Афганський синдром
Вони були знайомі ще із малку,
Бо пам’ятали одне одного завжди
Іще малими бавились на ґанку -
В селі оселі рядом їх були
З однолітками босими допізна
В дзвінкій і галасливій метушні
Історії вигадували різні
Такі, що й не зустрінеш їх у сні
Так день за днем дитинство пролітало
І вже школяриками стала дітвора
Ще трохи, й босяки повиростали
І подалися геть із рідного села
Василь у місто вчитися подався
Бо інженером стати він хотів
Він кораблі проектувати сподівався,
Щоб допливти до дальніх берегів
Марія ж залишилася удома
Вона в десятий щойно перейшла
Ще рік потрібно вчитися у школі,
Вона на рік молодшою була
Студентські будні Василя зкружили
Він в них літав і плавав, ними жив,
Але весняне сонце засвітило
І з ним Василь весною затужив
Василь не розумів тому причини -
Життя навколо било джерелом,
А він, неначе стиснута пружина,
Ходив по місту - думав про село
І для Марії дні тужливі стали,
Неначе часу зупинився хід
Сама не знаючи чого, чекала,
Не розуміла, де тривог цих слід
Та ось канікули настали в Василя
Зі щемом в серці він спішив додому
І підійшовши до околиці села,
Відчув неспокій в серці молодому
Так само в небі хмарки пропливали,
Туман стелився в ранішній імлі
Так само солов’ї співали,
Та спокою не було на душі
Біля порога мати вже чекала,
Бо про приїзд дізналася з листа
Підбігла, обняла й поцілувала
І скоромовкою до хати повела...
А ввечері в сільському клубі свято...
Зібралися дівчата й юнаки
І музиканти впевнено й завзято
Взялись за інструменти і смички
І попливли по залу вальсу звуки,
І закружляли пари молоді
Тримаючись збентежено за руки -
Усі красиві, горді й молоді
Василь невпевнено підвівся
І навпростець подався через зал
З Марією він поглядом зустрівся,
Цей погляд ще із малку пам’ятав
І зрозумів Василь тривог отих причину,
Які так міцно затаїлися в душі
Адже давно не бачив він Марію,
Давно не чув він голосу її
Із трепетом в душі вклонившись,
Марію він до танцю запросив
І стан її гнучкий відчувши,
Він руку їй на пояс положив
Марія слова не могла сказати,
Неначе світ кругом веселкою ожив
Лиш зрозуміла, що прийшла пора кохати,
Коли Василь її до танцю запросив...
Той вечір в пам’яті обом зостався,
Бо заново знайомились вони,
Бо зрозумів Василь, що закохався
І вже нікому їх не розвести
І розцвіло іще одне кохання,
Розкрило сонцю ніжні пелюстки
І кожна зустріч – так, ніби остання,
І дотик трепетний любимої руки...
Літня пора стрілою промайнула
Ось завтра вже прощатися пора,
Ось під очима вже сльоза блиснула,
Коли згасала вранішня зоря
І знову потяглися дні нестерпно,
Тільки листи їх зводили тепер
Чомусь в дорозі спізнювались вперто
Таких листів не написав би і Гомер…
Ось, невідомо по якій причині
Від Василя давно нема листа
Сидить Марія у зажуреній хатині
І виглядає листоношу із вікна
Вже сотий раз листи перечитала,
Кожен рядочок в пам’яті засів
Невже забув, невже одна кохала?
А може з іншою соколик полетів?
Та ось одного разу, вже під вечір
Знайома постать появилась під вікном
І тихий стукіт в двері, і неначе
Дні без листів були примарним сном
Затріпотіло серце у Марії,
Передчуття біди нахлинули нараз
Василь обняв, поцілував й сказав, Маріє
Я в армію іду, вже є приказ...
Короткі проводи на другий день були,
Зібрались родичі і друзі, і знайомі
По совісті, вони сказали, відслужи,
А після служби приїжджай додому
Пора прощання швидко надійшла
Як літні хмари в травні, дощовії
Сльозу обтерла мати із лиця
І защеміло серце у Марії
Василь Марії на прощання
Приймач любимий свій подарував,
Записку ніжну про любов й кохання
Він під його футляр поклав
Коли туга нестерпна в серце закрадеться,
Коли з очей покотиться сльоза
Хай голосом моїм приймач озветься
І спрагла заспокоїться душа...
Вже загудів свисток локомотива,
Байдуже поїзд покотився в далечінь
Вже висохла в очах сльоза зрадлива,
Вже звук коліс десь заховався в тінь...
І почались солдатські дні буденні,
Які творили з юнаків бійця
І муштрування й вишколи щоденні,
І піт, що градом котиться з лиця...
