних втрат. Він втратив біля шістсот своїх жовнірів. Прямо поруч з Собеським був вбитий Волоський секретар короля - ксьондз Брунетті, та й сам кінь Собеського був поранений. Але дякуючи Богу все закінчилось вдало для польсько – литовських військ. Турки, зазнавши великих втрат, теж відступили на свої позиції…
        Собеський відчував, що щось подібне, а саме - непередбачуване  в діях Паца може статись. Він не сумнівався в сміливості, рішучості та в організаторських здібностях великого гетьмана литовського Михайла Паца. Та Собеський знав, що в деяких випадках Пац може показати свій ґонор і діяти на власний розсуд. При цьому ці його дії можуть іти врозріз з наперед обговореними діями всіх інших. Ось і сьогодні непродумані і поспішні дії Паца привели до утворення вікна в рядах польсько - литовських військ. І якби татари та турки скористались цим, то вони могли б увірватись всередину обозу Собеського. І що тоді було б - один Бог знає... Очевидно, що сьогодні тут між ним і Пацом  проскочила чергова іскра роздору… Ох, як сьогоднішній Пац нагадував Собеському того прямолінійного та впертого Паца, з яким він бився на дуелі в далекі та буйні роки своєї молодості. Та до закінчення цієї битви Собеський вирішив нічого не говорити Михайлові Пацу про його непродумані дії в цьому бою.
        Під вечір активність бойових дій почала стихати. Собеський хотів зібрати всіх воєначальників в своєму наметі, щоб провести з ними нараду. Та не відважився тимчасово обезголовити свій правий край оборони. Вирішив взяти с собою Лонцького, Паца, Контського та ще декого і коли ті прибули, то всі разом поїхали до Яблоновського… На короткій нараді, щоб не затягувати час, Собеський зразу ж надав слово кожному з командувачів груп свого війська. Допоки ті говорили, Собеський разом з М’янчинським  уважно слухаючи їх, щось відмічали на карті, яку підготував М’янчинський. Це дало можливість більш точно уточнити позиції ворога і внести поправки в розміщення своїх сил. Відкритим залишалось питання кількості військ противника. Дані розвідки були суперечливими і не давали можливості Собеському скласти загальну картину. Та він розумів, що в даній ситуації навіть сам Ібрагім паша точно не знає кількості жовнірів в об’єднаному турецько - татарському війську. Тож під час бою питання чисельної кількості війська противника прийдеться вирішувати вже чисто ситуативно – з допомогою підзорної труби чи візуально. В своїй промові Собеський вказав як на помилки, так і на правильні дії своїх військ, вказав на необхідність строго дотримування узгодженого з усіма плану дій. Було обговорено загальне розміщення військ Речі Посполитої у випадку майбутнього масового штурму їх військ Ібрагімом пашею, їх взаємодії та ряд інших, менш важливих питань, але які турбували воєначальників. Після цього всі роз’їхались по своїх позиціях в очікуванні завтрашнього ранку.
        Вечір в той день був спокійним. Зрідка, здалеку час від часу ледь доносилось тривожне іржання коней, окремі окрики жовнірів. В небі блистіли зорі - передвісники холодної ночі і ще холоднішого ранку. Татари та турки палили вогні. Збирали все, що горіло і готувались відпочивати біля таких кострів аж до самого ранку. Повсюди, по всій долині миготіли вогні кострів, наповнюючи її всю червоними відблисками і криючи її сірою пеленою, що над Дністром та Свічею змішувалась з річковим туманом і які сірими бовдурами котились по всій долині, поступово накриваючи її всю.  В таборі Собеського також засвітились такі ж вогнів. Всі жили очікуванням завтрашнього дня і готувались до нього...
        Зранку, 29-го вересня Ібрагім паша вивів своє військо на поле битви. Сонце ще не зійшло, та небо вже жевріло його кровавими відблисками. І від цього якийсь важкий неспокій висів над Журавнівською долиною і накривав її тривожними передчуттями... Військо Ібрагіма паші умовно було розділене річкою Крехівкою на дві частини. Перша група військ, яка знаходилась на правому березі річки представляла турецькі сили і формувала собою праве крило лінії фронту турецько – татарських сил. Друга група військ представляла собою в основному татарські сили, знаходилась на лівому березі річки Крехівка і представляла собою ліве крило лінії фронту цих же сил. Крім того чисельні групи татарських, та й турецьких військ діяли по всій окрузі, повністю окруживши собою табір Собеського. Загальне командування всією групою турецько татарських військ здійснював сам Шайтан Ібрагім паша. З турецької сторони йому допомагали:
‒  Хусейн паша Анатолії;
‒  Галі паша Боснії;
‒  Мехмет паша Румелії;
‒  Ахмет паша Караманії;
‒  Ахмет паша Азова та Силістрії.
З татарської сторони командувачам військ був хан Селім І Гірей. Йому допомагали:
‒  кагла Селамет Гірей;
‒  нураддін Сефе Гірей.
        Загальна чисельність турецько - татарських військ в різних історичних джерелах, в тому числі і в літописах вказується різною. Та більшість з них сходяться на тому, що Ібрагім паша привів під Журавно приблизно 150 тисяч жовнірів. Це була одна з найбільших армій, яку він коли небудь збирав до цієї битви. При цьому це вже були досвідчені бійці, які перед тим зробили успішний рейд по країнах Середземномор’я і якими недавно був захоплений о. Кріт. Надзвичайно потужною була і технічна підтримка військ Ібрагіма паші. Під Журавно він привіз з собою чотири артилерійських батареї. В кожній з них було по двадцять сорокавосьми фунтових гармат, які в цей час були надзвичайним, ще небаченим озброєнням. Крім того в нього було кілька важких мортир надзвичайно великої потужності. Його військо, а особливо турецьке, мало на своєму озброєнні найсучасніші фузеї – мушкети з передовим на той час ударно-кремінним замком. Татарське військо було озброєне традиційними для них шаблями, луками та зрідка - пістолями. Гармат татари практично не використовували так як на їх думку така важка зброя значно зменшує мобільність військ. А вона для татар була найбільш вагомою.
        З ціллю протидії війську Ібрагіма паші Ян Собеський навпроти його військ вивів свої. Ліве крило його військ проходило скрізь невисокі, але відносно круті береги річки Крехівки, русло якої в цьому місці було розширеним і скоріше нагадувало собою невелике озеро і захоплювало собою мури журавнівської фортеці. Закінчувалось воно болотистою частиною, що знаходилась в міжріччю Свічі і Дністра.  Його праве крило впиралось в болотисту та заліснену місцевість, яку місцеве населення називало Дібровою, що була розміщена в безпосередній близькості від сіл Мазурівка та Любша. Вся лінія фронту війська Собеського представляла собою дугу невеликої опуклості з загальною довжиною до 4,5 кілометра. При цьому майже по всій її довжині з південного сходу від неї протікала річка Крехівка. При розміщенні своїх військ Собеський максимально врахував природні чинники. Це разом з рукотворними чинниками зробило всю лінію оборони його військ важкодоступною для противника. А Собеський, при такій організації оборони в свою чергу мав можливість легко переходити від захисту до нападу, що він успішно використовував в подальшому. Умовно всю лінію фронту Собеський розділив на три частини – ліве крило, центр та праве крило. Загальне командування всіма військами Речі Посполитої здійснював Ян III Собеський. Йому допомагали:
‒  Михайло Пац - великий гетьман литовський;
‒  Станіслав Яблоновський - польний гетьман коронний.

 

План розміщення військ в битві під Журавном.

 

        При цьому лівим крилом командував Михайло Пац, правим крилом - Станіслав Яблоновський, а сам король та великий гетьман коронний Дмитро Вишневецький командували центральною групою військ. Загальна чисельність військ Речі Посполитої в цій битві по різних оцінках не перевищувала 30 тисяч військ. Тобто на кожного їх воїна припадало приблизно по п’ять жовнірів противника. В Собеського було понад 60 легких гармат. Озброєння піхотинців Собеського, кінних та інших підрозділів було традиційним для польських військ на той час і значно поступалось озброєнню військ Ібрагіма паші.

        Чисто з технічної точки зору та й кількісно військо Речі Посполитої повністю поступалось об’єднаному турецько – татарському війську. Жоден з воєначальників, побачивши таке співвідношення сил не відважився б очолити військо Посполитої в цей час. Тим більше, що від цієї битви в значній мірі залежала доля Польщі і самої Речі Посполитої. Але Собеський не міг не прийняти бій. На карту була поставлена не тільки його доля та честь, а й щось значно більше, що він усвідомив вже після того, коли став королем. І усвідомлення ось цього вже зробило вартість його особистого життя чимось мізерним в порівнянні з тим, що він був зобов’язаний захистити ось тут, під Журавном. В якийсь момент часу він зрозумів, чому так багато полководців з такою легкістю йшли на смерть, зрозумів та відчув останні помисли свого прадіда Станіслава Жолкевського в його останньому бою під Цецорою. Відчув, що він - Собеський, став таким же, що він вже не може бути іншим. Згадав один з своїх давніх листів до своєї Марисеньки, який він писав до неї в Париж в той час, коли відносини між ними геть зіпсувались. Тоді він писав їй, що якщо вона і надалі буде ігнорувати його, то він присвятить своє життя іншій - ні, не жінці, а тій, ім’я якої - Слава. Тепер він, пізнавши оту Славу, вже не писав би так Марисеньці про неї. Не Слава заставляє таких як він брати аж надто важкий тягар на свої плечі, а щось інше, яке по своїй суті є значно вищим від неї. І відчуття цього приходить не звідкись ззовні, а десь з самого тебе. Воно народжується в тобі, поступово дозріває і в якусь хвилину ти починаєш відчувати оце, починаєш розуміти, що ти вже зовсім інший, що ти вже не належиш собі, не належиш Марисеньці, сім’ї, а комусь чи чомусь зовсім іншому. А Слава - вона мінлива. Сьогодні з тобою, а завтра з іншим. А ось це… воно вже не піде від тебе. В могилу - і то піде разом з тобою... Подібне Собеський подумав і про інших воєначальників, які в цей час знаходились поруч з ним – Вишневецького, Яблоновського, Любомирського, Зброжка, Сенявського, Контського, М’янчинського, Жевуського, Шумлянського, Корассіні…і багатьох, багатьох інших. Вони також, може і не усвідомлюючи цього, а чисто на інтуїтивному рівні, прийшли до такого ж, як і він – Собеський, висновку. Більшість з них з часом стали його вірними помічниками і кращими друзями. Їм він міг довіритись, як самому собі і якби мав право, то кожному з них хоч сьогодні вручив би гетьманську булаву…
        Позиції противників були розміщені таким чином, що навпроти Михайла Паца розмістились підрозділи Ібрагіма паші під командуванням Хусейна паші та Ахмета паші з Караманії. Навпроти Вишневецького і Собеського розмістились підрозділи Ахмета паші з Азова та Силістрії і підрозділи Багардрі паші Та Галі паші. З ними ж перебував і сам Ібрагім паша. Навпроти Яблоновського розмістились татарські війська Селамета Гірея та Сефе Гірея під загальним командуванням Селім Гірея. З висоти орлиного польоту вся Журавнівська долина від Монастирця до Любші і від Подорожнього до Дністра виглядала як величезний мурашник, в якому тисячі і тисячі осіб щось носили, перевозили, переміщувались, шикувались. Кожна окрема особа в цьому мурашнику виконувала якусь роль, призначену їй воєначальниками і кожна з цих ролей переслідувала одну ціль – перемогти противника.

        Як Собеський і сподівався, Ібрагім паша першим повів своє військо в бій. При цьому він допустився своєї першої стратегічної помилки – ним вже була втрачена несподіваність наступу. Всі чекали його, а тому військо Речі Посполитої було аж надто добре підготовлено до нього. Провівши невеликий обстріл турецько – татарських військ на їх ще далекому підході і дещо розрідивши їх ряди, Собеський атакував їх, коли вони наблизились. По всій лінії протистояння зав’язались важкі місцеві бої. Хвиля за хвилею військові підрозділи накидались один на другого, то нападаючи, то відступаючи. Крик та стогін людей змішались з іржанням коней та дзвоном шабель. То тут, то там на землю падали мертві піхотинці та вершники, падали і не могли піднятись коні, роблячи судорожні спроби звестись на ноги. Все змішалось, все закипіло. Кудись зникли чітко визначені ряди військових підрозділів та хоругв. Земля покрилась великими червоно бурими плямами крові, густота і площа яких невпинно зростала. Гармати замовкли, замовкли вистріли з пістолів та фузей. Всюди тільки дзвін та дзвін шабель, що підсилювався криками, стогоном та зойками людей, кінським іржанням та хрипом. Це страшне видовище доповнювалось кінськими копитами, які нещадно топтали тих, хто опинився під ними, самими галопуючими кіньми без вершників та розгубленими вершниками без коней. В цьому величезному кровопусканні вже не було чути команд, воєначальників, не було видно де чужі, а де свої… Тут вже кожен виживав як міг - сам по собі…Здавалось, що тут, під Журавном увесь світ одночасно зійшов з розуму. Природа завмерла, природі стало страшно - за людей, за себе, за світ. Ніби опустились хмари, ніби небо та земля так зблизились між собою, що велетенським пресом вичавлюють кров з усього живого, що опинилось між ними в цей час. Червоною стала Крехівка. А за нею через деякий час почав багряніти і Дністер. Здавалось, що проснулась після вікового сну і сама Бакоцина. Вона вигинаючись ящіркою своїми численними горбами, стогнала, кричала, молилась до людей, щоб ті зупинились…, та хто її чув в цей час? Людство збожеволіло, людство творило безчинство, людство нехтувало всіма природними та Божими законами заради досягнення якихось, тільки йому зрозумілих цілей...
        Скільки тривало таке протистояння - ніхто не знає. В той день там, під Журавном хід часу втратив свою фізичну сутність. Тут він вимірювався двома вимірами - вижив, або не вижив. Нічого іншого не існувало.
        Не витримавши такої напруги, турецько - татарські війська відступили. Проте зробити це їм було і не дуже легко. Ззаду на них натискали інші - їх же війська, які ще не брали участі в битві із за чисто територіальної обмеженості їх доступу. Тож відступаючим треба було протидіяти і їм. Натомість Ян Собеський дуже легко відвів свої війська з поля битви за шанці і зайняв свої початкові позиції. Користуючись неузгодженим відступом противника, Ян Собеський дав команду відкрити артилерійський вогонь. Це привело до ще більших втрат в війську противника. Поступово, з величезними втратами військо Ібрагіма паші відійшло аж до лівого берега Свічі...

 

 

Битва.


        Коли луна від останнього вистрілу з гармат, пройшовши кілька разів шлях від горбів над Свічею та Бакоциною і назад, поступово стихла, над долиною запала тиша. І хоч в вухах воюючих шум бою ще жив, природа потрохи заспокоювалась. Ледь чутно почали наспівувати птахи, веселіше зашумів над Дністром своїми потривоженими водами Крехівський водоспад, несміливо затріпотіли своїми листочками ще вцілілі та перестрашені дерева... Природа важко усвідомлювала побачене і ніяк не хотіла змиритись з результатами такого безглуздого діяння людей. До передніх окопів оборони Собеського почали доноситись стогони та просьби поранених, конали важко зранені коні судорожно двигаючи своїми окровавленими черевами. З їх розширених ніздрів  час від часу виривались якісь дивні хрипи, що з часом все стихали і стихали... Мертві лежали тихо та сумирно в своїх кровавих ложах. На їх обличчях вже не було видно ненависті, злості чи болю. Їх вже не турбувала ні сила противника, ні загроза бути вбитим. Їм вже було все одно. Вони лежали в своїм найвищім блаженстві, звернувши свої погляди в небо і ніби розмовляючи з Ним...  

        Поранених було так багато, що з цим треба було щось робити. Собеський дав команду спеціальному загону забрати їх всіх з поля бою, в тому числі і чужих. Він прекрасно розумів, що в умовах обмеженості доступу до харчів такий його крок викличе невдоволення як в декого з воєначальників, так і в простих жовнірів. Та будучи глибоко віруючим, він не міг їх покинути. Група монахів із саморобними ношами почала обходити все поле бою і збирати поранених. Дивно, але ні турки, ні татари не забороняли їм цього робити, не зробивши жодного пострілу в їх бік. Коли стало очевидним, що монахи не справляться з цією справою і до ранку наступного дня, Собеський розпорядився надати їм допомогу ще однією хоругвою, яка ще не брала участі в бою. Самі ж турки, як і татари покинули своїх поранених та вбитих напризволяще. Їм в дорозі перевозити з собою поранених було аж надто складно. Пізно вечором, коли вже лише малесенька смуга сонця ледь проглядала із за горизонту, монахи закінчили свою справу. Всі інші, хто ще мав сили, продовжували добудовувати і зміцнювати шанці. Небо місцями ще жевріло такими ж кровавими відблисками, як і зранку,  і які поступово танули в міру того, як сонце опускалось все нижче і нижче до лінії горизонту. 

       Собеський повернувся в свій намет. Після величезної напруги бою хотів хоч трохи відпочити. Перед очами невпинно, одна за другою то виникали, то пропадали картини бою. Сумнівався, чи правильно зробив він, що вивів на поле бою свою армію. Може краще було б відсидітись в шанцях, відстрілюючись від противниками всіма доступними для нього засобами. І хоч сьогодні бій склався для військ Речі Посполитої більш, ніж вдало, ніхто не знає що буде завтра. Ібрагім паша вже, напевно, аналізує бій і назавтра внесе корективи в його хід. Сьогоднішній бій показав, що маючи таку чисельну перевагу в війську, Ібрагім паша не зміг її реалізувати. І причина цього полягала в тому, що на обмеженій площі, відведеній Собеським для бою значна частина турецько - татарських військ не могли брати участі в ньому. Воювали тільки передні загони. А задні були змушені чекати своєї черги, перебуваючи при цьому прекрасною мішенню для гармат Собеського. Свою чисельну перевагу Ібрагім паша зміг би реалізувати тільки в довготривалому багатоденному бою. А це, судячи з того, що надворі вже осінь, не влаштовуватиме турецького головнокомандуючого. Що ж на завтра придумає Ібрагім паша, щоб змінити хід бою? Якщо він не зміг реалізувати своєї першої і основної переваги в чисельній кількості воїнів, то він мав би попробувати реалізувати свою другу велику перевагу, чисельну і якісну в артилерії. Принаймні, сам Собеський так і поступив би. Інших, більш сприйнятливих для Ібрагіма паші варіантів ведення завтрашнього бою Собеський поки що не бачив. А отже треба попередити своїх, щоб назавтра готувались до артилерійських обстрілів. Звелів гінцям зібрати всіх гетьманів та воєначальників в своєму наметі.

        Нарада, як завжди в Собеського, була недовгою. Не любив надто довгих нарад. На власному досвіді пересвідчився, що найбільш ефективними на таких нарадах є перші 30 ÷ 50 хвилин. Дальше їх ефективність різко падає. Тож вирішив вкластись саме в 30 хвилин. Коротко розпитавши всіх присутніх про їх потреби і давши відповідні розпорядження, продовжив: „ Хоч вчорашній бій ми не програли, але і не виграли. Попереду в нас дуже і дуже важкі дні. Думаю, що противник на завтрашній день поміняє свою тактику ведення бою і намагатиметься з максимальною вигодою для себе використати свою артилерію. В нас є два шляхи протидії цій тактиці – або випередити противника і напавши на нього, постаратись захопити його батареї, або надійно заховатись в своїх шанцях і перечекати його обстріл. Ми знаємо, де знаходяться батареї противника. Поки противник не оговтався від сьогоднішнього важкого бою, ми б могли під покровом ночі максимально близько підійти до противника і підтягнути туди свої гармати. Несподівано обстрілявши турків там, біля берегів Свічі, ми б могли так само несподівано напасти на них і постаратись захопити, або хоча б пошкодити їх гармати. А турки без гармат – це вже не ті турки. Саме це я і пропоную. Погода сприяє цьому – вода в річках Крехівка і Свіча ледве сягає до колін, підходи до них сухі. Після захоплення чи пошкодження гармат противника пропоную тут же повернутись назад в наш табір і готуватись до подальших дій. Які ваші думки будуть щодо цього?”. Після останніх слів Собеський перестав говорити, чекаючи що скажуть інші. Тут же до слова попросився Михайло Пац: „ Протягом сьогоднішнього бою мої ескадрони дуже виснажились і зазнали значних втрат. Мені треба хоча б день, щоб воїни відновились. Та й противник, як мені здається, не дріматиме. Думаю, що вони всюди розставили охорону і нам не вдасться непомітно підійти до них. Тож я категорично проти вашого плану, ваша високість”. Його тут же підтримали і інші воєначальники литовської команди. Пац говорив і закінчив розмову з таким виглядом, ніби то інших думок не може й бути. До слова попросився Атанасій М’янчинський: „Вважаю, що план його високості не такий вже й нереальний. Тим більше, що все сприяє його виконанню і тим більше, що в випадку його здійснення ми отримаємо величезний шанс на загальну перемогу. А що стосується турецької охорони, то я беру це завдання на себе. Думаю, що мої козаки легко справляться з ними”. Його тут же підтримав Яблоновський, Вишневецький та інші. Проте литвини були непоступливими. Вони і слухати не хотіли про такий хід подій. Добре знаючи Паца, Собеський зрозумів, що сьогодні його власний план реалізувати не вдасться. Тож вирішили зупинитись на другому варіанті розвитку подій. Про себе Собеський подумав, що військо, яке тільки захищається і не йде в атаку, приречене на невдачу. Та що мав робити в подібній ситуації? Якби мав більше воїнів, то запропонував би Пацу відпочити, а в атаку пішли б і без нього. Та тут був не той варіант. Тут на рахунку був кожен жовнір… Собеський коротко розказав всім, що ще треба зробити, щоб підготуватись до ворожого обстрілу. Особливу увагу звернув на те, щоб якомога дальше від зони обстрілу відвести коней і захистити їх та людей від прямого попадання ядер противника… На цьому нараду закінчили. Всі пішли, крім М’янчинського. Той, вловивши на собі запитливий погляд Собеського, почав говорити: „ Ваша високість, тільки що прийшов агент від наших перемовників. Всі вони живі і здорові. Більше того, Ібрагім паша хоч і прийняв їх не дуже привітливо, та все ж призначив своїх представників для перемовин з ними. Та їх вимоги надто обтяжливі для нас, на що наші перемовники не можуть згодитись. Вони чекають ваших інструкцій щодо їх подальших дій”. Ця звістка надто втішила Собеського. Враховуючи те, що сьогоднішній день для військ Речі Посполитої склався дуже вдалим, Собеський подумав собі, що ще є час поторгуватись з Ібрагімом пашею, а там буде видно. А М’янчинському сказав, щоб перемовники на умови Порти поки що не погоджувались, а вперто стояли на своєму. На цьому і закінчили розмову.
        Сьогодні Ібрагім паша був сам не свій. Нервово, широкими кроками ходив по своєму просторому наметі, зробленому з пресованого фетру, що був натягнутий на чотирьох довгих жердинах  та прикритий зверху кінськими шкірами для захисту його від дощу і очікував на прихід Селім Гірея. Той не заставив себе довго чекати. Якось по слизькому, ніби слимак, протиснувся скрізь напіввідкритий полог в двері намету Ібрагіма паші і зразу заговорив:„ Радий вітати вас, високий сердаре тут, на землях Червоної Руси. Надіюсь, що ці землі будуть поблажливі до нас і вже дуже скоро ми з вами будемо збирати плоди, що так рясно дозріли на них…”. Ібрагім паша не дав договорити султану. Порушуючи всякі норми етикету грубо перебив його словами:„ Якщо ми з вами і дальше так будемо воювати, то дуже скоро ось ці землі Червоної Руси стануть ще більш червоними, але вже від нашої з вами крові. Ось вже кілька днів ми тут з вами б’ємося з цією мізерною кількістю жовнірів Собеського і ні на крок не просунулись вперед. Вчора зусиллями моїх ескадронів ми, нарешті виманили частину військ Собеського з їх гнізда. Вам треба було своїми вершниками увірватись в розрив, що утворився і розвинути успіх. А що ви зробили? Побачили, що дірка трохи кусається і тут же дали задній хід… Я вас не впізнаю. Знаю вас не один рік, а тут не впізнаю. Як можна було упустити такий момент. Адже іншого моменту може і не бути. Ви що, хочете дочекатись разом зі мною зими ось тут – під цими горбами? А я цього аж ніяк не хочу… А що буде, якщо завтра підуть дощі? Ви ж знаєте, що в цих краях осінні дощі – не рідкість. А я не хочу воювати по коліна в болоті!…”. Селім Гірей змінився на обличчі. Він не привик, щоб з ним так грубо говорили, та мусів терпіти. Тут він на правах другорядного. Тож пробував заперечити великому сердару:„ Але ж, ваша високість, прохід був аж надто вузький і туди змогли прорватись дуже невелика кількість моїх вершників. Та й атакували їх з усіх боків, що й трудно було вгадати звідки чекати біди”. Ібрагім паша тут же в грубій формі відповів йому: „ А мене що, не атакували? Он скільки трупів моїх воїнів лишилось на полі бою. Вовки та ворони будуть мати що їсти не на один місяць. А ваших скільки лягло? Сьогодні ви мали активно підтримати мої війська в їх атаці на хоругви Собеського. А що робили ви? Замість того, щоб воювати, сором’язливо ховались за спинами моїх вояк. І ви думаєте, що ми з вами так і дальше будемо воювати?”. Ібрагім паша замовк і подивився на Селім Гірея, очікуючи відповіді. Той знову почав виправдовуватись: „ Сьогодні я привів на поле бою дуже багато своєї черні і вони готові були допомогти вам. Та зробити це нам ніяк не вдавалось. Собеський дуже хитро обмежив нас в можливості маневру. А ті місця, куди ми хотіли пройти, були повністю зайняті вашими військами…”. Обидва розуміли, що Собеський в сьогоднішньому бою явно переграв їх. Очевидним ставало те, що перемогти Собеського одночасною атакою всіх військ не вдасться. Все одно битись буде тільки невелика їх частина. А інші будуть змушені чекати своєї черги. І то не поруч з позиціями Собеського, а значно дальше від них, щоб не стати мішенями для гармат Речі Посполитої. А такий спосіб ведення бою сулить їм довготривалу війну. Цього вони не могли собі дозволити. Тож прийшли до висновку, що треба буде змінити тактику ведення бою. З завтрашнього дня намагатимуться робити підкопи під обоз Собеського з ціллю мінування його позицій, починають готувати позиції і вводити в дію артилерію, А в проміжках між вистрілами гармат позиції Собеського будуть атакувати війська Селім Гірея. Договорились, що татари підуть в атаку, як тільки стихнуть останні залпи гармат турків. Розуміли обидва, що для облаштування артилерійських позицій ще знадобиться трохи часу, тож вирішили, що цей час Селім Гірей використає на свій розсуд. На цьому і розійшлись... Важкий полог дверей намету по виході Селім Гірея нервово захитався на деяку мить, аж поки врешті решт не заспокоївся.
        Сьогодні Собеському принесли листа від Марисеньки. Передали його Собеському прямо в полі, коли сидів на коні і очікував чергового наступу противника. І хоч часу для його прочитання майже не було, та все ж не втримався і похапцем пробігся по рядочках, писаних його Марисенькою. Не читаючи окремих слів і навіть деяких речень, намагався зрозуміти загальний зміст написаного. І це оптимізму йому аж ніяк не прибавило… Вирішив, що як тільки звільниться, то зразу ж їй відпише. І ось, нарешті, пізно вночі цей час настав. Зручно вмостившись за столом і підкрутивши вогонь в якимсь чудом знайденій в таборі лампі, Собеський почав писати:

        „З під Журавна. 30.ІX. 1676р. Вночі.
        Цей лист не є якоюсь азартною грою, а тому в ньому не можна писати будь що, а тільки те, що може бути відоме всім. Моя єдина потіхо, ти ніби змовилась з самим Ібрагімом пашею, бо цим своїм повторним листом ти б’єш мене в мільйон разів сильніше, ніж він всіма своїми силами. А ще так вийшло, що цього листа подали мені тоді, коли я був на коні при шикуванні нашого війська в шеренги. Тож май на увазі моє єдине серце, що одночасно з твоїм листом ворогу надійшла велика допомога. Бо це щастя, що я не впав з коня чи зі мною чогось гіршого не сталось, коли я читав останні слова твого листа - „Прощай, можливо і назавжди”… Я ні на кого так більше не злощусь, ніж на тих людей, що з байками до мого серця приходять. Тут я повинен підтримувати здоров’я не тільки своєї душі, а й здоров’я душ всіх своїх жовнірів. І не повинен мучитись від таких ось непевних та невизначених романів, які я отримую від тебе. Нехай Бог буде навіки хвалений, але найменше в той час, коли всі мої потуги треба було збирати до мого серця, а він взяв і оголив його… Деякий час не буду мати можливостей отримувати від тебе новини. Так довго чекати на них - то є велика мука для мене і велика тяжкість на душі моїй …”. Дальше Собеський описав хід боїв за попередні дні. Це в нього забрало найбільшу частину часу. Вже далеко за північ закінчував лист словами: „Я, з Божої ласки, здоровий. Хоч і не знаю коли останній раз відпочивав. Але це не біда в порівнянні з тим, що найближчим часом я не почую того, що мені в мільйон разів дорожче за все інше і без якого я не хочу жити і не можу прожити навіть і однієї хвилини… Наостанок цілую всі красоти душі твоєї і твого тіла і обнімаю їх від всього мого серця. Цілую і вітаю дітей. Передаю привіт всім вельможам і вітаю їх”.
        Акуратно зложив листок, написав зверху адресу. Пора хоч трохи поспати, та чомусь цього не хотілось. Його душа розтривожилась листом Марисеньки. Хоч він король Польщі, хоч він і командуючий військами Речі Посполитої і не раз перемагав ворога на полі бою, а воювати з Марисенькою йому в стократ важче. І хоч оце слово - воювати, тут зовсім не підходить, та як інакше сказати, коли ось це… займає в нього не менше часу, ніж всі інші його справи, коли ось це… завдає не менше болю, ніж удар шаблею противником, коли ось це... приносить не менше радощів, ніж перемога в найбільшій битві. Чомусь згадав той вечір в Варшаві, коли вперше побачив Марисеньку і біля нього цього юного вертихвоста - шляхтича Івана Мазепу…, цікаво, де він тепер. Бачив його востаннє, коли він ще працював послом при королівстві. Чув, що довго не женився. Напевно, надіявся на мою Марисеньку. Чомусь згадав першого чоловіка Марисеньки - Яна Замойського і від цього йому стало гидко… Згадав короля Франції Людовіка XІV-го, який одночасно є і хресним батьком його сина і який в свій час також добивався руки Марисеньки… Собеський відчув, що ревнує. Ревнує Марисеньку до них всіх і в першу чергу до хресного тата свого сина. Чомусь Марисенька аж надто часто їздить в Париж. А іноді вона буває там по кілька місяців, а то й років. І невже увесь свій час там вона проводить в самоті? Здається, що й тепер вона збирається їхати туди, раз робить спроби в листі попрощатись… може і назавжди. Чомусь згадав свою передвиборною компанію на посаду короля Польщі. І хоч він перед цим успішно провів ряд військових кампаній і його авторитет був найвищим в порівнянні з авторитетами інших кандидатів, та впевненості в перемозі на елекційному сеймі в нього не було. Йому потрібні були гроші для „переконання” деяких членів сейму, яких він не мав. Тоді їх йому і привезла Марисенька – і саме з Франції. І хоч вона мала тоді незаповнені бланки векселів з гарантіями на повернення цих грошей майбутнім королем з його підписом та печаткою, і хоч Марисенька переконала його, що ці гроші чисті, Собеський чомусь засумнівався в порядності цих грошей… Проте подумавши, що Марисенька на той час вже хворіла хворобою, подарованою їй Замойським і що при дворі знали, що вона лікується від неї, Собеський трохи заспокоївся. Адже всюдисущі агенти Людовіка XІV-го мабуть що рознюхали про це і попередили його про хворобу Марисеньки. Тож він, напевно, не відважився б рискувати своїм здоров’ям. Бідна Марисенька, як вона мучиться зі своєю хворобою, як переживає за здоров’я кожної дитинки, своє та й його. Звичайно, це також відбивається на її психічному стані. І як вона це все витримує - один Бог знає… Ех, якби він не був королем, якби не ніс на своїх плечах тягар чогось того, що робить його не простою людиною з її бажаннями, почуттями, вадами і всім іншим, а таким, що повинен час від часу ховати все це і бути якоюсь міфічною істотою, позбавленою всього цього, то він би кинув все, сів на коня і за день – два був би біля своєї Марисеньки. І там, подивившись один одному в очі, вони б дуже скоро порозумілись. І тут Собеський вперше відчув те, що він жаліє, що став королем. Ніколи не думав, що настане саме така хвилина, а вона прийшла. І прийшла надто скоро, коли король ще повний сил і енергії, коли подруга „Слава” ще при ньому і ще не збирається покидати його, коли його ще люблять і чекають вдома, а він вже засумнівався… Намагався гнати від себе цю останню і чомусь аж надто нав’язливу думку, та вона вперто не хотіла йти. В таких роздумах незчувся, як заснув.
        Хан Селім Гірей проводив нараду. Його намет розміщувався на південному заході від табору Собеського між Дібровою та селом Маринкою на лівому березі річки Крехівка. Ще сонце не вийшло із-за горизонту, а якось несміливо малювало в жовтий колір невелику групу хмар, що зависли на сході, ще дрімали птахи, ще у водах Дністра та Свічі де не де відбивались вранішні зорі, а в наметі хана вже було людно. Крім самого Селім Гірея тут зібрались кагла Селамет Гірей, нураддін Сефе Гірей, майже всі тисячники і ряд інших воєначальників. Коли всі зібрались Селім Гірей виступив наперед і трохи збудженим та нервовим голосом почав говорити:„ Події останнього часу показали, що ця битва не закінчиться протягом кількох днів. А так як ми воюємо, то можемо затриматись і до пізньої осені…, і тоді поїдемо додому в холод, голодними, без ясиру і добра. Чи ви хочете дочекатись тут морозів? І що будуть робити ваші нековані коні на промерзлому ґрунті? Боюсь, що тоді ви будете носити їх на своїх плечах, а не вони вас... Ви цього хочете? Тоді навіщо ми взагалі сюди приїхали? Чого ми добились протягом двох останніх днів? Мало того, що Собеський водить нас за ніс ще з під Войнилова, так він ще й вчора насміявся з нашого і Ібрагіма паші війська. Маю претензії до кагли Селамет Гірея. По перше – чому ви пропустили в табір таку чисельну групу під командуванням Конецпольського. Це ж не миш, щоб пролізти не побаченою. Це ж ціле військо. Де була ваша розвідка, де були ваші вершники? Невже не можна було перекрити дорогу десь ще на далеких підступах до журавнівського мосту? Невже на цій дорозі нема жодного мосту, чи місточка, якого можна було б підірвати, чи навіть розібрати його? …”. Селамет Гірей сидів увесь червоний від натуги. І хоч в нього були оправдання своїх дій, та він раптом відчув, що тут, перед Селім Гіреєм цих оправдань буде явно замало. Хотів щось сказати, та хан не давав йому можливості цього зробити, а таким же різким голосом продовжував: „ Вчора нам в обороні Собеського відкрилась дірка. І як ми нею скористались? Та якби скористались, то цей бій може вже і був би закінчений… Маю великі претензії і до Сефе Гірея. Вчора ви мені сказали, що ваші вершники на нашому лівому крилі прорвались скрізь оборону Яблоновського і зайшли йому в тил. Так де ж вони? І чи взагалі вони там ще є? Чому до сих пір з ними не встановлено зв’язку? В мене таке враження, що праве крило Яблоновського, а особливо його тил, не воює, а відпочиває. Невже вам не зрозуміло, що якщо вони не матимуть роботи там, то вони воюватимуть тут проти нас, а може і в центрі війська Собеського. Нашого війська в рази більше від війська Собеського. Тож ми мусимо нав’язати йому бій по всьому периметру його оборони. І ми не можемо і не маємо права розслаблюватись в цій ситуації. Невже ви не розумієте, що ще кілька днів такого протистояння і наші коні з’їдять всю поживність, що її можна знайти тут в цій місцевості і ви самі будете голодувати ”. Від високої напруги його голос почав хрипнути і він попросив води. Випивши її, він трохи заспокоївся і вже спокійнішим голосом звернувся до Селамета Гірея: „Допоки турецькі гармати не можуть обстрілювати журавнівський міст, його треба знищити іншим способом - або розвалити, або спалити, або підірвати. Який з цих способів можна реалізувати?”. Селамет Гірей не сподівався такого запитання, тож виглядав розгубленим. Проте швидко взяв себе в руки і заговорив: „Щоб спалити, або розвалити міст, до нього треба добратись. А в поляків перед мостом і вверх по течії Дністра вирита ціла система шанців. Крім того територія перед мостом прострілюється їх гарматами. Тож прорвати їх оборону без гармат ми не зможемо. Тай допомога по мосту їм може прийти в любу хвилину. А що стосується підриву моста, то порох до нього можна доставити тільки плотом по Дністру. І спускати пліт в воду треба значно вище по течії від нього так як ближні підступи до нього обкопані шанцями і охороняються. А вам відомо, що вище по течії Дністер робить кілька крутих поворотів. Тож коли пліт, або плоти  будуть рухатись по течії Дністра, то їх обов’язково приб’є течією до правого берега. А там охорона обозу обов’язково його виловить. Щоб цього не сталось, можна на пліт поставити або веслувальників, або кермувальників з жердинами. Та це вже буде ціла галера, її обов’язково побачать і обстріляють з гармат чи з фузей. Та й смертників знайти не так то легко”. Слухаючи Селамет Гірея, Селім Гірей ще раз подумав про себе - та який же хитрий оцей Собеський, навіть такі дрібниці передбачив. В цій ситуації залишався один вихід - допоки журавнівський міст є недоступним для турецьких гармат, то татарським військам потрібно ще більш ретельно перекрити всі доступи до нього. Для цього Селім Гірей розпорядився виділити ще одну тисячу черні татарських військ і сьогодні ж зранку переправити їх на ліву сторону Дністра. Дальше почали обговорювати план дій на сьогоднішній день. Щоб дати можливість туркам обладнати позиції для гармат на лівій стороні Свічі війську Речі Посполитої треба буде нав’язати місцеві бої по всьому фронту оборони. При цьому ці бої повинні бути тривалими і нелегкими, так як татарське військо воюватиме безпосередньо на полі перед оборонцями. А це робить їх військо доступним для гармат Собеського. Та іншого виходу не було – осінь вже нагадувала про себе довгими та холодними ночами…
        Зранку, 30 вересня першими почали діяти татари. В таборі Собеського очікували артилерійських обстрілів своїх позицій турецькими гарматами, а тут – сюрприз. Ібрагім паша щось явно задумав. Адже такі його дії і дії татар явно виглядали нелогічними. Собеський розіслав своїх гінців до всіх командуючих з ціллю збору інформації про події, що відбуваються і з нетерпінням чекав їх повернення. Ті повернулись скоро. З їх слів стало очевидним, що татари готуються атакувати табір військ Речі Посполитої з усіх сторін. Перемовники, які перебували в таборі Ібрагіма паші передали, що дорогою з Монастирця великою колоною продовжують прибувати татарські і турецькі війська. І що їх за останні два дні стало значно більше, ніж думали в Собеського. Ситуація ускладнювалась тим, що із Львова не приходило ніяких відомостей про наступну допомогу і Собеський не знав, на що він міг розраховувати. Та й погода аж надто сприяла татарам. Суха та безвітряна погода була на ногу татарським коням і на руку татарським лучникам, які при безвітрі стріляли особливо влучно. Нарешті Собеський почав відчувати, як замкнулось оте зовнішнє кільце навколо його табору, створене татарами і як воно, ніби тіло гігантського удаву, починає набирати силу. Чи витримає його тиск табір Собеського, чи не задихнеться в його смертельних обіймах?... Собеський розумів, що при відсутності артилерійської підтримки татари не мають шансів прорватись в табір. Але якщо вони будуть спробувати це зробити, то на щось надіються. А отже їм треба буде давати відсіч. А враховуючи ту їх вражаючу кількість, робити це буде нелегко. І якщо татари на щось надіються, то від противника треба буде очікувати якогось несподіваного кроку. Яким він буде, його передбачити, його випередити чи попередити мав саме він - командуючий військом Речі Посполитої Ян Собеський.
        Сьогодні татари діяли хитро. Знаючи, що при наближенні до переднього краю лінії оборони польсько – литовських військ вони попадатимуть в зону обстрілу їх артилерії вони проходили цю зону розрідженими групами і навіть поодинці, а збирались в групи вже безпосередньо перед шанцями оборонців. В таких умовах стріляти по них з гармат на підходах до шанців було аж надто неефективно. А підійшовши ближче до окопів оборонців одні з них намагались розібрати захисні загородження перед ними, а інші, тим часом, прикривали їх стрільбою з луків. Пройшло небагато часу і татари вже атакували обоз по всій його довжині. На перших порах артилеристи зробили кілька вистрілів з гармат. Стріляли і в тилу обозу в напрямку Дністра. Видно, що і там татари атакують. Та дуже скоро гарматні вистріли стихли. Поступово бій переростав в невеликі локальні битви, що простягнулися по всій довжині лінії фронту. Татари впритул підійшли до захисних оборонних споруд, а військо Собеського пострілами з рушниць та луків відганяло їх звідти. В тих місцях, де виникала загроза прориву Собеський використовував кіннотників. Проте в них роботи було небагато. Основне навантаження несли піхотинці, які з окопів обстрілювали татарські загони. Зрозумівши, що їм важко, Собеський спішив частину своїх кіннотників і послав їх разом з своїми помічниками на допомогу піхотинцям. Татари атакували хвилями – іноді вдало, іноді зовсім невдало. Та пробратись до самих шанців їм не вдалось в жодному місці. В одному місці вони здійснили прорив, розібравши загороду з рогаток перед шанцями. Татарські вершник на всьому ходу кинулись до окопів. Та не тут то було. Кілька з них впали вбитими з рушниць оборонників. Коні кількох інших з них, наступивши на чосноки впали і вже не могли піднятись. Інші, зрозумівши що їх чекає, повернули своїх коней назад. В іншому місці досить велика група татарських вершників наближалась до місця, загорожу якого складали ваґенбурґи. Собеський давно чекав моменту, щоб пустити в хід свою гусарію. Щось вона застоялась в нього, перебуваючи без роботи. Вловивши момент, він дав команду піхотинцям розсунути вози ваґенбурґа і пропустити туди хоругву гусарів під командуванням Йосипа Шумлянського. Те, що сталось після цього, запам’яталось йому на все життя. Несподівано, із за високого земляного валу вискочило кілька сотень вершників. Потужні, вгодовані коні несли своїх вершників, наче якихось іграшок. Здавалось, що коні не торкаються землі, а летять понад нею, опираючись на чудернацькі крила, що були поза спинами в вершників. Кілька секунд і вся ця крилата потуга з голосними криками хмарою накрила татарське військо, зім’яла його, розтоптала, поколола копіями, порубала мечами. Битви не було. Було хвилинне видовище, яке Собеський спостерігав так, ніби слухав якусь прекрасну музику. Ще кілька хвилин і хоругва гусарів повернулась назад. Кавалькада возів ваґенбурґа тут же закрилась за ними так, ніби нічого й не сталось. Тільки там, перед возами залишилось багато вбитих і поранених татар. Ще живі, так і не зрозумівши що це було, кликали на допомогу. Мертвим було вже все одно…
        Станіславу Яблоновському сьогодні теж було нелегко. Його правий край атакували з двох сторін одночасно. Спереду, прямо по фронту його атакувало татарське військо під командуванням самого Селім Гірея. Його вершники, пройшовши між Дібровою і річкою Крехівкою, наблизились до нього на відстань вистрілу стріл і залягли там, використовуючи нерівності місцевості. Коней відвели дещо назад і заховали їх в заростях дерев та кущів. Між обома сторонами почалась позиційна перестрілка, яка не надала особливих успіхів ні одній з сторін. Проте жовніри Яблоновського опинились запертими в окопах і навіть голови не могли підняти - такий щільний обстріл вели татарські лучники. Для них складались вдалі обставини для проведення атаки. Ще кілька хвилин і Селім Гірей повів би своїх вершників в атаку. Тож Яблоновський, щоб попередити атаку противника, дав команду артилеристам стріляти. Умови для стрільби артилеристами склались вдалими, так як татари не рухались, а лежали в одному місці, ведучи постійний обстріл позицій військ Яблоновського. Перші вистріли артилеристів були невдалими, та поступово ядра їх гармат лягали все ближче і ближче. В рядах татарських лучників почалось занепокоєння, а ще через кілька хвилин і паніка. Вони почали хаотично відступати. В таких умовах Селім Гірей не витримав, і дав команду своїм вершникам атакувати. Та перша ж їх атака захлинулась під обстрілами піхотинців, що вже мали можливість стріляти під прикриттям тих же гармат. Татари відступили для перебудови своїх рядів і готувались до нової атаки. А тим часом інша група татар під командуванням нуррадіна Сефе Гірея, обійшовши Діброву, приблизилась до війська Яблоновського з його самої крайньої правої сторони. Там на них чекали татари з тієї групи, що прорвались туди в попередній день і не змогли прорватись до своїх. Вони вже знали дорогу і орієнтувались в болотистій місцевості. Правда, як і в попередньому випадку, вони знову ж не мали можливостей для маневру. Тож зайнявши вигідні для себе позиції, татари почали вести обстріл позицій Яблоновського і з цієї сторони, ховаючись в заростях кущів. Не бачачи аж надто великої загрози для табору з цієї сторони, Яблоновський вирішив поки що не використовувати артилерію. Був впевнений, що Зброжко надійно прикриє цей фланг своїми силами.
        Такі ж позиційні бої проходили і з лівого крила лінії оборони Собеського. Селамет Гірей вперто намагався підійти до моста через Крехівку, що був розміщений в безпосередній близькості від журавнівського муру. Та кожна його атака зазнавала невдач із за щільного вогню обложників з рушниць та луків. В один момент часу, коли вершники Селамета Гірея підійшли надто близько до мосту, Михайло Пац дав команду стріляти з гармат. Ворог тут же відступив і в подальшому атакував дрібними групами і при цьому не маючи жодних успіхів…
        На лівій стороні Дністра також велись бої. Правда, тут татарам було важче. Прямо перед шанцями захисників обозу була рівнина, що добре проглядалась як самими оборонцями, так і артилеристами з протилежного берега Дністра. Тож кілька татарських атак, проведених татарами з цього боку захлинулись ще на далеких підступах до шанців оборонників. В один момент вони, розділившись, пробували атакувати військо Єліяша Лонцького з трьох сторін. Тож тому знову прийшлось використовувати гармати, які дуже швидко заставили татар знову відступити.
        Такі локальні бої татарських військ та військ Речі Посполитої тривали протягом всього дня. Знаючи манеру ведення боїв татарами, Собеський відчував, що за їх діями щось криється. Адже в бойових діях практично не беруть участі турки. А це, видно, неспроста… звелів негайно покликати до себе Атанасія М’янчинського. Той прийшов буквально через кілька хвилин. Побачивши М’янчинського, Собеський заговорив: „Атанасію, що робиться? Чому татари воюють, а турків з їх гарматами не видно? Може, вони вже їх на Бакоцину витягли, чи їм пороху не стало?”. І хоч жартувати сьогодні було не дуже доречним, та Собеський злегка, одними тільки куточками губ, усміхнувся. Він вже давно думав про той несподіваний крок, який би пояснив йому логіку дій турків та татар і поки що не бачив його. „Ваша високосте, я тільки що був у Паца. Його край найближчий до турецького війська. Тож він просив передати, що турки ще з самого ранку перейшли Свічу і на її лівому березі риють шанці, роблячи укріплення для своїх жовнірів і готують місця для своїх гармат”, - швидко проговорив М’янчинський і хотів ще продовжувати. Та Собеський вже про все здогадався. Поки татари відволікають його військо, турки закріплюються на лівому березі Свічі, можливо роблять і підкопи під його обоз, намагаючись максимально близько підійти до нього. Можливо роблять це вже і на лівому березі Крехівки. А це вже дуже небезпечно так як звідти до нашого табору - рукою подати...  Маючи добре розвинуту інженерну службу і відповідну техніку турки не раз вже використовували подібну тактику. Він сам на свої очі бачив підірвані турками саме таким чином могутні мури фортець. Обкопуючи табір Собеського і роблячи підкопи, вони за кілька днів доберуться до валів табору. А якщо ще й перетягнуть свої гармати ближче до Крехівки, то війську Собеського будуть непереливки… А отже, треба буде любою ціною помішати їм це зробити. Сказав М’янчинському якомога скоріше з допомогою розвідки вияснити місця, де турки копають шанці і в яких місцях вони риють підкопи і відправив його. Приказав прислузі закликати до нього Контського. Того чомусь довго не було. Як він пояснив пізніше, що був на самому крайньому краю оборони в підрозділах Станіслава Яблоновського. Там татари зайшли аж надто далеко в тил його війська. Використовуючи засуху, вони зуміли пройти так далеко, що звідти могли з своїх луків обстрілювати жовнірів Яблоновського. Корассіні з Контським там не встановлювали гармати, так як на момент початку будівництва оборонних валів місцевість в цьому місці була заболоченою і проїхати конем і навіть пройти пішки було дуже важко. Тож йому довелось негайно, та ще й під прицільним вогнем татар додатково встановлювати там ще дві гармати.