Вночі сирени звук пронизливо завив,
Тривогу об’явили. Всім підйом!
І на плацу комбат приказ до всіх довів –
В Афганістан відходить батальйон...
Аму Дар’я - ріка стривожена була
Залізний міст ховала у тумані...
Та батальйон спинити не змогла,
Собі лишила відчуття погані
Чужа земля зустріла тишею мертвою
Чому й для чого ви до нас прийшли?
Чому приїхали, сховавшись під бронею?
Чи мир, чи смерть до нас ви принесли?...
Тяглася служба нескінченно довго
Афган коритися чужинцям не хотів
Та зігрівало Василя любов’ю
Тепло палких Маріїних листів
У них він бачив рідну Україну,
Чув невгомонну пісню солов’я
Із ними у вечірню годину
Він розмовляв, як матір із дитям...
Вже двадцять міток на солдатському ремені
Іще чотири і додому вже пора
Уже фотограф розгортав знамена
І фотографія в альбом уже лягла...
Сигнал тривоги прозвучав буденно -
Радист приказ по радіо знайшов
До сходу сонця, поки іще темно
Спалити міст, щоб ворог не пройшов
Дорога вверх кружляє серпантином
Під світлом місяця і відблисках зорі
Щоб ворогу себе не видавати
На Бе еМ Пе не світять ліхтарі...
За другим перевалом тишина,
Ліворуч - прірва, з права – кам’яна стіна
І бойова машина, наче черепаха
Стіну в притик повільно обмина
Та раптом зверху, із нічної тьми
Великий камінь впав, назад закрив дорогу
Напалму розпливлася рідина
І факел кинув хтось йому на допомогу
І поповзли вогненні язики,
Лизнули борт машини бойової
Колеса спалахнули мов тріски,
Покрили все густою пеленою
Вже дим в’їдливо очі виїдає
Машина вниз до прірви поповзла
І врятуватись вже можливості немає,
Вже доля все вирішує сама
Відкрити люки, усім бігом з машини!
Рішуче закричав Василь...
На відкуп долі кинулись щосили
Усі з машини - у пекельний вир
Василь, останню мить вловивши,
Зіщулився й стрибнув, й руками
За виступ скелі ухопився,
Шукаючи опори під ногами
Іще одне зусилля, ще і ще,
Нога уже знайшла життя опору
Стиснувши зуби, він з останніх сил
По сантиметру піднімався вгору
Вже виступ скелі відійшов від вертикалі,
Вже легше стало підніматись вверх,
Вже горизонту показались далі
Аж раптом голос чути: “Руки вверх!”
Василь єством усім своїм відчув –
Прийшли життя останнії хвилини
І пригадав він, як малим ще був,
Як вишні рвав в саду на Україні
Згадав Василь когорту босяків,
Які м’яча ганяли зранку й до півночі
Згадав село, згадав своїх батьків,
Згадав Маріїні прощальні очі...
Душман з усмішкою кривою підійшов -
Настав для тебе день останній
Навіщо ти до нас, сюди прийшов?
Що загубив у нас в Афганістані?
Чи може гірша вдома в вас земля?
І чи пшениця й жито в вас не родять?
А чи садів вишневих в вас нема?
Чи може сонце зранку в вас не сходить?
Чи може тут живе у тебе брат?
Сестра, чи може мати проживають?
Чи може мало в вас своїх дівчат?
Може не люблять, може не кохають?
Навів душман заморський автомат
Ще мить й почнеться кулі лет
А рядом ще один душман стоїть -
Лаштує вогнемет
Василь задумався на мить -
Яку з смертей йому обрати?
Розтисне пальці й полетить,
Й кісток нікому позбирати
На стежці теж чекає смерть
У чорнім дулі автомата
Ось хлопців вже в живих нема –
Для когось сина, а для когось брата
На Україні десь заплаче мати,
Сльозу з обличчя обітре сестра
Ще довго буде дівчина чекати
Солдатського наївного листа...
Ще крок - і вибрався з ущелини Василь
Один, без зброї й на життя надії
Для відповіді не знайшов він слів -
В словах чужинців докори важкії
Душманський палець вже повів курок
Прощай любов, прощайте зорі голубії
Василь відчув близької смерті крок,
Та не згубив ще іскорку надії
Стрибнув вперед, мов хижий дикий звір
Остаток сил своїх зібрав у кулаці
Й душмана, що стояв із автоматом
Він блискавицею ударив по руці
І закрутилось плетиво із тіл,
Василь так просто не хотів вмирати
Ось від удару вже душман присів
І випустив із рук він автомата
Здавалось, що Вікторія прийшла,
Іще секунда й загримить набат,
Але фортуна відійшла від Василя -
Мовчав чомусь заморський автомат...
В житті секунду кожну бережи,
Секунда може вічністю постати
Якби Василь іще секунду мав,
Заговорив би з ворогами автоматом
Та зашипів десь збоку вогнемет,
Дихнув в обличчя язиком вогненним
Секунда, й часу зупинився лет
І світ покрився памороком темним...
Вже сонце зранку випило росу,
Далеко вверх над горами піднялось,
Уже зігріло кам’яну стіну -
Ту, де життя із Василем прощалось...
Та передав по радіо пілот –
Йде бій в ущелині, за другим перевалом
І по тривозі піднімають взвод
На допомогу тим, котрі в біду попали…
Уже за другим перевалом тишина,
Уже не видно жодної людини
Тільки димить провалля глибина
Колесами згорілої машини
Над прірвою лиш обгорілий труп
Під обгорілим одягом нічого не впізнати
В руках, які обпалені вогнем
Заморського тримає автомата
Подумали усі – душман лежить
Такої зброї нашим не давали
Сказав сержант – хоч автомат візьміть,
Щоб з нього в наших хлопців не стріляли
Та не вдалося з обгорілих рук
Ворону сталь від пальців відірвати
Той, що лежав неначе без життя
Свій автомат не думав віддавати
Швидко підбіг безвусий ще медбрат
І в обгорілця пальці розігнув
Та в тілі, що без признаків життя
Він іскорку життя відчув...
Знайшлося місце в чреві Бе – Те – Ера
Потрібно в штаб довезти язика
З ним розберуться наші офіцери,
Там допитають цього чужака
Тиснув педалі молодий шофер,
Щоб в санчастину довести чужинця
Ревів моторами потужний Бе – Те – Ер
Везли в полон душмана – українця...
Три довгих місяці у мареві Василь
Від смерті відбивався наодинці
Бо санітари обходили чужака,
Бо лікарі обходили чужинця
Уже хотіли від’єднати проводи,
Уже систему вимкнути хотіли
Ще трохи й не дали б води,
Не обмивали б тіло обгоріле
Та ворухнувся промінь золотий,
Забігав жваво по екрану апарату
Дав смерті бій характер молодий,
Почав потроху хлопець оживати
Ось ворухнувся палець на руці,
Брова піднялась вверх осиротіло,
Сльоза зненацька збігла по лиці,
Сама обмила обгоріле тіло ...
Ще кілька днів... і з глибини грудей
Звук вирвався якийсь незрозумілий,
Відкрились очі, глянув на людей
Що сталося із ним? – не розумів він...
Сади уже на Україні відцвіли,
Цвіту останні пелюстки відпали
Дві жінки із тривогою в душі
Листа від Василя чекали
Якось під вечір листоноша підійшов
І погляд свій у сумку заховавши
Листа для матері у сумці він знайшов,
Віддав їй мовчки, слова не сказавши
Затріпотів конверт у маминих руках,
Застукотіло серце відчуттям тривоги
Важке каміння появилось у ногах,
Коли листа взяла з далекої дороги
Поштова скринька та, що в Василя,
Але адресу іншою рукою написали
Чому ж Василь не написав листа?
Конверт тремтливою рукою відкривала…
Завмерло листя на гілках в саду,
Пташки в саду співати перестали
Біг часу зупинився на лету,
Все навкруги притихло, все чекало
Відкрила лист, читала ще і ще,
Зміст слів чомусь ніяк не розуміла
Безвісті син пропав Ваш у бою
І не змогли знайти його ми тіла
Марія тихо тінню підійшла,
Бо листоношу бачила в віконце
Взяла листа і захиталася земля,
За хмару заховалось сонце…
Сади уже на Україні відцвіли,
Цвіту останні пелюстки відпали
Дві жінки з болем у душі
Листа про Василя читали...
Не допитали офіцери Василя -
Василь нічого говорити не умів
Навіть себе не усвідомлював в житті
І слова жодного Василь не розумів
Там у бою, за другим перевалом
Подруга – пам’ять залишила Василя
Наче повія, що партнера не кохала,
Вона від нього зранку утекла
Забув Василь стрільбу на перевалі,
І мову солов’їну він забув,
Забув Вкраїни голубії далі,
Марію з України він забув
Повільно день за днем у тьму спливали,
Василь то жив, то в темноту впадав
Та сильне тіло смерті не здавалось
Василь повільно смерть перемагав
Уже почав людей він розрізняти
Їх голос вже до нього доходив
І закричав зі страху, коли раптом
Хтось запальничку біля нього запалив...