 

 

Легка гармата, що використовувалась в війську Собеського.

 

        Перші ж постріли з них зразу ж відбили в татар бажання атакувати. Після привітання Контського Собеський запросив його до столу, на якому лежала вже добре відома обом саморобна карта М’янчинського. Своїм великим і широким пальцем Собеський вказав місце на карті, де на його думку вже працювали турки і сказав Контському: „ Мартине, приблизно тут турки риють свої шанці. Можливо вже завтра зранку вони перетягнуть сюди свої гармати і звідси почнуть обстрілювати нас. Скажи мені, чи долітатимуть їх ядра всередину нашого табору?” Той кинув погляд на карту і швидко сказав: „ Якщо будуть стріляти сорока восьми фунтовими гарматами, то долітатимуть”. „ Тобто вони зможуть прострілювати нашу оборону на всю її глибину?” – перепитав Собеський і запитально глянув на Контського. „ Саме так ”, – відповів Контський. Собеський на хвилину задумався і потім знову запитав: „ А ти своїми гарматами достанеш їх там?”. Контський, майже не задумуючись, відповів: „ На даний момент часу ми не зможемо зробити цього так як із за нападу татар ми відвели свої гармати назад в тил оборони. Та якщо татари відійдуть, ми встановимо гармати перед шанцями і звідти зможемо обстріляти їх”. „ А якщо татари не відійдуть?” – перепитав Собеський. „ Тоді вам прийдеться здійснити якийсь маневр, щоб татари в певний момент часу залишились самі перед нашими укріпленнями. І тоді я зможу їх обстріляти. Правда, якщо татари будуть надто близько від наших укріплень, то вони при обстрілі можуть зазнати руйнувань.” Слухаючи Контського, Собеський подумав про себе: „ Ну, Мартине, завдав ти мені клопотів…”. Та що поробиш? Кожен бій – величезний набір запитань і загадок для обох воюючих сторін. І щохвилини їх треба вирішувати. І не тільки йому, а й кожному, хто бере участь в ньому – починаючи від воєначальника і закінчуючи простим воїном. Тож саме йому й прийдеться вирішити цю загадку, яка так несподівано постала перед ним. Сказав Контському, щоб той зайшов до нього під вечір, коли вже будуть точні дані про місця, де турки обладнують шанці і роблять підкопи, щоб був готовий до нічних обстрілів турецьких позицій і відправив його.
        До самого вечора тривали локальні бої. Противник не був аж надто активний, діяв обережно. Проте розслаблятись в діях з ним не можна було. Втрати зі сторони Собеського були, хоч і невеликі. Особливо болісно Собеський сприйняв загибель зброєносця одного з своїх найкращих товаришів Й. Шумлянського - дячка Петруся.  Знав його особисто і навіть віддячував йому за його вірну службу на користь короля, завжди отримував задоволення від спілкування з ним. Під час одного з боїв турки вели дуже щільний огонь з рушниць. Петрусь, слідкуючи за безпекою єпископа, увесь час знаходився поруч з ним. Окрім того в цьому бою він носив повсюди з собою ікону Божої Матері, яка, як всі вважали, захищала військо Речі Посполитої від ворога. Особливо вірили в чудодійну силу цієї ікони прості жовніри і тому біля неї завжди була довга черга з тих, хто хотів помолитись перед нею. І ось в одну з таких  хвилин одна з турецьких куль влучила в нього. Було очевидно, що ця куля була призначена Йосипу Шумлянському. Але якраз в цей момент він нахилився до Собеського, щоб щось сказати йому, тож куля знайшла Петруся... Собеський знав, що Шумлянський ставився до Петруся, як до власного сина...

 

 

 

Ікона Божої Матері - благодійниці і покровительки війська Яна Собеського.

 

        Всю другу половину дня Собеський думав над тим, як заставити татар відступити від обозу. І вирішив, що десь під вечір буде атакувати противника вздовж всієї лінії оборони. Можливо це буде і не атака, а лиш її імітація. Та якщо татари не зреагують на неї, то прийдеться атакувати по справжньому. Розіслав гінців до командуючих основних підрозділів своїх військ з інструкціями щодо цієї атаки. Сигналом для початку атаки будуть два постріли з гармати в центрі лінії оборони.
        Вже під вечір, коли сонце десь над горизонтом своїм нижнім краєм чіплялося за верховіття дерев Собеський, переконавшись, що все готове для наступу, дав команду про його початок.

 

 

Вже під вечір...

 

        Як тільки пролунали два вистріли, з шанців по всьому фронту оборони вибігли піхотинці і швидко зробили проходи в захисних огорожах перед шанцями. Тут же з тилу оборони військ Посполитої показались кінні редути, гусарські хоругви і піхотинці. На перших порах татари відстрілювались, намагаючись не допустити піхотинців до захисних огорож, та коли побачили, що це їм не вдалось, дещо розгубились. А коли за спинами піхотинців появились вершники Собеського, в їх рядах почалась паніка. Вони явно не сподівались на такі активні дії польсько – литовських військ. Тим більше, що день підходив до кінця. Частина з них ще відстрілювалась, але їх інша частина вже розвернула своїх коней в напрямку до свого табору, що був розміщений в районі сіл Маринки та Володимирців. І коли військо Собеського галопом пройшло скрізь відчинені проходи в захисних огорожах і вийшло на поле перед ними, татари кинулись тікати. Собеський і інші воєначальники спеціально притримували своїх вершників, щоб дати татарам можливості відступити. Пройшло біля години часу, поки поле перед лінією фронту стало вільним. По команді Собеського все військо повернулось назад на свої початкові позиції. Якраз в цей час прийшли розвідники М’янчинського, які принесли точні дані по побудові та розміщенню турецьких шанців і підкопів. Тепер вже до справи взявся Контський з своїми артилеристами. Допоки ті перевозили свої гармати, встановлювали їх на нові позиції, заряджали, сонце зовсім заховалось і поступово стемніло. Але всю журавнівську  долину своїм блідим сяйвом освітлював місяць. Собеський, знаходячись на одному з бастіонів, що був розміщений перед валами обозу бачив, що турки продовжують будівництво. На це вказувало поблискування вогнів, що час від часу то появлялись, то пропадали в багатьох місцях міжріччя Свічі та Крехівки. Коли все було готово, Контський дав команду стріляти. Одна за одною то в одному місці, то в другому загупали гармати. Допоки одні артилеристи цілились і стріляли, інші тим часом, перезаряджали гармати і чекали своєї черги. Контський, знаходячись на бастіоні біля Собеського, коректував вогонь артилеристів. Поступово, вистріл за вистрілом, ядра почали лягати все ближче і ближче біля інженерних укріплень турків.
        Ібрагім паша, почувши перші постріли гармат Собеського і побачивши, куди лягають ядра зрозумів, що його замисел розгадали. Селім Гірей, що добре справлявся з поставленим завданням на протязі всього дня, не довів його виконання до кінця. Де татари? Чому вони дозволили Собеському так легко обстрілювати позиції турків. Адже зруйнування їх шанців та вже початих підкопів затягне бій ще на кілька днів. А тут кожен день дорогий. Бог дав туркам і татарам таку погоду на цей час, що на кращу годі й сподіватись. А тут татари все можуть зіпсувати… Звелів негайно покликати гінця і послав його в табір Селім Гірея з наказом – негайно атакувати військо Собеського, щоб зупинити артилерійський обстріл. Не пройшло й пів години, як татари вийшли з свого табору і в територіальному проміжку між Дібровою та річкою Крехівка наблизились до правого крила лінії оборони Собеського. Та тут дорогу їм перекрила піхота та кінні підрозділи Станіслава Яблоновського під командуванням Михайла Зброжка. Йому активно допомагали своїми підрозділами Михайло Жевуський, Станіслав Друшкевич і ряд інших воєначальників. Як тільки татари підійшли до війська Станіслава Яблоновського на відстань вистрілу з рушниці та лука, зав’язався бій. Татари прекрасно воюють вдень. А вночі, коли не видно ні цілі, ні напряму польоту стріли вони не воюють… вони стають безпорадними в такому випадку. А ще, крім того, вони були обмежені в просторі густими заростями Діброви і крутими берегами Крехівки, які в нічний час стали справжньою непрохідною перепоною для татарських вершників. Тож бою з їх боку не вийшло. Як не намагались Сефе Гірей, Селамет Гірей та й сам хан Селім Гірей повести за собою військо, в них нічого не виходило. А тут Яблоновський, зрозумівши, що багато татар зібрались в одному місці, використав гармати. Тож наступ татар не встигши початись, тут же захлинувся. Відступивши, через деякий час татари зробили другу спробу атакувати. Та все повторилось… А гармати Собеського, тим часом, гупали і гупали…

        Все закінчилось далеко за північ. Собеський, зрозумівши, що турки залишили свої позиції і відійшли назад в свій табір аж до берегів Свічі, дав команду припинити обстріл. Татари, вважаючи, що це вони заставили Собеського зупинити обстріл, теж відійшли в свій табір. На освітленій блідим місячним світлом журавнівській долині нарешті настала тиша… Тільки кругом в навколишніх лісах, в глибоких та темних ярах Бакоцини між розчепіреними вивертами багатолітніх дерев вили вовки, час від часу уривчасто гавкали лисці з нетерпінням очікуючи тієї благодатної миті коли б вони могли б поживитись результатами такого діяння людей. По Журавнівській долині бродили покинуті людьми стада  голодних псів, що першими відважились вийти на пошуки поживи... .

       


 

Розділ 10. В облозі.


        Зранку, першого жовтня 1676-го року в наметі Собеського було особливо людно. Зібрались всі воєначальники, щоб обговорити свої подальші дії. Після того, коли Атанасій М’янчинський доповів, що по всьому фронту військових дій особливої активності противника не спостерігається, слово взяв командуючий битвою Ян Собеський: „ Шановні пани гетьмани, інші воєначальники, буду говорити дуже коротко. Вчора противник відчув нашу міць і тимчасово, як мені здається, відкажеться від можливостей атакувати нас прямим штурмом. У нас є трохи часу, щоб самим прийняти якісь дії, які б були для противника непередбачуваними і завдати їм відчутного удару. Це зміцнить дух наших вояк і послабить дух вояк противника. Чекати тут в бездіяльності – смерті подібно. Якщо ми будемо просто так чекати, противник перегрупується, намітить нові напрямки атаки і завдасть нам нового, ще більш потужного удару. Нам потрібно діяти на випередження і в певні моменти часу завдавати йому дошкільних ударів, які б руйнували його плани. В нашому обозі є велика кількість кіннотників, а як ми їх використовуємо? По моєму – дуже і дуже неефективно. А коні корму просять, вершники також знудьгувались… Спішити їх і послати в окопи до піхотинців? Так там і так їх є поки що досить. На днях розвідка донесла нам, що до нас на допомогу пробивається загін з Станіславівської фортеці під командуванням полковника війська польського, коменданта оборони Станіславівської фортеці Яна Данненмарка. Недавно ми допомогли їм позбутись облоги зі сторони Ібрагіма паші, а тепер вони, як наші кровні брати, ідуть на допомогу нам. І хоч там, під Станіславовом, не дуже проста ситуація, та все ж таки вони йдуть до нас, вважаючи, що тут нам значно важче. І за це я їм щиро поклоняюсь. Якщо їм, з Божої ласки, вдасться пробитись до нас, то це буде нам велика підмога. Я б попросив гетьмана польного Станіслава Яблоновського допомогти загону Яна Данненмарка в той момент, коли він вже буде на ближніх підходах до нашого табору. Потрібно знайти провідника, який би добре знав місцевість і який зміг би провести цей загін в наш табір скрізь болота з північного заходу. Враховуючи можливий прихід цього загону, ми просто таки зобов’язані показати свої зуби Ібрагіму паші. А то він подумає, що ми його дуже боїмося, тож і сидимо тихо, як миші. Тож я пропоную зробити кілька атак на нашому правому крилі. Там отаборились татари, в них немає гармат. Нехай наші важкі панцерні відділи хоч трохи розімнуться і потривожать їх. Отже я пропоную – допоки Ібрагім паша і Селім Гірей вирішують, що їм робити дальше, сьогодні після обіду атакувати татар. Щоб відволікти увагу турків, виведемо на поле бою кілька хоругв Михайла Паца, покажемо, що атакувати будемо саме тут. А тим часом нападемо на татар з нашого правого флангу. Думаю, що якщо наша атака буде успішною, то це трохи зменшить апетит в Ібрагіма паші і дещо затягне в часі всю задуману ним операцію. А це нам дуже і дуже на руку. Якщо нам вдасться протриматись до перших приморозків, чи до погіршення погоди, то тоді Ібрагім паша буде більш зговірливим… ”. Сказавши останні слова, Собеський присів на лаву, чекаючи що скажуть інші. Зразу після Собеського до слова попросився волинський воєвода Микола Сенявський. Він в загальному підтримав пропозицію Собеського, та висловив занепокоєння в надто великій чисельності війська татар. Він сказав, що якщо ті отямляться, то тут же організують відсіч. І тоді атакуючим буде не переливки. На що Собеський відповів йому, що ця атака буде недовготривалою. Один укус для душі - і відступ в обоз. Скоріше це буде атака для підняття морального духу наших військ, ніж чисто військова… Та тут знову не втримався Пац. Він говорив, що виходити за лінію оборони, щоб тут же повернутись назад немає ніякого резону. Потрібно провести справжню атаку, без всяких імітацій і відігнати ворога якомога дальше від обозу. Собеський аж ніяк не міг погодитись з ним. Адже проводити справжню атаку, перебуваючи в абсолютній меншості та ще й в повному окруженні противника було абсолютно безглуздим. Противник, схаменувшись, тут же почне атаку в іншому, неприкритому військом Собеського місці. Собеський пробував переконати Паца, а заодно і всю литовську групу в тому, що цього не можна робити. Та подивившись на них, зрозумів, що перед ним - стіна нерозуміння. І він сьогодні, як і кілька днів тому, знову її не проб’є. Чомусь мимоволі уявив собі своїх жовнірів, що заховались в окопах і просять Бога, щоб уберіг їх від турецького ядра. Бог може вберегти їх один раз, другий, але після кількаденного безперервного обстрілу може і не вберегти. Чи уявляє собі Пац і ті, що згідні відсиджуватись в окопах, що їх чекає, чи відчувають вони відповідальність за життя тих, що там будуть? Та що він може зробити? Мусить використовувати те військо, яке Бог надав йому в даний момент – з усіма його недоліками чи перевагами. Твоє військо – інструмент в твоїх руках. І як пройде вся операція, залежить тільки від твоїх рук. І дарма, що інструмент не є зовсім надійним, дарма, що іноді він вислизає з рук. Ти – головнокомандуючий і ти повинен передбачити це…
        Ібрагім паша і Селім Гірей розмовляли наодинці. Сьогодні розмова була спокійною. І хоч в Ібрагіма паші були причини бути невдоволеним діями татар протягом вчорашнього дня, та він не показував цього. Недаром намісник великого візира Фазіл Ахмета Кепрюлю – Кара Мустафа Кепрюлю доручив йому, Ібрагіму паші командувати цим боєм тут, під Журавном, на землі Червоної Руси. Давно знав його, як вмілого воїна з думаючою головою. І дійсно, зрозумівши, що просто так Собеського не взяти, він вирішив детально проаналізувати все з командувачем турецьких військ ханом Селім Гіреєм. Ще до приходу Селім Гірея Ібрагім паша розпорядився накрити стіл в своєму наметі пишним турецьким обрусом, принести карту битви, сулію з вином та два кухлі. Як тільки той зайшов, Ібрагім паша налив вина і обидва пригубили. Ібрагім паша заговорив першим: „ Якби не нічний обстріл Собеським моїх позицій, то ми були б повністю впорались з своїм завданням. Ось не думав, що хитрий лис Собеський відважиться на нічні стрільби. Видно, що розвідка в них працює добре. Адже дуже точно розвідали місцезнаходження наших позицій та й коректувальники стрільб в них працювали добре. Тож сьогодні вночі мені прийшлось відійти з тих позицій, які ми вчора цілий день готували. Моя розвідка донесла, що гармати Собеського при стрільбі по наших позиціях були встановлені далеко за передніми шанцями їх лінії оборони. А це вказує на те, що в них тільки легкі гармати і якщо ми їх своєю артилерією заставимо відтягнути свої гармати назад за передню лінію оборони, то ядра з їх гармат не долітатимуть до лівого берега Свічі. Тобто тоді я зможу встановити свої гармати там і обстрілювати позиції Собеського від передньої лінії оборони і майже до самого обозу. Брати обоз Собеського прямим штурмом, мабуть що, не вийде. Надто багато втрат ми понесли за цих кілька днів. Проте і спокою Собеському давати не можна. Треба буде увесь час тримати його в постійній напрузі, в очікуванні того, що цей штурм може початись з хвилини на хвилину. Очікування подібного виводить противника з рівноваги і заставляє його здійснювати необдумані дії. Та й на жовнірів воно впливає надто негативно”. Селім Гірей, глянувши на карту, зауважив, що гармати Ібрагіма паші перекриватимуть ліве крило оборони Собеського, а до правого, більш віддаленого, вони не досягатимуть. А якраз і звідти Селім Гірей хотів турбувати військо Речі Посполитої. Ібрагім паша згодився з цим зауваженням і сказав, що при переміщенні своїх гармат на той бік Свічі дещо змістить їх вліво. І при цьому зауважив, що якщо вдасться розмістити свої гармати на лівому березі Свічі, то він змінить і розміщення  свого табору – перейде в район поміж селами Подорожнє і Маринка. Звідти йому буде краще здійснювати управлінням ходу боєм. Та й до Селім Гірея він буде ближче. Дальше Ібрагім паша продовжував: „ Задача ваших військ – повністю перекрити всі підходи до табору Собеського з усіх сторін. Щоб жодна мишка не пролізла в його табір. І це кільце треба буде потрохи стискати, щоб Собеському не сиділось там, в обозі, добре. Я думаю, що наш обстріл обозу противника разом з вашими активними діями за кілька днів приведе до доброго результату ”. Дальше він, ніби щось згадавши, продовжував: „ До мене доходять слухи, що Собеський очікує на допомогу ззовні. Ми вже пропустили в табір Собеського загін Конецпольського. Я думаю, що на цей раз вже нічого подібного не повториться. Якщо ви справитесь, то за тиждень, два коні Собеського почнуть їсти один одного, а його жовніри помиратимуть з голоду”. Вислухавши Ібрагіма пашу, Селім Гірей поцікавився: „Великий візире, а як ідуть перемовини з послами Собеського. Я чув, що вони ідуть вже давно, тож хоч до чогось ви з ними договорились? Може є можливість довести цю битву до кінця ось так, за столом, як ми з вами?”… Сказавши це, Селім Гірей глянув на Ібрагіма пашу і вперше, за час їх розмови, побачив в його очах занепокоєння і певні прояви злості. Його очі наповнились агресивністю і він не стримався: „І як цей Собеський, знаючи про абсолютно програшну ситуацію для себе, сміє ще щось вимагати від нас? Він настоює на повернення Речі Посполитій Камінця, вимагає відміни щорічної данини Речі Посполитої, яку вона дає Османії… і багато ще чого вимагає. Я б на його місці просив Бога, щоб живим звідти вийти, а він - он що робить. І на що він надіється? Вже вся Польща, та й не тільки вона, хоронять його, а він все хорохолиться… Ну, ну…, побачимо, хто перед ким буде стояти на колінах. Ще кілька днів і Собеський по іншому заговорить”. Щоб заспокоїтись, Ібрагім паша налив собі майже повний кухоль вина і тут же, залпом випив його. Це ж саме зробив і Селім Гірей. Договорились, що останній почне діяти з самого ранку. А він - Ібрагім паша підтягуватиме свої батареї і як тільки він це зробить, відкриє вогонь. Час ішов, а його основна ударна сила – гармати, мовчали. І це його вже непокоїло. Думав почати обстріл вчора вечором, або вночі, та не вийшло… а все складалось добре аж до останнього моменту. Якщо Селім Гірей сьогодні зв’яже руки Собеському і своїми діями заставить його хоч трохи відвести свої гармати назад, то тоді вже Собеському пощади не буде.
        Як тільки вранішнє сонце зійшло над журавнівською долиною і зверху почало роздивлятись що там на ній та як, татари пішли в атаку. Перейшовши Крехівку в районі турецького табору вони несподівано атакували ліве крило оборони Собеського, яким командував Михайло Пац. Той тільки що повернувся з наради і ще перебував під її враженням. Почувши крики татар, перші постріли рушниць його піхотинців та кілька пострілів з його гармат зрозумів, що татари пішли в атаку. Це було несподівано для нього, так як він знав, що татари отаборились ближче до правого крила , тож спочатку мали б атакувати шанці Яблоновського. А там поки що тихо. Пришпоривши коня і під’їхавши ближче до передньої лінії оборони зразу ж побачив, що найбільша небезпека загрожує артилеристам, які після нічних стрільб не відвели гармати назад. Тут же дав команду розвести вози ваґенбурґа і пропустити через них своїх гармашів разом з гарматами. Як тільки це було зроблено, ваґенбурґ тут же закрили і піхотинці, розмістившись в передніх шанцях, приготувались до відбиття нападу татар… А вони сьогодні діяли хитро. Не кидались гуртом на окопи противника, не збирались в великій кількості в одному місці, атакували дуже обережно. Знаючи, що перед окопами встановлені рогатки, дерев’яні загородження, вбиті в землю палі, розсипані чосноки і інші захисні пристрої вони послали вперед піхотинців. Ті повзком пробирались до окопів обложених, намагаючись розчистити підходи до них. Їх задні ряди прикривали передніх пострілами з луків та рушниць. В руках декотрих з татар появились аркани. Ними вони намагались би зачепитись за рогатки і дерев’яні загородження та розтягнути їх, якби їм вдалось наблизитись до захисних огороджень. Ситуація поступово загострювалась. Вміло маневруючи поміж нерівностями місцевості, татари поступово наближались до укріплень. Вистріли жовнірів Паца не завдавали їм жодної шкоди, так як кулі з їх рушниць та стріли луків пролітали понад їх головами. Михайло Пац знав, що деякі ділянки поля перед шанцями були чистими від чосноків. Саме в цих місцях передбачалось здійснювати атаку кіннотників на військо противника. Поки що татари не знали де знаходяться ці місця. Але якщо вони підповзуть ближче, то дуже скоро зрозуміють, що ці місця чисті і це дасть їм можливість тут же атакувати оборонців в цих місцях. Тож Михайлові Пацу потрібно було негайно щось робити, щоб зупинити наближення такого повзучого десанту. І він приймає рішення вивести своїх жовнірів назустріч татарським. Вийшовши з окопів, вони зайняли нові, більш зручні позиції для огляду поля перед шанцями та ведення вогню. В деяких місцях жовніри Паца зайняли місця безпосередньо під возами ваґенбурґа і в кількох метрах від рогаток чи інших загороджень. Пац розпорядився, щоб особливо надійно піхотинці прикрили ті місця, де не було чосноків. Завдяки цьому рух татар в напрямку обозу вдалось зупинити. Бій перейшов в іншу стадію – коли обидві сторони, не маючи можливості атакувати, вели перестрілку з рушниць та луків. Така ситуація могла тривати досить довго, якщо її ніщо б не змінило зовні. Поступово, таку ж саму тактику ведення бою татари примінили по всій довжині лінії фронту. Пройшло кілька годин і по всьому периметру оборони Собеського велась млява перестрілка його піхотинців з татарськими жовнірами, що залягли неподалік. Аналогічно ситуація виглядала і з лівої сторони Дністра. Такий стан справ дуже непокоїв Собеського. Він розумів, що татари своїми діями скували ініціативу ведення бою його військом. Але є ще одна сторона цієї великої гри – турки. І з хвилини на хвилину вони десь себе та й проявлять. Тільки де їх чекати, що вони надумали? Свої гармати Собеський був змушений заховати в себе в тилу. Тож зона їх обстрілу зменшилась на кілька сотень метрів. Хоч до того ця зона і так була невеликою, так як він використовував тільки легкі гармати, то тепер противник матиме можливість підтягнути свої гармати ближче і вести обстріл шанців Собеського. І це його дуже тривожило. З хвилини на хвилину він чекав перших вистрілів. Ібрагім паша, маючи більш потужні гармати просто був зобов’язаний використати цю свою стратегічну перевагу. І він не помилився. Враховуючи скованість війська Речі Посполитої татарськими підрозділами, Ібрагім паша перекинув кілька своїх гармат на лівий берег річки Свічі і вже під вечір звідти пролунали перші вистріли. Почувши їх, татари поступово відповзли назад, звільняючи турецьким артилеристам зону для обстрілу. Поступово, вистріл за вистрілом, артилерійський вогонь наростав. Піхотинцям Собеського нічого не залишалось, як відійти в свої окопи і там ховатись від вистрілів турецьких гармат. Собеський був безсилий змінити хоч що небудь в даній ситуації. Розвиток подій пішов саме так, як його було задумано при підготовці всієї операції. Саме з цього часу почалась справжня облога обозу Собеського, до якої він готував своє військо протягом останнього часу. Під час його підготовки все виглядало ніби то оптимістично… Та тепер, побачивши як вистріл за вистрілом, ядра противника лягають все ближче і ближче до окопів його жовнірів, побачивши як ті, сидячи в окопах, просять Бога, щоб ядро пролетіло мимо, зрозумів важкість свого положення, відчув всю небезпеку, що нависла над його військом. Мимоволі подумав собі: „Чи витримають його жовніри цей обстріл, чи не кинуть все і чи не почнуть тікати? А може правий був Пац, може не треба було виходити із жменькою воїнів сюди, під Журавно, а чекати противника там – під Львовом, добре підготувавшись до оборони і зібравши більше військо. Але тоді він розв’язав би руки чамбалам кримських татар і що тоді б лишилось від Поділля, Покуття та й від всієї Червоної Руси. Він, король Польщі, не міг просто так віддати свої землі на розтерзання цій орді з півдня. Адже тут його Батьківщина. Ось, зовсім недалеко звідси народилась його мама, та й Олесько, де народився він, недалеко. Тут багато його рідних, друзів, знайомих. І всі надіються на нього. Він відчув, що за ним незримим оком спостерігають його прадід – Станіслав Жолкевський, його батько – Яків Собеський, його брат – Марек Собеський, його мама – Софія - Теофіла з роду Даниловичів, його найдорожча Марисенька разом з їх дітьми… і зрозумів, що чинить правильно. Не він із своїм військом ступив на чужі землі, а вони прийшли сюди, щоб поневолити його народ і хто, як не він, зобов’язаний захистити його…”.
        Поступово гул турецьких гармат наростав. Це вже були не поодинокі вистріли, це вже був майже суцільний гул, що перекочувався з одного краю оборони Собеського на інший, неначе відгомін грому під час грози. Особливо важко було Михайлові Пацу. Собеський зрозумів це і по звуках турецьких гармат, що доносились з лівого краю і по спалахах вибухів гранат, які вже було видно в вечірніх присмерках. Із за особливостей місцевості та способу розміщення позицій противника і війська Собеського його ліве крило було розміщене найближче до турків. Тож саме тут турки мали найкращу можливість вести прицільний вогонь. Знаючи те, як Пац переживав за збереження своєї армії, вирішив підтримати його. Залишивши Вишневецького одного, Собеський разом з кількома десятками своїх охоронців подався на лівий край. Чим ближче вони під’їжджали до лівого краю, тим ближче падали ворожі ядра. Собеський бачив, як туляться солдати до передніх брустверів окопів, як вони вже під час обстрілу продовжують поглиблювати їх. Охоронці, відчувши небезпеку, повернули своїх коней вліво, намагаючись від’їхати подальше від окопів. Думали, що Собеський зробить те ж саме. Але той, побачивши такий їх маневр, тут же заставив їх повернутись до попереднього напрямку руху. Він не міг і не мав права показати своїм солдатам, що йому страшно. Так і проїхали по всьому лівому крилу – Собеський їхав крайнім справа, а майже всі охоронці їхали зліва від нього. Михайло Пац був недалеко від свого намету. Ядра ще не долітали до нього, але це було справою недовгого часу. Пац сидів на коні перед великою купою шанцевого інструменту і щось голосно говорив до своїх помічників. Собеський зрозумів, що Пац хоче роздати своїм солдатам інструмент для поглиблення окопів. Про себе відмітив, що рішення правильне, хоч про це можна було подумати і раніше. Побачивши Собеського, що разом з охоронцями наближався до нього, Пац пришпорив свого коня і під’їхав до Собеського „ Радий вітати вас тут, ваша високість, на нашому крилі ”, – швидко проговорив він. Собеський з деяким подивом відчув радісні нотки в його голосі. І це його приємно вразило. Ще недавно, на останній нараді в Собеського голос Паца був іншим – різким та колючим, повний претензій та докорів. А тут перед ним був вже зовсім інший Пац. І це Собеському сподобалось. Видно, що не просто так Михайло Пац займає таку високу посаду в своєму королівстві. Особисті стосунки між ними – це одне, а коли справа надто відповідальна і на карту поставлена доля багатьох тисяч людей і цілої Речі Посполитої, особисті стосунки повинні відійти на задній план. І, видно, Пац це дуже добре розумів. Вловивши такий настрій Паца, Собеський відповів йому такою ж щирістю і по простому запитав: „ Михайле, розказуй. Що тут в тебе? Бачу, що турки з усіх нас тебе люблять найбільше, раз так акуратно тебе обстрілюють”. Михайло Пац не відповів на питання Собеського, а показав рукою на свій намет і запросив Собеського туди. „ Там поговоримо”, – сказав і першим направив свого коня в сторону намету.
        В наметі в Паца все було надзвичайно просто. Нічого лишнього, тільки найнеобхідніше. Справа від входу стояв невеликий комод для одягу, поруч з ним проста вішалка – теж для одягу та зброї гетьмана. Зліва від входу - імпровізоване ліжко. Посередині намету виднівся малесенький столик з якимись паперами на ньому. Прямо навпроти входу стояло дерев’яне відро з водою, а біля нього на малесенькій лавці тулились один біля другого два кухлі. Собеський, зайшовши в намет, розглянувся, надіючись на щось сісти. Та нічого для цього не знайшов. Тож розмовляли стоячи. Першим заговорив Михайло Пац: „ Ваша високосте, мене дужу і дуже турбує наш сьогоднішній стан. Сьогодні зранку, коли я повертався від вас і виїхавши на один з горбів я побачив всюди кругом нас, куди тільки сягало око, татарську чернь. І я не бачу ніякої можливості пробити якимсь чином оте кільце, яке вони стискають кругом нас ось уже котрий день. Якщо нам не нададуть допомогу ззовні, то що будемо робити? Ще кілька годин тому я ще надіявся про якусь можливість нашої атаки на противника, але тепер відчуваю, що це неможливо. Мені здається, що нам якраз пора подумати про збереження нашої армії. Мені б дуже хотілось вернутись в Литву з своєю армією, а не поховати її тут, під Журавном. Ви знаєте, як важко я збирав ось цих три тисячі вояків. І якщо я їх тут залишу назавжди, то з чим залишиться моє королівство? А там шведи в нас під боком, та й Росія недалеко. І вони, мов круки, чекають коли їх жертва ослабне”… Собеський уважно слухав Паца. В його голові крутились такі самі думки, як і в великого гетьмана литовського. Сам не розумів, на що він надіявся в цій битві, але десь глибоко в його підсвідомості ще жевріла іскорка надії. Знав, що десь пробивається до його обозу хоч і невеликий, та дуже боєздатний загін із Станіславова. Може він вже десь тут, поруч. Та як встановити з ним зв'язок. Знав, що Польща готує йому велику допомогу їжею та іншими речами першої необхідності. Цю допомогу готували та збирали сенатори на чолі з литовським гетьманом, шваґром Яна Собеського - М. Радзивілом та холмським воєводою Я. Глинським. І хоч цієї допомоги поки що не видно, та існує ймовірність, що вона прибуде вчасно. Тож можливо треба буде подумати про зведення ще одного моста для цього – дещо вище по течії Дністра, бо до старого моста підібратись М. Радзивілу буде дуже важко. Татари навпроти шанців Собеського вже збудували свої шанці і тепер вже нікого не пропустять на міст. І ще одна надія ледь жевріла в голові Собеського – надія на прихід наказного правобережного гетьмана Євстафія Гоголя із своїми козаками. Ще з під Львова Собеський послав гінця до нього з листом про допомогу. Та відповіді не отримав до цих пір. Сейм дав дозвіл козакам право розміщуватись у Димерському старостві і виплачувати їм певні суми з коронного скарбу. Наказний гетьман мав сформувати 4000-не військо для боротьби з турками. Щось надто довго Гоголь збирає оте військо. Та й чи збирає? Гоголь вже кілька разів зраджував його королівству, тож і тепер повної впевненості в ньому нема. Та що було робити королю, якщо іншого Гоголя в нього не було… Ще кілька інших надій жило в Собеському. Серед них - зміна погоди, час і не остання з них - гроші. Котрась з цих надій може і спрацює. Тож залишається тільки чекати і надіятись. А Пац тим часом продовжував говорити: „В нас ще є можливість для маневру. Ще цілий міст через Дністер, ще вода в ньому невелика, тож його можна і вбрід перейти. Ще військо ціле і його ще можна вберегти”… Пац ще щось говорив, та Собеський вже його не слухав. Він зрозумів, що Пац вже готовий до відступу. І якщо в інших воєначальниках він був впевнений, то тільки не в Паці. Відчув, що в подальшому йому - Собеському треба буде частіше бувати ось тут, біля Паца і підтримувати його. Лишити його наодинці з ворогом і тяготами ось цього бою означало б піддати великому ризику все його ліве крило оборони а отже і все військо. Собеський бачив, що великий гетьман литовський Михайло Пац просто  злякався і йому, командуючому військом Речі Посполитої Яну Собеському треба буде допомогти Пацу, треба буде знайти якісь такі слова, щоб підтримати його бойовий дух. Адже Собеський прекрасно розумів, що такий настрій його воєначальника тут же передасться його жовнірам і тоді вже в бій нема й чого іти – поразка гарантована. І він звернувся до Паца – по простому, як тільки можна, майже по товариському: „ Михайле ти пам’ятаєш нашу битву під Підгайцями? Тоді також вже ніхто не вірив в нашу перемогу. А Бог допоміг і ми перемогли… А пам’ятаєш битву під Хотином? Тоді ти також не вірив в нашу перемогу, а ми перемогли. І я впевнений, що й тут ми переможемо. Не сумнівайся в цьому, це я тобі гарантую. Нам би протриматись ще кілька днів, а там сам побачиш, що буде”… Така впевненість Собеського в своїх силах дещо здивувала Паца. Може дійсно, король знає щось таке, про що не знає Пац, раз він такий впевнений. Це дещо підняло його дух і вони вже перевели розмову на більш практичні справи. Пац жалівся, що вже відчувається нестача кормів для коней. Якщо раніше його жовніри носили корм для них із за Дністра, то тепер це вже неможливо. Приходиться діставати його тут, всередині обозу. А тут вже майже все з’їдено… Собеський пообіцяв Пацу прислати корми для коней з свого правого крила, сказавши йому при цьому, що там ще є доступ до Діброви і в ній ще дещо збереглось. Сказав це, хоч сам прекрасно знав, що і там вже існує така ж проблема. Звідти ж беруть корми і татари… тож часто там виникають справжні бої із за цього. Це ж саме стосувалось і куль та ядер для гармат. Вони ще були, та обом вже було зрозуміло, що їх не вистачить. Що буде, якщо допомога ззовні не прийде, а облога протримається ще довго? І хоч Собеський не хотів думати про такий варіант розвитку подій, але мусів. Саме йому треба було шукати вихід з подібного стану…

 

 

 Ще один план розміщення військ в битві під Журавном.


        А гул турецьких гармат наростав і наростав. Ядра та гранати з них вже почали падати і позаду окопів обложених – ближче до самого обозу. Пац, побачивши, що ворожі ядра вже падають поза його наметом, розпорядився перенести намет дальше вглиб обозу. Тож вони з Собеським поспішно покинули його і непомітно для себе опинились серед розвалин старих журавнівських мурів. Зійшовши на одну з напіврозвалених веж, що була на кілька метрів вищою від рівня землі, обидва побачили спалахи від вистрілів турецьких гармат. Гармати були розміщені на лівій стороні Свічі і вишикувані майже в ідеальну лінію. Їх правий край був найближче до них обох, тож Собеський спитав Паца: „ Михайле, а твої гармати дістануть ядрами до правого краю батареї турків? ”. Той, не задумуючись, відповів, що так. Адже вони вже стріляли звідси по турках і ядра їх гармат залітали навіть і на правий берег Свічі. Правда, падали недалеко від берега. „ Тож візьми дві - три гармати, постав їх тут на вежу і всип цим туркам перцю”, ‒ сказав Собеський Пацу. Той задумався на хвилинку і тут же відповів: „ Ваша високосте, я вже думав над цим. Справа в тому, що гармати турків потужніші. Як тільки ми відкриємо вогонь по них, то тут же наші гармати стануть доброю мішенню для них і будуть ними обстріляні. І тоді нашим гармашам буде не дуже то й приємно. Та й мої люди тут є ”. На що Собеський тут же відповів йому: „ Невже твої французькі гармаші ніколи не були в подібних ситуаціях. Чи вони не дуже то хочуть воювати. Адже під час бою рідко коли навпроти стоять гармати одного і того ж калібру. Чому вони лінуються розкинути мозками? Я б на їх місці зробив так – на дві крайні башти цього муру, котрі ближче до турків поставив би по дві гармати. Спочатку робив би кілька пострілів з однієї вежі, а потім з іншої. Це б дезорієнтувало противника і їх стрільба була б не такою ефективною. А якщо противник відкривав би огонь по твоїх гармашах, то їм є де сховатись. Подивись на низ башт - туди, де є вхід в їх підвали. Люди Контського аж надто акуратно відкопали вхід до нього, щось там шукаючи. Тож гармаші можуть туди й ховатись. Ще й гармати можуть з собою брати. А інших людей на деякий час можна було б відвести від веж, щоб ті не попадали під артилерійський вогонь. Таким чином можна бавитись з турецькими артилеристами хоч цілий день. А може ще й вдасться їх гармати пошкодити. Тільки треба добре пристрілятись, щоб не стріляти по горобцях і не витрачати даремно ядра ”.
        Після розмови з Пацем Ян Собеський заглянув до Яна Лонцького. Там, в його тилах біло відносно спокійно. Ядра з турецьких гармат ще не долітали сюди, тож кожен займався своїми справами. По верхніх ярусах насипу невпинно снувала сторожа. Гармаші чистили дула гармат, натирали до блиску їх лафети. Вершники перевіряли кінську упряж та збрую до них, кували коней. Велика група жовнірів збирались іти на заготівлю кормів для коней. Вони ще десь знаходили їх на берегах Дністра та його заплавах, а також в болотах, що знаходились вище по течії Дністра. Собеський поцікавився, чи ще багато там є паші. Ще на кілька днів стане - почув в відповідь від одного з жовнірів. Генерал майора військ польських Лонцького Собеський знайшов прямо перед входом на міст. Він щось пояснював охоронцям мосту. Ті його уважно слухали, мовчки киваючи головами. В відблисках місячного сяйва досвідчене око Собеського вловило ще кілька постатей охоронців мосту по обидва його боки вверх по течії ріки. Побачивши Собеського, Лонцький підійшов і привітався: „Радий бачити вас, ваша високосте”… Разом з Лонцьким обійшли увесь тил обозу. Переглянули підходи до мосту, перевірили запаси їжі для солдатів, корму для коней, куль та ядер. Переконавшись, що в Лонцького все в порядку ніби ненароком запитав його: „ Яне, а кормами для коней не поділишся з Пацем? Тобі ж трохи легше діставати їх – маєш безпосередній вихід до заплав Дністра, та й лісок тут у тебе і, крім того, в тебе значно спокійніше в порівнянні з іншими…”. Відповідь Лонцького приємно вразила Собеського: „Ваша високосте, одну справу робимо. Звичайно, поділюсь. Та й не тільки кормами. Знаю, що в Михайла вже сутужно з ядрами та кулями. Ми тут, слава Богу, ще рідко стріляємо, то й витрати менші. Дамо, звичайно дамо…”.
        Повертався від Лонцького з піднятим настроєм. Подумав собі, якби Польща мала побільше таких, як цей шляхтич, то Собеському, можливо і не довелось би ось тепер сидіти тут в облозі під Журавном разом із жменькою солдатів і вимолювати в Бога допомоги. За цей короткий час, який він провів на своєму лівому крилі і в тилу вийшло так, що він піднімав бойовий дух одного воєначальника, а йому самому підняв бойовий дух інший. Той не жалівся, не висловлював занепокоєння, а просто робив свою справу – спокійно і впевнено. І ця його впевненість і спокій передавалась його солдатам, які поводились таким же чином. Радів, що не помилився, надавши недавно Лонцькому звання генерал майора.
        Їхав назад знову ж через позиції Паца. Проте пройти назад тою ж самою дорогою вже не вийшло. Турки посилили артилерійський обстріл і ядра падали вже по всій території, яку займали жовніри Паца. Проте вони вже встигли поглибити свої окопи і почувались в них відносно спокійно. Краєм вуха Собеський вчув поодинокі вистріли своїх гармат. Стріляли з двох крайніх веж старих мурів. Артилеристи Паца зробили все так, як радив їм Собеський і своїми пострілами час від часу дратували турецьких гармашів. Проїжджаючи повз двох крайніх веж старого муру, Собеський побачив, що входи до їх підвалів ще не розкопані. І розкопки там в даний момент із за інтенсивного обстрілу не велись. А, може, Контський вже втратив надію щось там знайти і зупинив пошуки. Чомусь стало жаль тих простих селян – найманців, які стільки днів вели розкопки і які жалілись йому, що прийшли воювати, а не копати. Разом з Пацем доїхали до його крайніх позицій і попрощались. Попутно Собеський ніби ненароком сказав Пацу, що в разі якоїсь нагальної потреби Лонцький допоможе йому. Пац спалахнув на хвилинку і якось дивно подивився на Собеського. Та дуже скоро він опанував себе і приховавши цей стан, розвернув свого коня та й поїхав. Собеський відчув - панночка Орловська і досі стоїть між ними... Його рука мимоволі потягнулась до шраму, що рубцювався в нього на голові. Той відгукнувся легким болем...
        Артилерійський обстріл обложених, тим часом все посилювався. Вже не було чути вистрілів окремих гармат. Звуки вистрілів кожної з них зливались в суцільний гул і накочувались на позиції польсько – литовських військ так, ніби то це було відлуння грому під час якоїсь дивної грози. Ось тільки дощу в цій грозі не було. Замість капель дощу на голови обложених падали смертоносні ядра. І ті, рятуючи своє життя, все глибше і глибше закопувались в землю. Артилерійський вогонь був настільки інтенсивний, що турки вистріляли з своїх гармат в ту ніч біля тисячі ядер та величезну кількість куль. Татари, тим часом, відвели свої війська в табір і спокійно відпочивали та готувались до бойових дій зранку наступного дня.
        Під прикриттям артилерійського вогню турки продовжували перекидати свої батареї поближче до позицій військ Речі Посполитої. В деяких місцях вони розмістили свої гармати вже на правому березі річки Крехівка і готувались перекинути їх і на лівий берег. Поки що зробити їм цього не вдавалось, так як гармати з обозу обложених час від часу відганяли їх. Проте відчувалось, що це було справою недовгого часу. Вже перед ранком, 2-го жовтня туркам вдалось переправити через Свічу ще нову батарею, в складі якої крім легких гармат були чотири мортири і кілька гармат надзвичайно великого калібру. За рахунок цього артилерійський обстріл ще різко посилився. Турки, при обстрілі почали використовувати і гранати. Ті, розриваючись блискавицями, наводили жах на обложених. Частина захисних укріплень, встановлених перед шанцями оборонців була знищена турецькою артилерією. Ряди ваґенбурґа в кількох місцях були розірвані. Закрити ж дірки в оборонних редутах жовніри польсько – литовських військ не було ніякої можливості хоча б з тої причини, що жовніри не мали можливості навіть виглянути з окопів із за їх інтенсивного обстрілу. Проте справа не закінчувалась одними обстрілами. Ібрагім паша продовжив ту справу, яку йому перервав артилерійський обстріл гармат Собеського попереднього вечора. Він продовжував обладнувати свої шанці вже ближче до позицій противника і інтенсивно робив підкопи до їх окопів. А це створювало ряд загроз для військ Посполитої, і зокрема – загрозу прориву оборони і проникнення турецько – татарських військ всередину обозу. Ще день - два і міни, закладені турками в підкопах, почнуть розриватись посередині обозу, вже позаду окопів оборонців. А цього Собеський ніяк не міг допустити. Він розумів, що після таких потужних артилерійських обстрілів вперед підуть татарські вершники разом з піхотою. Вони повинні будуть завершити ту справу, що почала артилерія. І в цей момент Собеський вирішив атакувати противника. Та тільки коли настане цей момент, коли закінчиться цей клятий обстріл і чи встигнуть загони Собеського підготуватись до наступу?
        А ядра падали і падали. Здавалось, що цьому пеклу, яке насунулось на оборону Собеського не буде ні кінця, ні краю. Такий інтенсивний обстріл вівся вже вздовж всієї лінії оборони польсько – литовських військ. В окопах почався переполох. Собеський, проїжджаючи вздовж лінії оборони і рискуючи в кожну хвилину бути вбитим, бачив, що жовніри в окопах все частіше і частіше оглядаються назад. Декотрі з них вже самовільно почали переходити в більш віддалені від турецьких гармат шанці. Ситуація ставала загрозливою. Собеський, відчуваючи напруженість моменту, розіслав гінців в усі сторони своєї оборони з приказом щодо початку атаки після закінчення обстрілу. Але йшов час, вже вранішнє сонце піднялось на кілька метрів вище від лінії горизонту, а турецькі гармати все стріляли і стріляли.
        Сераскер Ібрагім паша спостерігав за подіями, що відбуваються з під свого намету, що був розміщений на одному з горбів поза Свічею. Сьогодні до нього прийшли Хусейн паша Анатолії та Ахмет паша Караманії. Всі троє стояли біля входу в намет і любувались тим, що відбувалось перед їх очима. Над всією журавнівською долиною плив сивий дим. То тут, то там спалахували феєрверки від розриву турецьких гранат. Вся передня лінія оборони Собеського горіла. В одних місцях спалахнули і горіли дерева, якими оборонці прикривали проходи між шанцями, в інших горіли рогатки, ще подекуди горіли поодинокі дерева, які стояли де не де по рівнині, чудом вцілівши. Також горіли кілька возів ваґенбурґа, оголюючи позаду себе нічим неприкриті окопи обложених. Всередині журавнівських мурів також загорілось кілька будинків. Густий чорний дим своєю завісою на деякий час заховав майже всю центральну частину містечка і потім повільно поплив через Дністер на  горби Бакоцини. Ібрагім паша був в настрою. Вчора татари нарешті виконали його просьби і зуміли відтіснити гармати польсько – литовського війська подальше від їх передньої лінії оборони. Тож нарешті він зміг використати свою артилерію так, як він і планував. Ібрагім паша не випускав з рук підзорну трубу. Увесь час придивлявся до обозу Собеського, проте майже не бачив там хоч якихось змін. Там всі ніби то завмерли. Час від часу із за старих мурів було видно спалахи артилерійських вистрілів. Це стріляли оборонці. І хоч їх вистріли були не частими, та вони дуже надоїдали правому крилу артилерії Ібрагіма паші. Йому доложили, що цими вистрілами вже пошкоджено дві гармати, одна з яких була однією з найпотужніших в його війську. Тож він дав команду змістити свою артилерію вліво на кілька сотень метрів. Це зовсім не входило в його плани. Знав, що лівим краєм оборони Собеського керує Михайло Пац, тож вважав цей край найслабшою ланкою в обороні противника. Проте Собеський так вдало заховав його, що підібратись туди зовсім нема ніякої надії. Широке русло Крехівки в цьому місці і болотиста місцевість зі сторони Дністра створили неприступний природній бастіон, який ще й прикривається гарматами. Та це його не дуже то і турбувало. Загальний хід бою вказував на те, що на його боці велика перевага і з дня на день противник не витримає. Розроблена ним тактика ведення бою, яка давно визріла в його голові, з вчорашнього дня почала спрацьовувати. У відповідності з нею турецькі гармати вестимуть довготривалі обстріли польсько – литовських військ, а татарські вершники та піхота довершуватимуть почату ним справу. Ібрагім паша нічого нового не придумував. Він просто намагатиметься максимально використати свою перевагу в артилерії і людях. Кільце кругом обозу Собеського замкнулось. Їжа, корм для коней, кулі, ядра та гранати дуже скоро в них закінчаться і тоді вже їх можна буде брати голими руками. Ось тільки б погода не підвела… Вчора один з його послів, що бере участь в переговорах з посильними Собеського доложив йому, що частина королівської казни там, біля нього. Вона не пуста і король просив передати, що він зможе її значно полегшити, якщо турки будуть більш поступливими в переговорах. Та Ібрагім паша на дрібнички не розмінюється. Дуже скоро в його руках буде не облегшена королівська казна, а вся… Зайнятий спостереженням за ходом бою та своїми роздумами Ібрагім паша зовсім забув, що він не один. Першим про свою присутність нагадав Ахмет паша. Він спочатку тихо кашлянув, а потім несміливо заговорив: „ Шановний сераскере, жодна армія не в змозі витримати такого гарматного обстрілу. Думаю, що не пізніше ніж завтра, чи післязавтра Собеський буде тут перед нами на колінах і вимолюватиме прощення”. На знак згоди з ним Хусейн паша тут же захитав головою. Виведений з своїх думань Ібрагім паша ще деякий час усвідомлював зміст слів, сказаних Ахмет пашею, а потім повільно заговорив: „Е, ні… той не приповзе. Хіба що його принесуть сюди. Знаю його не перший рік. В його жилах тече кров його славного прадіда… такі не здаються. Він витримає любий обстріл… Питання в тому, чи витримає цей обстріл його військо, чи зуміє він втримати своїх жовнірів тут, в окопах. Так що за день - два нічого не зміниться. Цей час розтягнеться як мінімум до тижня, двох…”. Сказав це і знову десь пропав в своїх думаннях. Ахмет паша деякий час розгублено мовчав, а потім знову почав говорити: „Але ж, ваша високосте, ми не впевнені, що наше військо зможе протриматись тут ще такий довгий час. Дана місцевість ще не бачила тут стільки люду і стільки копит. Все навкруги витоптано, всі корми з’їдені. Ще день - два і наше військо почне голодувати. До нас доходять слухи, що татари дуже незадоволені. Час іде, а ясиру нема”. Ібрагім паша невдоволено подивився на співрозмовника і заговорив: „ Хочу нагадати шановному Ахмету паші, що не тільки моя вина в тому, що ми так довго топчемось в цих землях. І ваша вина в цьому ні трохи не менша, ніж моя. Ще раз хочу нагадати вам, що ви, на відміну від Собеського, не обмежені в просторі. А отже в вас є значно більше шансів знайти оті корми для коней та їжу для жовнірів, ніж в обложених. Невже ви думаєте, що я повинен займатись кормами та їжею? Тоді для чого я брав вас з собою в таку далечінь?”. Обидва паші замовкли, не знаючи, чи боячись щось сказати. Пауза тривала недовго. Ібрагім паша добре знав про проблеми з кормами та харчами. Вчора вечором до нього приїхав посланець від Кара Мустафи Кепрюлю і привіз листа від нього. Той повідомляв, що на днях під Журавно приїде великий обоз з під Галича. В ньому буде все необхідне для продовження бойових дій, в тому числі корм для коней, їжа для жовнірів, порох, ядра, кулі і інше військове спорядження. Проте Ібрагім паша вирішив нічого не говорити про це своїм співрозмовникам. В нього були певні сумніви щодо написаного в листі. Адже його військо прийшло саме звідти і все, що можна було забрати там вже було забрано. Якщо ядра, порох, кулі вони ще можуть привести, то з кормами і їжею в підданих Мустафи Кепрюлю будуть великі проблеми… Тож нехай Ахмет паша та Хусейн паша не розслабляються і самі десь роздобудуть їх. Трохи подумавши, звернувся до Хусейна паші: „ Ваші підрозділи розміщені найближче до Селім Гірея. Як тільки моя артилерія закінчить обстріл ворожих позицій, почнемо наступ на Собеського по всьому фронту. Передасте Селім Гірею, щоб приготувався. А ви перейдете Крехівку і також будете допомагати йому. Тільки вперед аж дуже не пхайтеся. В Селім Гірея людей більш, ніж достатньо. Ви ж тримайтеся позаду і прикривайте його в найбільш важких ситуаціях. Де можна буде, використовуйте легку артилерію. Під вечір відійдете і мої артилеристи й надалі продовжуватимуть обкурювати цих шляхтичів”… Обидва паші відкланялись і сівши на своїх нетерплячих коней, поїхали до своїх підрозділів. Ібрагім паша залишився сам. Після короткої розмови з Ахмет пашою та Хусейн пашою в нього залишився якийсь неприємний осад. Ні, не через особистості самих пашей, а із за відчуття того, що в його війську не все аж так добре. Він відчув, що якимось особливим тягарем починає тиснути на його плечі час. Так, саме час поступово ставав для нього найбільшим ворогом. І від нього в досвідченого воїна, який провів більшу половину свого життя в сідлі, якому смерть не раз заглядала в очі і від якої в нього завжди знаходились способи захисту, не було надійних методів боротьби. Цей противник діяв підступно, завчасно не виявляв себе. Йому не страшні кулі, ядра, голод чи холод. Він приходив без дозволу, скрізь зачинені двері і жодної перепони для нього не було. Згадав останню розмову з Мустафою Кепрюлю, коли той наголошував, що багато часу в паші нема. І якщо тільки вдасться допомогти П. Дорошенку відновити своє гетьманство на правобережній Україні, щоб Ібрагім паша зразу ж повертався назад. І хто міг передбачити, що Собеський опиниться на його шляху, та ще й проявить таку впертість. Поки що Бог милостивий до паші. Та довго так тривати не може. Ой, відчуває його душа, що з дня на день Бог може змінити свою милостивість і розверне примхливу фортуну спиною до нього…
        Десь біля обіду турецькі гармати замовкли. Ще не розвіявся дим від останніх вистрілів, як Собеський дав команду відновити захисні редути, що були встановлені перед шанцями. Знав, що після такого потужного артилерійського обстрілу в атаку обов’язково підуть татарські вершники і піхотинці. Та й турки не будуть відсиджуватись і намагатимуться підтримувати їх. Саме такі їх дії повинні довершити справу, яку почали артилеристи. Саме так діяти вчать всі військові підручники і Собеський знав, що Ібрагім паша буде діяти у відповідності з їх вимогами… А турецькі гармати наробили багато біди. Крім того, що були дуже сильно пошкоджені самі захисні огородження, в рядах обложених появилось багато вбитих і поранених. Значно послабився їх моральний дух, в їх підсвідомості почали зароджуватись перші паростки сумнівів. Цілу ніч Собеський провів в сідлі. Тож він бачив і відчував як поступово міняється настрій його жовнірів. Якщо кварцяні солдати ще тримались і спокійно сприймали це військове дійство, то жовніри хоругв, які привели с собою шляхтичі і добровільні ополченці викликали в нього тривогу. І з цим треба було щось робити. Собеський розумів, що в випадку, коли солдати відчувають себе покинутими на полі бою, або якщо під час бою нема чіткої організації їх дій, то паніка і розгубленість в їх рядах буде ширитись з потроєною швидкістю. Тож він безперестанно їздив по всій лінії оборони, підганяв воєначальників, вимагав від них активних дій. Заставляв їх бути поруч з своїми жовнірами і підтримувати їх. Козацька охорона, яка постійно супроводжувала Собеського, вже й сама збивалася з ніг. Незважаючи на те, що в ній були молоді та фізично сильні козаки, не всі вони витримували того шаленого ритму дій, якого задавав їх значно старший командуючий. В дуже короткий проміжок часу, який Ібрагім паша виділив Собеському між артилерійським обстрілом і атакою його військ, Собеський встиг побувати і на лівому крилі своєї оборони, і на правому. І це давало свої результати. Жовніри дуже швидко позакривали всі дірки в оборонних лініях, готували свої шанці до чергового наступу противника, поповнювали запаси куль, пороху, ядер… Монахи з допомогою піхотинців забрали всіх поранених в глиб обозу і там надавали їм допомогу. Вбитих збирали в іншому місці…
        В один момент часу, коли Собеський вже збирався від’їжджати з його правого крила оборони до нього під’їхали Атанасій М’янчинський та Михайло Зброжко. М’янчинський звернувся до Собеського: „ Ваша високосте, тільки що наші агенти повідомили мене, що загін із Станіславова під командуванням Яна Данненмарка  вже підійшли до нашого табору і зупинився в лісах між Дашавою і Новим Селом. Підійти ближче поки що не можуть із за того, що татари перекрили всі дороги”. Тут же до Собеського звернувся Михайло Зброжко: „ Ваша високосте, в Станіславівському загоні є місцеві люди. Вони добре знають дорогу і могли б провести той загін до нас. Єдине, що треба, так це відволікти якимсь чином татар від патрулювання місцевості в тих місцях. Було б добре провести атаку на нашому правому крилі. І якщо татари зберуть свої сили на відбиття нашої атаки, то, можливо, вони послаблять свою пильність і нам вдасться провести загін Данненмарка в наш табір”. Звичайно, Собеський був приємно вражений цією звісткою. За останні дні вона була першою приємною звістка, що дійшла до нього ззовні. Проте він зрозумів, що так зразу провести цей загін в табір не вдасться. Адже потрібно узгодити в часі момент наступу його військ і момент прибуття Станіславівського загону поближче до табору. І на це може піти кілька днів. Сказав їм, що як тільки трапиться вільна хвилина, то вони разом з Яблоновський обов’язково розглянуть таку можливість. А про себе подумав: „ Ох, якби знали Станіславівські вояки куди вони ідуть. Може зайти в табір їм і вдасться, а ось чи вийдуть вони з нього – ніхто не знає”. Але сам факт прибуття Станіславівського загону був приємним для Собеського ще й з тої сторони, що він обіцяв Пацу допомогу зовні. І ось – перша ластівка…
        Минуло небагато часу, як перші татарські вершники показались на рівнині перед лінією оборони Собеського. Вони йшли широким фронтом по обидва боки річки Крехівка, поступово наближаючись до оборонних редутів обложених. Сьогодні татари були сміливішими. Їхали великими групами, не ховаючись поміж нерівностями місцевості. Були впевнені в тому, що після такого потужного артилерійського обстрілу польсько – литовські війська не чинитимуть значного спротиву. Оборонці вичікували. Поступово татарські вершники заповнили увесь простір між Крехівкою та лінією оборони Собеського, дійшовши і до лівого крила його оборони. Як тільки татари зблизились з захисниками на відстань вистрілів з фузей, ті почали стріляти з окопів. При цьому початковий огонь був настільки сильним, що передні ряди татарських вершників значно порідшали і в їх рядах почалась легенька паніка. В цей час гармаші Контського почали обстрілювати з гармат задні ряди нападаючих. Це внесло ще більший розгардіяш в ряди нападаючих. Собеський, відчувши момент дав команду своїм кінним підрозділам почати атаку. Тут же кіннота польсько – литовських військ через зроблені проходи в захисних лініях ринула на противника. Ця атака була великою несподіванкою для противника… Собеський в цей час знаходився поруч з Пацом. Той, відчуваючи підтримку короля, був впевнений в собі. Собеський бачив, як панцерні кіннотники Паца увірвались в стрій татар і закрутили з ними кровавий танець. Через невеликий проміжок часу Пац ввів в дію і гусарію. Їх коні, на ходу витягуючись в рівну лінію, швидко наближувались до учасників битви. Лискучі леза списів вершників виблискували в променях сонця над їх головами і нічого доброго для татар не обіцяли. Вже в безпосередній близькості від татарських вершників списи гусарів по єдиній команді грізно нахилились вперед, цілячись в кінські голови та груди противників.

 

 

Гусари в атаці.

 

         Те, що почалось через коротку хвильку часу важко описати словами. Величезна суміш кінського, людського м’яса, крові, заліза і ще багато чого вирувала, бурлила, кричала, стогнала, рухалась і вже й не рухалась… Ніяких людських принципів тут вже не існувало, ніякої гуманності, людяності. Тут бились між собою люті звірі, яким запах крові затьмарив розум, позбавив здорового глузду. Страху в нікого не було. Страх був тільки перед битвою. А тут панували азарт, лють і інші природні інстинкти звірів та мисливців. І якщо хтось в цьому кровавому хаосі і зберігав хоч якусь капельку розуму, то тільки лиш для того, щоб ухилитись від чергового удару шаблі противника чи укусу його спису чи стріли… Дуже скоро подібне вже творилось вздовж всієї лінії оборони. Татари відступати не мали куди. Круті схили Крехівки дозволяли їм зробити це тільки в кількох місцях. І якраз біля них велись найжорстокіші бої. Тож всі були змушені воювати… Такі бої не можуть тривати довго. В таких боях дуже скоро закінчуються всі фізичні і моральні ресурси воюючих. Все найгірше і найстрашніше, що коли небудь придумало людство, проявляється саме в таких боях. В таких боях психіка воюючих руйнується настільки сильно, що ті, хто їх пережив, вже до кінця свого життя не можуть залікувати їх наслідки. А якщо до психічних травм добавляються ще й фізичні… Один польський воєначальник, побачивши кілька таких боїв сказав, що гусар, що дожив до тридцяти років - це вже не гусар…
        Собеський бачив, що Пац, який спочатку тільки спостерігав за ходом бою, не витримав і вже дуже скоро сам вміло орудував своєю вигнутою шаблею і як в молоді роки то насідав на татарських вершників, то захищався від них. Цей крок Паца в даній обстановці здався Собеському надто ризикованим. Проте і сам, не побачивши коли, втягнувся в цей страшний бій. Хоч як його охоронці не намагались відтіснити його від татарських вершників, а він якимсь чудом добирався до них і раз – по раз доказував їм, що ще тверда рука в короля Речі Посполитої. Всі негаразди, що лягали на його голову останнім часом, увесь той негатив, який пригнічував його, виходив назовні тут - в цьому бою. Його шабля не знала спокою. Його кінь, нарешті відчувши відпущені повідки і рішучість свого вершника, носився по полю не знаючи втоми і відчуваючи величезну насолоду від цього дійства...
        Бій цього дня закінчився зовсім несподівано. В азарті боротьби польсько - литовські вершники дійшли до берегів Крехівки і раптом відчули, що воювати вже нема з ким. Залишки татарських військ поспішно перебрались на правий берег Крехівки і гнатись за ними на тій стороні було надто ризиковано. Собеський дав команду відходити. Ще не всі вершники заховались за лінією оборони, ще не всі поранені були підібрані з поля бою, як заговорили турецькі гармати… Ядра падали по тих місцях, де тільки що йшов цей жорстокий бій. І хоч на полі бою ще знаходились поодинокі татарські вершники, хоч там ще лежало багато поранених татарських та турецьких воїнів, ядра в перемішку з гранатами все падали і падали. Останні воїни Собеського поспішно покинули поле бою, намагаючись заховатись за земляними насипами чи в окопах. Закривати відкриті діри в захисних огородженнях вже не було можливості. Їдкий дим з запахом пороху та крові  знову поступово накривав всю журавнівську долину.

        Артилерія Ібрагіма паші обстрілювала позиції польсько – литовського війська протягом всієї ночі із 2-го на 3-тє жовтня. Невдоволений попереднім наступом на позиції Собеського, він вирішив відігратись артилерією. Під прикриттям суцільного артилерійського вогню він знову почав переправляти свої гармати на лівий берег річки Свічі. Водночас він вирішив змінити місце розташування свого табору і перейти з попередніх позицій за річку Свічу на горби біля села Подорожне. Ще до обіду османи зайняли свої нові позиції. Ібрагім паша надіявся, що звідси йому буде легше спілкуватись з татарами, а заодно й управляти усім боєм. Враховуючи результати попереднього бою, Ібрагім паша вирішив дати відпочинок кіннотникам та піхотинцям. Він намагався в цей день хоч трохи відновити свої шанці на лівій стороні Свічі і продовжувати будівництво підкопів. Для цього в нього були всі можливості, так як військо Собеського відійшло в свій обоз після виснажливого бою і із за безперестанного обстрілу його позицій артилерією турків і заховалось за валами свого обозу. В один момент Ібрагім паша, використавши алегоричний образ, подумав собі: „Два звірі після жорстокої битви віддалились в своє логово зализувати свої рани”. Та він не думав давати одному з них спокійно це робити. Сьогодні рани одного з них повинні залишитись не зализаними, тож один з цих звірів втратить багато своєї крові…
        Польсько - литовське військо зарилось в землю. Людство ще не придумало більш надійного захисту від артилерійських обстрілів, ніж цей. Коні вершників були відведені на самі дальні від турецьких гармат позиції. Там за ними доглядали пахолки і інші помічники товаришів гусарів. А самі вершники знаходились в окопах, недалеко від передніх ліній укріплень. Тепер військо Собеського вже не виглядало таким безпорадним перед турецькими ядрами та гранатами, як це було кілька днів тому. Всі розуміли, що після такого жорстокого бою буде кілька годин перепочинку… якщо не брати до уваги артилерійський обстріл. Тож поглибивши свої окопи, солдати відпочивали в них сидячи на підніжках брустверів.
        Собеський сьогодні почував себе погано. Після азартно проведеного бою він, раптом, ослаб. Особливо давались взнаки перші прояви подагри, старі рани, а найдужче – рана, завдана йому Пацом. Скільки років пройшло, а буйна молодість Собеського не відпускала його і час від часу нагадувала йому про себе. Гострий біль ворушився щохвилинно і не було цьому кінця. В цю хвилину пожалів, що поруч нього нема його Марусеньки. Вона, як робила це не раз, приложила б руку до рубця рани і через кілька хвилин біль зник би. Та де ж вона тепер – його Марисенька? Вже давно від неї не було жодного повідомлення. Що вона робить, що думає, чи згадує вона про нього? Як вона бореться з своїми хворобами, як сама дає собі раду з двірською прислугою та інтригами, що її оточують? Він, в нестримності останніх днів, якось і не згадував про неї. Сам не міг зрозуміти, чому. Сам собі дивувався як він так зміг… Заглибившись в приємні спогади, на хвилинку забув про біль. Та дуже скоро він знову нагадав про себе. Щоб якось вгамувати його, вийшов з намету і сівши на коня, разом з охоронцями поїхав вглиб обозу. Його кінь, ніби сам собою, привіз Собеського до дальніх наметів, де монахи надавали допомогу його пораненим солдатам. І тільки коли Собеський зайшов в один з них, то зрозумів, чому він приїхав сюди. Він сам приїхав за допомогою. Ця здогадка блискавицею промайнула в його свідомості і тут же викликала в нього цілу бурю думок. Як він, головний командуючий королівського війська, той, на кого дивляться і з якого беруть приклад всі, що поруч нього міг розслабитись і міг показати, що йому погано… Побачив, як мучаться поранені в наметі, побачив їх глибокі рани, побачив в якому безнадійному стані дехто з них знаходиться і йому стало соромно за себе… Поговорив з монахами про їх потреби, підійшов до кожного з поранених і підтримав їх своїм словом, як міг і умів, обнадіював їх. З якоюсь особливою радістю побачив свого давнього знайомого – татарського воїна Савлієва. Той, вже дещо призвичаївшись до свого невизначеного стану, з перебинтованою ногою і з палкою в руці як міг, так помагав пораненим та монахам. Його нога заживала погано, рана гноїлась, та татарин не занепадав духом. Він вірив, що все буде добре і своєю вірою як міг, підтримував інших… Тут же, біля наметів з пораненими зустрів Йосипа Вишневецького. Той виконував свої священицькі обов'язки - сповідав хворих, проповідував їм, обнадіював їх. З усього було видно, що єпископу важко - лице його осунулось, під очами від довгої безсонниці появились синюваті мішки і сам він ледве тримався на ногах. Собеських покликав його до себе і заговорив до нього: „Йосифе, трохи побережи себе, а то ти і воюєш, і проповідуєш... Так тебе надовго не стане. А в тебе ще надто багато справ на Свято Юріївській горі у Львові...” Той втомленим поглядом подивився на Собеського і тихо промовив: „Pro fide rege et lege dulce est more”. Собеському не потрібно було переводити - він добре знав латину і цю фразу знав напам'ять ще з юних літ. А слова, сказані Йосипом Шулятицьким означали - „За віру, короля і закон вмерти солодко”...   
        Увесь залишок дня, аж до самого вечора, Собеський провів в клопотах. На коні об’їздив увесь свій табір, побував на обох крилах своєї оборони. Розпитував, радився, допомагав. Та в багатьох випадках вже не міг допомогти. Все більше і більше давались взнаки прояви облоги. Вже відчувалась нестача їжі для солдатів, корму для коней, ядер для гармат. Останнє його найбільше хвилювало. Звелів покликати до себе доводчого артилерії Мартина Контського. Через кілька хвилин той вже був перед ним. Розпитав його про стан справ в артилеристів і зокрема про наявність ядер. Той відповів, що ядер вистачить ще на два – три дні і то при не дуже інтенсивному обстрілі ними противника. Собеський дорікнув йому, що той, знаючи про такий поганий стан з ядрами, нічого не говорив про це Собеському. Контський на хвилину розгубився, проте дуже скоро прийшов до тями і заговорив: „Ваша високосте, я знаю як поправити цю справу. Турки безперестанно обстрілюють наш обоз. Тож на нашій території можна вже назбирати багато ворожих ядер і використати їх проти турків та татар”. Собеський на хвилину уявив собі, як артилеристи Контського вставляють ядра значно більшого калібру в свої гармати і не дійшовши до пуття з цим, запитав Контського: „Але як ядра такого великого калібру твої жовніри будуть вставляти в тоненькі дула твоїх гармат? Адже вони туди просто напросто не влізуть”. Контський тут же відповів, що важко зробити з ядра малого калібру ядро великого калібру. Але навпаки - можна. Ми просто молотами розклепаємо ядра до меншого калібру і ними можна буде стріляти. Звичайно, ці ядра не будуть такими, якими їх роблять в львівських зброярнях, та все ж їх використовувати можна. І ми вже робимо це. Тільки треба якось заставити жовнірів, щоб вони збирали ядра по всьому нашому таборі. А то моїх артилеристів замало для цієї справи, а інші роблять це якось дуже неохоче… Собеський задумався на хвилинку, а потім запитав Контського: „А що, якщо жовнірам ми будемо платити за кожне підібране ядро?”.  Контський хвилинку із здивуванням дивися на Собеського, а потім із якимось натхненням заговорив: „Ваша високосте, якщо ваша скарбничка дозволяє робити такий ґендель, то я думаю, що в нас буде вдосталь ядер”… Обговоривши деталі такого ґенделю, Собеський і Контський попрощались. Через деякий короткий проміжок часу Собеський із задоволенням спостерігав, як безліч жовнірів, вільних від виконання своїх обов’язків чи від відпочинку, ходили по всьому табору і збирали ядра. Уже під вечір Собеський повертався до свого намету. Голова розболілась ще дужче. Почала даватись взнаки і хвороба, яку він успадкував від Марисеньки і яку передав їй покійний Замойський. Заледве зліз з коня. Перед тим, як зайти в намет, по привичці поглянув на небо, щоб оцінити погоду на найближчий час. І на своє здивування, не побачив жодної зірки. Ще не повіривши в побачене, довго роздивлявся по небу. І тільки після того, коли на заході в останніх відблисках сонця побачив густі хмари, зрозумів - погода надумала мінятись. Тут же побачив, що майже безлисті верховіття дерев якось дуже несподівано захитались під активними поривами вітру, відчув, що повітря стало значно холоднішим. Прапорець на верхів’ї його намету радісно ожив і безперестанку тріпочучи своїм полотняним тілом, радісно  повертав його у напрямку, протилежному до напрямку дії  вітру. Тепер Собеський зрозумів, звідки взялись всі його сьогоднішні болячки. Перша думка, яка прийшла Собеському в голову в цей час - щоб випав великий дощ і щоб річки Свіча та Крехівка вщерть наповнились водою. В думках попросив Господа, щоб допоміг йому в цьому…
        Вже в самих дверях намету його зупинив Атанасій М’янчинський: „Ваша високосте, дозвольте доповісти вам, що Станіславівський загін вже в нашому таборі. Вчора, коли тут йшов бій, один місцевий житель провів Яна Данненмарка скрізь болота і вони вже освоюються на правому крилі нашої оборони. Станіслав Яблоновський займається їх облаштуванням. З собою вони привезли кілька возів харчів, пороху та ядер”. Це була дуже приємна звістка для Собеського. Ще день – два перед цим він не вірив в таку можливість, та видно, що Бог сьогодні в усьому милостивий до нього. І що біль, який сьогодні мучив Собеського протягом дня, був йому за передвісника ось цих радісних подій…
        Вже перебуваючи в наметі, Собеський відчув подальше погіршення погоди. Спочатку різкі прояви вітру аж надто сильно прогинали фетрові стінки його намету, а дещо пізніше по них рясно залопотів дощ. Тут же після цього затих гул гармат Ібрагіма паші. Собеський, заслухавшись в гучний гомін дощу та вітру не зчувся, як заснув…

 


 

Розділ 11. Перемовини.