Баграм – не Київ і не Львів, і не Одеса
Баграм – розрухи кам’яна стіна
Залізні птахи серед стін гніздяться,
Місця живим там не знайшла війна
Останній лист з Баграму до Марії
П’ять місяців назад тому прийшов
Ще залишилась іскорка надії,
Ще в серці тріпотить любов
Як тіла мертвого чомусь ніхто не бачив
Якщо могила не ввінчалася хрестом
То, може, хтось його іще побачить,
Може не все ще розказав Баграм...
Недовго в польовому лазареті
Василь лежав – було замало місць
В найгарячішій точці на планеті
Не розум панував, а злість
Піднявся важко вертоліт військовий
Курс на Ташкент сьогодні він тримав
Лежачих всіх сьогодні із собою
На “Землю”, що в Союзі, забирав
Гірські хребти позаду залишились,
Змією блиснула внизу Аму Дар'я
Молились Богу, що живими приземлились,
Тож ще й для них світитиме зоря
Ось капітан – хірург із медчастини
По списку всіх поранених приймав
Сахно, Петренко, Василина...
Один чомусь посвідчення не мав
Мовчки лежав на полотні бетоннім
І небо синє поглядом ловив
Не бачив кругом себе він сторонніх,
Нічого він до них не говорив
Під голову йому хтось акуратно
Шинель солдатську в скрутку положив
Папір поклали зверху, там печатка,
Що він поранений з Баграму прилетів
Взяв капітан папір отой короткий,
Швидко рядочками короткими пробіг
Ніяких даних – тільки прочерк, прочерк
Нічого взнати він з листа не зміг
В кінці хтось олівцем пророчо
Всього два слова дописав
„Можливо ворог”. Й не охоче
Знак запитання дописав
Два слова всього, два словечка,
Що десь чиновник дописав
А вже чужинець на бетоні -
На краще права він не мав
Для всіх знайшлося місце у палатах
Лише Василь один його не мав
В кутку під сходами, на латах
Василь днював і ночував…
Знову сади на Україні відцвіли,
Цвіту останні пелюстки відпали
Дві жінки із тривогою в душі
Новин про Василя чекали
Чекає мати днем біля воріт,
Клітинками скрип хвіртки відчуває
По радіо ловила кожну мить,
Коли новини про Афган давали
Марії сльози висохли давно,
Марія сліз давно уже не має,
Як із роками кращає вино –
Любов її з роками не згасає...
Одного разу у розпечений Ташкент
Артистів трупа з України прилетіла
Дзвенить струмком імпровізований концерт
На волю рветься пісня солов’їна
Вже чути у палаті шелест трав
Степів безмежних українських,
Вже звук трембіти залунав,
Тривожить душу голос низький
Вже стогне хвилями Дніпро,
Реве сердито вітер буйний,
Червона рута за вікно
Звук пісні понесла чарівний
Вийшла вперед артистка молода,
Приворожила всіх бійців красою
Вірш говорити тихо почала,
Накривши плечі пишною косою
Заполонили всіх її палкі слова,
В куточок кожен тиша зазирнула
Читала всім Шевченкові слова,
Словами кожному у душу заглянула
Василь почав уважно прислухатись,
Гнав з пам’яті туманну каламуть…
Садок вишневий біля хати,
Хрущі над вишнями гудуть...
І кожне слово – чудодійна сила,
Що благодаттю тіло напува
Клітинка кожна в Василя ожила,
Коли почув Шевченкові слова
Відчув, що він живе, що він людина,
Плоть свого тіла він відчув
Він зрозумів, що небуття – могила
В якій до цього часу був...
Має кінець завжди найбільше свято,
Вірша останній прозвучав триптих…
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих...
Зібрали гості швидкоруч валізи,
З бійцями попрощались, як могли
Обтерши на бігу зрадливі сльози,
Листи на Україну повезли
Та не закінчився концерт для Василя -
Тихо лежав під сходами в куточку
Раз – по раз із туману, десь здаля
Йому являлась хата у садочку
Садок вишневим цвітом розцвітав,
Тривожив рій бджолиний запахом медовим,
На простирадлі в розмаїтті трав
Вечерю мати діточкам готовить
Зоря вечірня в небі вже зійшла,
На горизонті багрянить заграва
Вже біля діток мати прилягла
І десь дівчата пісню заспівали
Так тихо образи в свідомості пливли,
Останнім відблиском заграва догоряла
Аж тут слова на образи знайшлись,
Неначе річка греблю десь прорвала
Василь відчув тепло знайомих слів,
Він каламуть розмив знайомими словами
Все, що віршем Шевченко говорив
Василь повторював засохлими губами
Проходив мимо лікар – капітан
І шепіт слів чужинця він почув
Сюрприз черговий породив Афган -
Цей хлопець справжнім українцем був
Узяв папір, що хтось в Баграмі написав,
Де прочерки й печатку хтось поставив
Витер слова, що олівцем хтось дописав,
І слово „Українець” там добавив
І полетіла телеграма у Баграм –
Ви нам прислали зовсім не чужинця,
Давайте прізвище, бо нам
Прислали хлопця – українця...
За кілька днів прийшла радіограма -
В ті дні для нас важкі бої були
Бійців пропало безвісті немало
І українці серед них були
Хто ваш солдат – сказати ми не можем
Ось список висилаємо ми вам
Можливо вам цей список допоможе
Це список тих, хто безвісті пропав...
Сімнадцять прізвищ, всі із України
Сімнадцять хлопців молодих
Хто з них живий, а хто загинув?
Можливо ваш – один із них?
Знайшлося місце Василю в палаті,
Вже й телевізор вогником блистить,
Вже й лікар в білому халаті
Над апаратом знову ворожить
Зайшов поважно гордий перукар
Свій інструмент нехитрий розложив
Хто тут без імені у вас? – спитав
І Василя до крісла запросив
Як поголив, постриг, то запитав
Ну як тобі, солдат, моя робота?
І дзеркальце йому своє подав -
На, подивись, якщо тобі охота
Глянув Василь, ні слова не сказав
Край ліжка він присів, стихла розмова
Краще б в руках він дзеркала не мав –
У дзеркалі йому виднілася потвора
В червоних плямах в нього все лице,
Широкий шрам через обличчя рубцювався
Піднялась вверх чомусь роздвоєна брова
І ніс чомусь на сторону подався
І знову захиталася земля,
І світ покрився памороком темним
Піймав боєць під руки Василя,
Під голову поклав подушку чемно…
На другий день фотографа прислали
В анфас і профіль зняли Василя
На Україну фотографії послали -
Хай пізнає синів своїх земля
Можливо десь на Україні мати
Уважно придивившись до лиця,
Зуміє серцем сина упізнати,
Бо незбагненні в матерів серця...
Сімнадцять матерів листи читали,
З надією вдивлялися в рядки
Прискіпливо світлину розглядали,
Відшукуючи сина рисочки
Та не впізнала мати Василя
Бо в пам’яті лишився юнаком
А тут – лице бувалого бійця...
І фотографію сховала у альбом
У даль спливли роки вісімдесяті…
Прийшов останній день війни
З Афгану поверталися солдати,
Живими з пекла вирвались вони
Ще довго пам’ять будуть травмувати
Роки безглуздої афганської війни,
Ще довго будуть матері чекати –
Коли повернуться солдати із війни...
Сурмить трубач в дорогу збір
Змінилась ситуація
Прощай Афган, прощай Ташкент,
А рідним – до побачення
Дзвенить колесами вагон,
Мелодію вистукує
Припали хлопці до вікон…
Кожен своє вишукує
Оркестром
Київ всіх зустрів
І квітами й піснями...
Один Василь сумний сидів
В анестезії ямі
Не міг згадати що і як,
Не міг згадати роду
В своє минуле він ніяк
Не міг прокласти броду
Знову військовий лазарет
Став Василеві домом
Спинився знову часу лет
Зупинений синдромом...
Ще раз були написані листи
І розлетілись з краю в край по Україні
Ще матерям прохання рознесли
Можливо Ваш? Можливо не загинув?
На фотографії - бувалий бородань
Василь обличчя заховав під бородою
Сліди, що залишив йому Афган
Йому ночами снилися війною
І знову воєнком зайшов в палату,
Приніс усім від родичів листи
Хтось знову хоче правду знати,
Їх прочитати мусиш ти...
Лягла в шухляду карт нових колода,
Де щойно туз бубновий даму накривав
За зневіряннями приходить нагорода...,
Василь схвильовано листи читав
Лист перший із Херсонщини писали
Запахло степом і суцвіттям трав
Синочку, довго я тебе шукала
Нарешті Бог і нам якусь надію дав...
Лист другий із Волині надійшов
Розлився плесом голубим, озерним
Нарешті, синку, я тебе знайшов
Невже надія збулася мізерна?...
А третій лист прислав Поліський край
Дуби столітні враз загомоніли
Синочку наш, від нас привіт тримай
Давно тебе побачити хотіли...
Приїхали усі в один весняний день
Якраз каштани на Хрещатику цвіли
Дніпро поважно біг у далечінь,
Церковні дзвони звуками пливли
У Володимирський собор усі зайшли .