 

         При веденні бойових дій між воюючими сторонами завжди складаються певні стратегічні відносини. Кожен з противників реально оцінює свої можливості в тому чи іншому бою, або битві і в залежності від цього обирає той чи інший спосіб дій. З чим підійшла Туреччина до битви під Журавном? Вона на цей час втратила свого стратегічного партнера на землях правобережної України - Петра Дорошенка. Той, розчарувавшись в своїх партнерах, втративши підтримку свого народу, зневірившись в своїх можливостях здався московським властям. Для Туреччини втрата такого вірного партнера була важкою. Мехмед ІV-й, діючи по принципу - розділюй і володій, буквально за кілька тижнів перед Журавнівською битвою втратив одну з таких розділюючих частинок, з допомогою якої він надіявся поширити свою владу на території правобережної України. Тож він почав посилено шукати заміну П. Дорошенку. Надії на Юрка Хмельницького хоч і були, та їх ще треба було здійснити. А на це потрібно було ще немало часу. Та й абсолютних гарантій того, що Ю. Хмельницький замінить собою П. Дорошенка і буде в руках Мехмеда ІV-го таким же надійним інструментом, як Дорошенко, не було. Росія, відчувши послаблення впливу Туреччини на територію правобережної України після зречення своїх повноважень Дорошенком вирішила використати це для посилення свого впливу на ці території, надіючись на свого ставленика - гетьмана лівобережної України Івана Самойловича, перед яким Дорошенко склав свою булаву і заприсягнувся на вірність російському цареві. Крім того Мехмед ІV-й розумів, що і річ Посполита намагатиметься посилити свій вплив на ці ж території, так як вважала їх своїми. На момент початку журавнівських перемовин об’єднані турецько – татарські війська мали повну військову перевагу над противником. А отже їм було вигідно почати бій і з позиції сили вимагати на перемовинах уступок від перемовників Собеського щодо претензій на правосторонню Україну. Виходячи з цієї точки зору туркам було вигідно затягувати перемовини до моменту досягнення переваги в битві. Проте були і інші фактори, які вимагали від турецького війська прискорювати хід подій. Дивлячись на те, що турецький уряд завжди набирав військо з умовою відпустити воюючих додому до дня Касима (Димитрів день, що припадав на другого листопада) і на усю зиму, аж до самого дня Хизра (що припадав на третє травня), призупинялись військові операції, сераскер турецького війська шайтан Ібрагім паша був зобов’язаний закінчити бій хоча б в середині жовтня, щоб його воїни до цього часу змогли б добратись додому. Виходячи з цієї точки зору, турецькі війська повинні були спішити. Тож і Ібрагім паша, і виконуючий обов'язки великого візира Кара Мустафа Кепрюлю довго не могли вирішити якому з цих двох факторів віддати перевагу. Отже на перших порах, коли погода сприяла діям турецько - татарських сил, ті затягували перемовини. А коли погода різко змінилась, ті їх активізували, так як розуміли, що в таких важких природних умовах вони не скоро досягнуть значимої переваги над противником. Крім цих далекоглядних вимог в Ібрагіма паші були і більш насущні потреби. Турецькі, а особливо татарські жовніри вимагали ясиру і пограбованого. Адже час приближається до осені, скоро їм додому, а їх вози пусті. Тож Ібрагім паша десь в своїй підсвідомості вже був не проти заглянути і дізнатись, що там в королівській казні приховує Собеський. Це було б частковою компенсацією втрачених можливостей для його війська, та й для нього самого.
        Військо Речі Посполитої ставило перед собою дещо інші задачі. Собеський хотів зупинити подальшу експансію турків та татар в землі правобережної України. Знаючи манеру ведення війни своїми південними противниками йому було вигідно затягнути цю битву на якомога довший час і саме для цієї цілі якомога швидше почати перемовини з противником. Він прекрасно знав, що його сили значно слабші і що вистояти проти такого сильного противника він зможе тільки при довготривалій обороні в добре обладнаному таборі. І коли противник відчує, що в нього обмаль часу, тоді вже і Собеський щось зможе вимагати від них. При цьому обидві сторони прекрасно розуміли можливості і цілі один другого і перехитрити комусь з них іншого було неможливо. Свою найближчу мету в цьому поході Собеський вже виконав. Він повернув татар з Покуття і цим самим врятував цей край від повного пограбування. Крім того він добився зняття облоги турецько - татарським військом Станіславова. Що також було для Собеського дуже важливим. Адже Станіславів був для Речі Посполитої самим південнішим форпостом при нападі на неї ворога з півдня. Відчуваючи, що постійні та затяжні війни з Туреччиною вже майже виснажили його державу і розуміючи те, що вести такі виснажливі війни Річ Посполита не має чим і не має ким, Собеський прагнув миру з нею. Він розумів, що в теперішніх умовах підписати рівноправний договір з Туреччиною не вдасться, але не підписувати його теж не міг. Знав, що піддасться нищівній критиці по його підписанню. Але краще втратити щось, ніж залишитись ні з чим. Видно, така доля королів… Іноді приходиться вибирати між поганим і дуже поганим… Тільки жаль, що далеко не всі це розуміють.
        Переконавшись, що в прямому бою Собеського в його добре продуманому та облаштованому таборі буде важко перемогти, Ібрагім паша вирішив дещо пожертвувати часом і добитись значної переваги над противником шляхом використання артилерії. Він був впевнений, що Собеський довго не протримається. Тож виходячи саме з таких позицій велися, або не велися перемовини.

        А самі перемовини між обома воюючими сторонами почались ще перед початком бойових дій під Журавном. І ініціатором в їх проведенні був Ян Собеський. Ще в кінці вересня він вислав в турецький табір, що тоді знаходився під Галичем, шістьох комісарів. Серед них були брацлавський воєвода князь Костянтин Вишневецький, володимирський підкоморій Єжи Вільєгорський, саноцький підчаший Томаш Карчевський, мельницький підчаший Францишек Кобилецький, волинський чашник Станіслав Дамбовський та подільський чашник Ян Карвовський. Найбільша роль в переговорах була в підкоморія володимирського Єжи Вільєгорського і воєводи брацлавського Костянтина Вишневецького. Прибувши до османського табору, комісари негайно вислали листа з інформацією, що військо супротивника набагато більше, аніж за попередніми даними. Це значно допомогло Собеському в його подальших діях при обороні свого табору.
        З боку Туреччини переговори провадив головнокомандувач османських військ і управитель Дамаску Шейтан Ібрагім паша за участю бейлербеїв Анатолії, Румелії, Боснії, Алеппо, Адани, Караману та Силістрії. В перемовинах брав участь і кримський хан Селім Гірей. І хоч в турецькому таборі польську делегацію прийняли з почестями, сідати за стіл з ними для перемовин не дуже то і спішили.
        На той час між Османією та Річчю Посполитою мав би був діяти Бучацький мирний договір. За умовами укладеного договору польські історики називають його найбільш ганебним за всю історії Польщі. У відповідності з цим договором вся територія східного та західного Поділля разом Кам’янцем (від Бучача по Брацлав) повинна б була відійти до Османської імперії як Кам’янецький пашалик. На Брацлавщині і Південній Київщині повинна б була визнатись влада Петра Дорошенка, з цих земель мали б вивестись всі залоги Речі Посполитої. Річ Посполита повинна була сплатити Османській імперії велику контрибуцію за зняття облоги Львова і щорічно сплачувати їй данину по по 22 тисячі золотих. Проте сейм Речі Посполитої, що відбувся в квітні 1673-го року визнав умови цього договору неприйнятними і категорично відмовився ратифікувати його. Сам гетьман Петро Дорошенко, заради якого ніби то старалась Османська імперія, був незадоволений як умовами самого договору, так і результатами османської інтервенції. Адже практично всі подільські міста та містечка були пограбовані і зруйновані. Були пограбовані та знищені всі церкви та костели, з них були забрані майже всі дзвони. Тільки з під Кам’янця до Стамбула було вивезено біля 100 возів награбованого майна. Територія Поділля залишилась майже без населення. Більшість населення втекли на землі Речі Посполитої і за Дніпро. Фактично всі ці землі стали османською провінцією. Населення та й козаки були дуже незадоволені діями османської імперії і самого Дорошенка, так як під її протекторатом він перебував. Проте рада старшин ухвалила не відступатись від османського султана, бо їм тепер, крім султана, нема куди подітись. А тут в справу втрутилась і Росія, яка відчувши слабкість влади на правобережній Україні, вирішила і собі відкусити кусочок пирога… Опинившись між кількома вогнями і відчуваючи свою безсилість, Дорошенко не витримав…
Ян Собеський прекрасно знав про умови цього договору і розумів, що османи в теперішніх переговорах будуть настоювати на його підписанні та абсолютному виконанні. Більше того, він відчував, що в разі успіху османського султана в Журавнівській битві в умовах Бучацького договору можуть появитись і інші, ще більш ганебніші для Польщі, пункти. Тож щоб такого не сталось, Собеський і відважився на цю абсолютно програшну для нього битву. І про себе вирішив, що військо Речі Посполитої повинно триматись тут до останнього…
        У відповідності з інструкцією, яку Ян Собеський надав свої послам на перемовинах вони повинні були вимагати в турків повернення Кам’янця з збереженням в них всіх мечетей, костелів та інших культових споруд та зажадати знищення Кам’янецької фортеці. Якщо б ці вимоги були б відхиленні, тоді посли мали вимагати хоча б передання Речі Посполитій самого Кам’янця з доданням до цього двохмильної зони навколо міста.
        Лиш через кілька днів, 26-го вересня відбулася перша перемовна сесія з силістрійським бейлербеєм Хусейном пашею та румелійським бейлербеєм Алі пашею. Вона відбулась в спеціально розгорнутому для цього наметі в турецькому таборі, що знаходився недалеко від Галича. Після того, коли обидві сторони пересвідчились про надані обом групам права на ведення перемовин і оголосили про склад кожної з груп перемовників вони вирішили визначитись з самим об’єктом перемовин. І першим з цього приводу слово взяв Хусейн паша:„ Хочу нагадати шановним перемовникам, що не так давно, а саме – в жовтні 1672-го року між Османською імперією і Річчю Посполитою в Бучачі була укладена мирна угода. Тоді Порту пішла на уступки Посполитій, хоч мала повне право вимагати значно більшого. Ми зупинили бойові дії надіючись, що Річ Посполита прийме умови цієї угоди і виконуватиме всі її вимоги. Та як відомо шановним перемовникам, у квітні 1673-го року сейм Речі Посполитої відмовився затвердити Бучацький мирний договір. Тож чи вартуватимуть чогось наші сьогоднішні перемовини, якщо ваш уряд так легко відказується від того, про що вже було договорено між нами? Чи не вчинить ваш уряд так само і після теперішніх перемовин, якщо ми хоч про щось тут домовимось? Що стосується сьогоднішнього стану справ між нами, то ви по своїй же вині опинились в такому жалюгідному стані і доживаєте тут під Журавном свої останні дні. Тож чи варто нашій стороні йти на будь які перемовини з вами, якщо ми дуже скоро будемо мати можливість диктувати вам тільки свої умови. Та й чи буде кому диктувати їх найближчим часом?… А якщо тут ми і будемо про щось договорюватись, то тільки на виконанні вашою стороною всіх вимог Бучацького договору з деякими нашими додатковими вимогами, так як протягом останнього часу ситуація дещо змінилась ”. Аргументи турецької сторони, які були пред’явлені перемовникам Посполитої були важкими. Хусейн паша добре пам’ятав настанови виконуючого обов’язки великого візира Кара Мустафи Кепрюлю і тому зразу ж намагався тиснути на сторону противника з позиції сили та некоректності їх попередніх дій. Крім того він зі слів Ібрагіма паші знав, що час в теперішніх умовах поки що на турецькій стороні так як стан обложених катастрофічний. У відповідь на слова Хусейна паші слово взяв брацлавський воєвода Костянтин Вишневецький. Він почав досить впевнено: „ З нашої сторони було б доречним нагадати шановним перемовникам, що в нас були вагомі причини поступити саме так з вищеназваним договором. Допоки він дійшов до нашого сейму військо Дорошенка та й татарське військо чинили безчинства на поки що наших територіях. І ми не могли спокійно дивитись як страдає там наш люд. Крім того умови самого договору були аж надто важкими для його сприйняття Річчю Посполитою і вам варто було піти на деякі уступки. Тодішній король Польщі Михайло Вишневецький просив султана про них, проте той категорично відмовився йти на будь які уступки. А ви знаєте устрій влади в нашій державі. Король не міг приказати сейму затвердити Бучацький договір так як шляхта намагалась захистити Річ Посполиту від ряду умов цього договору, які могли надто негативно вплинути на подальший розвиток Посполитої. І крім того, згідно з законами, що діють в  Польщі, це не входить в його обов’язки. Якби Мехмед IV-й мав хоч трошки менший апетит, то ми могли б про все договоритись. А що стосується жалюгідності нашого стану під Журавном, то не заперечуючи його важкості, я хочу сказати вам, що остаточно реалізувати вашу перевагу там буде ой як нелегко. Про це свідчать бої під Войниковим та Довгою, що відбулись протягом кількох останніх днів і в яких лягло кілька тисяч солдатів вашого війська. Тож чи варто в подальшому проливати кров, якщо можна про все договоритись? Наша сторона пропонує укласти новий договір, в якому було б передбачено виконання частини пунктів Бучацького договору з передачею нам самого Кам’янця та прилеглих до нього найближчих територій, знищення Кам’янецької фортеці і ще виконання вами кількох незначних вимог. Їх, на нашу думку, вам буде зовсім неважко виконати. Що стосується подальших гарантій виконання нами умов нового договору, то я думаю, що ми б також змогли про це договоритись, а саме, обмінявшись заручниками до моменту виконання договору…”. Хусейн паша та Алі паша уважно слухали промовника. Чим довше той говорив, тим більше здивування проглядалось на обличчях обох пашей. Зрештою Алі паша не витримав і сказав: „ Але ж ваша делегація поводить себе так, ніби то ви обложили Журавно, а там в таборі турки та татари з останніх сил захищаються. Ви починаєте ставити умови, які для нас аж ніяк не є сприйнятливими. За які ж це такі ваші успіхи в протистоянні з нами ми маємо віддавати вам Кам’янець? Та й для чого нам знищувати його фортеці, якщо вони нам є надійною опорою ось уже протягом довгого часу? Ми собі думали, що напрям теперішніх перемовин буде йти зовсім в іншому руслі. Ми вважали, що Собеський прислав сюди своїх послів для того, щоб поклонитись нам, а бачимо зовсім інше – ви повчаєте нас та ще й вимагаєте від нас виконати те, про що ми аж ніяк не думали. Чи не зависокої думки Собеський про себе і про можливості війська Речі Посполитої? Ми не те, що не передамо вам ні Кам’янця, ні території навколо нього, ми ще й заберемо в вас значно більше, ніж ви собі це можете уявити ”. Тон і зухвалість, з якою ці останні слова були сказані, вже свідчили про прямі погрози...
        Перемовини цього дня тяглися довго. Турецька сторона проявляла нетерпимість щодо перемовників від Речі Посполитої. Їх дратували будь які вимоги поляків, вони намагались ставитись зверхньо до любих намагань польської сторони. Вони були абсолютно впевнені в тому, що сили обложників при такому співвідношенні сил дуже швидко закінчаться. Під кінець дня турки вже відверто тягли час, показуючи, що сьогодні вони і так вже аж надто багато часу виділили перемовникам Собеського. Проте посли на перемовинах від Речі Посполитої були задоволені. Нарешті турки  визнали їх переговорною стороною. І якщо турки все ж таки вступили в перемовини з поляками, то видно, що  в них в цьому також була якась потреба.
        Наступного дня – 28 вересня перемовини довго не починались. Турки були зайняті підготовкою до переходу під Журавно. Офіційно Ібрагім паша та Селім Гірей теж були учасниками цих перемовин, та їм було не до них. Селім Гірей вже був під Журавном і чекаючи на Ібрагіма пашу, безпосередньо займався підготовкою облоги. Ібрагім паша теж не мав часу для перемовин, тож він повністю довірився Хусейну паші та Алі паші. При цьому попередив їх, щоб ті не дуже спішили з перемовинами. Вже аж після обіду перемовники зібрались знову. Хусейн паша після консультацій з Ібрагім пашею заговорив першим: „ Шановні перемовники, нещодавно я мав розмову з високим сераскером нашого війська Ібрагімом пашею. Я докладно передав йому зміст наших вчорашніх розмов і хочу довести до вашого відома, що ті вимоги, які передав через вас король Речі Посполитої є зовсім несприйнятливими для Порти. Річ Посполита вимагає ряду уступок з нашої сторони і при цьому зовсім не враховує тієї ситуації та того співвідношення сил, що слались між нами в теперішній момент. Османська імперія сьогодні сильна, як ніколи. І ви маєте добру можливість пересвідчитись в цьому. Тож не може бути жодних вимог з вашої сторони щодо територій, зайнятих нами. Більше того, Ібрагім паша просить передати вам вимогу Порти щодо передачі їй частини ваших територій – вздовж ріки Дністер між устями річок Збруч та Мокші (на схід від Кам’янця) і гірським пасмом Медоборів. Крім того Порта ще вимагає територій аж до Білої Церкви та Паволочі. За ці останні території Порта згідна скасувати подушний податок з немусульман (харадж), а також відпустити із завойованої території забраний ясир, окрім молоді, що на той час нараховував близько 20 тисяч осіб. Міста Язловець, Бара та Меджибожу річ Посполита може залишити собі. Щодо уступок Порти відносно Кам’янця, то про це не може бути й мови…”. Хусейн паша ще продовжував перераховувати цілий ряд вимог до Речі Посполитої. Проте ці вимоги вже були значно менш вагомішими і їх можна було розглянути і пізніше. Тож делегація від Речі посполитої вже не дуже і слухали їх. Тільки перекладач Шенявський уважно записував всі вимоги турецької сторони, так як його обрали ще й за писаря і він був зобов’язаний вести протокол. Всі інші посли Собеського вже обговорювали основні вимоги турецької сторони… Хусейн паша закінчив говорити і з полегшенням глянув на Алі пашу. Той схвально кивнув головою і обидва схилились перед картою, що стояла на невеличкому столику і про щось почали тихо говорити між собою. Невдовзі після невеликої паузи від послів Собеського слово взяв Єжи Вільєгорський: „Шановні перемовники від Порти, шановні посли від Речі Посполитої, сьогодні ми зібрались тут, щоб запобігти черговому кровопролиттю. Наша сторона вважає, що якщо турецька сторона лояльно підійде до наших вимог, то результатами наших перемовин залишаться задоволені обидві сторони. Але якщо турецька сторона буде ігнорувати наші вимоги, так як вона це робить тепер, то в програші залишаться обидві сторони. Так, на даний час військова перевага на вашій стороні, але вона ще не реалізована… І її реалізація забере немало життів як ваших, так і наших вояк. Чи для того йшли турецькі та татарські війська сюди – на руські землі, щоб стати тут поживою для вовків та круків чи ворон? Допоки ми тут будемо вияснювати відносини між собою, ситуацією скористаються росіяни. Нам відомо, що вони вже під Чигирином і мають намір просуватись дальше в сторону українських земель. Тим більше дивними виглядають вимоги Турецької сторони по дальшому захопленню частини українських земель, які належать Речі Посполитій. Наша делегація надіялась на закріплення сучасного правового статусу цих же земель з поверненням Кам’янця під протекторат Польщі. Крім того ми надіялись, що Порту відкажеться від щорічної сплати Речі Посполитої щорічної плати Порті в розмірі 22 тисячі злотих. В обмін на це Річ Посполита відкажеться від активних бойових дій проти Османської імперії при умові, що вона покине наші землі. І при цьому польсько - литовські жовніри ніяким чином не будуть протидіяти виходу Османських військ з її території…”
        Допоки Вільєгорський говорив, Костянтин Вишневецький уважно спостерігав за діями Хусейна паші та Алі паші. Ті слухали не дуже уважно, час від часу переговорюючись між собою. І тільки коли Вільєгорський заговорив про росіян, обидва насторожились. З цього досвідчений перемовник Вишневецький зрозумів, що дії росіян на сході дійсно турбують турків і це треба буде якось використати в подальшому.
        Після того коли Вільєгорський закінчив говорити до слова попросився Алі паша: „ Я - Алі паша, Хусейн паша та інші члени нашої делегації по перемовинах уважно слухали виступи ваших промовців і не переставали дивуватись з їх слів. Таке враження, що ви зовсім не відчуваєте реальностей. Ваша армія на краю пропасти, а ви тут на перемовинах намагаєтесь поводитись з нами як рівний з рівним. Ваше ставлення до нас та й ваші вимоги є, по крайній мірі, образливими для нас, вже не говорячи про великого візира Кара Мустафи Кепрюлю і, тим більше, султана Мехмеда IV-го. Невже ви собі думаєте, що ваші пропозиції можуть лягти на стіл султану при нашому посередництві? В такому випадку ні в чому іншому, як тільки в державній зраді ми будемо звинуваченими. Невже ви хочете, щоб ми добровільно позбулись своїх голів? Про ваші сьогоднішні вимоги ми жодного слова не скажемо навіть Ібрагіму паші, а не те, щоб комусь із вищих пашей. Будемо вважати, що на сьогоднішніх перемовинах, та й як і на вчорашніх, ми ні до чого не договорились. Я думаю, що як і вам, так і нам треба проконсультуватись з нашими керівниками, а перемовини почнемо через кілька днів, коли вже багато чого проясниться”. Сказавши це, турецька делегація відкланялась і вийшла з намету. Вишневецький та Вільєгорський добре розуміли поведінку своїх співрозмовників. По всій видимості, завтра почнуться активні бойові дії і турецька сторона розраховує отримати в них додаткові преференції для перемовин. Тож вони і затягують час.
        З самого ранку, 29 вересня Костянтин Вишневецький відправив свого емісара в табір Собеського. Перед цим він надав емісару детальні інструкції щодо перемовин, які він мав передати Собеському. В них він просив передати, що турки не хочуть іти на жодні уступки. Більше того, вони вимагають передати у володіння Османської імперії ще цілий ряд територій. Про повернення Кам’янця навіть чути не хочуть. Це ж стосується і щорічної плати Порті в розмірі 22 тисячі злотих. Вишневецький прекрасно розумів, що Собеський ніяк не погодиться на умови Порти щодо перемир’я. Знаючи амбіційність членів Сенату Речі Посполитої та Палати послів він уявляв собі з яким ґвалтом ті б сприйняли подібні умови. А тому, відправляючи емісара до Собеського, Вишневецький знав яку відповідь отримає. Крім того, Вишневецький просив свого емісара передати Собеському, що найближчим часом турки з татарами почнуть активні бойові дії... 
        Тим часом Ібрагім Паша готувався в дорогу. Величезна кількість возів з військовим провіантом стояла в ряд на дорозі так, що послам не було видно ні їх початку, ні їх кінця. Навколо них снували вершники, піхотинці і інші жовніри щось укладаючи в них, щось поправляючи. Окремою валкою стояли важкі вози з гарматами та ядрами з впряженими в них конями. В декотрі з них було запряжено по кілька пар коней. Збоку біля дороги окремою групою стояли верблюди і навіть слони з величезними тюками вантажів на спинах. Їх погоничі закінчували останні приготування. В порівнянні з вчорашнім днем, коли увесь турецько - татарський табір ряснів величезною кількістю наметів, сьогодні їх кількість значно порідшала. Коли все було готове, обоз по команді Ібрагіма паші вирушив в дорогу. Костянтину Вишневецькому та іншим послам, що брали участь в перемовинах з турками нічого не залишалось, як зібрати свій намет і вирушити слідом за турецьким обозом, що рухався під Журавно. Всі розуміли, що ні сьогодні, ні завтра чи протягом кількох послідуючих днів переговорів не відбудеться. Через кілька хвилин руху густий порох піднявся над дорогою, не давав дихати. Тож валка розтяглася ще більше і рухалася дуже повільно. Вишневецький, сидячи на своєму коні і дивлячись на цю величезну колону прикинув, що з такою швидкістю руху обоз прибуде під Журавно десь аж під вечір. Хоч він на своєму коні зміг би доїхати туди за годину - дві. Дивлячись на цю величезну силу, що повільно рухалася в бік Журавна, мимоволі подумав собі: „А чи побачить він ще Собеського?”. Чомусь йому було важко  повірити в те, що на цю грізну силу там, під Журавном знайдеться інша сила, яка буде спроможною зупинити цей величезний турецько - татарський обоз.
 


 

Розділ 12. Видно, Божа воля.

 

        Зранку, 4-го жовтня Собеський ніяк не міг проснутись. Дощ, що почався напередодні падав всю ніч і не думав переставати. Під час сну серед ночі йому стало холодно. Чомусь довго не хотілось вставати, щоб накритись чимось теплішим, тож деякий час не спав. А коли нарешті зробив це і добре накрився, то заснув таким сном, що й вже не пригадував коли щось подібне з ним траплялось. Вже перед ранком, коли небо засіріло і за Дністром між небом і землею вже проглядались контури Бакоцини, Собеський почав просипатись. Та це йому сьогодні ніяк не вдавалось. Ломка слабість заволоділа всім його тілом і не давала йому жодних шансів вийти з цього стану. Собеський просипався на хвилинку, та почувши рівномірний шум дощу за стінками свого намету тут же засипав знову. Змарнувавши кілька спроб, Собеський здався своєму тілу. І в цей час йому почали являтись сни… Спочатку йому явилось дитинство. Вони разом з братом Мареком заглядали в глибочезну криницю, що була викопана в Олеському замку. Вона мала глибину в 45 метрів та ширину біля двох метрів, була округлої форми і обкладена по всій її висоті колотим каменем. Криниця органічно вписувалась в інтер'єр замку, вхід до неї прикривався спеціальними дверцятами, виготовленими з товстих залізних прутів. Хлопці по черзі кидали туди каміння і слухали, чий камінь буде довше летіти до води. Водночас слідкували, щоб їх не побачила мама чи будь хто інший з прислуги. Адже їм було строго заборонено підходити до цієї криниці... Потім Собеському явилась юна дівчина. Стояла і мовчки дивилась на нього. Не говорила нічого, тільки в очах - німий докір. Потім в неї на руках появився хлопчик. Собеський дивився на них і намагався згадати хто це. Дві дуже знайомі постаті з'явились перед ним, а він силувався і силувався згадати хто це. І раптом його осяйнуло - це ж юна француженка, яка любила його і цілком віддавалась йому – ще зовсім юному шляхтичу, що ще абсолютно не був готовим до супружного життя. Йому стало соромно за себе. Якийсь тягар навалився на нього і тиснув, тиснув… Шалено забилось серце… Зусиллям волі відігнав цей сон та тут же провалився в пітьму іншого. Перед ним явилась панночка Орховська… Стояла в усій своїй красоті і мовчки манила його за собою. Собеський спочатку йшов за нею, потім почав бігти, а вона все віддалялась та віддалялась. Собеський з останніх сил рвався за нею… ось її вже майже не видно, тільки її тихий голос, який Собеський ледь, ледь почув: „Прийди…….. прийди…… прий….”. Поступово її голос затихав, а юна красуня зникала за якоюсь сірою пеленою. Зібравши останні сили, Собеський крикнув: „ Куди?! ”. „В наш мисливський будиночок, що під Калушем”, - донеслось у відповідь і тут же все марево пропало. Аж тепер Собеський проснувся. Тривожно билось в грудях серце, по чолі рясно котились краплі поту. В намет заглянув охоронець: „ Ваша високосте, з вами все в порядку? ”- запитав, так як чув ось це „ Куди ? ” аж надто добре, хоч і знаходився за кілька кроків від входу в намет. Поступово Собеський приходив в себе. І хоч голос охоронця остаточно розбудив його, та млосна слабість сну ще надійно тримала його в своїх руках. Ще довго сидів на широкому ослоні, на якому спав і навіть не робив спроби встати. Дві його попередні і великі любові явились сьогодні йому уві сні і не відпускали його… З чого б це? Чому так довго їх не було біля нього, а тут прийшли. Любив обох і довго шукав їх обох після того, як втратив їх. Особливо хотів знайти панночку Орховську. Три роки шукав її після того, як його рідна мати знайшла їй жениха і швидко віддавши її заміж, кудись відправила з ним. Іноді Собеський вже й сумнівався в цій мамині версії пропажі Орховської, та натрапити на якісь інші сліди йому так і не вдалось. Для Яна було справою честі знайти Орховську і оженитись на ній, так як дійсно кохав її... Чомусь згадав, що завжди за  її спиною стояв Михайло Пац. І він, мабуть, любив її нічуть не менше, ніж Собеський, а може і більше. Адже Собеський через якийсь час зустрів Марисеньку і забув своє амурне минуле, а Пац так і не зміг забути панночку Орховську. Тож і дотепер живе один. Собеський згадав останні розмови з ним. Очевидно, що Пац десь глибоко в своїй душі носить образу на Собеського. Мабуть що не простив йому втрату своєї коханої… Мимоволі відчув свою вину перед Пацом. І хоч Собеський намагався оправдатись тим, що він також любив панночку, та згадавши своїх інших любасок зрозумів, що це не оправдання. Це недобре, що два гетьмани, які ведуть ось тут разом таку виснажливу битву з спільним ворогом, мають такі протиріччя між собою. Адже десь, в якийсь момент вони зможуть відіграти негативну роль під час ходу бою. А це може стати величезним козирем в руках противника. І хоч негоже королю всієї Речі Посполитої просити вибачення в великого гетьмана литовського королівства, але йому  треба буде це зробити… Тільки треба вловити момент, треба перебороти свою гордість і зробити це. Адже він король Речі Посполитої … і він просто зобов’язаний робити те, що в усій Посполитій зробити вже ніхто не зможе… Відчув велику потребу сходити в костел – помолитись, замолити свої минулі житейські помилки, просити Господа, щоб вибачив йому ті  його гріхи, які він усвідомив сьогодні зранку…
        А надворі продовжував падати дощ. Води за всю ніч вже назбиралось багато, тож вона виблискувала сірими хмарами в чисельних калюжах, що повсюди виникали мов гриби після дощу. Спочатку Собеський зрадів цьому. Досхочу нап’ються води чисельні болота, що знаходяться на його правому крилі і стануть зовсім непрохідними для татарських вершників. Наберуться води річки Свіча і Дністер і стануть великими перепонами для турецьких і татарських жовнірів. Розкисне земля під копитами татарських коней і татарське військо втратить свій основний козир – швидкість, а отже і мобільність. Видно, бог милостивий до просьб Собеського. Нарешті почув його і послав йому цей довгоочікуваний дощ. Разом з дощем прийшло і похолодання. Недаром Собеський вночі довго не міг заснути із за нього і змушений був шукати додаткового накриття. Тай вітер час від часу нагадував про себе і своїми вогкими поривами заставляв жовнірів сутулитись, щоб хоч трохи захиститись від нього. Погода стала незручною не тільки для війська противника, але і для його жовнірів. Собеський дивився, як тонкі цівки води весело збігали по брустверах окопів до їх дна і поступово наповнювали їх водою. Потрохи дно окопів перетворювалось на болото, що рідкою жижею покривало все, що там знаходилось, непрошеним гостем прослизало в взуття жовнірів і робило перебування останніх в окопах неймовірною мукою. Якщо така погода протримається кілька днів, то це стане аж надто важким випробовуванням для його жовнірів. А їм ще й треба буде десь спати, адже намети є далеко не в усіх, тай небезпечно спати в наметах на передніх лініях укріплень – в любу хвилину туди може залетіти ядро з гармати противника… Тож чи витримають вони це? Єдине, що тішило Собеського, так це те, що в таких же умовах перебуває і військо противника. А жовніри, які виросли в умовах теплого турецького чи кримського клімату такі погодні викрутаси будуть переносити значно важче, ніж жовніри його війська.
        На щастя, турецькі гармати мовчали. І Собеський прекрасно розумів причину цього. Для вистрілу з гармати спочатку в її дуло набивали пороху, а потім вставляли туди ядро. Підпаливши порох через боковий отвір в основі дула, здійснювали вистріл. Але мокрий порох не горить, а якщо і горить, то швидкість горіння різко зменшується. І в такому випадку гармати будуть не стріляти, а плюватись. Тож туркам потрібно було захистити і порох і самі гармати від дії води. А для цього треба було трохи часу. Та всі розуміли, що пройде ось це „ трохи часу ” і турецькі гармати знову заговорять. Тим більше, що час в даній ситуації вже став помічником Собеського. Він був впевнений, що в таких умовах турецько – татарські війська намагатимуться якомога скоріше завершити цю битву і відправитись додому. В противному випадку в їх рядах почне наростати незадоволення діями їх воєначальників, що обов’язково відіб’ється на їх боєздатності. Отже війську Собеського треба готуватись до нових атак противника. Відчуваючи важливість моменту, що настає, Собеський звелів негайно зібрати всіх своїх воєначальників в своєму наметі. Коли всі зібрались Собеський, побачивши в своєму наметі нового гостя, радісно привітав його: „ Шановне панство, я дуже радий привітати серед нас керівника Станіславівського гарнізону Яна Данненмарка, що прибув до нас нещодавно. Тепер він разом з вже давно присутнім тут Андрієм Потоцьким гідно представлятимуть Покуття в цій теперішній битві. Незважаючи на всю важкість нашого стану, в якому ми знаходимось, наші побратими не залишили нас самих і готові допомогти нам тут ”. Після цих слів всі подивились в бік Данненмарка та Потоцького і в знак згоди з Собеським захитали головами. А тим часом Собеський продовжував: „ Як ви всі бачите, погода різко погіршилась. І один Бог знає допоки вона буде такою. Ми, замкнуті противником тут в обозі, мусимо терпіти всі примхи погоди і військові намагання противника. Йому легше, адже він, на відміну від нас, може обирати – чи вже йти в атаку, чи почекати, чи повернутись назад… Тобто в нього є право вибору в своїх діях, а в нас такого права нема. Але ця погода і їм явно не на руку. І мені здається, що їх жовніри такої поганої погоди довго не витримають. Це ж розуміє і Ібрагім паша. Тож нам потрібно готуватись до їх активних дій. І вони їх почнуть або сьогодні, або вже завтра. Перш за все нам треба підготувати наші гармати до стрільби в цих погодних умовах. А це означає, що для них треба зробити хоч якісь навіси щоб захистити їх від прямого попадання води в дула гармат. Також треба захистити і порох та й самі ядра та гранати. Друге, що нам треба зробити, так це захистити ноги жовнірів від болота та води, що знаходяться в їх окопах. Для цього використайте гілки дерев, хмиз, солому, і все інше, що потрапить вам під руки, щоб можна було встелити їх під ноги жовнірам. В окопах можна зробити ще одну сходинку, дещо вищу від дна, щоб по ній можна було ходити, чи, навіть і передрімати. В умовах дощу та вітру солдатам буде дуже важко стріляти з рушниць, мушкетів чи пістолів. Тож треба тих, що стріляють з вогнепальної зброї забезпечити хоч якимись навісами, та й їх порохівниці мають бути непромокаємими . Крім того треба зібрати увесь теплий одяг і віддати тим жовнірам, що ночують і днюють в окопах… ще раз хочу нагадати, що ми не знаємо, скільки часу буде тривати облога. А отже всім вам треба подумати про харчі для солдатів і корми для коней. Хочу відмітити, що заболочені крайні праве і ліве крило нашої оборони стали практично недоступними до ворога. Отже з  крайньої правої сторони можна забрати кілька гармат і перемістити їх ближче до фронту і до лівої сторони нашої лінії оборони. Бо саме туди - між нашими лініями оборони і Свічею противник буде атакувати найбільш активно. Переправлятись через Свічу в теперішніх умовах їм буде дуже важко, тож не варто їх там дуже й очікувати, хоч можливість появи їх там нам треба передбачувати. Знімати гармати з крайніх точок лівого крила поки що не будемо, бо за ними – міст. І ще одне я забув. По моєму, насуваються важкі часи, коли солдати в холоді, а може і в голоді та ще й мокрими будуть протягом довгого часу знаходитись в шанцях. Тож за вами – підтримати їх з моральної точки зору. Адже далеко не всі з них були в подібних ситуаціях. Переконуйте їх, що такий стан тимчасовий, що ще кілька днів і противник зніме облогу, адже і в війську противника теж люди і вони також мокнуть та мерзнуть. Саме на вас лягає вся відповідальність за моральний стан наших жовнірів. І якщо хтось із вас сумнівається в чомусь, то прийдіть сюди до мене і скажіть це мені безпосередньо, та тільки не виражайте свої сумніви там – біля окопів солдатів ”.
        Після цього Собеський ще розказав всім про наміри його дій протягом цього дня, послухав короткі запитання від своїх воєначальників, дав короткі вказівки іншим і відпустив всіх. Михайла Паца попросив залишитись на хвилинку… Той з невеликим подивом на обличчі стояв напроти нього, немов би хотів спитати – з якої ще причини командуючий військом попросив його залишитись. Собеський на хвилинку задумався і потім заговорив: „ Михайле, я тут подумав, дещо згадав… тож і прошу в тебе вибачення … за панночку Орховську… ”. На обличчі Паца сліди здивування стали ще більш помітними. Собеський почекав хвилинку і знову продовжив: „Негоже тобі, Михайле, все життя думати про неї. Пора тобі і своє життя влаштувати. Знаєш, Михайле, ми тут разом з твоїм двоюрідним братом Христофором якось подумали і хочемо порадити тобі оженитись на моїй молодшій сестрі - Анні Розалії. Ми прийшли до висновку, що це з усіх сторін була б дуже хороша пасія як для тебе, так і для моєї сестри...”. Лице Паца закам'яніло, зробилось сіро - чорним і злим. „Яне, я своє особисте вирішую сам. І не дозволю нікому робити це замість мене. А тут нам з тобою треба подумати про те, як нам вибратись з цієї ями. А все інше - це на потім...”, - тут же відповів він. Собеський намагався ще щось говорити, та Пац перебив його: „ Ти краще скажи мені, Яне, де шукати Орховську? Я вже з ніг збився, а жодного сліду не можу знайти. Вже не знаю що й думати…”. І коли Собеський сказав, що теж нічого не знає, той з ще більшим здивуванням та з деякою недовірою подивився на нього, повернувся і не сказавши жодного слова, пішов… такий же колючий, гордий, недоступний… Собеський зрозумів – Пац дотепер живе Орховською і шукає її. І той сон, який сьогодні вночі явився Собеському і який нагадав йому про його давній гріх, ще більшим тягарем звалився йому на плечі.
        Десь по обіді, коли вітер трохи притих, а дощові хмари з чорних зробились сіро – чорними, заговорили турецькі гармати. Кожного разу, коли важкі ядра падали на землю, та розверзалась глибокою ямою, викидаючи з неї велику кількість мокрої глини, болота та каміння. Жовніри, які раніше збирали ядра, тепер не збирали їх, а викопували з цих же ям. М’яка та розмокла земля поглинала їх і вже не відпускала. Допоки артилерійський обстріл був не дуже сильним біля невеликої майстерні артилеристів дуже скоро назбиралась велика купа ядер. Контський стурбовано поглядав на неї і не знав що з нею робити. Гроші, які Собеський надав йому для оплати жовнірам за зібрані ядра вже майже закінчувались, їх кількість теж вже була достатньою, а жовніри все несли ядра і несли. Кілька ковалів без відпочинку махали великими молотами, роблячи з зібраних свинцевих ядер ядра меншого калібру. Після такої їх переробки ядра з кулеподібної форми набирали циліндричної форми з опуклою верхньою частиною і плоским дном. Робити їх такими Контському порадив один з новоприбулих ополченців, який до того був ковалем в одному з недалеких сіл. Раніше йому доводилось виконувати подібні роботи, тож він переконався, що такі перероблені ядра залітають навіть дальше, ніж кулеподібні. Після ковальських робіт їх полірували на простих пристосуваннях. Для перевірки якості зроблених куль використовували дуло однієї з гармат. Заново зроблені кулі повинні були легко входити в дуло гармати і при цьому вони повинні були мати мінімальні бокові переміщення в ньому. Поки що гармаші Контського переробляли ядра для своїх гармат найбільшого калібру. Та в майбутньому Контський планував робити кулі і для гармат меншого калібру. Зайнятий розмовами з гармашами, Контський й не побачив, як до нього підійшли чотири ополченці, для яких завтра наступала черга йти на розкопки старих веж мурів Журавнівської фортеці. Зрозумів це, коли до нього заговорив один з них: „ Ваша високосте, дозвольте звернутись до вас з нашою просьбою”. Контський подивився на ополченців, які з повним набором шанцевих інструментів більше були подібні на землекопів, ніж на жовнірів і кивком голови дозволив ополченцеві продовжувати розмову. „ Ваша високосте, ми вже розкопали чотири вежі з шести і нічого не знайшли… Може дозволите нам вже більше не розкопувати їх. А то жінці буде соромно розказувати вдома, що я воював з турками та татарами лопатою та джоґаном…” – продовжував він. Троє інших, таких же як і він – землекопів, схвально закивали головами, підтримуючи першого. Контський на мить задумався – а може і справді вже не треба копати. Адже ймовірність знайти гармату в двох останніх вежах, що залишились – мінімальна. Але якийсь внутрішній голос підказував йому, що треба продовжувати розкопки. Адже копати вже залишилось небагато. Ще хвилинку подумавши, Контський сказав: „ Давайте зробимо так – візьміть собі ще двох найкращих землекопів і продовжуйте розкопки. І якщо завтра розкопаєте дві останні вежі, то більше не будете воювати з турками та татарами лопатами та джоґанами. Будете допомагати ковалям при ядрах, а то вони самі вже не встигають їх переробляти. А коли всі ядра будуть переробленими, тоді й постріляєте ними”. Схоже, що така відповідь Контського задовольнила їх і вони голосно про щось розмовляючи між собою, пішли шукати ще двох землекопів на завтрашній день.
        Поступово вітер майже затих. Використовуючи деяке покращення погодних умов турки поступово посилювали артилерійський вогонь. Під їх невпинним обстрілом поступово опинились не тільки передні шанці війська Собеського, а й ряд центральних зон його табору. Всі намети були перенесені вглиб, подальше від гармат противника. Собеський свій намет не хотів переносити. І хоч турецькі ядра ще не долітали до нього, всі розуміли, що це тільки справа часу. Жовніри вже не збирали ядра. Їх падало так багато, що жовніри вже боялись виходити з окопів, так як в любий час могли були вбитими. Тож вони сиділи в мокрих окопах. Мокли і мерзли та просили Бога, щоб чергове турецьке ядро пролетіло мимо…
        Вже під вечір до Собеського в намет зайшло двоє… один з них – Атанасія М’янчинський. Другий – агент, присланий комісарами з турецького обозу від перемовників. Собеський запросив обох сісти біля столу, накритого обрусом, що на вигляд явно мав турецьке чи татарське походження. Першим заговорив М’янчинський: „ Ваша високосте, сьогодні зранку до нас прибув агент від перемовників. Князь Костянтин Вишневецький через нього просив передати вам, що перемовини йдуть надзвичайно важко. Турки не йдуть ні на жодні уступки. Більше того, вони вимагають від нас не те, що абсолютного виконання пунктів Бучацького договору, а й ставлять ряд додаткових вимог, які для наших послів виглядають абсолютно несприйнятливими. Вони не хочуть повертати нам ні Кам’янець, ні ряд інших територій, за які ми просили. До наших перемовників вони ставляться зверхньо, всі питання намагаються вирішувати з позиції сили. Крім того вимагають ще й гарантій виконання нами пунктів договору, якщо такий буде підписаний. Ібрагім паша практично не бере участі в перемовинах, посилаючись на зайнятість. Селім Гірей робить це ж саме. Очевидно, що вони тягнуть час, щоб за рахунок активних військових дій добитись наших уступок ”. Собеський уважно слухав М’янчинського і коли той зробив паузу в своїй промові, запитав тихо: „Кажеш, хочуть Бучацького договору? Але ж цей договір крутився навколо Дорошенка… тож де цей Дорошенко? Чи вони вже знайшли чергового українського гетьмана свого посіву йому на заміну? Ну, ну… і де ж вони їх тільки знаходять? Чи не Юрка Хмельницького хочуть підкинути українцям? Цього можна…, цей буде послушною лялечкою в їх руках. І куди тільки українське козацтво дивиться, що ними крутять, як собаки хвостами… ”. Після цього Собеський звернувся до агента і розпитав його про загальну обстановку в таборі противника. Той розказав, що турки ще тримаються… А ось татари впали духом. Серед них тільки й розмови щодо повернення додому. Жаліються, що втратили стільки часу, а толку ніякого – ні ясиру, ні награбованого. Додому не мають з чим їхати і тут нічого доброго їх не чекає…. „ Добре… добре ”, – розмірковував в слух Собеський. „ Отже і в них зріють негаразди, а не тільки в нас. Ну що ж, подивимось як вони заспівають при теперішній погоді. Не хочуть йти на уступки і затягують перемовини? Ну що ж, ми не горді, ми почекаємо… ”. Потім Собеський якось ніби то зовсім недоречно запитав М’янчинського: „ А як там Станіславівський підрозділ, чи вже обжився, в якому місці дислокувався? ”. М’янчинський відповів, що всі вони призначені в підпорядкування гетьмана польного Станіслава Яблоновського, так як саме на правому крилі лінії оборони існує найбільша ймовірність атаки татарських вершників. І, крім того, Зброжко там, тож він сам і попросив Яблоновського, щоб своїх направити до своїх… Собеський подумав хвилинку, а потім додав: „ А що, якщо нам дати знати туркам, що до нас прибула значна підтримка ззовні. І ніби то нам тепер вони вже не такі дуже й страшні. Може це якимсь чином допоможе нашим перемовникам. Ну, скажемо, допустили їх татари до моста через Дністер…і все, проспали момент, ось і наші пройшли ”. „ Ваша високосте, але ж ви знаєте, що наш табір щільно оточений з усіх боків татарами і що Ібрагім Паша не повірить в таку можливість…” – сказав M’янчинський і з нетерпінням подивився на Собеського. Той, не довго думаючи, відповів: „ Але ж дійсно пройшли… А чи Ібрагім паша повірить в це, чи не повірить, так це вже хай буде його головним болем. В любому випадку, ми в програші не залишимось ”. Після цього Собеський пройшовся по намету, щось розмірковуючи. Надумавши, продовжував: „ Зробимо так – агент перемовників передасть Костянтину Вишневецькому про те, щоб він ніби то ненароком доніс до турків інформацію про те, що в наш табір поступила суттєва допомога ззовні. І що тепер Собеський з його військом вже не так то дуже і боїться турецько – татарської облоги. А щодо самих перемовин, то хай наша делегація настоює на своїх вимогах. Поки що хай вони ні в чому не поступаються щодо своїх вимог. Здається мені, що дуже скоро вже самі турки будуть прискорювати перемовини… А нам тут, в таборі вже прийдеться подумати, як дати зрозуміти туркам, що допомога дійсно підійшла. Тільки вони ні в якому разі не повинні дізнатись, що допомога прийшла саме з Станіславова. Бо озлоблений Ібрагім паша може помститись станіславівцям за це ”.

         Розмова закінчилась вже з настанням перших сумерків. Випроваджуючи М’янчинського з намету, вже в дверях запитав його: „ Атанасію, як там з поштою? Невже ніякого зв’язку так і не встановили? ”. „ Ні, ваша високосте ”, – відповів М’янчинський, підійшов до свого коня і легко злетівши на нього, разом з агентом перемовників дуже скоро заховався за наметами обложників.
        Тільки після того, коли Собеський відпровадив M’янчинського він відчув, що турецькі гармати стріляють. Вогонь, що вівся з турецької сторони вже був досить інтенсивним. Турки потрохи знову перетягнули свої гармати на ліву сторону Свічі і їх ядра вже падали позаду перших окопів лінії оборони Собеського. Жовніри, як могли, ховались в них. Собеський бачив, як його воєначальники їздять поміж окопів і всяко намагаються підтримати жовнірів. І самі вони при цьому рискували бути вбитим, так як частоти стрільби противником була досить високою. Собеський відчував, що настають переломні дні, які можуть вирішити результат ходу битви. Тож він не міг собі позволити піти на відпочинок цієї ночі. До честі інших воєначальників Собеського ті також підтримували своє військо, як могли. Тієї ночі разом з Собеським об’їзд оборонних укріплень робили смоленський підстолій Стефан Шептицький, польний гетьман Станіслав Конецпольський, коронний хорунжий Ієронім Любомирський, королівський полковник Міхал Жевуський, львівський ловчий Ремідан Стрілковський, волинський воєвода, князь Михайло Чарторийський, волинський воєвода Микола Сенявський, львівський єпископ Йосиф Шумлянський, військовий стражник Михайло Зброжко, хорунжий війська польського Ян Домбровський і, звичайно, гетьман великий литовський Михайло Пац, гетьман великий коронний Дмитро Вишневецький та гетьман польний коронний Станіслав Яблоновський. Кожен з них мав можливість на деякий короткий час відпочити протягом ночі, чим вони і скористались. Тільки один Собеський не злазив з коня протягом всієї ночі. Добре виспавшись попередньої ночі, він сьогодні не відчував потреби в відпочинку. Його охорона вже змінювалась кілька разів, а Собеський все ніяк не мав упаду сил. Охоронці вже привикли до такого рваного ритму життя Собеського, тож знали, що сьогодні їм буде нелегко. А тим часом ядра турецьких гармат почали залітати все далі і далі всередину табору війська Речі Посполитої. Гармати противника наблизились до табору Собеського настільки близько, що вони вже попадали в зону досяжності гармат Контського. Той дав команду стріляти. По всій довжині лінії фронту загупали його гармати і дещо зупинили артилерійський порив турків. Їх гармати почали стріляти значно рідше, а ядра з їх гармат вже не залітали так далеко в глибину польсько – литовського табору. Відчувши на собі артилерійський вогонь, турки відтягнули свої гармати дещо назад. Тимчасово встановився паритет сил, який міг тривати невизначено довго...
        Зранку, 5-го жовтня інтенсивність обстрілу позицій війська Собеського різко зросла. Турки спішили. Річка Свіча невпинно поповнювала свої запаси води, тож її рівень в ній піднімався дуже швидко. Ібрагім паша бачив це, тож підганяв своїх артилеристів. Дуже скоро майже вся артилерія турків знаходилась на нових позиціях між Свічею і Крехівкою. Вони вже пристосувались до дощу, тож артилерійський обстріл вівся невпинно. Під таким потужним артилерійським обстрілом військо Речі Посполитої почало зазнавати значних втрат. Загнані невпинним артилерійським вогнем в окопи жовніри почували себе дуже і дуже незручно. Вода поступово наповнювала окопи. В деяких місцях вона вже сягала колін жовнірів. Їх морально психологічний стан поступово падав. Кільце навколо польсько – литовського табору поступово стискалось. Татари так щільно його окружили, що здавалось і горобець не зміг би пролетіти скрізь нього. Тож табір повинен був розраховувати тільки на свої сили. Ні їжі, ні корму для коней дістати не було звідки. Погіршувало ситуацію і те, що Собеський не мав абсолютно ніякого зв’язку з зовнішністю. Він не знав, що планують в Варшаві, не знав, що робиться з обіцяною допомогою, яка формувалась для нього у Львові. Іноді в його голові проскакувала думка – а може його там - в Варшаві вже похоронили і його Марисенька з дітьми вже оплачують його. Та гнав від себе подібні думки. Любий інший воєначальник в умовах такої ізоляції від зовнішнього світу занепав би духом. Та тільки не Собеський. Чомусь завжди в таких випадках запитував себе: „ А якби в подібній ситуації повели себе його батько і його прадід? ”. Прекрасно знав, як би вони себе повели в такій ситуації, тож старався діяти так, як зробили б вони. Молоді козаки з охорони Собеського дивувались, шо вже 48-ми річний Собеський почуває себе значно краще, ніж вони ‒ двадцятирічні. Цілими днями на коні, без сну, практично без їди, увесь час в невпинному русі і на обличчі жодного натяку на те, що він змучився, що він в чомусь зневірився. Навпаки, його очі світились, його голос завжди був життєрадісним, енергійним, повним надій на те, що все буде добре. Він дуже добре пам’ятав слова, вивчені ним напам’ять ще в ранньому дитинстві: „ О, якою солодкою та достойною є смерть в ім’я Вітчизни! ”. Тож він не боявся смерті. Збоку здавалось, що він шукає її. Але це було не так. Його розум в такий відповідальний момент працював дуже чітко і раціонально. Він прекрасно відчував, де та межа, за якою ризик вже стає настільки великим, що назад вороття вже може і не бути. Тож він, як командуючий військами Речі Посполитої, як король Польщі і як батько своїх дітей та чоловік його Марисеньки не міг просто так померти. Він міг би померти тільки в ім’я Вітчизни і то лише тоді, коли б зробив все можливе для її блага. А помирати просто так – це уділ слабших душею і тілом. І тому він повинен жити в ім'я тієї ж Вітчизни...
        Проїхавшись кілька разів вздовж шанців лінії оборони зрозумів, що ще день – два і потрібно буде будувати додаткові оборонні вали – вже позаду теперішніх. Ті вже геть прострілювались ворожою артилерією, тож перебувати в них вже було аж надто небезпечно. Але залишити їх вже також не можна – треба було максимально використати час, треба затягувати цю битву якомога довше. А там – в кого на довше вистачить терпіння, той і переможе. Бій поступово підходив до тієї фази, коли вже чисто військові переваги того чи іншого противника над іншим відходили на задній план. В теперішній обстановці реалізувати таку перевагу вже було надзвичайно важко. Поступово на перше місце виходило терпіння. Так, так, саме терпіння – один з елементів ведення боїв, на якому так мало зупиняють свою думку військові стратеги навіть і в наш час. І хоч цього елементу ще не було видно, хоч про його наявність ще ніщо не нагадувало, Собеський вже відчував його. І він прекрасно знав, що підживлює терпіння. Звичайно, терпіння підсилюється і підтримується вірою. А щоб жила віра – потрібна перемога, хоч невелика, хоч локальна, але жовніри повинні відчути, що вони – організована сила і що здатні на багато що. Поки що атакувати немає можливості. Але ж не вічно буде тривати цей обстріл. Рано чи пізно Ібрагім паша пошле татарських вершників, щоб поглянути, що там натворили його гармати. Ось тоді можна буде і атакувати.
        Увесь сьогоднішній день Собеського, аж до самого вечора, пройшов в клопотах. Всюди, де він тільки появлявся, до нього звертались з багатьма питаннями. В наметах, де лежали поранені, монахи пожалілись на нічний холод. Ще кілька днів тому поранені цього не відчували, а ось тепер, протягом двох останніх днів холод давався взнаки. Якщо здорова людина постійно рухається і цим хоч трохи зігрівається, то хвора людина не може цього робити. Тож і появились в цих наметах перші простуджені. Прийшлось переселяти деяких жовнірів в ці намети, а хворих в сільські хатини села Підбережжя, в яких ці жовніри жили. Ще в одному місці жовніри жалілись, що вони вже третій день без заміни і сну сидять в окопах на передній лінії, а до них ніхто не підходить і не пропонує їм заміну. Як вияснилось, частина ополченців цього підрозділу, які мали б замінити цих жовнірів, дезертирували. Просто пропали і все. І ніхто не знає де вони. Почувши це, Собеський дуже здивувався – невже в татарському кільці є дірки? В це було важко повірити, адже вже котрий день він не має ніякого зв’язку з навкіллям, а тут втекли чотири жовніри і ніхто не знає як… Та Собеського більше схвилювала не дірка, а сам факт дезертирства. Це було першим передвісником тих небезпечних подій, які можуть настати через кілька днів, якщо воєначальники не візьмуть ситуацію в свої руки.
        Зранку, наступного дня нічого не змінилось. Як і вчора безперестанно стріляли турецькі гармати, наносячи значної шкоди оборонним спорудам та й жовнірам польсько – литовських військ. Як і раніше, безперестанку йшов дощ. Земля вже настільки розкисла, що чіплялась до ніг жовнірів так, що ті при ходьбі час від часу губили своє взуття із за його великої ваги. Тож всі рухались обережно і повільно, час від часу струшуючи болото з ніг. Відносно спокійно рухатись всередині табору можна було тільки на конях. Але із за їх великої кількості всі дороги, стежки і інші місця, придатні для руху коней по них, перетворились на суцільне болотне місиво. особливо важко було рухатись тим вершникам, коні яких були не підковані. В тих місцях, де в них під ногами була м’яка земля вони вгрузали в болото мало не по коліна. А в тих місцях, де земля була ще відносно твердою, коні сунулись і при більшій швидкості руху могли і впасти. На щастя, непідкованих коней в таборі Собеського було мало. Адже перед виїздом в Журавно ще під Львовом на огляді війська всіх коней перевіряли на наявність підків у них. Підків не було тільки в тих коней вільнонайманих жовнірів, які приєднались до колони польсько – литовських військ вже під час самого походу. Тож вони намагались виправити це і ковалі, які перед цим були зайняті переробкою ядер до гармат, в кількох місцях обозу кували коней. Добре, що Яблоновський завчасно подбав про підкови і тепер їх було досить в таборі.
        Тим часом турецькі ядра продовжували падати. Собеський вже було й подивувався, що вони собі дозволяють так легко розкидатись ядрами. Навіть при найбільшому вітрі ті продовжували стріляти, незважаючи на те, куди ці ядра падають. А вони, як правило, при великих і непередбачуваних поривах вітру падали де завгодно… Проте потрохи вони робили свою справу. Захисні укріплення перед шанцями вже були практично зруйновані. Окопи в багатьох місцях були пошкоджені і засипані глиною. Вже не було суцільного проходу з одного кінця окопів до іншого, так як бруствери окопів обсипались під ударами ядер і від цього проходи в них позакривались. Це створювало незручності для жовнірів так як при русі вздовж окопів їм треба було майже повністю виходити з них, що при обстрілах було дуже небезпечним. Потрохи турки знову підтягнули свої гармати майже до самої річки Крехівки. Стріляючи звідти, вони завдавали дуже великої шкоди обложеним. Тож Контський знову був змушений відкривати огонь по противнику з своїх гармат. Турки хоч і відтягнули деякі гармати назад, проте побачивши звідки стріляли артилеристи Контського, почали стріляти туди ж. Почалась пряма перестрілка між противниками. Туркам під прицільним вогнем гармашів Контського було значно важче перезаряджати свої гармати, так як вони були великого калібру, що вимагало багато часу на їх перезарядження. Тож, вони все ж таки були змушені відступити. Тепер вже гармати Контського опинились в незручній для них обстановці. Гармати Ібрагіма паші були більшого калібру, тож вони стріляли дальше. А ядра, випущені з гармат Контського вже не долітали до позицій турецьких гармашів. Тож тепер вже  настала черга відступати гармашам Контського. Подібна ситуація траплялась не раз і не два на протязі дня. В якийсь момент часу, коли вистріли з гармат трохи притихли, група татарських вершників на великій швидкості почала наближатись до моста через Крехівку, який був в безпосередній близькості від старих журавнівських мурів. Проте їх зустріли вистрілами з гармат і татари, не проїхавши і половину дороги, змушені були повернутись назад. Такі позиційні перестрілки і невеликі локальні сутички вершників на протязі дня виникали ще в кількох місцях, проте відчутної переваги нікому з противників не давали. Як правило ті, хто намагався атакувати, опинявся в програшному положенні. Тож всі атаки дуже скоро закінчувались. І тоді знову починались артилерійські дуелі. І тут  турки мали вже явну перевагу. І Собеський нічого не міг протиставити цьому, хіба що терпіння…
        Черговий день вже традиційно закінчувався потужним обстрілом турками позицій військ Речі Посполитої. Її жовніри, затиснуті в своїх окопах, під обстрілом намагались відновити свої окопи. Це їм вдавалось дуже погано так як мокра земля тут же обсипалась і разом з водою стікала назад в бруствер, роблячи болото під ногами ще більш слизьким, впертим і некерованим. Дивлячись на муки своїх жовнірів, Собеський зрозумів, що відтягувати з побудовою нових шансів вже не можна і що завтра зранку він віддасть команду своїм жовнірам приступити до будівництва нових шанців. Для цього він знову використає поки що незадіяних кавалеристів і гусарів. Вони хоч і частково помагали піхотинцям, та все ж основне навантаження несли останні. Тож їм вже конче треба було допомогти. Ця ніч знову пройшла під невпинним артилерійським обстрілом. Собеський знову всю ніч провів в сідлі. Побував на всіх крилах свого табору, сам говорив з жовнірами, як міг, так обнадіював їх. На ранок Собеський запланував нараду в своєму наметі.
        Ранок, 7-го жовтня, як здалось Собеському, довго не наступав. Важкі чорно - сірі хмари висіли над журавнівською  долиною і безупинно сіяли дрібним дощем. На нараду Собеський покликав небагатьох – Михайла Паца, Дмитра Вишневецького, Станіслава Яблоновського. Не хотів кликати інших, так як вважав, що жовнірів в даній ситуації не можна залишати самих. Ситуація і так дуже важка, тож їх потрібно підтримувати там - на місці. Допоки запрошених ще не було в наметі Собеського сів на коня і проїхався вздовж лінії оборони свого табору. Картина, яку він побачив, була гнітючою. Розбомблені і зруйновані шанці були заповнені водою. Тримати в них жовнірів було б злочином перед ними. Та й вони самі вже покинули їх і зібравшись невеликими групами на певній відстані позаду шанців, тримали в полі зору поле, що знаходилось перед ними. Солдати були мокрі і сутулились від холоду. Стояли в рідкому болоті і час від часу поглядали то на небо, то на поле перед шанцями. Подібну картину Собеський побачив і на бастіонах, проте там було хоч трошки краще під ногами. На бастіонах Контський залишив тільки по одній гарматі, всі інші відвів у тил, так як бастіони постійно зазнавали обстрілів з турецьких гармат. Собеському від душі було жаль цих простих жовнірів. Що заставило їх покинути зручний домашній побут і прийти сюди мерзнути, мокнути і навіть помирати? Що вони захищають тут, чому вони віддають перевагу – захисту своєї землі, захисту своєї Батьківщини чи просто заховались тут від свавілля турків та татар, а може прийшли просто щось заробити? Адже більшість з них – вихідці з місцевих русинів і якби не було ось цих турецько – татарських навал, то жили б собі тут спокійно на ось цих землях Червоної Руси і навіть не переймались би питанням своєї національної приналежності. Та ось появився ворог і життя багатьох з них докорінно змінилось. Прийшлось робити вибір, прийшлось усвідомлювати такі поняття, як держава, Вітчизна, національна приналежність. І хоч для багатьох з них таке усвідомлення було не зовсім свідомим, багато з них не розуміли для чого їм потрібно це робити, та інстинкти самозахисту заставляв підкорятись спільній волі і робити вибір. І ось вони тут, відстоюють і захищають честь свої Вітчизни – найвищим представником якої є він – Ян Собеський. І абсолютна більшість з них достойно підтверджували свій вибір. Іноді і сам Собеський дивувався їх героїзму та відданості. Знав, що взамін вони мало що і отримають, а може і нічого не отримають, бо так влаштований теперішній світ і щоб його переробити, то треба ще дуже багато часу…
        Коли зібрались всі, Ян Собеський встав з широкої лави і почав говорити: „ Шановні гетьмани, зібрав вас ось тут, щоб порадитись з вами. Але перед цим хочу розказати вам про загальну обстановку тут, кругом нас. Самі бачите, що обстановка дуже важка. Але зразу хочу попередити вас, що вона є важкою і для противника. Вони, як і ми мокнуть, мерзнуть, голодують. Їх набагато більше від нас, тож їм потрібно і набагато більше їжі. А в навколишніх селах, та й поза ними, в яких нараховувалось від сили по кілька сотень жителів, вже давним давно жодних продуктів не залишилось. Земля намокла від дощу, річки Дністер, Свіча та Крехівка постійно прибувають і вже стають для турків та татар великими перепонами. Тож комунікаційні можливості між їх військами значно погіршуються. Ми намагаємось вести переговори з противником. Проте вони настільки впевнені в своїх силах, що про жодні уступки нам навіть чути не хочуть. Ви знаєте, що турки і татари воюють, як правило, до середини жовтня. А дальше вони намагаються закінчувати всі війни і від’їхати додому. Вони не люблять воювати в холодну пору року, а якщо до холоду добавляються і дощі, то й поготів. Тож я і думаю, що терпіння в нашого противника ось - ось закінчиться. Тільки нам його треба перетерпіти. І ми це мусимо зробити з вашою допомогою. Я дуже прошу вас зробити все від вас залежне, щоб підтримати цих простих жовнірів, які кинули все і прийшли помагати нам. Тож поможіть і їм – всім чим тільки можете… якщо вже нема чим, то поможіть їм добрим словом. Думаю, що вам не треба пояснювати, що іноді добре слово може переважити і набагато вищі інші аргументи. Тільки не залишайте їх самих в оцих промоклих наскрізь окопах. Якщо десь в когось ще збереглись нерозкриті намети, або вони встановлені, але пустують, то впустіть туди жовнірів, хай трохи висохнуть, відпочинуть, та й посплять толком хоч раз за кілька днів. Я тут проїхався вздовж наших шанців і прийшов до висновку, що вони вже нездатні виконувати свої функції. Перебувати в них вже стає небезпечно. Тож я вирішив почати копати нові окопи в глибині нашого табору. І якщо противник і надалі буде вести такий інтенсивний огонь, то нам прийдеться перейти на нові позиції і вже там триматись стільки, скільки зможемо. Відходити з нових позицій нам вже не буде куди… Недавно нам прийшла допомога з Станіславова. Нам буде вигідно, якщо противник дізнається про це. Тож ви повідомте усіх в таборі, що до нас прийшла значна допомога, тільки не говоріть звідки. Думаю, що це підніме моральний дух наших воїнів. Та й якщо слухи про це дійдуть до противника, то це нам буде якраз на руку. Ми маємо надію, що в цьому випадку ворог стане більш зговірливим. Дальше, нам відомо, що ворог підтягує поближче до наших шанців мортири. Ще трохи і вони переправлять їх через Свічу і встановлять їх на правому березі Крехівки. Ви знаєте про їх потужність. Тож попередьте своїх жовнірів, щоб були готовими для цього. А де окопи вже зруйновані, то відведіть своїх жовнірів подальше від них, але не на стільки далеко, щоб втратити контроль за тим, що робиться перед лініями оборони. Слід підготуватись і нашим артилеристам. Адже мортири хоч і потужні, проте стріляють на недалекі відстані. Тож ми їх також зможемо обстрілювати. Ще хочу нагадати вам, що рано чи пісно турецькі артилеристи закінчать стріляти і тоді в бій підуть татари. Тож будьте готовими відбити їх кінські атаки…”. Після цих слів Собеського слова попросив Станіслав Яблоновський: „ Ваша високосте, а що вам відомо про ту допомогу, що має прийти нам зі Львова. В мене є вже великі сумніви щодо того, чи вони зможуть добратись до нас в умовах такої щільної облоги та ще й при такій погоді. Десь їм тай прийдеться переправлятись через Дністер, а він он як розшумівся… одна надія на міст, та й доступи до нашого моста теж закриті ”. Собеський тут же почав відповідати: „ Хочу признатись вам, що жодних відомостей з тої сторони я не маю, тож нічого сказати вам про це не можу. Але ми не повинні втрачати надію на цю допомогу, хоч і не повинні дуже надіятись на неї. Якщо виправиться погода, то треба буде почати будівництво нового моста, бо до цього татари вже нікого не пропустять ”.  Після цього обговорили ще ряд питань. І найважчими з них були питання про нестачі їжі для жовнірів та корму для коней. Ситуація ще не була катастрофічною, але вона поступово загострювалась. І хоч всі ще надіялись на допомогу ззовні, та з кожним днем ці надії танули. Поступово приходило усвідомлення того, що прийдеться обходитись своїми силами… Під кінець наради Собеський знову заговорив про атаку: „ Я знаю, що в усіх вас багато справ в своїх підрозділах, та я б хотів забрати в вас ще кілька хвилин. Як я бачу, за останні два дні для нас склалась сприйнятлива обстановка для атаки. Татари відійшли в свій табір. Турки підтягнули свої гармати ближче до нас і ведуть обстріл наших позицій, а їх охорона при цьому дуже незначна. Може ми виліземо з своїх нір і проведемо атаку? Думаю, що ми практично нічим не рискуємо. Розіб’ємо їх охорону, пошкодимо чи знищимо гармати і назад… І якщо все пройде добре, то це буде великою підтримкою морального духу наших жовнірів. Адже вони вже зачекались… ”. Слово у відповідь взяв Пац: „ Ваша високосте, але ж ви забуваєте, що між нами і турецькими гарматами тече собі річечка Крехівка. А з моїх позицій добре видно, що сьогодні це вже не річечка, а справжня ріка. Біля нас вона вже розлилась в ціле озеро. Атакувати мостом через неї нема змісту, бо навпроти турки тримають кілька гармат, та й татари блокують його. А шукати брід через неї при її крутих та мокрих берегах  дуже неблагородна справа… Боюсь, що наші коні успішно ввійдуть в неї, та не зможуть вибратись з неї ”. Дійсно, Пац говорив правду. Якщо і атакувати противника, то це можна було робити значно вище від мосту через Крехівку. Але там турки тримають немало гармат. Тож чи є зміст атакувати? Собеський, трохи подумавши, сказав: „ Добре, трохи почекаємо з наступом. Думаю, що скоро ворог сам прийде до нас, тож із за наступу справа стояти не буде ”.