Синам проговорили „Отче наш ”
Усі надіялись, що сина вже знайшли,
А вийшло зовсім інше – ні, не наш
З степів Херсонських мати підійшла -
Хоч ти не син, та разом з нашим був
І в тобі сина свого я б знайшла,
Лиш би до нас в Херсонський край прибув
У нас в селі дівчата молоді,
Такі, що всіх засліплюють красою
Весілля б справили ми осінню тобі
І все життя б гордилися тобою
І батько сивий підійшов з Волині -
А в нас дівчата, як весняний цвіт
Ми б залюбки взяли тебе за сина
І розцвіте для нас з старою світ
Поліщуки також мовчати не хотіли -
А в нас в селі вже є для тебе хата
Тобі б батьків ми замінить зуміли...,
Не знаєш ти які у нас дівчата
Василь послухав всіх, обтер сльозу рукою,
Щиро подякував усім він від душі
Щасливі ви були б зі мною,
Та може десь іще живуть батьки мої
Може чекають десь мене на Україні,
Іще надіються побачитись зі мною
Можливо десь в саду біля калини
Сумує дівчина, заплетена косою
Роз’їхались усі, та перед цим сказали -
Якщо в житті у тебе щось не так складеться
То знай, що ми тебе завжди чекаєм,
Для тебе місце в нас завжди знайдеться
І три адреси в записник лягли -
Як крик душі, як просьба, як молитва
Вони ожити Василю допомогли
І безнадії об’явив він битву
Пропала десь колода карт з шухляди,
Книжки натомість і журнали оселились
З товаришами спілкувався радо,
В очах життєві іскорки з’явились
Вже задзвеніли радісно гантелі,
Пудова гиря раз за разом вверх зліта
Уже для всіх навстіж відкриті двері
І чути сміх від гострого слівця...
Так непомітно рік ще пролетів,
Вже й лікарів комісію зібрали
Своє, солдат, давно ти відслужив
Додому їдь, тебе комісували...
Додому їдь? Та де ж той дім?
В яку з сторін від Києва податись?
І як колись поміж Афганських гір
Василь так просто не хотів здаватись
Пішов у касу, попросив квиток
Куди? – касирка чемно запитала
Туди, де ближче до зірок...
Касирка жарт по своєму сприйняла
Зашурхотів мотором апарат
Квиток добув із нутрощів таємних
Квиток на захід, ближче до Карпат
Там ближче до зірок, напевно
Його величність – випадок вмішався
Із ста шляхів один він вибирав
Василь зручніше у вагоні розміщався
І з хвилюванням відбуття чекав...
Дзвенить колесами вагон -
Мелодію вистукує
Василь, припавши до вікон
Своє у них вишукує
Вже за вікном новий пейзаж
Дихання перехоплює
Вже краєвид змінився враз,
У почуттях затоплює
На горизонті пасма гір
До неба простягнулися
Дзвінкі струмки між берегів
До річки потягнулися
А під горою косарі
Косять поважно трави
А поряд діти й матері
Висушують отави
Висять копиці у строю
По лінії шикуються
Юні смереки у ліску
Вбранням своїм милуються
А трохи вище пастухи
Розпалюють багаття
Життя буяє навкруги
На землях Прикарпаття
Василь, вдивляючись в вікно
Натхнення дивне відчував
Неначе жив він тут уже давно,
Неначе край цей змалку знав...
Натужно гальма заскрипіли -
Поїзд на станцію прибув
До виходу подались пасажири,
Василь також між ними був
Село звичайне в Прикарпатті,
Що заховалося під кронами дерев
Людей із поїзду зійшло тут небагато
Василь чомусь оце село обрав
Вагон останній заховався у тумані,
Усі приїжджі розійшлися - хто куди
Один Василь лишився на пероні,
Один Василь не знав куди іти
Присів на лавку мовчки сиротою
Прилуки – сигарети закурив
Туман стелився ранньою росою
Долину зранку сріблом оповив
Дідусь старенький збоку підійшов -
Він сторожем тут на ніч залишався
У Василеві співрозмовника знайшов
І сигаретою у нього пригощався
Розмова попливла, мов сигаретний дим,
Дідусь про все потроху розпитався
Звідки приїхав і що сталося із ним
І про хворобу Василя дізнався
Ну, не журись, бо ти ще молодий
У тебе все попереду, козаче
Життя надасть тобі ще шанс, і не один
Поки що поживи у мене, якщо хочеш
Старий самотнім жив уже давно -
Його дружина в вічність відійшла
А діти, пташками покинувши гніздо,
Геть подались від рідного села...