        Уточнивши і вияснивши ще ряд справ щодо функціонування табору, всі розійшлись. Собеський вирішив за ними. Треба було проконтролювати, як почнеться будівництво нових шанців. Вирішив знайти Франсуа Корассіні і з ним поговорити про вибір місця для них і про організацію робіт по їх будівництві. Ще не від’їхавши і ста метрів від свого намету, почув, як десь зовсім недалеко прогримів потужний вибух. Інстинктивно оглянувся і побачив, як величезний стовп болота, води та каміння в перемішку з димом поступово спадав на землю недалеко від передніх окопів лінії оборони, накриваючи собою велику земляну вирву. Таких глибоких ям після падінь ядер тут ще не було. Це означало, що турки підтягнули свої мортири і вже стріляють з них ядрами з вибуховим зарядом. Через кілька секунд до вух Собеського донісся глухий звук від цього вистрілу – низький по тону і потужний. Таких тут теж ще не чули. На коротку мить все ніби то притихло. Навкілля і люди усвідомлювали, що щось сталось. І хоч звуки від вибуху і вистрілу гармати дуже скоро розсіялись по широкій журавнівській долині, щось змінилось навкруги. В журавнівській битві наступав якийсь новий етап, визначальний. І по його закінченню щось та мало б вирішитись - хтось мав би стати переможцем і гратиме в фанфари, а хтось мав би стати переможеним і схилятиме прапори чи хоругви…
        Після побаченого в Собеського дещо підупав настрій. Зовні він був як завжди – жвавий, життєрадісний та веселий. А всередині себе почував себе погано… Щось надто багато негативних факторів протягом останніх днів звалилось на його голову. Його подальша доля, як і доля всього польсько – литовського війська, що знаходилось в таборі стала залежати від багатьох випадкових факторів, на які він вплинути вже не міг. Досвідчений воєначальник повинен мінімізувати їх, а Собеський їх допустив. Їхав на коні і думав про себе: „ Де ж я допустився помилки?”. Аналізував і не міг знайти помилки. Прийшов до висновку, що основною його помилкою в цій битві було те, що він відважився на неї. Може і не треба було втягуватись в неї. Адже негативне для нього співвідношення сил було настільки очевидним, що його дії для багатьох виглядали безумством… Але, може, в цьому безумстві є і позитивна складова. Ворог явно недооцінив його, затягнув час і тепер робить хаотичні спроби, щоб виправити становище. Та не тут то вже й було – в справу вмішалась погода… Але ще невідомо, кому така погода сприятиме, а кого губитиме… В цей час до нього під’їхав Франсуа Корассіні і зразу ж заговорив: „ Ваша високосте, мені передали, що ви мене шукали”. Собеський привітався з ним і зразу ж почав пояснювати причину його виклику. „Ваша високосте, я відчував такий хід подій. Тож вже підібрав нові місця для шанців. Всі вони будуть проходити по дещо підвищеній місцевості і води в них буде значно менше. А якщо і буде вода в них, то її можна буде випустити з окопу, прокопавши з нього рів в сторону більш низької місцевості.” Сказавши це, він тут же протягнув Собеському саморобну карту з нарисованому на ньому плану розміщення нових шанців. Глянувши на карту, Собеський був приємно вражений. Було видно, що Корассіні добросовісно попрацював над нею. Собеському чомусь в цей час згадалась хресна мама Марисеньки – Людвіга Ґонзаґа. Видно, вона добре розбиралась в людях, раз порадила Собеському взяти собі в помічники такого архітектора. Той ще ні разу не підвів ні її, ні Собеського. Вирішили будувати все так, як запланував Корассіні. Перед тим, як мали роз’їхатись, Собеський сказав архітектору: „ Франсуа, як тільки роботи з новими шанцями закінчиш, подумай над новим мостом через Дністер. Може він нам знадобиться…, а може і ні”. Той з легким подивом глянув на Собеського і з розумінням кивнувши головою, поїхав організовувати будівництво нових шанців. Собеський ще хотів проїхатись вздовж усієї лінії оборони і перевірити стан готовності кінних підрозділів його війська так як відчував, що або завтра, або післязавтра за справу візьмуться татарські вершники. Але в цей час його позвали: „ Ваша високосте, почекайте на хвилинку”. Собеський оглянувся і побачив перед собою захеканого артилерійського генерала Мартина Контського. „ Ваша високосте, знайшли!” – радісно не то проговорив, не то прокричав Контський. Собеський не розумів, про що йдеться, тож із здивуванням перепитав його: „ Мартине, заспокойся…. Кого ж такого знайшли, що ти так розхвилювався?”. „ Та не кого, а що… – мортири знайшли, аж дві мортири, та ще й кілька ящиків гранат до них! В передостанній башті журавнівських мурів знайшли їх. Гранати збереглись добре. А одна гармата трохи пошкоджена. Зате друга… відчистимо її і завтра проведемо випробовування. Думаю, що і в турків нема мортир такого калібру…”. На сьогоднішній день це була перша приємна звістка для Собеського. І він не витримав: „ Поїхали, Мартине, покажеш свою знахідку”.
        Перша мортира лежала зверху на напівзруйнованій башті під півметровим шаром ґрунту. Від довгого перебування в непридатному для зберігання середовищі увесь її корпус вкрився тріщинами. Особливо добре їх було видно в тих місцях, де пушкарі Контського обчистили їх від стороннього ґрунту і відполірували. А ось друга мортира знаходилась в підвалі. Вхідні двері до нього були засипані товстим шаром ґрунту, тож він виконав роль консерванту для неї. Вона була в дуже доброму стані. Тільки треба було обчистити її від іржі, відполірувати, переконатись в її цілісності і зробити пробні постріли з неї. Мортиру не виносили з підвалу, щоб вона завчасно не замокла і прямо в ньому її й чистили. Тут же в дерев’яних ящиках Собеський побачив гранати до них. Собеський не міг повірити своїм очам… Чиї це гармати, хто і коли встановив їх тут і так міцно забув за них? Мимоволі подумав собі, якби гармаші Контського не відкопали їх, то вони, можливо, ще пролежали б тут не одне десятиліття, а то й століття. Оце так сюрприз піднесли Собеському старі мури журавнівської фортеці. Тішило Контського й те, що калібр цих мортир співпадав з калібром тих 48-ми фунтових ядер, якими турки обстрілювали їх обоз. Тож випробовувати мортири буде чим. Та й стріляти буде чим, якщо гранати закінчаться. Тут же Собеський згадав свою недавню розмову з Атанасієм М’янчинським. Тоді їм треба було ще хоча б одного доказу того, що в табір Собеського зі сторони надійшла допомога. Ось і буде ще один доказ цього. Тільки б мортира почала стріляти. А все йшло саме до цього, так як приміщення підвалу було сухим і мортира та й гранати мали бути в доброму стані. Собеський підійшов до Контського і запитав його: „ Мартине, а коли мортира буде готова до стрільби? ”. Той відповів, що хоч завтра зранку…
        Ранок, 8-го жовтня для Собеського чомусь довго не наступав. Звечора він ще довго їздив по таборі. Перевіряв все, що тільки можна було. Завітав ще в свої тили, перевірив стан обслуговування поранених, стан утримування коней, побував і на крайньому правому крилі своєї оборони. Вияснив наявність їжі для жовнірів, води, теплого одягу і багато ще чого іншого. І всюди бачив проблеми. Не вистачало практично всього, крім води і пороху. Всюди підтримував жовнірів. Часто підтримки потребували і воєначальники, тож і з ними подовгу говорив. Бачив, що ситуація не покращується, а тільки погіршується. Тож мав великі клопоти – а наскільки ще вистачить в його війська того бойового духу, який ще робить його армію власне армією. Вже далеко за північ повернувся до себе в намет. Скинув з себе мокрий одяг і переодягся в сухий, який йому подала обслуга. В цей час до Собеського підійшов один з охоронців і заговорив до нього: „ Ваша високосте, турки підтягують свої гармати все ближче і ближче. Ядра їх гармат вже падали за кілька десятків метрів від вашого намету. Тож може дозволите, ваша високосте, перенести ваш намет трохи дальше від турецьких гармат. ” Собеський довго дивився на свого охоронця, ніби усвідомлював сказане ним, а потім дещо втомленим голосом спитав його: „ А хто перенесе тих жовнірів, що сидять в окопах ще ближче до турецьких гармат, ніж я? ” Більше він нічого не сказав.
Залишившись наодинці Собеський, замість того щоб укластись спати, задумався. Де подівся наказний гетьман Єрофим Гоголь? Невже він нічого не знає про теперішню битву? А може і не хоче знати, може знову ручкається з Самойловичем чи з самим государем російським. Гроші взяв і ні слуху, ні духу… А чому не даються знатись литовський гетьман М. Радзивіл і хелмським воєвода Я. Глинський. Адже Собеський з ними ще під Львовом домовився про те, що як тільки вони сформують обоз з допомогою, то зразу ж виїдуть до Журавна. Ось вже скоро місяць мине з тих пір, а від них не чути ні слуху, ні духу. Собеський давно знав їх обох і не міг сказати про них чогось поганого. Обидва відповідальні, не те що Гоголь, обидва досвідчені… То що ж могло з ними трапитись? Чому мовчать маршалки, канцлери, воєводи, каштеляни? Де ділись сенатори та посли сейму? Невже їм всім байдуже, що тут робиться? Невже в Польщі перевелась шляхта? Чи може вони працюють тільки тоді, коли король наглядає за ними? А як короля нема, то вони розслабляються з любасками, їздять на полювання, влаштовують бали… Війна проходить далеко від них, тож її реальності вони й не відчувають. Добре люди кажуть, що допоки не обпечешся, то до тих пір й не повіриш. А може там, за татарською стіною сталось щось таке, чого я не знаю? Але якби щось таке там сталось, то це зразу ж би відбилось на діях турків та татар, на перемовинах з ними. А в них все практично без змін. Тримають облогу, ведуть обстріл табору Собеського і час від часу перевіряють міцність духу його жовнірів кавалерійськими наскоками. На перемовинах впираються і не йдуть на жодні поступки. І так день за днем… Отже там, за стіною нічого не змінилось. І вся причина подібного стану може бути тільки в тому, що татари надто добре виконують свої обов’язки щодо облоги табору. Напевно, що все саме так і є. І мабуть що саме із за цього мовчить його Марисенька. Напевно, що написала йому вже не одного листа, та ось передати їх йому в неї нема можливості… Так розмірковуючи, Собеський не відчув, як заснув.
        Ібрагім паша знаходився в своєму шатрі. Дрібний дощ, що йшов цілу ніч не давав йому вийти з нього, та й аж такої потреби в цьому не було. Посередині намету горів невеликий костер, потріскуючи товстими дерев’яними полінами, даруючи Ібрагімові паші таке млосне та приємне тепло. Сьогодні диму було мало - прислуга хтозна звідки принесла сухих полін. Благодатне тепло заповнило намет, дим ледве видимою цівкою вився вверх і ховався десь поза наметом, проходячи в отворі в ньому. Ібрагім паша прислухався. Там, за тонкою стіною шатра, ближче до Дністра стріляли його гармати. Стріляли рівномірно, впевнено, витримуючи певні інтервали часу між вистрілами. З вчорашнього дня звуки вистрілів дещо змінились. До низьких, але дзвінких вистрілів 48 – фунтових гармат добавились більш низькі та глухі звуки мортир. Звечора Ібрагім паша бачив, як в темряві розривались ядра гранат в таборі противника і розлітались там снопами іскор, вогню і диму. Добре, що вчора переправили їх через Свічу, а то сьогодні, напевно, вже цього не зробили б. Вода в ній прибувала не по годинах, а по хвилинах. Це трохи турбувало Ібрагіма пашу, але він не надавав цьому аж надто великого значення. Ібрагім паша розмірковував про плани дій його війська на сьогоднішній день. Вже кілька днів його гармати обстрілюють позиції Собеського. Тож пора подивитись що там залишилось з його табору. Сьогодні треба пустити в хід військо Селім Гірея, а то вони щось засиділись… І хоч падає дощ, хоч земля набрякла болотами, але ж завтра може бути ще гірше. Та й погодні умови однакові – як для нас, так і для противника. Позвав прислугу і приказав послати за Селім Гіреєм. Розкрив карту, що лежала перед ним і уважно придивившись до неї, задумався. Умови для наступу вершників Селім Гірея були зовсім нікудишніми. Із за того, що і Свіча і Крехівка стали повноводними, їм прийдеться атакувати вузькою ділянкою фронту. А отже буде їх велике скупчення. А там Яблоновський – досвідчений і недурний… зразу ж використає артилерію, так як відстань до вершників і татарськими вершниками буде достатньою для стрілу його гармат. Добре хоч те, що в Собеського тільки легкі гармати. На мить уявив собі що було б, якби в того були гармати великого калібру, наприклад мортири, та ще й стріляли б гранатами. Тоді кілька таких вистрілів в скупчення вершників посіяли б паніку серед них… Тим часом відкрився полог дверей шатра і в них показалась голова його охоронця. Він якось аж надто швидко проговорив: „ Дозвольте звернутись до вас, шановний сераскире. До вас прийшли…”. Сказавши це і відкривши на всю ширину полог дверей, він чомусь навіть без дозволу Ібрагіма паші впустив в шатро силістрійського бейлербея Хусейна пашу та румелійського бейлербея Алі пашу. Це трохи не сподобалось Ібрагімові паші, та побачивши поважних гостей, запросив їх до столу. Ті розкланявшись, зайшли всередину і присіли край невеличкого столика, що хтозна звідки знайшовся тут. Він був виготовлений з червоного дерева, прикрашений витонченими різьбленими орнаментами і відполірований до блиску. Зверху на ньому лежав малесенький килим, що покривав від сили тільки половину поверхні столика, на килимі лежала карта. Ібрагім паша добре знав, що саме ці двоє поки що ведуть перемовини з послами Собеського. Тож почекавши поки ті всядуться, зразу ж почав: „ Ну, що там у нас на перемовинах, чи ще довго Собеський буде таким впертим? ”. Прихожі подивились один на другого і після короткої паузи першим заговорив Хусейн паша: „ Шановний сераскире, як ви знаєте, протягом останніх днів ми вели перемовини з стороною Собеського. Як ви і сказали, ми довели до них наші вимоги і не йшли на уступки їм по жодній з їх вимог. В якийсь час нам здавалось, що посли Собеського вже почали більш сприйнятливо дивитись на наші пропозиції і вже ніби то були й не проти їх прийняти. Та починаючи з вчорашнього дня в їх поведінці щось змінилось. Вони прийшли на перемовини не подавленими, як в попередні дні, а веселими і якимись аж надто рішучими. А володимирський підкоморій Єжи Вільєгорський навіть проговорився, що починаючи з недавнього часу, ви їм вже не такі і дуже страшні. Правда Костянтин Вишневецький його тоді різко зупинив і дальше вони вже нічого більш конкретного не сказали. Та нас найбільше здивували не їх слова, а їх поведінка. Вони категорично відкинули наші вимоги і знову почали настоювати на виконанні нами своїх вимог. Така зміна настрою послів Собеського нас дуже насторожила. Ми собі тут разом з Алі пашею подумали, а чи не прийшла їм якась допомога. Нам здається, що тільки цим можна пояснити таку різку зміну настрою послів Собеського”. Ібрагім паша задумався на хвилину. Він не міг собі уявити, щоб в таких погодних умовах в табір Собеського прийшла допомога. Пройти через болота ніхто не міг – адже ті, хто б на таке відважився, піддались би великому ризику не вийти з тих боліт. Переправитись через Дністер при теперішній його воді та ще й з обозом також ніхто не міг, це абсолютно виключено… залишається міст, цей клятий міст, який не дає спокою йому з самого початку цього бою. Але ж його охороняють жовніри Селім Гірея, та й турки там є. І до цих пір там все було надійно закрито. Невже Собеський договорився з татарами, невже частково полегшала ота його королівська скарбничка, що король привіз з собою? Ні, цього не може бути… Селім Гірей не позволив би собі такого, та й Селамет Гірей і Сефе Гірей – надійні люди. Знаю їх не перший рік, не раз дивились разом з ними смерті в очі і вони ніколи не підводили… А може самі жовніри продались, побачили, що ця війна затягнулась, ясиру нема, прибутку ніякого, то й купились… Ібрагім паша нервово ходив всередині намету. Йому чомусь стало гаряче і він звелів повністю відкрити полог дверей. Та через кілька хвилин він взяв себе в руки і вже спокійно запитав обох пашей: „ Та звідки в вас такі передчуття? Я ж знаю, що в теперішніх умовах не те, що обоз не пройде скрізь нашу сторожу, а й комар не пролетить. Та ви подивіться яка погода за наметом, нема куди проходити, все перекрито…”. Тут уже заговорив Алі паша: „ Шановний сераскире, звичайно, що в нас нема абсолютної впевненості в цьому. Крім передчуттів в нас більше нема жодних фактів, що підтверджують це, та ми вважали своїм обов’язком довести до вас про них. Принаймні ми проситимемо вас бути обережним в протидіях з військом Собеського, а що коли… ”. Алі паша хотів ще щось сказати, та Хусейн паша легким рухом свого ліктя зупинив його. Всі замовкли. В цей час в шатро попросився Селім Гірей. Ібрагім паша запросив його до столу і тут же запитав, як в нього справи. Той, глянувши на двох гостей і намагаючись зрозуміти про що тут перед ним йшла мова, обережно почав: „У нас все йде так, як ми з вами планували. Моє військо тримає облогу, готове в любий час атакувати позиції Собеського. Правда, в теперішніх погодних умовах ми будемо дуже обмеженими в своїх діях так як Свіча і Крехівка набрались води…, а болота стали непрохідними. І якщо ви, ваша високосте, надумали сьогодні атакувати, то я б просив вас почекати з цим ще день, два”. Ібрагім паша не зупиняв його в розмові, давав йому виговоритись до кінця. Та той, дивлячись на те, як напружено слухають його Хусейн паша та Алі паша, не хотів багато говорити. Тоді знову заговорив Ібрагім паша: „Говориш, що військо тримає облогу… і що кругом болота, що стали непрохідними? А ось ці двоє говорять, що Собеському надійшла велика допомога звідкись ззовні. І як нам тепер бути?”. Селім Гірей почервонів від напруги. Видно було, що він хвилювався. Кинувши швидкий погляд на сидячих поруч з ним Хусейн пашу та Алі пашу, вийшов із за столу і швидко проговорив: „Цього не може бути. Чи мають шановні бейлербеї якісь докази цьому? Чи мають вони хоч одного полоненого жовніра, який би підтвердив це, звідки ви взяли ці чутки? Чи, може, це тільки ваші догадки? Та якщо б до Собеського прийшла допомога, то я, та й ви зразу ж відчули б це. Це проявилось би в рості кількості його атак на нас, в посиленні артилерійських обстрілів наших військ і ще хоч в чомусь… А Собеський сидить тихо, як мишка  в норі і нічого не змінює, бо не має можливості це робити…”. Поступово напруга наростала. Ібрагім паша не хотів, щоб ранок починався саме так. Ще раз вислухавши аргументи послів на перемовинах, але вже в присутності Селім Гірея, відпустив їх. На деякий час в наметі запанувала тиша. І один і другий розуміли, що це війна. І на ній іноді виникають несподівані ситуації. І ось – одна з них і їм обом треба справитись з нею. Звичайно, все могло статись, і допомога могла прийти. Та чи вплине це на загальний хід цієї битви при такому співвідношенні сил між противниками, яке вони спостерігали на початку битви. Але висновки з сьогоднішньої розмови треба зробити – і то їм обом… Вже в більш спокійній обстановці договорились, що ще протягом короткого проміжку часу Ібрагім паша буде обстрілювати позиції Собеського, а там, як тільки військо Селім Гірея буде готове, він поведе їх в атаку. І якщо Собеський отримав якусь допомогу, то це проявиться в бою. Обидва уточнили напрям атаки татарськими військам та напрям стрільби гармат Ібрагіма паші, вияснили ще деякі деталі наступу і попрощавшись, вийшли з намету. І тільки  важкий полог, що прикривав собою вхід в намет,  неспокійно захитався за ними ... Над журавнівською рівниною зійшло сонце, але його не було видно. Важкі сірі хмари на сході і такі ж хмари, але чорні на заході закрили все небо і поливали землю дрібним, але рясним дощем.
        Зранку, лиш засіріло на сході, стражник коронний Михайло Зброжко був на ногах. Під його командуванням знаходиться кілька кінних підрозділів, а коні, як відомо, потребують корму. Допоки дощі не падали, його бійці діставали корми коням на місцях висохлих боліт і частково в Діброві. Та тепер ситуація різко помінялась. Болота стали непрохідними, тож єдиним джерелом корму для його коней стала Діброва. Але цим же джерелом корму користувались і татари. І хоч вони мале більше можливостей для вибору ділянки з кормом, але ж і їх було набагато більше. Тож вони теж вишукували корми всюди, де тільки можна. Зброжко знав це і тому разом із своїм полком в пошуках корму для коней  вирушив   при повній амуніції і озброєнні. Виїхавши з табору вони із вузької колони перебудувались в широку шеренгу і дальше рухались вперед широким фронтом, так як боялись натрапити на засаду. Проїхавши перших триста чи чотириста метрів, вони тут же в неї і потрапили. Правда, загін татар був невеликим і вони, побачивши перед собою велику групу вершників противника, тут же втекли. За ними ніхто і не гнався так як в умовах густих заростей та болотистої місцевості робити це було не легко. Прибувши на місце, Зброжко спішив вершників, виставив кругову охорону і жовніри приступили до заготівлі кормів. Трави вже майже не було, тож в хід йшли гілки чагарників, густо покриті листям. Одні ламали гілки, інші в’язали з них щось подібне до снопів і в’ючили їх на коней. Цю справу треба було робити швидко, так як в любу хвилину могли появитись татари. І справді, не пройшло й години часу, як охоронці подали сигнал – їдуть татари. Тут же зав’язався бій. Жовніри бились між собою врукопашну – шаблями. Бій був короткий, але жорстокий. І тут дав волю своїй душі і рукам Михайло Жевуський. Краєм ока Зброжко бачив як уміло він орудував шаблею, відбиваючись одночасно від кількох татар. І робив це він з таким задоволенням, ніби брав участь в якійсь великій, але дитячій грі. Його лице горіло пристрастю і величезним задоволенням. Його шабля так блискавично рухалась в його руці, що противникам було неможливо визначити в якому місці простору вона буде через якусь мить і звідки її чекати в наступну мить. В кожному його русі відчувалась впевненість, кожен рух був продуманий. Жодного лишнього фінту, тільки атака. Противники, побачивши такі активні дії Михайла спочатку намагались відбиватись. Та дуже скоро зрозуміли, що це марна справа і що тільки ноги можуть врятувати їх від цього настирливого шляхтича. Що вони і зробили. Правда, один з них зробив це не дуже вчасно, тож тікав вже без шаблі, сильно шкутильгаючи на одну ногу і тримаючись за бік долонею, скрізь пальці якої просочувалась кров. Жевуський не гнався за ним, а бистрим оком шукав інших суперників. Побачивши, що двоє татар атакують одного польського жовніра в два широкі стрибки опинився біля одного з них. Той і оком не встиг мигнути, як від удару Жевуського його шабля вилетіла з рук і він опинився беззбройним навпроти Жевуського. Той порухом руки дав можливість татарину підняти шаблю. Михайло отримував задоволення від чесного бою. Татарин швидко схопився за шаблю і дуель продовжилась. Вже після перших рухів противника Жевуський зрозумів, що жовнір, що б’ється з ним, йому не рівня. Проте вирішив трохи розігрітись. Пройшло кілька хвилин бою і татарин, захеканий і розгублений вже й не знав що робити. Ні тікати, ні битись сил в нього вже не було. Побачивши безсилість противника, Жевуський залишив його жовніру, якого тільки що врятував , а сам подався шукати іншого противника. Опинившись в один момент бою біля Жевуського, Зброжко крикнув йому: „ Як справи?”. Жевуський тут же крикнув йому у відповідь : „Го, го, наші справи ще попереду!” ‒ і показав рукою на кількох татар, що якраз показались поміж кущів… Бій був недовгим. Татари дуже скоро відчули міць жовнірів Зброжка і відійшли.
        Здавалось, що справа по доставці кормів закінчиться успішно, та не тут то було. Селім Гірею сказали, що загін польсько – литовських військ готує корми в Діброві. Той вирішив використати момент. Як тільки загін Зброжка вийшов з Діброви і подався через поле до передніх країв своєї лінії оборони тут же, зразу за ними, майже впритул кинулись татари. Відстань між ними була настільки близька, що Яблоновський, який спостерігав за всім цим, не зміг використати свою артилерію. Тож для захисту табору він був змушений негайно виводити свої кінні підрозділи. Проте вже було пізно. Величезна кількість татарських вершників буквально змела з своєї дороги невелику жменьку вершників Яблоновського і поміж передньою лінією оборони і річкою Крехівкою подались дальше, аж до позицій центральної групи оборони польсько – литовського війська, якою командували гетьман великий коронний Дмитро Вишневецький та сам король Ян Собеський. На якусь мить страх та розгубленість охопили польське військо. В ньому почалась легка паніка. Побачивши важливість та небезпечність  моменту, Собеський разом з очільниками гусарських хоругв Анджеєм Залуцьким та Йовичем Статором вивели гусарів на поле перед татарами. Гусарські підрозділи були свіжими, ще не брали участі в битві і виглядали дуже переконливо. Крім того, татари вже мали досвід ведення боїв з гусарами і навіть в цій битві. Тож вони зупинились в нерішучості, затиснуті між двома вогнями. Станіслав Яблоновський зумів перегрупувати своє військо і разом з центральною групою військ під орудою Собеського накинулись на татар. Селім Гірей разом з Селамет Гіреєм та Сефе Гіреєм завагались, надіючись що в справу вмішається Ібрагім паша і дасть команду відступити. Та його не було на місці бою і він не знав, що там відбувається. Таке вагання татарських військ тривало біля години. Це дуже вдало використав Собеський, який разом із своїми гусарами провів рішучу атаку, розірвав шеренги турків і хитрим маневром повів їх за собою на відкритий берег Крехівки під огонь своїх батарей. Ті заговорили… Допоки батареї Собеського стріляли по татарах в одному місці, він разом з своїм військом безстрашно бився з татарами в іншому місці. В один момент часу Собеський, ввійшовши в азарт бою, забув про безпеку і сам увірвався в колону яничарів, ведучи з ними жорстокий бій. І козаки з охорони Собеського, і коронний хорунжий Єронім Любомирський, який в цьому бою був відповідальний за безпеку короля втратили його з поля зору. Любомирський разом з своїми хоругвами кинулись в пошуки короля, щоб визволити його. А він разом з своїми гусарами забрався аж в ворожі окопи, що турки вже встигли зробити над самою Крехівкою з її правої сторони і розгромили їх. Крім того там вже були встановлені дві батареї, з яких турки цілу ніч обстрілювали табір Собеського. Тож ці батареї також були знищені. Отримавши таку несподівану перемогу військо Собеського знову заховалось в своєму таборі. В цей день на полі між Свічею і польсько – литовським обозом полягло біля двох тисяч мусульман. Ніч поклала кінець цій жорстокій битві. Лиш зверху на все це дійство вже спокійно дивились важкі сірі хмари, байдуже лив холодний дощ змиваючи своїми дрібними цівками кров з вже посинілих облич мерців, з їх ще паруючих та розрізаних гострими шаблями тельбухів та блідо - жовтих застигаючих  мізків, що острівцями виднілись по всій долині...

 

 

Після битви.


        Вся Польща переживала. Ось уже котрий день під Журавном ідуть бої, а звідти ні духу, ні слуху. Жодної звістки звідти ніхто не отримав, жоден лист з Польщі не попав до обозу. Мовчить Собеський, мовчать його посли на перемовинах…ніхто не знає хто там ще живий, а хто мертвий, чи ще є якась надія побачити хоч когось з обозу. Марисенька божеволіє, вона цілими днями на ногах. Ходить, бігає, доказує, переконує. Ніколи не думала, що вся ця державна машина може бути такою інерційною, неповороткою, байдужою. Агенти Марисеньки намагались пробратись в Журавно, та туди навіть близько підійти не можна було. Єдине, що вони дізнались, що там ще йдуть бої, тому що час від часу звідти доносяться звуки гарматних вистрілів. Марисенька просила Богу, щоб цей гуркіт не затихав… бо як затихне, то це означатиме, що там вже нема з ким воювати… Шляхта притихла, шляхта не знала що робити. Шестимісячна дочка Марисеньки Тереза практично не бачила своєї мами. Марисенька іноді собі думала, що скоро Тереза перестане пізнавати свою маму. З дев’ятирічним сином Яковом їй було легше. Він старший і йому вже дещо можна було пояснити. А ось малесенька Тереза хотіла мами, хотіла прикластись до маминих грудей… Неспокій Марисеньки передався і їй, обидві нервували. Іноді їй хотілось кинути все і поїхати з Варшави у Львів, в їх з Янічком львівську кам’яницю з таким прекрасним внутрішнім двориком. Згадувала, з яким нетерпінням вона ходила поміж арками другого поверху цього домика, чекаючи Янічека, як вони сиділи там довгими вечорами і дивлячись на зорі мріяли… чи займались любовними утіхами. Так, вона б все кинула і поїхала у Львів якби знала, що Янічек там… та його там нема і хто його знає, чи ще буде там коли небудь. А поки що вона – королева Польщі. І це зобов’язує її до багато чого. Тож Марисенька, використовуючи свою королівську владу, тиснула на сенат, просила Посполитів діяти. Двір, який завжди скептично ставився до неї і недолюблював її, нарешті відчув її тверду руку і вся владна машина почала потрохи рухатись. Нарешті з під Львова виїхала допомога обозу під Журавно. І хоч невідомо було, чи вона доїде туди, але ж виїхали… і разом з їдою, кормом, зброєю, гранатами і ще з багато чим туди направлялось ще кілька тисяч жовнірів. Можливо сам факт виїзду цієї допомоги поможе її Янічеку. Нарешті польський сенат почав задумуватись над тим, щоб виділити додаткові кошти на армію, нарешті цей же сенат пішов на ряд уступок українському козацтву… І все це має допомогти її Янічку, та тільки щоб ця допомога не була запізнілою… А тим часом вражена Польща по всіх костелах відправляла молитви за загиблих і за здравіє тих, хто ще там, під Журавном, залишився живим.
        Майже цілий наступний день, дев’ятого жовтня пройшов без активних бойових дій. Татари і турки відходили від вчорашнього бою, наводили порядок в своїх рядах, відновлювали свої сили. Ібрагім паша не дуже то і переживав із за вчорашніх втрат. Адже що там для 150-ти тисячного війська втратити якихось там тисячу чи дві жовнірів. Тим більше, що втраченими в основному були татари. Війна на то і є війною, щоб на ній зазнавали втрат. Йому разом з Селім Гіреєм потрібно було зробити правильні висновки з вчорашньої битви і продовжувати облогу. Тим більше, що в стратегічному розумінні вчорашня битва зовсім не змінила співвідношення сил. Але Ібрагіма пашу хвилювало інше – психологічний стан його війська і, особливо, психологічний стан татар. Впродовж вчорашньої битви вони були безпорадними. Він бачив, що татари воюють без жодного бажання це робити, йдуть в атаку, а озираються назад. Він відчував, що татари в думках вже вдома… І ці їх думки, ніби хмари в сьогоднішньому небі, висіли над татарськими головами і нічого з цим зробити не можна було. Ніякими гарматами їх не можна було розстріляти, ніякими вітрами не можна було розвіяти. Як тільки Ібрагім паша бачив якийсь небудь підрозділ татар, так і зразу ж бачив цю хмару над ними. Ще тиждень тому все було інакше. Тиждень тому вони ще мали надії, ще рвались в бій і в їх очах ще проглядалась рішучість. Тепер їх очі не світяться, погляд потьмянів… Та що найгірше, час від часу він бачив подібні хмари і над своїм військом. Очевидно, що подібний стан турецько - татарських військ відчув і Кара Мустафа Кепрюлю. Вчора прийшла допомога від нього. Валка возів привезла все найбільш необхідне для продовження бою. І серед них була їжа та корми для коней. Це трохи облегшило стан військ Ібрагіма паші, але сам зміст цієї допомоги ніби передбачав подальшу облогу і розтягнення в часі подій, що відбуваються під Журавном. А це вже не влаштовувало Ібрагіма пашу. Він відчував, що подальше затягування битви може обернутись для нього катастрофою. Разом з обозом Кепрюлю прислав для Ібрагіма паші листа. На його здивування, в листі Кепрюлю виражав ті ж самі думки, що хвилювали і його. Основний зміст листа зводився до того, щоб прискорити події. А для цього вибрати один з варіантів – посилити бойові дії і добитись військової переваги. І на фоні цієї переваги вести перемовини з противником. І другий варіант – починати перемовини з противником негайно. Але в цьому випадку прийдеться йти на ряд уступок противнику. Мустафа Кепрюлю просив Ібрагіма пашу ще постаратись реалізувати перший варіант. Правда, попереджав його, що часу в нього вже обмаль. Його розвідка донесла, що до Собеського із Львова рухається обоз із значною допомогою для нього. І в його складі є кілька тисяч воїнів. Тож якщо Ібрагім паша затягне справу, то йому прийдеться мати справу ще й з ними. А це може вплинути на хід всієї битви та й на хід перемовин… Крім того Мустафа Кепрюлю писав, що Росія використала час, поки турки та татари б’ються з військом Речі Посполитої в своїх цілях і це аж ніяк не покращило стан справ Османії… Враховуючи все це Ібрагім паша вирішив цього дня не приймати жодних бойових дій. Треба було дати відпочити його жовнірам, навести порядок з артилерією, адже вчора Посполитами було знищено дві батереї і це було суттєвою втратою для нього. Треба було поговорити з Селім Гіреєм про подальші плани в цій битві. Тим більше, що в нього є цілий ряд претензій до хана щодо дій його війська в вчорашньому бою.
        Після вчорашньої битви в рядах польсько – литовських військ тривало пожвавлення. Відчувши розгубленість противника та скориставшись відсутністю обстрілів з їх боку, жовніри вийшли з окопів. Частково цьому сприяла і погода, адже дощ майже зупинився, зрідка із за хмар почало показуватись сонце. Козаки польського обозу до того осміліли, що безстрашно їздили вздовж оборонних ліній противника і носили на своїх піках голови чоловіків - беїв, агів і інших жовнірів турецько – татарських військ, що були вбиті в вчорашньому бою. Це було страшним видовищем. Якби хтось чужий, що не знав би що тут робиться подивився на це із сторони, то обов’язково б подумав, що люди зійшли з розуму. Як могла людська цивілізація в своєму розвитку дійти до такого, щоб возити на піках голови інших людей і при цьому хизуватись цим та радіти з цього. Але реальність була саме такою. Принцип жорстокості, запозичений людьми в тваринному світі панував і суспільство не мислило себе без нього. Говорять, що він навіть відіграв позитивну роль в розвитку людської цивілізації і що й в наш час він продовжує виконувати свої рушійні функції.
        Собеський спостерігав за всім, що відбувається з якимось дивним спокоєм. І хоч його неприємно турбувало побачене, та вирішив дати козакам волю. Нехай розслабляться після кількох днів неперервних обстрілів і багатогодинному сидінні в мокрих та холодних окопах. Та й з точки зору психології те, що відбувається мало б мати значний негативний вплив на противника. Мало того, що турків та татар доймав холод, дощ та ще й ряд інших негативних факторів, так їм ще й перебувати тут стало небезпечно. Адже голова кожного з них могла б так само зависнути на лискучому кінці гострих пік противника і ще хто його знає, чи дійсно не зависне… Проснувшись з самого ранку, Собеський ще довго не піднімався з свого ложа. В думках аналізував хід вчорашнього бою. Прийшов до висновку, що вчора він повів себе, як зовсім недосвідчений воєначальник. Замість того, щоб контролювати хід бою, замість того, щоб тримати в своїх руках всі ті ниточки, що пов’язують між собою підрозділи його війська він все кинув і як рядовий жовнір піддався пристрасті. Навіщо він це зробив? Хіба там вчора не було кому воювати що він, забувши про обов’язки головнокомандуючого, сам кинувся в бій? Ні, це був неоправданий ризик з його сторони. На мить уявив собі що було б з військом Речі Посполитої, якби з ним щось сталось. Як би повело себе його обезголовлене військо без головнокомандуючого. Згадав, з яким докором подивився на нього Єронім Любомирський, коли той нарешті розшукав його в самій гущі яничар. Невже старість вже попереджає за себе і починає тиснути на його голову, що він втрачає розсудок? Невже він вже не в змозі стримувати свої емоції і вони час від часу вириваються з його нутра з єдиною ціллю - розгулятись… Згадав коротку мить бою – він, разом з козаками своєї охорони в розпалі бою вскочили в Крехівку з її крутими берегами. Вибратись з неї було ой як нелегко. Тож вони стали прекрасною мішенню для татарських лучників, які з протилежного берега почали їх обстрілювати. І тільки якимось чудом та ціною життя кількох козаків, що його охороняли, йому вдалось вибратись звідти…
        З таких роздумів його вивів голос прислуги: „ Ваша високосте, сніданок”. Після цих слів в двері намету зайшов високий та худорлявий слуга і на вишуканій турецькій таці заніс Собеському сніданок. Той здивовано подивився на все, що відбувається. Вже кілька днів йому так не підносили сніданок – то обстріли, то його нема в наметі, то сильний дощ та шквальний вітер, то ще якісь причини. А сьогодні – ніби якесь свято. З задоволенням з’ївши все, що було на таці, вийшов з намету. Першим чином Собеського цікавив хід будівництва запасних укріплень, які будувались під керівництвом Франсуа Корассіні. Під’їхавши туди, з задоволенням побачив, що справи йдуть добре. Не дивлячись на ранню пору на будівництві працювало багато людей. Тож протягом вчорашнього дня і ось вже й сьогоднішнього дня було зроблено немало. Було викопано цілий ряд нових окопів, насипано велику кількість земляних валів і вже навіть були зведені два нових редути, на яких Контський вже приміряв свої гармати. Собеський знав, що вчорашнім днем битва не закінчилась. І що хоч вчора його військо отримало оцю невеличку перемогу, в загальному ході битви вона відіграє дуже незначну роль. Адже в загальній ситуації вчорашній бій нічого не змінив. Тож противник перегрупується і знову піде в атаку. Побачивши Контського, покликав його до себе. Коли той підійшов і привітався, Собеський заговорив до нього: „ Генерале, вчора я щось не чув вистрілів твоєї нової гармати. Невже вам пороху не стало? ”. Той ніяково подивився на Собеського й сказав: „ Вибачте, ваша високосте, ми забули про відкат…” Собеський не зрозумів про що йде мова і здивовано перепитав: „ Відкат? Який ще це такий відкат, де ви його забули і хто? ”. Контський мусів продовжувати дальше: „ Розумієте, в чому справа, ми відкопали не всю мортиру, а тільки її дуло. А в мортири дуло коротке, а калібр великий. А якщо дуло коротке, то воно має порівняно з ядром малу вагу. Тож для того, щоб з такої гармати можна було стріляти, її треба закріпити на важкому лафеті. Вчора ми зарядили мортиру самим порохом і для проби вистрілили з неї. То вона відлетіла назад метрів на три, поранивши при цьому одного з гармашів. Тому ми робимо для неї лафет з свинцю. Зробили з дуба спеціальну форму, поставили її в воду для кращого охолодження і залили туди розплавленого свинцю. Правда, допоки свинець остивав, то форма в деяких місцях прогоріла. Тож лафет вийшов з великими нерівностями і тепер ковалі доводять його до нормального стану. Я думаю що через годину – дві лафет буде готовий і ми будемо робити пробні стрільби.” І хоч Собеський давно зрозумів в чому тут справа, та дав Контському договорити до кінця. Потім сказав йому: „ Мартине, мені конче треба, щоб твоя мортира сьогодні заговорила. Роби що хочеш, але гармата сьогодні має стріляти ”. „ Все буде зроблено, ваша високосте ”, ‒ з впевненістю відповів Контський. „ Коли все буде готове до стрільби, даси мені знати. Я приїду подивитись ”, – сказав Собеський і поїхав дальше.
        Увесь день Собеський провів в дрібних турботах. Перевіряв як ремонтуються і укріплюються шанці першої лінії оборони, зайшов в намети до монахів і поговорив з пораненими. З часу минулої зустрічі з ним їх тут значно побільшало і монахи готувались розставити новий намет… та звідки його взяти. Собеський знав, що намети, як і їжу та інші речі першої необхідності з дня на день мають привезти литовський гетьман М. Радзивіл та хелмський воєвода Я. Глинський та щось їх не видно і не чути… Після цього відвідав Яна Лонцького і разом з ним пройшлись по тилах свого обозу. Вже ближче до вечора Собеський якось непомітно для себе підійшов на ліве крило свого табору і тут його зустрів Михайло Пац. Той виглядав стурбованим. Собеський, глянувши на нього, зразу ж запитав: „ Михайле, що тут в тебе, щось ти стурбований ”. Пац тут же вказав Собеському на болотисті зарослі між Дністром і Свічею і сказав, що татари там щось надумали, так як його розвідники спостерігають щось аж надто велику активність їх в цьому районі. І ніби то в підтвердження його слів звідти виїхала група вершників в кількості приблизно в 50-ти жовнірів і направилась в сторону мурів Журавнівської фортеці. Собеський зрозумів, що татари вислали одну з розвідувальних груп для перевірки міцності його лівого крила. Пац дав команду своїм вершникам і ті тут же виїхали назустріч татарам. Ті, побачивши, що їм назустріч рухаються легкі кіннотники Паца не відступили і між ними зав’язався бій. Через кілька хвилин така ж сама група татарських вершників показалась і в іншому місці. І знову назустріч їм Пац вислав своїх вершників. Ситуація повторилась і вже в двох місцях ішов бій. Поступово обидві групи воюючих злились в одну і їх вже не можна було розрізнити між собою. Вершників Паца було більше і вони почали тіснити татарських вершників, які поступово відходили до своїх початкових позицій. Собеський, переконавшись в тому, що Пац все робить правильно, спокійно спостерігав за ходом бою. І тут до нього підійшов Контський: „ Ваша високосте, дозвольте звернутись…”. І не чекаючи відповіді Собеського, тут же продовжував: „ У нас все готово і ми будемо стріляти. Просимо вас подивитись ”. Мортира стояла недалеко на одній з напіврозвалених веж старого муру. Собеський підійшов і побачивши гармату, був приємно вражений. Перед ним стояла абсолютно нова велика мортира і якимось дивним срібно - сірим відблиском вилискувала під сірими хмарами. Поруч стояли гармаші і вражено дивились на неї. Біля основи лафету Собеський побачив гранату і два ядра. А Контський вже командував біля гармати: „ Ось вже після того, як ми набили стадо корів порохом…” - після цього він зробив коротку паузу і подивився на своїх гармашів. Ті здивовано дивились на Контського і нарешті один з них не витримав і запитав: „ Як це стадо корів, а до чого тут корови? ”. „ А те, що якби хтось із вас надумав купити собі таку мортиру, то він мав би заплатити за неї таку саму ціну, скільки коштує і ціле стадо корів, десь приблизно в 40 ÷ 50 голів”. Гармаші здивовано подивились на мортиру, думаючи чи уявляючи собі щось своє, наприклад - як би то вони гнали стадо корів на базар заради ось цієї штуки. І далеко не кожен з них погодився б на такий ґешефт. „ Беремо шість корів і вставляємо в стадо…” - продовжував Контський.  І знову той же гармаш, що і в першому випадку, не витримав: „ Ще шість корів? А це до чого вони? ”. „ А для того, що якби хтось із вас надумав би купити собі ядро, то йому довелось би відвести на базар ще 6 корів. А якби надумав купити гранату, тобто ядро з порохом, то йому б довелось добавити до цих шести корів ще стільки ж ”, ‒  тут же відповів Контський... Така аж надто складна  арифметика заставила всіх гармашів важко задуматись, тож поки ті думали Контський сам взяв одне з ядер і оглянувши його, вставив в дуло гармати. Потім звичним рухом насипав на поличку мортири пороху так, що його тонка цівка зупинилась біля невеликого отвору в основі дула і в якому теж виднівся порох. Запалив факел і запитав: „ Ну, кому я обіцяв дати зробити перший вистріл з цієї мортири? ”. Наперед вийшов один з гармашів і Контський вложив йому в руки факел. Показав йому місце, з якого підпалювати порох буде найбезпечніше , попросив всіх відійти про всяк випадок і приказав гармашу стріляти. Той з деяким страхом підійшов до гармати з її задньої правої сторони і підпалив порох. Тонка цівка диму побігла по поличці вздовж пороху до невеликого отвору в дулі і в ту ж хвилину прогримів вистріл. Він був настільки потужний, що гармата підскочила на кільканадцять сантиметрів вверх і приблизно настільки ж від’їхала назад. Ядро ж впало посеред поля недалеко від того місця, де нещодавно бились татари з кіннотниками Паца. Зразу ж на місці його падіння утворилась глибока яма з дещо видовженим глиняним колом кругом неї. Тут же по вистрілі з дула гармати вирвався на волю величезний стовп диму та вогню. Гармаш, який підпалював порох не сподівався такого дійства і зі страху відскочив від гармати, випустивши при цьому факел і ледь було не впавши сам. Контський на це сказав: „ Ну, тепер будеш мати що сказати своїй жінці про те, як ти воював. Тільки не розказуй їй про те, як ти тікав від гармати після першого вистрілу”. Вперше за багато днів по журавнівській долині рознісся гучний регіт… Коли він улігся, гармаш, що тільки що здійснював вистріл, запитав Контського: „Прошу пана, а чому гармата відскочила назад?”. Питання було несподіваним для Контського. Він знав, що так відбувається завжди при вистрілах. Але щоб пояснити простому селянину суть цього явища, та ще й так, щоб він це зрозумів, Контський не міг. Адже тоді ще не знали третього закону Ньютона про „Дію та протидію”. Молодий Ісаак ще тільки виношував його в своїх думках... Тож пояснювали це явище по простому - при вистрілах гармата завжди відскакує назад. А тому гармашам треба бути обережними при вистрілах... Він так і пояснив гармашу, який задав йому це важке питання. Той здивовано подивився на Контського і знову перепитав це ж саме: „Прошу пана, але чому...?”. Контський розгубився, адже він не очікував такої допитливості від звичайного селянина. Він попросив двох гармашів стати один навпроти одного так, щоб вони своїми животами торкались один одного. Більш рослого і важкого гармаша він назвав гарматою, а невеликого ростом і легенького назвав ядром. І попросив так звану гармату штовхнути ядро... Коли це відбулось, обидва гармаші відступились один від другого і при цьому гармаш - ядро відійшов на більшу відстань. „А тепер добавимо в дуло гармати більше пороху і знову зробимо вистріл”, - продовжував Контський. І він попросив гармаша - гармату штовхнути „Ядро” значно сильніше. При цьому воно, чуть не впавши, відскочило вже на значно більшу відстань. Проте і „Гармата” відкотилась назад також на цілий крок дальше... Контський, радіючи що експеримент вдався тут же перепитав гармаша: „Ну, тепер зрозумів чому?”. З усього було видно, що гармаш, як і всі інші, не зрозуміли причини відскоку гармати назад при вистрілі, як і відступу одного гармаша від іншого в експерименті Контського. І коли вже допитливий гармаш готувався задати Контському чергове питання, той, знаючи що часу мало,  вирішив випередити його: „Навіщо тобі знати такі дрібниці? Адже як би я тобі не пояснював, до твоєї нерозумної голови і так це не дійде...”. Слова, напівжартома сказані Контським, дуже вплинули на гармаша. Він спочатку зблід, а потім, зробившись якимось аж надто рішучим, промовив: „Прошу пана, не ображайте мене, адже мені ще так ніхто і ніколи не говорив, навіть моя жінка так до мене ще не говорила. Я якщо пан такі розумні, то хай пан скажуть мені скільки фунтів сіна з'їдять ось ці 40 ÷ 50 корів протягом року, за які ви збираєтесь купляти мортиру  і чи зможу я за рік накосити цього сіна?”.  Питання було суто практичне і добре зрозумілим для селян, але не для Контського. Той почухався в потилицю, розгублено подивився на селян і промовив: „Ну..., не знаю... Здаюсь...”. І тут сміх знову рознісся по цій же долині. Правда, сміялись тільки гармаші... і в свої вуса - Собеський. А той же допитливий гармаш підійшов ближче до Контського і якось, ніби по переможному сказав: „А видите!...”. Чим ще більше розсмішив своїх односельців, та й самого Контського. Собеський же подумав про себе: „ Ой, непрості ці русини, ой непрості... За словом в кишеню не лізуть...”.