І поселився у селі Василь,
Втягнувся швидко в ритм життя сільського
Проснулись гени селянина в нім,
Селяни прийняли його за свого
Ось пліт похилений уже по струнці став
Примхлива хвіртка вже скрипіти перестала
Лягли в покоси розмаїття трав,
За ними в ряд копиці виростали
Як поламалось щось – Василь ремонтував
Чи гучномовець, чи приймач, а чи щось інше
І цим собі на хліб він заробляв
І шану заслужив собі між іншим
Хоч дальше бороду Василь носив
І хоч лице своє за нею він ховав
Дівочі погляди на собі він ловив,
Уже дівчатам він подобатися став
Але Василь подій не форсував
Серце тримав закритим на замку
І тихо час у далечінь спливав
Як лебеді, що плавають в ставку
Одного разу із сусіднього села
Хлопчина підійшов, приніс приймач ремонтувати
Ось, мама цей приймач передала,
Бо хвилі жодної не може він піймати
І положив на стіл приймач старенький він,
Його давно в музей пора віддати
Футляр обшарпаний вже був на нім,
Хоч надписи ще можна й розпізнати
Василь по звичці інструмент розклав,
Напам’ять знав він схему приймача...
З під футляра на стіл листочок впав,
До нього й потягнулася рука
Розкрив листочок, жовтий вже від часу,
Очима швидко по рядках пробіг
Колись давно ось цей приймач на згадку
Комусь хтось дарувати міг
Слова прості лежали у рядочках,
Знайоме щось Василь впізнав у них
Під горлом заворушився клубочок,
Стиснулось серце від рядків отих
Коли туга нестерпна в серце закрадеться,
Коли з очей покотиться сльоза
Хай голосом моїм приймач озветься
І спрагла заспокоїться душа
І підпис у низу, в куточку,
Василь очам повірити не міг
Бо підпис цей – всередині з гачечком
Закривши очі, написати міг
Цей підпис із минулого лишився,
Зберігся він, здолавши небуття
Містком в минуле підпис цей стелився,
Підказував дорогу з забуття
Згадав Василь останню ніч прощальну,
Зорю в очах Маріїних згадав
Згадав, як він Марії на прощання
Приймач ось цей на згадку дарував
Тримав в руках записку коротеньку –
Вона для нього найріднішою була
Сховалось сонце у саду тихенько,
Замиготіла променем зоря
Поважно місяць сходив над обійстям,
На землю промінь тихо дарував
Непосидющий вітерець – повіса
Калині вперто кетяги гойдав
В цю ніч Василь не зміг заснути –
Усе життя перед очима пронеслось,
Усе, про що колись він зміг забути
Йому назустріч з небуття неслось
Ще позіхали сном сільські віконця,
Ще в сутінки ховалася земля
Василь ішов разом зі сходом сонця
Стежиною до рідного села
Ішов вперед знайомими стежками,
Які в дитинстві босяком топтав
Тримаючись за руку мами –
Чомусь цей епізод згадав
Ось стежка камінь круто оббігає,
А дальше яблуня стоїть одна
Вона під гіллям джерело ховає,
Вода прозора до самого дна
Василь припав до джерела губами,
Води такої він давно не пив
Смачніша стала ця вода з роками,
Сильніше струмінь з під коріння бив
Ще поворот стежини й за горою
Село зросло…, перехопило дух,
Заполонило Василя красою
І мимохідь Василь сповільнив рух
Сільські хатинки в два ряди стояли,
Собаки гавкали з кінця в кінець селом
Поміж хатинками дорога пробігала
В обнімку з гомінливим потічком
Церковний купол над селом світився
В промінні сонця, що лиш – лиш зійшло
Один лелека на даху мостився,
Заманюючи пару у гніздо
Василь ішов і в роздумах губився -
Вже десять років вдома він не був
З тих пір, коли з Марією прощався
Здається, цілий вік минув
А як Марія ці роки прожила?
Чи довго пам’ятала ще його?
Може забула вже, чи, може, не любила?
Адже прислала сина свойого
Може живе з кимось у тій хатині,
В якій із Василем любов ділила,
Листи писала пізньої години
Про те, як палко Василя любила
Якщо одна живе, то чи впізнає?
Якщо впізнає, чи сприйме його?
Може кохання відцвіло, уже немає?
Розвіяв вітер між людьми його?
Ні, не пішов Василь в село одразу,
Ходив околицями в роздумах важких
Від пастушків дізнався новину про маму
Що вже нема її серед живих
Не винесла вона важкої втрати,
Зів’яла як осінній лист
Свічки поклала на Різдво у хаті…
Лягла й заснула біля них
Як чорна ніч село крилом накрила,
Серпастий місяць зорі виводив
Стояв Василь у мами на могилі,
Волошки сині в ноги їй стелив...