 

 

Мала мортира на колесах разом з бомбою для неї.

 

        А Контський, тим часом, продовжував свої повчання: „ Після кожного вистрілу, навіть найменшого, беремо пижовник, або банник, або клоц і чистимо дуло гармати до тих пір, поки воно з середини не почне блистіти.” І він почав показувати як це робити. „ Потім насипаємо в дуло гармати пороху і трамбуємо його. Це треба робити обережно, щоб не перестаратись… В залежності від кількості пороху буде залежати дальність польоту ядра. При набиванні пороху в дуло гармати бажано тримати його якомога вертикальніше. Завдяки цьому порох буде розміщуватись рівномірно по всій поверхні дула, що сприятиме більшій точності і дальності вистрілу”, ‒  впевнено продовжував він. Уміло набивши порох в дуло гармати, Контський говорив дальше: „А тепер беремо дванадцять корів...”. І він взяв 48-ми фунтове ядро з отвором посередині нього. Показав, що ядро вже набите порохом і сказав: „ Якщо ядро більшого калібру, ніж 40 фунтів, то воно буде називатись бомбою. А якщо ядро з порохом має калібр менший ніж 40 фунтів, то таке ядро вже називають гранатою і її можна кидати рукою. Проте такий поділ дуже умовний і ви можете називати цю штуку і так і так…”. З усього було видно, що Контський збирається зробити черговий вистріл з мортири, але вже бомбою. А тим часом бій перед ними розгорівся. Із заростей десь майже з під Свічі на поле перед мурами старої фортеці несподівано вискочили ще кілька груп татарських вершників. Вони з завзятістю напосіли на вершників Паца і почали відтісняти їх в напрямку до мосту через Крехівку, що був розміщений ледь вище від озера на ній. І коли вже бій підходив близько до моста Собеський сказав Контському: „Почекай трохи, вистрілиш тоді, коли я скажу. Але бомба має впасти за 50 метрів до входу на міст”. Після цього  Собеський під’їхав до Паца і щось сказав ще й йому. Той з розумінням махнув головою і в кілька слів щось приказав своїм жовнірам. А тим часом Контський готував запальник – невелику дерев’яну трубку з порохом, який горить значно повільніше, ніж горить порох в самій бомбі. Цей порох Контський привіз з собою. Довго думав чи брати його, але врешті решт взяв його невелику кількість. Перед вистрілом запальник запалюється і вставляється в бомбу, що вже вставлена в мортиру. А вже потім здійснюють вистріл з мортири. Контський навів дуло на точку, вказану Собеським. При цьому дуло мортири опинилось майже вертикально до землі, так як відстань до моста була десь в сотню метрів від них. З допомогою ножа дещо вкоротив дерев’яний пальник, насипав пороху на поличку мортири, запалив факел, передав його гармашу і почав чекати. І коли вершники Паца проїхали через міст і заховались в обозі, а татари наближались до точки, вказаній Контському Собеським, Контський запалив пальник, акуратно вставив його в бомбу і дав команду гармашу стріляти. Гармаш вже більш впевнено підпалив порох на поличці мортири і вже завчасно відійшов назад. Прогримів вистріл… Ніхто не бачив, що робилось перед мостом. Тільки коли дим від вибуху розвіявся, всі побачили татарських вершників, які не оглядаючись, гнали своїх коней назад до заростей перед Свічею. А перед мостом сутужно махали ногами кілька ворожих коней, безпорадно намагаючись піднятись на перебиті бомбою ноги, там же біля них також лежало кілька вже нерухомих тіл татарських жовнірів. Собеський вдруге за сьогоднішній день ледь помітно всміхнувся в свої вуса: „Ось тобі, Ібрагімчику і подарок для роздумів на ніч. Це - щоб тобі добре спалось. Якщо ти сам не чув цих вистрілів, то тобі ще сьогодні про це розкажуть…”. Було очевидним, що бойові дії на сьогодні закінчені. Всі готувались до ночі. Жовніри, користуючись тим, що дощ значно зменшився, хотіли виспатись. Гармаші накривали свої гармати, по всій лінії захисту виставлялись охоронці. Тим часом ніч поступово входила в свої права, намагаючись приспати всю долину. Перед тим, як покинути Контського Собеський настійливо попросив його завтра зранку зробити ще один вистріл з цієї ж канони, але вже на правому фланзі його війська...
        Собеський повертався в свій намет. Чомусь подумав, що було б дуже добре, якби там на нього чекав лист від Марисеньки. Сам не зауважуючи цього, пришпорив свого коня, щоб той швидше ніс його до намету. Та на нього в його наметовому домі чекало розчарування. Та все ж Собеський був задоволений сьогоднішнім днем. Він і його воїни мали можливість хоч трохи відпочити. В розпалі будівництво другої лінії захисних споруд, жовніри трохи піднялись духом і він подекуди чув їх сміх. Нарешті почала стріляти мортира Контського. Погодні умови такі, що не сприяють наступу турецько – татарських військ. Ібрагім паша ламає собі голову над тим, чи прийшла мені допомога, чи ні. Видно, що є Божа воля на все це і що саме з його допомогою він тримається тут разом із своїм військом і поки що ще почуває себе впевнено.
        Другого дня - десятого жовтня хан Селім Гірей з самого ранку був у сідлі. Вчора звечора до нього приїжджав кагла Селамет Гірей і повідомив йому погану новину - в Собеського хтозна звідки появились мортири. Принаймні вчора, вже під вечір, коли жовніри Селамет Гірея робили розвідувальні вилазки на правому крилі їх війська вони були двічі обстріляні цими гарматами. Перший раз стріляли звичайним ядром, а другий раз стріляли справжнісінькою бомбою. Від другого вистрілу татари лишились трьох коней і п’ятьох жовнірів. Селім Гірей зовсім недавно мав розмову із Ібрагімом пашею і там йому дорікнули, що в табір Собеського пройшла значна допомога. Тоді йому вдалось переконати Ібрагіма пашу, що це тільки чутки. Але що тепер сказати Ібрагіму паші - він не знав. Очевидно, що дуже скоро той сам про все дізнається і йому - Селіму Гірею не уникнути важкої розмови з ним. Сам не побачив, як його кінь привів його до шатра нураддіна Сефе Гірея і тільки тоді, коли кінь зупинився перед входом в нього, зрозумів де він. Зайшов в шатро без попередження. Сефе Гірей сидів край столу і щось уважно розглядав на карті. Побачивши хана, трохи здивувався, та скоро опанував себе і першим привітався. Селім Гірей сів біля столу і зразу заговорив: „Вчора в мене був Селамет Гірей. Сказав, що в Собеського появились потужні мортири. Як сказати про це Ібрагімові паші - не знаю. Мортира - не таляр, в кишені не пронесеш. Для цього треба було використати  віз. Але як віз, а то й кілька їх змогли проїхати в табір Собеського, бо ми не знаємо скільки мортир є в нього? Та разом з ними ще й бомби завезли, та й обслуга разом з ними мала бути, та й охорона, а це вже на цілий обоз потягне... Як це все могло  проїхати скрізь наші заслони, хто міг пропустити обоз?”. Сефе Гірей уважно вислухав Селім Гірея, а потім спокійно сказав: „Ваша високосте, а ви не припускаєте, що ці гармати могли бути в Собеського з самого початку, або з Войнилова привезли, адже там колись були свої ливарні. Тож могли десь і гарматки знайтись. Я чув що їх колись тут робили і навіть продавали. Та й чи мало звідки ще вони могли тут взятись…”. Та Селім Гірей заперечив йому: „Ні, до вчорашнього дня в нього цих гармат не було. Адже під час наших боїв з ним не раз виникала така обстановка, коли він був би зобов’язаний використати ці мортири, якщо б він їх мав. А він стріляв легкими гарматами та ще й звичайними ядрами, що не завжди було ефективно. Тут щось не те…”. В цей час, відкривши важкий полог, що прикривав вхід в шатро Нуррадіна, зайшов нукер і повідомив, що прийшов Селамет Гірей. Він виглядав втомленим і схвильованим. Привітавшись до всіх, заговорив: „Ваша величносте, добре що я вас застав тут разом з нуррадіном Сефе Гіреєм. Мені здається, що нам прийшов час поговорити про те, що будемо робити дальше”. Після цих слів він подивився на обличчя Селім Гірея і побачивши на ньому невдоволення, на мить зупинився. Було видно, що хану явно не подобалась така ініціатива калги. Селамет Гірей, зрозумівши свою помилку, тут же вирішив передати ініціативу ведення розмови в руки хану. Тож звернувся вже прямо до нього: „Ваша величносте, ось вже скільки днів ми тут мокнемо і мерзнемо, а кінця цьому не видно”. Несподівано, з їх лівого крила донісся звук потужного вистрілу. Всі троє переглянулись - невже і там стріляють мортири Собеського... По своєрідному звуку зрозуміли, що це саме так. Було очевидно, що тепер їх завдання в цій битві значно ускладнюється. Всі троє переглянулись між собою, та розмову продовжили: „ Ми з Сефе Гіреєм хочемо знати на що нам розраховувати, доки тут сидіти і що нам і нашим воїнам буде за це. Адже все йде до того, що ми можемо лишитись ні з чим… До мене дійшли слухи, що росіяни взяли Чигирин і їх плани на ньому не закінчуються. Допоки Османські війська разом з нами бавляться тут з Собеським, росіяни потрохи прибирають Правобережжя… Після боїв останніх днів я все більше і більше переконуюсь, що Собеського ми так просто не візьмемо. Серед мусульман пішов страх… не знаю звідки, та в Собеського знайшлися мортири. Це вказує на те, що він якимось чином отримує допомогу із за меж його табору. Я знаю своє військо і гарантую, що воно не пропустили нікого в табір Собеського. Я думаю, що це саме скаже і Сефе Гірей. Он, литовський гетьман М. Радзивіл і хелмський воєвода Я. Глинським з своїм обозом застряли на підступах до Собеського, бо не можуть туди попасти. А може допомогу Собеському пропускають самі турки? Адже мортири появились в Посполитів після того, як Мустафа Кепрюлю прислав допомогу нам з під Галича”. Селім Гірей ще деяку мить слухав Селамета Гірея, та потім перебив його: „Я б попросив шановного калгу уважніше підбирати слова. Кидати тінь на Ібрагіма пашу, а тим більше на великого візира Кара Мустафу Кепрюлю - це все одно, що піти і здатись Собеському. Ви знаєте, що було б з нами, якби вони дізнались про зміст наших розмов ось тут в цьому шатрі… А що стосується наших перспектив ось тут, під Журавном, то може дійсно є зміст в перемовинах з Собеським. Бачиться мені, що найближчим часом не Річ Посполита буде завдавати нам найбільше клопотів, а росіяни разом з Іваном Самойловичем. З Собеським ми договоримося. Річ Посполита виснажилася в війні з нами, тож в нього не буде вибору, а ось що робити з тими, що такі ласі на землі, якими ще донедавна опікувався Дорошенко, то нам прийдеться вирішувати. Здається мені, що треба йти до Ібрагіма паші і говорити з ним. Хоч як не хотів я подібної розмови, але треба якось розв’язувати цей вузол, що затягнувся тут, під Журавном. Ось зразу ж і після розмови з вами піду до нього”. Сказавши це, Селім Гірей засуєтився, збираючись виходити. Та Сефе Гірей попросив його почекати хвилинку, рукою подав знак і в шатро, відкинувши полог зайшов слуга з великою тацею на руках. Сефе Гірей звернувся до своїх гостей: „Здається мені, що ви сьогодні ще й не снідали, то ж прошу до столу”, - сказав це і тут же, відкривши красиво оздоблений замислуватими узорами глечик, налив з нього в три, таких же гарно оздоблених кухлі, турецького вина. Селім Гірей перед розмовою з Ібрагімом пашею відказався пити, а тільки похапцем поїв і тут же пішов. А кагла і нуррадін після важкої і небезпечної розмови з султаном з задоволенням випили…
        Сераскир Ібрагім паша з самого ранку нервував. Ще не встигши як слід відійти від неспокійного сну, як до нього попросився Багардрі паша – ага яничарів. Закривши за собою полог шатра, зразу ж заговорив: „Шановний сераскире, вибачте мене, що так зранку потурбував вас. Та прийти до вас мене змусили обставини. Справа стосується наших партнерів в цій битві – татар. Здається мені, що вони в зговорі з Собеським”.  Почувши подібні слова, Ібрагім паша дещо роздратовано перебив його і промовив: „Про що говорить шановний ага, якщо Собеський залишив стільки татарських трупів на берегах Свічі та Крехівки протягом останніх днів. Як вам може таке прийти в голову? Чи ви відповідаєте за свої слова?”. Почувши таке, Багардрі паша заговорив вже дещо м’якше: „Ну, я говорю не за всіх татар, але, можливо, тільки за декого з них”.  Ібрагім паша трохи здивовано дивився на агу, але мовчав, даючи зрозуміти Багардрі паші, що той має продовжувати говорити. Той говорив дальше: „Ваша вельможність, хочу сказати вам, що вчора, під вечір Собеський стріляв з мортир. Я знаю, що їх до вчорашнього дня в нього не було. Я сам чув два вистріли на його лівому краю.  Вчора вечором вони бились з татарськими розвідувальними загонами, тож їх там і обстріляли мортирами. Мені сказали, що татари, зазнавши втрат, втекли з місця бою”. Ібрагім паша почувши слова Багардрі паші, зблід, пальці його рук нервово затряслись. Він слухав і не знав що й сказати в відповідь. Адже він сам краєм вуха чув ці два вистріли, та чомусь не надав цьому значення. Така звістка була аж надто неприємною для нього. Знаючи дальність стрільби мортир, він прекрасно розумів, що якщо його військо підходитиме до них ближче, ніж на 1000 метрів до цих гармат, то воно наражатиметься на смертельну небезпеку. А якщо Собеський стрілятиме розривними бомбами, то ця небезпека зростатиме в стократ... Це означатиме, що ні піших воїнів, ні вершників Ібрагім паша вже не зможе використовувати так безпечно і ефективно, як він робив це раніше. І це може суттєво вплинути на хід всієї битви... А тільки недавно Селім Гірей переконував його, що ззовні ніхто до Собеського пройти не може. Несподівано для себе Ібрагім паша почув звук вистрілу. Він зразу зрозумів - стріляють з мортири... і це не його мортира. І звук донісся вже з лівого краю його війська... Перебивши Багардрі пашу, сказав: „Але чому про це я чую від вас, а не від хана?”. „Я цього не знаю… може вони хочуть скрити це від вас, а може скажуть пізніше. Але все, що я вам сказав - істинна правда…” - відповів паша. Не знаючи чому, але Ібрагім паша зразу ж повірив Багардрі паші. Розпитав в нього як справи в його підрозділах і відпустив його. Хотів сісти на коня і поїхати до Селім Гірея. Та вийшовши з шатра і відчувши на собі холодні краплі дощу, а під ногами в’язке болото, передумав. І тут же почув біля себе голос Селім Гірея. Той, увесь мокрий, струшуючи з свого балахона залишки вологи, якраз збирався зайти до нього. Відкривши завісу полога, Ібрагім паша пропустив його в шатро. Не чекаючи про що буде говорити Селім Гірей, сераскир заговорив першим. До розмови він вирішив не підходити здалека, а сказав прямо: „Тільки що мені сказали, що в Собеського є мортири. Це правда?”. Хан не сподівався такого різкого початку розмови, тож дещо розгубився. Дорогою до сераскира думав, як почати цю розмову і нічого не міг придумати. Але треба було відповідати на це пряме запитання сераскира, тож і відповів так само прямо: „Так”. Деякий час обидва мовчали. Та Ібрагім паша не витримав і заговорив: „Чому ви мовчите? Ще недавно ви переконували мене, що сюди ззовні і миш не проскочить, а тут возами возять мортири та ще й бомби для них. І тільки що я чув звук  їх чергового вистрілу... Я вимагаю ваших пояснень. Хто пропустив?... І чи не пропустять сюди так само легко черговий обоз для Собеського, що вже стоїть на підході до його табору? Як мені бачиться, ви разом із своїм військом не надто стараєтесь, щоб добросовісно виконувати союзницькі обов’язки”.  І тут Селіма Гірея, ніби прорвало: „Я б дуже просив вас, шановний сераскире не говорити зі мною таким тоном. Адже ви не перша і навіть не друга, і не третя особа в вашій державі. І ви, ось цей союзницький договір з нами не підписували - за вас це робили інші. А я - хан всього Кримського ханства, перша посадова особа в своїй державі і саме я підписував цей договір. І якщо треба буде, то я цей договір можу і відізвати. І тоді я побачу, як ви будете воювати без наших жовнірів. І хоч ви виконуєте тут обов’язки командуючого, я не позволю вам всі наші прорахунки, підкреслюю - наші, скидати на мене. Ще невідомо хто саме пропустив допомогу Собеському. Адже мортири появились в нього тільки після того, коли вам прийшла допомога з під Галича… І поки ви не маєте жодного доказу нашої вини в цьому, я вимагатиму об’єктивності з вашої сторони. І якщо ви думаєте, що хтось з наших договорився з Собеським, то хочу нагадати вам, що за час цієї битви, починаючи з Войнилова, наших жовнірів полягло вже десь біля восьми тисяч. А ваших? То ж хто з ним договорився - ви, чи ми?”. Ібрагім паша, слухаючи хана подумав собі, що він справді дозволив собі забагато. І коли вже хан заговорив за політику, то сераскир дійсно перегнув палку. Ібрагім паша тільки воїн, політичні справи - це не його рук діло… А Селім Гірей продовжував: „ Ми тут з вами воюємо вже не один день і не один тиждень. А куди просунулись, чого добились? Крім втрат ми не досягли нічого, не забрали в Собеського жодного метра землі. А він же, разом з своїм ослабленим королівством та й з усією Річчю Посполитою практично й ні на що не претендує. Була б моя воля, я б йому віддав все, що він на днях просив в нас. Адже не від нього йде найбільша небезпека для нас… Поки ми тут під Журавном гриземось з ось цією жменькою перестрашених жовнірів Собеського і між собою, російський государ разом з Самойловичем вже ділять землі, на яких зовсім недавно ще гуляв наш слуга Дорошенко. І тільки їм вигідно, щоб ми тут, під Журавном сиділи якомога довше. Моє військо не може так довго перебувати в невизначеності. Тим більше, що вже не за горами день Касима. З чим моє військо поїде додому на це свято і чи буде воно святом для нього, якщо воїни приїдуть додому ні з чим?”. Ібрагім паша не сподівався такої прямої розмови від Селім Гірея. Десь в глибині душі в нього таїлись такі самі думки, та чомусь не відважувався випускати їх на волю. Волів, щоб за нього це зробив Кара Мустафа Кепрюлю, чи хтось інший. А Селім Гірей тим часом продовжував: „Здається мені, що Собеський вже дозрів до продовження перемовин на наших умовах. Думаю, що вже треба поговорити з ним не через його послів, а прямо з ним. Може він буде більш піддатливим…”. Вислухавши Селім Гірея Ібрагім паша на хвилину задумався і потім тихо почав: „Може в твоїх словах, Селіме, і є щось раціональне, та чи піде Собеський нам назустріч і що йому запропонувати, щоб він згодився?”. Хан ніби чекав цих слів: „Собеському нема куди діватись. Раз до нього так пробивається допомога, то з усього видно, що йому там в таборі не солодко. Допомогу до нього ми не пропустимо, це я тобі гарантую. І якщо в нього хто зна звідки появились мортири, то це не означає, що в нього появився корм для коней, чи їжа для жовнірів. І якби це було не так, то вони б не бились кожного дня з моїми воїнами за корми для коней в Діброві”. Ібрагім паша завагався, а Селім Гірей, побачивши це, продовжував: „Давай пошлемо прямо до нього когось з досвідчених наших перемовників і запропонуємо йому перемир’я. А запропонуємо йому ми дуже мало - виконати умови Бучацького договору і пристати на нашу сторону в боротьбі проти царя та Самойловича”. „Але Собеський буквально на днях дуже настирливо настоював і на своїх умовах - щодо передачі полякам Кам’янця, відміни щорічного мита для нас і ще на ряді інших вимог. Я не думаю, що він вже згідний відмовитись від них”, - сказав Ібрагім паша і подивився на Селім Гірея, очікуючи його відповіді. „Так це було вчора, а сьогодні чи завтра він вже може і погодиться. Треба пробувати, а там буде видно…” - тут же настійливо проговорив Селім Гірей і глянув на сераскира. Той все ще вагався. А потім заговорив: „Може і так…, але я без Кари Мустафи Кепрюлю нікого до Собеського посилати не буду. Це питання мені треба узгодити з ним”. Селім Гірей, побачивши, що Ібрагім паша вже майже здався, зразу ж заговорив: „Так а для чого чекати? Відсилай гінця з листом до великого візира і під вечір вже будемо мати відповідь…”. Так і зробили. Через годину вершник з листом від Ібрагім паші з його підписом та підписом хана відбув до Галича.
        А дощ все падав і падав. Хоч і невеликий, та він вперто робив свою справу. Перенасичена вологою земля вже не сприймала її. Всюди, куди тільки сягало око, виднілись великі калюжі, які іноді вже нагадували собою озера. Вирви від ядер та гранат перетворились на пастки для коней та людей і представляли собою непрохідні бар’єри для тих, хто намагався добратись з пункту „ А ” в пункт „ Б ” навпростець. Поміж ними сіріли острівки болота, десятки, або й сотні разів розмішаного кінськими копитами та людськими ногами так, що вгрузнувши в нього, вже важко було з нього вийти. Та й не всюди вже можна було пройти. Тільки досвідчений пішохід, який знав ці місця ще з тих пір, коли вони ще були сухими, міг орієнтуватись в цій вистражданій долині. Здавалось, що вона вже ніколи не набуде того первісного стану, який мали її землі ще три тижні тому. Жовніри шукали собі місця під укриттям і намагались там простояти стільки часу, скільки сил знаходилось в їх промоклих ногах. Особливо було важко тим, які знаходились біля окопів передньої лінії оборони. В окопах, допоки противник не стріляв з гармат, ніхто вже не сидів. Адже кількагодинне сидіння в воді по пояс при прохолодній погоді було рівноцінно самовбивству. Було важко як жовнірам Речі Посполитої, так і турецько - татарським жовнірам. Від такого протистояння в обох сторонах появилось багато хворих на простудні захворювання. Дуже погано в таких погодних умовах почувались татарські і, особливо, турецькі воїни. Якщо в польсько - литовському таборі Собеський організував хоч якийсь лазарет, то в Ібрагіма паші й цього не було. Кожен з жовнірів належав сам собі і лікувався теж самостійно. Тож саме серед турків появились перші жертви такого протистояння. Почувши про те, що один з жовнірів помер від переохолодження, Ібрагім Паша подумав собі, що він добре зробив послухавши Селім Гірея і відправивши вершника з листом до Кара Мустафи Кепрюлю. Там, під Галичем погодні умови не кращі і великий візир мав би відчути на собі всю важкість цих погодних незручностей і, можливо, прийме рішення про прискорення перемовин. Жовніри обох воюючих сторін почали думати про закінчення війни. І якщо туркам і татарам було далеко додому і дезертирувати їм було важче, то в Собеського появились перші дезертири. Чи добирались вони скрізь густі турецькі заслони додому, чи ні - ніхто не знав. Просто жовніри безслідно зникали і все… І хоч таких поки що було небагато, всі розуміли, що це тільки початок. Якщо погода і надалі буде такою ж , то цей процес буде тільки посилюватись.
        Відповідь від Кара Мустафи Кепрюлю прийшла пізно ввечері. Дорога до Галича була дуже важкою, тож вершник, хоч і мав з собою двох коней, рухався дуже повільно. Його відповідь зводилась до того, що перемовини з Собеським треба різко активізувати. Продовжувати настоювати на виконанні попередніх вимог, що оговорені в Бучацькому договорі та попробувати схилити Річ Посполиту на їх сумісне протистояння діям росіян та Самойловича. Якщо противник буде проти виконання наших вимог, тиснути на нього силою. Якщо ж противник і надалі буде настоювати на виконанні своїх вимог і якщо перемовини протягом тижня не дадуть результатів, тоді турецькій стороні можна буде піти на незначні поступки. Проте військові дії треба буде закінчити протягом тижня, щоб мати час узгодити і затвердити договір про перемир’я до дня Касима.
        І хоч вже було пізно, Ібрагім паша звелів покликати до себе Селамет Гірея, Сефе Гірея, генерала Гребена, перемовників з Собеським і ряд інших воєначальників для проведення термінової наради. Коли вже майже всі зібрались в шатрі сераскира, той промовив: „Тільки що до мене повернувся наш посланець від Кари Мустафи Кепрюлю. Великий візир просить різко прискорити перемовини з Собеським і, або силою, або словом заставити його підписати з нами мирний договір. І на це великий візир відводить нам один тиждень. Завтра зранку наш посол вже має бути в Собеського. Нам треба визначитись з нашими вимогами і призначити людину, яка б могла вести перемовини”. Після цих слів Ібрагіма паші Хусейн паша піднявся і попросив слова. Сераскир махнув головою в знак згоди. Той заговорив: „Шановний сераскир, а чи можна нам взнати на виконанні яких вимог повинен настоювати перемовник з нашого боку. Може великий візир в листі до вас поміняв свої вимоги і наш посол буде виглядати перед Собеським як маленька дитина, що кожен раз міняє свої вимоги?”.  На це Ібрагім паша відповів, що вимоги залишаються практично ті ж самі - умови Бучацького договору. Правда, великий візир добавив ще одне прохання - щоб ми уговорили Собеського спільно виступити проти Росії та Самойловича, так як він бачить в них нашого, а також і Речі Посполитої, найбільшого ворога на найближчий час. „Але ж Собеський ніколи не піде на такі умови. По перше, ми не пішли назустріч жодній з його вимог, а по друге - Річ Посполита виснажена в війні з нами та й в інших війнах. Тож цілком природно, що Собеський захоче перепочинку. Навіщо йому брати на свої плечі ще й тягар боротьби з Росією та Самойловичем?” - тут же відповів Хусейн паша і обвів всіх очікувальним поглядом, надіючись на підтримку своїх слів. Але всі мовчали, думаючи про щось своє. Ібрагім паша відчув, про що думає кожен з них - Османія збирається вести війну з Росією та Самойловичем за ті землі, які були під владою Дорошенка. Тож вона шукає собі союзників для цього. І якщо Річ Посполита відкажеться допомагати їм, то Османія залишиться сам на сам з сильним противником. А це означатиме, що їм усім і надалі прийдеться воювати і воювати… Проте вголос проговорив: „Собеський має зрозуміти, що якщо він не допомагатиме нам в протистоянні з Росією, то рано чи пізно він все одно робитиме це, але, можливо, вже без нас. Так що в нього вибір невеликий…”.
        Того вечора ще довго світилось в шатрі Ібрагіма паші. Вирішили, що завтра зранку до Собеського підуть перемовники на чолі з генералом Гребеном. Він брав участь в попередніх перемовинах, тож він в курсі всіх справ. Під шум нічного дощу і вже далеко за північ всі розійшлись по своїх підрозділах.
        Ранок, 11-го жовтня нічим не відрізнявся від попереднього. Темно – сірі хмари вже традиційно висіли над журавнівською долиною і робили свою мокру справу. З самого ранку Собеський подався на будівництво резервних шанцевих споруд. Представляв зроблене Франсуа Корассіні. Разом з ним проїхались вздовж нової лінії окопів, подивились на заново насипані вали та бастіони. На відміну від попередніх захисних ліній вони ще не були зруйновані, в окопах практично не було води, так як в кожному з окопів були викопані спеціальні водозабірні ями. Крім того місця для окопів вибирались таким чином, щоб в них можна було б зробити природний стік води. Всіма роботами Собеський залишився задоволений. Він знав, що Ібрагім паша продовжуватиме наступ, допоки Собеський не погодився на його умови. Принаймні ще тиждень – два в запасі в Ібрагіма паші були. А ось чи в нього було стільки часу, Собеський не знав. Внутрішньо він уже був готовим до любого розвитку подій, навіть найгіршого. Тож він потрохи готував себе до цього. Найбільше, що його турбувало - це відсутність кормів для коней та їжі для жовнірів. Це вже повсюди давалось взнаки. І хоч якісь мізерні запаси в нього ще були, та було очевидно, що вони закінчаться значно скоріше, ніж оті тиждень - два, які Ібрагім паша може відвести йому. Зовсім несподівано до нього під’їхав Атанасій М’янчинський. Той був мокрий з ніг до голови і було видно, що він вже довший час перебуває під дощем. Про себе Собеський подумав: „І як тільки такі люди витримують такі тяготи і не здаються…”. М’янчинський простудженим і трохи хриплуватим голосом заговорив до Собеського: „Ваша королівська величносте, до нас просяться турецькі парламентарії. Стоять навпроти нас на лівому березі Крехівки і чекають на ваш дозвіл пропустити їх”.  Слова М’янчинського були для Собеського, як грім серед ясного неба. Невже Ібрагім паша пом’якшав? І від чого б це? Невже генерал „Час” зробив свою справу? На мить Собеський розгубився. Де він прийме парламентаріїв, що запропонувати їм у відповідь на їх вимоги і якими будуть ці вимоги?...
        А тим часом по табору пронісся слух – турки згідні на перемир’я і їх парламентарії вже їдуть до Собеського. Цій новині раділи всі. Солдати виходили з окопів та своїх схованок і радісно обговорювали новину. Всі з надіями дивились на Собеського і вірили, що дуже скоро їх митарства тут закінчаться. Дивлячись на те, як скоро ця новина поширилась по його табору, Собеський зрозумів, що він почув про цю новину одним з останніх. Собеський наказав М’янчинському провести парламентаріїв до себе в намет і сам подався туди. Дорогою обдумував всі можливі варіанти розвитку перемовин. Ібрагім паша сам ініціював перемовини. Це вказує на те, що або він вже відчуває брак часу, або вважає стан Собеського вже абсолютно безнадійним… Що стосується чисто військового співвідношення сил, то воно не змінилось і Ібрагім паша з цієї точки зору почуває себе спокійно. Допоки доїхав до намету, то вже мав чіткий план дій - так як його військо ще кілька днів може вистояти, то поки що буде настоювати на своїх вимогах. Знав, що цих кілька днів будуть дуже важкими для його війська і для нього, та ще мав надію… Найбільше, чого боявся Собеський, так це загального розчарування ним його жовнірами у випадку, якщо він відмовить туркам. Адже бачив, яку надію покладають вони на цю його сьогоднішню зустріч.
        Турецька делегація в супроводі своєї охорони і охорони, яку організував їй М’янчинський, наближалась до намету Собеського. Попереду їхав генерал Гребен, поруч з ним Хусейн паша та Алі паша. Дещо позаду них їхали учасники перемовин з сторони Собеського - Костянтин Вишневецький та Єжи Вільєгорський. Жовніри Собеського супроводжували увесь цей ескорт радісними вигуками і побажаннями щодо успішного закінчення перемовин. Перед наметом всі зупинились. Собеський вийшов з намету і запросив парламентаріїв всередину. Коли всі зібрались, Собеський заговорив: „Радий вітати таку шановну делегацію в своєму таборі. Надіюсь, що ця наша зустріч буде корисна і Речі Посполитій і Османській державі. Але зобов’язаний настояти на кількох формальностях. Хочу знати кого ви представляєте, з якою ціллю ви прибули в наш табір і хто вас уповноважив…”. Генерал Гребен вирішив довго не розтягувати справу, підійшов до Собеського і подав йому довірчого листа, підписаного самим Ібрагімом пашею з великою печаткою внизу. Прочитавши листа, Собеський запропонував почати перемовини. Дальше заговорив генерал Гребен: „Ваша королівська величносте, шановні парламентарії, ось вже довший час ми ведемо цю битву, яка ні вам, ні нам жодної користі не принесла. Коли їхав до вас, то бачив, як важко вашим жовнірам тут, в цих мокрих окопах. Знаю, що вам важко, закінчуються корми, їжа для жовнірів, відсутній будь який зв'язок з зовнішнім світом. І враховуючи те співвідношення сил, яке склалось між нами, наша сторона подумала піти вам назустріч і надіється, що і ви зробите те ж саме. Ваша королівська величносте, Порта хотіла б мати вас, як і всю Річ Посполиту не ворогом, а союзником в нашій спільній справі. Бо допоки ми тут, під Журавном б’ємося між собою, цим користаються треті сили, що обом нашим сторонам явно не на користь...”. Сказавши це, генерал Гребен зробив паузу, обдумуючи наступні слова. Собеський зрозумів це так, ніби то йому передали слово. Тож він заговорив: „Хочу нагадати шановній договірній стороні, що важко не лише нам, але і вам. До мене дійшли слухи, що в вас вже є перші жертви теперішніх погодних умов. Тільки що ви сказали, що бачите в Речі Посполитій вашого союзника в якійсь загальній справі. Тож прошу пана уточнити - союзником проти кого і в якій це загальній справі?”.  Гребен вирішив говорити прямо. Подумав, що з Собеським загравати не варто і краще говорити все так як є. Тож сказав: „Ми б хотіли бачити Річ Посполиту нашим союзником в спільній справі боротьби проти Росії і Самойловича. Бо ми тут з вами б’ємося, а вони вже ділять між собою територію правобережної України”. Собеський, почувши це зразу ж відповів: „Але ж ще недавно ви настоювали щоб ці території відати Дорошенкові, хоч і під вашим протекторатом. І це навіть записали в Бучацький договір. І тепер ви просите нас захистити ваші, як ви вважаєте землі, від нашого спільного ворога. Ну і яка ж нам буде плата за такий союз з вами?”. Генерал Гребен відчув, що розмова потрохи відходить в іншу сторону, ніж він собі думав. Ось і тепер, Собеський задав питання, на яке він має відповісти, хоч і абсолютно впевнений в тому, що ця відповідь Собеського не влаштує. Зібравшись з думками, генерал Гребен продовжив: „Якщо ви погодитесь на такий союз з нами, то Порта гарантує вам недоторканість ваших границь, що оговорені в Бучацькому договорі і нашу допомогу в тому випадку, якщо між вами і Росією та Самойловичем виникнуть конфліктні ситуації”. Гребен сказав це і подивився на Собеського. Його обличчя поступово набирало багряного кольору. Було видно, що він закипає. Він тут же заговорив: „Тобто ви нам пропонуєте нове ярмо на шию, а взамін практично нічого… А чи відомо шановному парламентарію, що наші посли на перемовинах виставляли і свої вимоги. Чи ви їх хоч знаєте?”.  Розмова набирала небезпечного напрямку. Їдучи на перемовини, Гребен відчував, що все так може обернутись і говорив Ібрагіму паші про це. Треба було хоч кілька вимог Собеського задовольнити. Тоді в нього була б можливість хоч на щось зіслатись. А тут - жодних аргументів… Проте продовжував розмову: „Так, мені добре відомі ваші вимоги. Проте Порта вважає, що в ваших умовах вам би не слід торгуватись з нами. Тим більше, що дуже скоро і ви відчуєте лапу Росії на собі, тож краще б нам було боротись з нею разом”. Собеський схвильовано пройшовся по вільній частині намету, а потім різко заговорив: „О, Матко  Боска, вони вважають, що нас вже на коліна поставили і що ми вже ніщо. Тож ми вже навіть не маємо права поторгуватись з ними… Та здається мені, що ваші колінка підігнуться значно скоріше, ніж наші… тож послухайте, що я вам скажу. Нехай вірний ага їде до свого пана і передасть йому мої слова - якщо від нього ще хтось приїде до польського короля з подібною пропозицією, то я сам прикажу повісити його!”.  В наметі запанувала повна мовчанка. Ніхто не сподівався на такий хід розмови. Всі стояли в нерішучості і надіялись, що Собеський ще щось змінить, що поверне хід перемовин в іншому напрямку. Адже так багато надій покладалось на них. Та той був невблаганний. „Все!” - голосно сказав він, всім своїм виглядом показуючи, що розмова, а разом з нею і перемовини закінчились... М’янчинський разом з своєю охороною супроводжував парламентаріїв до самого берега Крехівки і вже дальше, понад ним, вони самостійно поїхали в свій табір…
        Вже через годину після цих перемовин почався артилерійський обстріл із сторони турків. На цей раз бомбардування було надзвичайно сильним. Вже в процесі стрільби турки підтягували свої гармати поближче до позицій військ Речі Посполитої і стріляли, стріляли…Недалеко від Крехівки турки звели свої редути, що височіли над польським табором і звідти вели прицільний огонь. Одне 48 – ми фунтове ядро, випущене з такого редуту пролетівши над всією передньою лінією оборони Собеського попало в королівський намет і зірвало його верх. Той похилився, але встояв. На щастя, Собеського не було в наметі. Все військо, на чолі з Станіславом Яблоновський просило Собеського, щоб той дозволив розбити свій намет подальше від гармат противника. Проте Собеський не міг собі позволити подати жодного прояву слабості чи боягузтва, тож категорично відказався від цього. Перебуваючи під невпинним обстрілом, жовніри Собеського були змушені повернутись в свої окопи. Тільки там вони могли хоч трохи захиститись від ядер противника. Цілий день солдати не мали відпочинку. Повсюди чигала смерть і вогонь. Собеський вже було надумав відвести своїх жовнірів на нові позиції, обладнані в глибині табору людьми Франсуа Корассіні. Проте зробити це під неперервним вогнем противника було неможливо. Та й робити це йому не дуже то хотілось так як в цьому випадку турки підтягнуть свої гармати ще ближче і тоді його табір вже буде прострілюватись ними майже на всю глибину. А там дальше - намети з пораненими, коні та мізерні запаси корму для коней та їжі для жовнірів. Собеський кожного дня з нетерпінням чекав на допомогу, яку мають привести йому М. Радзивіл та Я. Глинський. Та її ні слуху, ні духу. І хоч його табір був щільно закритий татарами, він ще вірив, що Радзівіл та Глинський зможуть пробитись до нього. Та й він, Собеський зі своїм військом допоможе йому в цьому, як тільки вони підійдуть. Подумав собі, що коли він відведе своє військо на резервні позиції, а турки підійдуть вперед, то їх гармати, можливо, вже зможуть обстрілювати міст через Дністер. І тоді про допомогу зі Львова прийдеться забути. Тож вирішив прискорити будівництво нового моста. Сів на коня і поїхав шукати Франсуа Корассіні. Знайшов його на березі Дністра, де він разом з ополченцями вже почав будувати моста. Робити це йому було нелегко. Йшов дощ, рівень води в Дністрі піднявся. Швидка вода не давала можливості вбивати палі в дно Дністра і через це вони стояли в воді в далеко не рівному ряду. Собеський подумав про себе: „Дай Бог, щоб цей міст нам ще пригодився…”.
        Поступово день підійшов до свого закінчення. День, який з самого ранку подарував стільки надій польсько – турецьким жовнірам, тихо згасав під шум дощу та під гуркіт турецьких гармат. Чорно - сірі хмари на небі якось швидко ще більше почорніли і дощ став ще сильнішим. Як тільки стало зовсім темно і артилерійський обстріл трохи підупав, Собеський віддав команду перейти на резервні позиції. Не пройшла й година, як жовніри вже були там. Ще деякий час облаштовували загородження перед окопами і до ранку  були готові зустрічати противника вже на нових позиціях. Ворог, не знаючи, що передня лінія оборони вже пуста, продовжував обстрілювати її. Так, під шум дощу та гармат пройшла вся ніч.
        З самого ранку наступного дня Собеський вже був на ногах. Заснути не міг, так як відчував, що щохвилини вороже ядро може розбити його намет. Коли переконався, що вже всі жовніри перейшли на нові позиції, дозволив перенести і свій намет. Сів на коня і вирішив проїхатись по табору. Сам не побачив, як опинився на березі Дністра. Зрозумів це, коли відчув шум води і різкий запах риби. Подивувався про себе з цього і підійшов до самого берега Дністра. Сьогодні той був агресивним. З шумом ніс свої води, час від часу обвалюючи круті береги, що нависали над ним. Ті з шумом падали, піднімаючи велику кількість водяних бризок. Собеський стояв над Дністром і інтуїтивно відчував його сьогоднішню величезну потугу. Чорні та важкі хмари, гнані вітром, розмірено пливли над Дністром, безупинно поливаючи його води рясними каплями дощу, що розривались на дрібні куски, як тільки торкались поверхні води. Ніхто - ні військо Собеського, ні військо його противника не змогли б протистояти сьогодні Дністру і нічого б не змогли зробити цій гордій ріці, що брала свій початок там - високо в Карпатських горах і гірський характер якої час від часу проявлявся... Сьогодні людина для Дністра - ніщо, сьогодні він тут повелитель і командир і всі зобов’язані рахуватись з ним. Мимоволі Собеський подумав собі, що його власна доля аж надто тісно пов’язана з цією рікою. Скільки разів він ночував в наметах та й просто так, на м'якій та запашній траві його берегів. І тоді йому здавалось, що він спить в ліжку, яке розстелювала йому його мама ще в далекому дитинстві. А шум дністрових вод був для Собеського колисковою піснею, яку ніби то теж наспівувала йому його мама. І саме через це його сон на берегах Дністра завжди був міцним та спокійним. Безліч  разів він переходив і перепливав через нього і стільки ж разів він дивився смерті в очі на березі саме цієї ж ріки під час важких боїв з противниками. Ех Дністре, Дністре з яких же то пір ми з тобою породичались, що ти став мені за рідного брата? Чи є ще на світі десь така ріка, яка б змила з своїх берегів більше людської крові та сліз, ніж ти. І хоч ти маєш ще й старшого брата - Дніпра, та йому далеко до тебе. Чомусь саме твої береги найбільше облюбували вороги і саме тут, вони, мов вороння, гніздили свої гнізда. Саме звідси Волоським шляхом розходились вони по всій Червоній Руси, а з неї і ще дальше, щоб проливати кров того прекрасного люду, що живе тут - на твоїх берегах. Саме цей люд захищав ще мій прадід Станіслав Жолкевський і саме на твоїх берегах в 1620-му році під Цецорою зустрів він свою смерть. І так може бути, що і мою кров десь на днях ти змиєш із своїх берегів і також понесеш аж до Чорного моря. Тож я попрошу тебе, щоб ту, мою кров, ти поніс саме туди, куди ти відніс і кров мого прадіда. Так нам обом буде веселіше...  Велика земляна брила землі відкололась від берега і з шумом впала в води Дністра. За кілька хвилин від неї не лишилося й сліду. Сьогодні Дністер був неспокійним.

 

 

Сьогодні Дністер був неспокійним.


        А в таборі під Журавном назрівала смута… Ось уже протягом багатьох днів військо Речі Посполитої відрізане від зовнішнього світу. Жодної звісточки ззовні, жодного листа, жодного повідомлення. В таборі закінчується їжа, не вистачає корму коням, закінчуються ядра, порох. Одяг жовнірів під постійним дощем перетворився на лахміття, взуття розлізлось, допікає холод. В такому довгому і невизначеному очікуванні потрохи танули надії жовнірів на допомогу з сторони, а отже і на успішне закінчення цієї битви. Голод допікав їх все більше і більше. Діброва і ліски, що оточували табір Собеського і які протягом певного часу були джерелом кормів для коней та й жолудів для людей вже були повністю знищеними. Поза табором на вистріл мушкетів і аж доки було видно оком, всюди, ніби мур широкий - мусульмани, мусульмани, мусульмани… На думку багатьох жовнірів Собеського обоз для них став місцем, яке могло бути замінене їм тільки гробом. І тут, серед всіх цих безнадій появилась надія. Як всі вони хотіли, щоб договір про перемир’я був підписаний, як вони мріяли про такий омріяний домашній затишок, що так близько був біля них і так несподівано пішов від них. Собеський кількома словами вбив їх надії, прирік їх на подальші страждання тут, в цих окопах, продовжив їх безнадії на ще більш невизначений час. Звичайно, в таборі було багато людей, які розуміли Собеського і підтримували його. І ці люди були готові стояти за нього до останнього. Але було й багато таких, що не розуміли його, чи не хотіли розуміти. На жаль, серед таких людей були й воєначальники. А в армії незгоди між командирами завжди переростають в нові жертви… І першим воєначальником, якого категорично не влаштовувала відмова Собеського від підписання договору з турками був великий гетьман литовський Михайло Пац. Він ніяк не міг зрозуміти чому Собеський відмовився практично від того ж самого договору, який вже був підписаний попередником Собеського - королем Михайлом Вишневецьким. Його не дуже турбувало те, що цей договір не був ратифікований сеймом Речі Посполитої, його не дуже турбувало те, що цей договір багато істориків називали найбільш ганебним договором за всю історію Польщі з усіх тих, які коли небудь підписувались нею. Він бачив одне - вчора в Собеського був шанс зупинити цю страшну війну і він його упустив…
        Проте така ж сама важка ситуація складалась і в Османському війську. В умовах абсолютного бездоріжжя атакувати кіннотою вони не мали змоги. Фактично більшість татарської армії опинилась поза справами. Єдиними боєздатними підрозділами була турецька артилерія. В обозі, який туркам доставили з під Галича привезли багато боєприпасів. Тож Ібрагім паша, дізнавшись про відказ Собеського продовжувати перемовини з ним, вирішив наказати його артилерією. І хоч він вже майже не вірив, що такий аргумент, як артилерія зламає його, та поки були боєприпаси, поки в армії ще хоч трохи зберігався бойовий дух, він вирішив стріляти. Зранку, як вже добре розвиднилось, турецька розвідка доложила Ібрагіму паші, що жовніри Собеського покинули перші захисні лінії оборони. Він розпорядився перевести всю свою артилерію на ліву сторону річки Крехівка. Цього дня він відчув, що обстріли військ Собеського його артилерією вже починають давати результати. І хоч безперервний дощ дуже сильно мішав артилеристам, вони ще справлялись з своїми обов’язками. В одному місці, де гармаші Ібрагіма паші підійшли надто близько оборонних ліній противника, звідти раптом почали стріляти з мортири. Перший вистріл артилеристів Собеського був дуже неточним. Бомба впала далеко від позицій гармашів Ібрагіма паші, та ще й довго не розривалась. Ті вже думали, що по них стріляли звичайним ядром, як бомба несподівано розірвалась, розкидаючи кругом себе землю і болото. Та друга бомба впала вже в безпосередній близькості від турецької гармати. При цьому вона розірвалась на невеликій висоті від землі. В одну мить вся обслуга гармати лежала на землі і не рухалась. Це сталось на очах багатьох інших артилеристів і самого Ібрагіма паші, що породило великий страх в турецьких артилеристів. Вони тут же відтягли свої гармати назад на кілька десятків метрів і просуватись вперед їх вже ніхто не міг заставити. Тим часом вода заливала турецькі та татарські шанці. Якщо жовніри Посполитої відійшли назад і викопали там собі нові окопи, то татарам і туркам відходити назад не було ніякого змісту. А будувати нові шанці попереду не могли із за їх обстрілу жовнірами Собеського. Тож вони і були змушені перебувати в своїх, повних води окопах. Татари, що базувались на своєму лівому крилі, втративши можливість діставати корм для коней в Діброві, почали переводити свої підрозділи на праву сторону. Частина з них, незважаючи на велику воду Дністра, переправлялись на його ліву сторону. Там, в лісах Бакоцини ще можна було дістати корми. Такими своїми діями вони майже повністю ослабили лівий край Ібрагіма паші. І якби Собеський в цей час провів атаку, то він би в ній багато чого добився. Але й тому було не до атаки. Ібрагім паша хотів зупинити таке самовільне переміщення татарських військ, та раптом відчув, що він вже не може цього зробити. Як і не може зробити цього ні Селім Гірей ні Сефе Гірей чи хтось інший. Вони були поставлені перед вибором - якщо кіннотники залишаються на місці, то їх коні починають гинути із за відсутності кормів. А татарин без коня - це не татарин… А якщо кіннотники переходять на правий край, чи переправляються на лівий берег Дністра, то коней вдасться зберегти, зате їх лівий край перестане бути дієздатним. А отже в усіх випадках проглядався один і той же результат - військо Ібрагіма паші дуже швидко стає небоєздатним... Так, в артилерійській перестрілці, в кінських передислокаціях, під дощем і в сумнівах, що мучили обидві сторони пройшов ще один жовтневий день - дванадцятий по рахунку.
        Зранку, тринадцятого жовтня Михайло Пац зібрав нараду. На ній він представив королю плани деяких воєначальників по збереженню королівської армії. Правда, ніхто, крім нього таких планів не подавав. Проте Пац представив справу саме так. Перед тим він самостійно їздив поміж жовнірами і підговорював їх здатись. Суть плану Паца зводилась до того, щоб зупинити опір противнику і підписати з ним договір про перемир’я. Звичайно, в цьому випадку сторона Речі Посполитої повинна повністю згодитись з вимогами Османів. Тобто, простіше сказати - Пац пропонував здатись ворогу в обмін на волю. Собеський мусів виступити перед всіма. Він виглядав схвильованим, але був впевнений і говорив рішуче та твердо: „Чомусь так виходить, що той, хто останнім прибув під наші хоругви, хоче першим покинути їх. Всі ви бачите, хто розпалює в жовнірів дух зневіри і страху. І я думаю, та й я впевнений, що небагато з вас розділяють думку цієї людини. А я так скажу вам - хто хоче, хай тікає. А я залишусь тут. І хіба по моєму трупі невіри пройдуть в серце Речі Посполитої”. Сказавши це вийшов з намету, де на нього вже чекали жовніри, так як знали, про що буде йти мова. Сів на коня, зупинився перед шеренгами жовнірів і прокричав: „Браття! Виводив я вас не раз з гіршої, ніж тепер ситуації. Невже комусь здається, що моя голова ослабла, коли на неї поклали королівську корону? Невже ви сумніваєтесь, що я покину тут вас заради власного спасіння? Я ж ніяк не можу кинути тут вас. Адже он там, за Бакоциною, зовсім недалеко звідси в селі Журові народилась моя мама. І це не тільки ваша, а й моя Батьківщина. Ні, я буду з вами до кінця і ми вийдемо звідси переможцями! Тож я прошу вас ще раз разом зі мною захистити честь нашого краю - в ім’я наших предків, наших дітей та нашого майбутнього…”. Такий спокійний та впевнений голос короля подіяв на жовнірів і вони ожили. Спокій в його діях повернув надію в зневірених. Жовніри повернулись в окопи і готувались до продовження бойових дій. Правда, було видно, що ще день - два і вони не витримають. І так їх ряди вже значно порідшали. В наметах і хатах для хворих та поранених було стільки людей, що й ступити не було куди. А ще й Контський прийшов і повідомив, що пороху залишилось мало і лиш один Бог знає чи його вистачить на завтра. Собеський бачив, що настає той день, коли усім, що знаходяться в таборі прийдеться робити вибір між життям і смертю. І він приймає рішення - завтра всіма своїми силами вийти з обозу і дати противнику бій. Можливо це буде останній бій в його житті і в житті всіх, хто підтримає його, а може і вдасться отримати хоч якусь перемогу і цим самим заставити противника піти на уступки в перемовинах. Тож Собеський приказав всім своїм воєначальникам на завтра готувати наступ на противника. Він разом з своєю охороною відвідав всі підрозділи своїх військ, разом з ними детально розробив план наступу і обговорив способи взаємодії всіх підрозділів між собою. Напередодні розвідка донесла Собеському, що моральний стан турецько - татарських військ також дуже поганий. Особливо незадоволені татари. Вони рвуться додому і Селім Гірей та й Ібрагім паша з трудом втримують їх від цього. Тож Собеський вирішив починати атаку з правого крила - там їм протистоятимуть татари. І якщо Яблоновському вдасться розвинути атаку, то тоді наступ треба буде підтримати всіма іншими. Для підготовки атаки Собеський приказав добре нагодувати коней та жовнірів. Для цього йому прийшлося віддати їм всі останні запаси корму і їжі. Наступ вирішили почати зразу по обіді, як тільки все буде готове для цього. Таким чином на карту були поставлені всі останні козирі Собеського, якими він ще володів. На наступні дні в нього вже ніяких резервів не залишалось…
        Великому візиру Кара Мустафі Кепрюлю доложили, що Собеський відказався укладати договір на умовах, які йому запропонував Ібрагім паша. Та й він сам відчував, що той поступить саме так. Мустафу Кепрюлю хвилював той факт, що в Собеського появились мортири. До нього донісся слух, що в його табір прийшла велика допомога і що мортири – найкраще підтвердження цього. Крім того він знав, що до табору Собеського підходить ще один обоз з під Львова із допомогою. І якщо один обоз пройшов в табір Собеського, то хто його знає, чи туди не попаде і другий обоз. Адже вже середина вересня, а татари сидять під Журавном ні з чим. І цілком може бути, що якщо їм запропонують якусь винагороду, то вони пропустять в табір Собеського ще й другий обоз з допомогою. Захопити загін Радзивіла нема чим, так як там, з лівої сторони Дністра знаходяться одні татари, які крім легкої зброї не мають більше нічого. А в Радзівіла є легкі гармати. Тож рано, чи пізно Радзивіл добереться до Собеського. А тут ще поступають дуже погані новини зі сходу. Різко активізувалась Росія разом з своїм ставлеником Іваном Самойловичем. Вони захопили Чигирин і не думають зупинятись… Враховуючи ще й те, що в військах Ібрагіма паші та Селіма Гірея закінчуються корми та їжа і що погодні умові настільки важкі, що вести військові дії стає неможливим Мустафа Кепрюлю приймає рішення - іти на перемовини з Собеським і при цьому піти йому на деякі уступки, а військові дії зупинити в перший же день перемовин… А тому зранку, чотирнадцятого жовтня вершник з листом для Ібрагіма паші вирушив з під Галича до Журавна.

 


 

Розділ 13. Журавнівський мирний договір.

 

        Ніч з тринадцятого на чотирнадцяте жовтня пройшла для Собеського надзвичайно швидко. Цієї ночі король готував себе до останньої, як він собі думав, битви в його житті. Перед його очима пройшло все його життя – починаючи з Олеського замку і закінчуючи вчорашнім днем. Згадав своє дитинство ще при живих батькові і матері. Скільки приємних спогадів, тепла і щастя лишили ці роки в його житті. Безтурботне дитинство в ті роки міцно переплітались з строгим батьківським вихованням та настановами. Як йому не вистачало цих батьківських настанов та повчань в його подальшому житті. Рано позбувшись батька, мусів прокладати собі подальшу дорогу в цьому суворому дорослому житті вже без нього. І хоч поруч була мама, та її повчання не виходили за межі її домашніх володінь та світських інтересів. Собеський ніяк не хотів замикатись в царині інтересів мами і рвався в світ, де він міг дати розгулятись своєму неспокійному і впертому характеру, своєму проникливому і обширному розуму. Відірвавшись від батьківського гнізда і опинившись наодинці з цим контрастним світом, наробив багато помилок. Піднімався в цьому житті, падав, потім знову піднімався і знову падав… Та завжди знаходив в собі силу волі, щоб після чергової невдачі переступити через неї і піднятись на сходинку вище. І ось сьогодні він - король… Чи задоволений він цим, чи не пригинає його ота королівська слава силою і вагою тих обов’язків, які разом з нею навалились на нього? Ні, він не жаліє за тим, що вибрав собі таку дорогу. Та жаліє за тим, що ця дорога може бути такою короткою. Скільки мрій в нього ще було, скільки планів і незакінчених справ… Вже сьогодні його діти можуть залишитись напівсиротами, а його Марисенька вдовою. І що вона робитиме без нього? Знає, як двір сприймає її. І куди вона подасться, якщо залишиться без свого Янічка? Вони з нею ще не все випили з тієї чаші, яка єднала їх ось уже стільки років, ще недолюбили, недомріяли… Собеський ніколи не думав, що його житейська дорога може обірватись на сорок сьомому році життя. І ось сьогодні, коли він відчув перед собою саме таку реальність, чомусь дуже спокійно віднісся до цього. Виявилось, що він був готовий до цього. Його життя поступово підводило його до такої реальності і коли вона підійшла, то він її сприйняв так, як належить воїну, як належить патріоту своєї Вітчизни, як сприйняли її його прадід, батько, брат. Став на коліна, помолився. Попросив прощення в Бога за всі свої гріхи, які тільки міг згадати тієї ночі. В думках простив всім тим, хто будь коли зробив йому зло… Попросив в Бога допомоги в його сьогоднішній битві...
        Незважаючи на погані погодні умови, ранок 14 жовтня 1676 року турки почали з артилерійського обстрілу. Вони вели обстріл позицій війська Речі Посполитої з кількох десятків гармат майже по всій лінії фронту. Протягом короткого часу по табору Собеського було випущено біля 400 снарядів. Такий масивний артилерійський обстріл не давав можливості його війську підготуватись до виходу з табору з ціллю подальшої атаки противника.
        Як тільки розвиднилось, він вже був на правому крилі свого війська. Там уже йшла підготовка війська до виступу. Яблоновський з іншими воєначальниками були в його наметі і про щось говорили. Коли Собеський зайшов, всі піднялись. Швидким поглядом оглянув всіх присутніх. На нього дивилось кільканадцять пар очей. Серед них майже всі знайомі і навіть друзі. В наметі крім Станіслава Яблоновського були Михайло Чарторийський, Йосиф Шумлянський, Михайло Зброжко, Ян Домбровський, Михайло Жевуський, Андрій Потоцький, Ян Данненмарк і ще цілий  ряд воєначальників, яких Собеський добре знав. Кожному з них довіряв абсолютно. Знав, що не задумуючись, кожен з них піде на захист Вітчизни в любий час, як тільки їй буде загрожувати небезпека. З не одним з них він проїздив на коні тисячі кілометрів, з не одним з них брав участь в кровопролитних битвах, даючи відсіч тій нескінченій валці ворогів, які мов стерв’ятники, що чекають своєї черги щоб дорватись до падалі, крутились навколо земель його Батьківщини. Зайшовши в намет, Собеський хотів щось сказати своїм побратимам, та  раптом відчув, що не може зробити цього. Тугий клубок підійшов до горла і тиснув…, не даючи вимовити слово. Відчув, що на очі просяться сльози. Ой, не гоже це королю, ой, не гоже. З трудом взяв себе в руки і просто сказав: „Друзі, чи ви розумієте на що ми сьогодні йдемо, чи ви знаєте що з нами сьогодні може бути, чи усвідомлюєте ви, що сьогодні тут ми можемо зустріти свою смерть…?”. У відповідь почув таку знайому і чомусь таку рідну йому саме сьогодні фразу: „O, quam dulce et decorum est pro patria mort”. Що означало - „О, якою солодкою та достойною є смерть в ім’я Вітчизни”. Її, не задумуючись, сказав його давній і вірний товариш - Станіслав Яблоновський.
        Напередодні обіду звуки вистрілів турецьких гармат чомусь затихли. Собеський дуже подивувався цьому, та подумав про себе: „Це нам якраз на руку”. Звелів своїм воєначальникам шикувати своє військо для підготовки до наступу. Тож через кілька хвилин всі, хто міг носити зброю - і піші і кінні воїни стояли в шеренгах позаду новозбудованої другої лінії оборони. Собеський, побачивши їх, подивувався. Чомусь йому здавалось, що в нього вже значно менше воїнів. А тут, коли всі повиходили із своїх укріплень та схованок, був приємно вражений. Подивившись на ці довгі колони, побачивши цих промоклих, змучених і напівголодних жовнірів, що дивились на нього з вірою, з надією, а дехто - навіть  і з докором, ще раз засумнівався в правильності своїх дій. А чи має право він на такий великий ризик. Чому він, як полководець, як головнокомандуючий цієї битви довів справу до такої тонкої і небезпечної межі, за якою крім тьми більше нічого може й не бути. Адже за цією межею доля всієї Речі Посполитої, доля багатьох тисяч, а то і мільйонів людей Чомусь уявив себе на вулицях Варшави і подумав собі, що там буде, коли туди дійде звістка про поразку військ Речі Посполитої під Журавном. Може і правий Михайло Пац, що настоював на відмові від подальшої битви, може і треба було його послухати і піти на перемир’я з Османцями. І хоч їх вимоги для нього, як для короля Речі Посполитої є принизливими, та все ж це було б кращим, від того, що може статись. До останньої хвилини Собеський не знав, що сказати цим людям, як підняти в них той дух, ту надію на те, що все складеться добре в цій битві і яка б могла повести їх на цей смертельний бій з турками та татарами…
        Коли вже всі стояли в строю, Собеський в супроводі Станіслава Яблоновського та Михайла Паца вийшли поперед строю і Собеський голосно, як тільки міг, заговорив: „Звертаюсь до вас, дорогі мої воїни, з вірою і з надією в те, що сьогодні тут - під Журавном ми всі разом захистимо честь рідної Речі Посполитої в бою з цим підступним ворогом, що непрошеним гостем прийшов на наші землі. Згадайте, скільки сіл і міст спалили та розорили вони. Згадайте, скількох людей знищено, скількох жінок та дочок ваших сплюндровано та забрано в ясир. Ворог хитрий, жорстокий. Майже кожного року, як приходить весна, вони появляються тут - на землях Речі Посполитої і зокрема на ваших землях - землях Червоної Руси. Коли осінню вони ідуть з цих земель, то що вони лишають після себе? А залишають після себе пустку, згарища, сльози ваших дружин та дітей. Так вічно продовжуватись не може! І ніхто, а тільки ми мусимо зупинити цю чернь, яка насунулась на наші землі. Знаю, вам сьогодні важко. І всім нам тут важко під Журавном. Та ворог теж не залізний. І йому не легко, і він мерзне, мокне так само як і ми. І їх коням не вистачає кормів, і їх воїни також голодують. Так що ми з ними в однакових умовах. Та є між нами одна велика різниця - ми воюємо тут, на своїй рідній землі. І тому ми не маємо куди відступати. Нам, тут під Журавном, є що захищати, адже тут жив і творив Миколай Рей - творець польської літературної мови, ці землі не один раз були скроплені нашими дідами та прадідами і ми не можемо зганьбити їх славу... А вони, ось ці, що навпроти нас - чужинці. Їх тут нічого, крім жадоба наживи, не тримає. Тож вони не мають бажання тут довго триматись так як в думках вони вже вдома. Дорогі мої, нам залишилось перебувати тут вже недовго. Ще один крок, ще один стрибок і з Божою поміччю ми переможемо. Якщо напружимось і поб’ємо тут цього хижого звіра, то він вже довго не витримає тут і дуже скоро подасться звідси в своє логово. І я безмежно вдячний польським та литовським жовнірам які, виконуючи свій обов’язок і щоденно рискуючи життям, захищали тут інтереси Речі Посполитої. Я безмежно вдячний всім ополченцям – місцевим жителям Червоної Руси, що не залишились байдужими до долі своєї Батьківщини і як могли та уміли, так і допомагали моїй армії. Я також вдячний українським козакам, які також були готові в любий час пролити свою кров за нашу з вами честь. І я знімаю шапку перед вами всіма і низько вклоняюсь вам…”. Собеський говорив впевнено, слова самі знаходили його. Сам собі дивувався, що вони в нього знайшлися. Іноді думав собі, що це не він говорить, а якийсь пророк нашіптує йому слова, а Собеський тільки повторює їх. Краєм ока подивився на Яблоновського та Паца, що сиділи на конях позаду за кілька кроків від нього. Яблоновський всім своїм видом підтверджував правоту слів Собеського. Пац мовчки слухав, був чорний, як ніч… І навіть завжди неспокійний кінь Собеського сьогодні не гарцював. Ніби відчуваючи важливість моменту, він спокійно стояв позаду Собеського і піднявши вверх свої гострі вуха, уважно прислухався до слів свого повелителя... В якусь хвилину, коли Собеський хотів перевести дух та продовжити почату фразу, до нього несподівано під’їхав Атанасій М’янчинський. „Ваша королівська величносте, зупиніться на хвилинку”, - сказав той. Собеський зупинився на півслові і із здивуванням подивився на М’янчинського: „Що у тебе, Атанасію?”. Той якось дивно подивився на Собеського, а потім не то радісним, не то дуже здивованим голосом промовив: „Ваша величносте, тільки що приїхав посол від Ібрагіма паші. Той вимагає негайних перемовин. Посол каже, що Ібрагім паша вже й відводить свої війська від нашого табору”. Сказавши це, М’янчинський простягнув Собеському акуратно складений і запечатаний папір: „Ось, і лист від нього”. Собеський не міг повірити своїм вухам про почуте, та прочитаному очами повірив. Ібрагім паша писав, що незважаючи на протиріччя між ними, він настоює на перемовинах. І пропонує сьогодні ж, не відкладаючи справи на потім, почати їх… В час, коли Ян Собеський закликав своє військо захистити честь свого краю і просив своїх жовнірів до останнього бою, в час, коли він був готовий іти на смерть - йому запропонували мир. І Собеський згодився на перемовини...

         Було очевидним, що перемовини для польської сторони проходитимуть в надзвичайно важких умовах. А тому Ян Собеський не міг вимагати від протилежної сторони будь яких вагомих уступок. Проте в інструкціях своїм послам він чітко сказав, щоб посли категорично відмовились від будь якого союзу з Туреччиною та Кримським ханством, особливо від союзу, який своєю ціллю бачив би боротьбу договірних сторін з іншою державою і зокрема - Росією. Перемовини почались того ж дня - 14 жовтня. На початковому етапі перемовини проходили на турецькій стороні. Зразу ж після початку перемовин були зупинені всі бойові дії, а табір Собеського був розблокований. Із польської сторони перемовини проводили сяноцький підчаший Томаш Карчевський та холмський підкоморій Єжи Вільєгорський. Спочатку обидві договірні сторони вирішували питання кордонів між Річчю Посполитою та Османською імперією. З турецької сторони участь в перемовинах брали румелійський Алі  - паша та анатолійський Гусейн - паша. Вони все настирливіше вимагали в польської делегації права на володіння усіма правобережними землями, за винятком Білої Церкви і Паволочі. Як Ібрагім паша, так і Селім Гірей категорично не хотіли чути про повернення полякам Поділля та Кам’янця і деяких інших українських територій. Тож надалі польська сторона погодилась поступитись тільки Поділлям та Кам’янцем із кордоном, що був оговорений в перші дні перемовин (окресленим річками Збруч і Мукша та гірським пасмом Медоборів). Натомість Туреччина пішла на невеликі територіальні уступки в іншому місці, а до короля з листами було відіслано перекладача Шенявського. Зразу ж на другий день король, сенат і гетьмани дали згоду на такий кордон. Поступово сторони почали обговорювати і інші аспекти взаємовідносин. До кінця дня, 15-го жовтня була складена перша версія договору про мир. Вірніше це ще не був договір, а тільки угода про перемир’я. Польська сторона вирішила підписувати його в своєму таборі в пригороді Журавна - селі Підбережжя. Ще зранку Собеський приказав приготувати місце для підписання угоди. Воно було вибрано біля однієї з крайніх хат села під величезним гіллям кремезного дуба. На випадок дощу зверху на гілля було поставлено велике полотняне покривало, що до цього виконувало роль однієї з бокових стінок намету. Під гіллям дуба слуги Собеського поставили розлогий стіл, що виблискував своїми полірованим ногами і ідеально гладкою поверхнею, і який був накритий вишуканим покривалом. З боків від стола, а також навколо всього місця підписання Собеський розпорядився розмістити кілька нових гармат різних типів. Поруч з ними приказав розмістити і ядра для них. Серед гармат була встановлена і недавно знайдена і відновлена мортира разом з бомбами до неї. Друга мортира, яку відновити не вдалось із за її пошкоджень була встановлена дещо подальше від першої мортири. Вона також була вичищена до блиску і накрита невеликим килимом. При цьому покриття було встановлено таким чином, що під ним дуже легко було вгадати мортиру, але з під нього не було видно її пошкоджень. Поруч з другою мортирою також лежало кілька бомб. Такими своїми діями Собеський хотів справити на турецьку делегацію певне враження від його бойової потуги.
        Вже по обіді в табір Собеського прийшла турецька делегація. Попереду їхав сам Ібрагім паша, трохи позаду від нього їхали Хусейн паша, Алі паша, ще кілька турецьких послів та чисельна охорона, що супроводжувала їх. Собеський вийшов назустріч такій чисельній делегації. Коли ті підійшли ближче, Собеський заговорив: „Радий вітати великого візира в нашому таборі і надіюсь, що такий поважний візит його високості піде на користь і Османській імперії і Речі Посполитої”. Сказавши це, Собеський рукою запросив Ібрагіма пашу і інших ближче до столу, на якому вже лежав аркуш паперу з текстом угоди, що недавно розглядався польською стороною. Дальше Собеський продовжував: „Вашій увазі пропонується угода - текст майбутнього договору, що вже був розглянутий вашими і нашими послами і проти якого польська сторона не має нічого проти. З вашого дозволу наш перекладач прочитає вам її зміст, і якщо ви будете згідні з ним, то ми проситимемо вас підписати її”. І коли Ібрагім паша махнув головою на знак згоди перекладач Шенявський повільно переклав текст угоди. Коли той закінчив, Ібрагім паша щось тихо пошептався з своїми послами і потім звернувся до Собеського: „Ваша королівська величносте, але ж ваші посли знали, що наша сторона настоює на максимальному наближенні угоди до вимог Бучацького договору. А тут, як нам здається, є деякі відхилення від них. І коли ми будемо розглядати цю угоду на дивані, то там можуть виникнути затримки з його узгодженням. Боюсь, що Порта може і відхилити його”. Собеський уважно вислухав його і тут же відповів йому: „О, ясновельможний пане, невже ви думаєте, що я вставляв сюди свої вимоги саме так, як хотів особисто я? Та якби була моя воля, то цей договір мав би зовсім інший вигляд ніж той, якого вам зачитали. Ви ж знаєте, що після мене його читатимуть члени нашого сейму, сенатори, шляхта… Тож я мушу враховувати це. І крім того, мені здається, що він відрізняється від Бучацького договору на якусь там малесеньку дрібничку. І якщо ми будемо так вперто приглядатись до кожної дрібнички, то нам з вами прийдеться мокнути тут, можливо, і до першого снігу. А тим часом московська армія і полки І. Самойловича вже обложили Чигирин”. Собеський, сам того не бажаючи, звернувся про допомогу до свого невидимого союзника - генерала „Мороза”. І, крім цього, зачепив аж надто болючу струну Ібрагіма паші - невдач П. Дорошенка під Чигирином. Сказав це і тут же подумав собі, що не треба було так прямо говорити Ібрагіму паші про це. Хто його знає, як він сприйме ці його слова... Ібрагім паша переглянувся з своїми делегатами, задумався на хвилинку, а потім підійшов до столу, вмокнув перо в чорнило і не говорячи ні слова, розмашисто підписав угоду. Тут же Собеський зробив це ж саме.

 

 

Підписання мирного договору під Журавном.


        Того ж дня текст цього договору був доставлений на засідання дивану - вищої ради Османської держави і був розглянутий в присутності всіх комісарів. Коли текст договору був перекладений на турецьку мову, польські перекладачі виявили в ньому значні неузгодженості з своїм варіантом договору. А саме - в польський переклад договору навмисно було внесено двозначність його трактування. В ньому було зроблено посилання на вимогу Бучацького договору щодо щорічної сплати Польщею значного гарачу Туреччині. Польській стороні вдалось усунути цю двозначність. А остаточно узгодити текст договору обом сторонам вдалось тільки наступного дня, 16-го жовтня, який знову ж перевірявся польською стороною з участю короля, сенату та шляхти. І тільки аж 17-го жовтня недавно призначений малим послом серадзький підчаший Анджей Моджевський з завіреним Собеським текстом договору прибув до турецького табору. Цей варіант договору ще раз був розглянутий на засіданні дивану і після отримання згоди на підпис Ібрагім паша знову прибув в табір Собеського. Там, в тому ж самому місці, але вже не під дубом, а в самій хаті Ібрагім паша та Ян Собеський підписали договір про мир, який і отримав назву - Журавнівський договір. По його підписанню Ян Собеський та Ібрагім паша подали один одному руки в честь перемир’я і в честь цього пригостились вишуканим вином, яке невідомо звідки з такої причини поставив на стіл всюдисущий Міхал Жевуський. Того ж дня король Речі Посполитої з ласки Ібрагіма паші відвідав турецькі батареї, а Ібрагім паша з ласки Собеського проїхався на коні по польському обозі.
        Наступного дня турецьке військо почало відходити з зайнятих під Журавном позицій до Галича. Собеського здивував той факт, що Ібрагім паша зовсім не турбувався про своїх поранених та вбитих жовнірів. Адже возити з собою в поході ще й поранених було аж надто важкою задачею для нього. Та й рухомих лазаретів при собі він теж не мав... І тому він  просто залишав поранених на полі бою і подальша їх доля його не цікавила. А що стосувалось вбитих, то їм вже нічим не допоможеш... Тож сам Собеський розпорядився зібрати трупи всіх вбитих і поховати їх по людському. А що стосувалось поранених, то він приказав надати допомогу всім - і своїм, і воїнам противника. В подальшому Собеський багато робив, щоб якомога скоріше асимілювати полонених татар та турків на польських землях.

        По причині поганої погоди турки спішили переправитись через Дністер, тож вони залишили полякам майже увесь свій ясир і 3000 возів з награбованим майном. Собеський та Ібрагім паша по наполяганню останнього вирішили подальшу долю награбованого. Важко уявити собі стан татарських, та й турецьких жовнірів, які від’їжджали з під Журавна без ясиру і награбованого майна. Говорять, що Собеський частково компенсував їм такі втрати, щедро надавши Ібрагіму паші значну суму грошей з своєї казни. Та невідомо, чи хоч щось з цієї суми попало в руки простих турецьких та татарських жовнірів. Тільки відомо те, що дорогою назад вони продовжували грабувати і спалювати польські села, залишаючи за собою пустку. І це вони робили абсолютно безкарно, так як польський король взяв на себе зобов'язання не мішати турецько - татарському війську робити цю чорну справу при поверненні його назад... В той же день Собеський разом з кількома хоругвами і кількома полками піхоти виїхав за півмилі від табору на берег Свічі, щоб забрати з турецьких рук полонених християн в загальній кількості в 12000 чоловік. Це були в основному місцеві селяни, яких турки та татари все таки познаходили по місцевих лісах та в інших схованках. І треба було бачити їх щасливі очі, коли Собеський із своїми охоронцями визволяв їх.
        Два наступні дні король присвятив розв’язанню деяких своїх важливих справ. Він разом з Атанасієм М’янчинським, своєю охороною і журівськими жовнірами відвідали Журів і побували на могилах родичів Собеського. Знаючи про майбутнє прибуття до Журавна Папи, Собеський особисто запросив селян прийти на панахиду, яку той збирався правити.