А потім навпростець в село подався,
Ноги самі до хати повели
Та не зайшов, на вулиці зостався,
Дві лавочки на вулиці були
Одна під вікнами була – у мами
Цю лавку власноручно він зробив
І час не розламав її з роками,
Як з долями людськими він зробив
Навпроти - друга, під вікном Марії
Для неї батько постарався, як ще жив
Василь згадав свої Афганські мрії -
Як він на ній посидіти хотів
Присів, з кишені витяг сигарету,
Пекучим димом затягнувся аж до дна
Скурив одну, за нею другу, третю...
Може Марія за вікном одна?...
Вже зорі досхочу нажартувались,
Вже місяць присоромлено згасав
Марія серед ночі просипалась -
Дим сигаретний спати не давав
Вдяглася мовчки, вийшла за ворота -
Один якийсь у сутінках сидів
Ледь – ледь виднілась постать одинока
І недокурок у руці димів
Присіла з краю мовчки, несміливо
Щоб не курив - хотіла попросити
Та замість цього запитала: ,, Хто ви? ”
,, Чи довго тут збираєтесь сидіти? ”
Василь чомусь від слів цих розгубився
Чи може правду він Марії розказати?
На світ по іншому ще вчора він дивився,
Самому в правді цій ще треба розібратись
Сказав приглушено, що він прибув здалеку,
Що родичі в сусідньому селі...
Розмову слухав на даху лелека,
Дрімаючи на зігнутій нозі
А ви, напевно, тут давно живете,
Самі, чи може ще з кимось?
Чому вночі не можете заснути,
Чи, може, ви чекаєте когось?..
І тихо потекла розмова
Як переливи гомінкого потічка
Потроху, слово поза словом
Марія говорила про життя
А син? Синочка Бог подарував
Його назвала Василем
Мені він найріднішим став,
В цій хаті разом і живем
Василь ловив уважно всі її слова,
Боявся хоч одного пропустити
Від слів отих крутилась голова
І пристрасть було важко зупинити
Хотілося забути про усе,
І тіло молодеє пригорнути,
І губи цілувати, і лице,
І в водоспаді пристрастей втонути...
Та недокурок, що згасав в руці
Про себе нагадав уперто,
Обпік раптово пальці на руці
І згас останнім відблиском померклим
Василь останню сигарету взяв
І запальничку біля неї запалив
В той час, коли прикурювати став
Лице своє потворне освітив
Марія ж цю піймала мить,
Назад зі страху відсахнулась...
Може синочок мій не спить –
Сказала, й в хату повернулась
І обмілів бурхливий водоспад,
І пристрасті раптово уляглися
Усі надії розлетілись враз,
Бажання всі примарними здалися…
Як ранок ніч під руку проводив,
Як сонечко їм в спину присвітило
Василь валізи вдома пакував,
Бо жити тут не було в нього сили
Не міг любов у клітку заховати
Такої клітки в світі не знайти
Не міг кохати і не цілувати
Нелюбом бути? Господи, прости!
Поїхав, слова не сказавши,
На стіл записка в пару слів лягла
Приймач ось цей Марії передайте,
Отій, що із сусіднього села
І як колись, старий вагон
Колесами вистукує
Василь, відкривши записник,
Адреси в нім відшукує
Згадав слова, які йому колись казали -
Якщо в житті у тебе щось не так складеться
То знай, що ми тебе завжди чекаєм,
Для тебе місце в нас завжди знайдеться
Поїду, там хоч трохи поживу,
Може Марію буде легше забувати
Можливо долю іншу там знайду,
До долі першої не буду повертатись...
Марія зранку вийшла до воріт
Що за один сидів вночі на лавці?
Марію слухав, заховавшись в бороді
Про себе ж слова не сказавши
Окурків цілу пачку залишив,
Прибрати треба їх, щоб люди не судили
І мій Василь колись такі самі курив
Коли на лавці цій до ранку говорили
Василь! А може він?
Та ні ж, не може цього бути
А голос? Щось нагадував він їй
Такого голосу Марії не забути...
В альбомі фотографію знайшла
Останню, що з Афгану їм прислали
На фотографії – бувалий бородань
В нім співрозмовника вчорашнього впізнала
Якщо Василь, напевно в мами був
Для того, щоб могилі поклонитись
Якщо їй син, то маму не забув -
Побігла на могилу подивитись
Волошки свіжі у ногах знайшла,
Ще позавчора їх ось тут не було
Коли приходила сюди сама...
Взяла пучок, до серця пригорнула
Так, це Василь, але ж лице...
В нім Василя не можна упізнати
Щоб сумнівів позбутися цілком
В селі сусідньому потрібно розпитати
І за село побігла навпростець
По стежці тій, що яблуню минає
Прихожих ранніх розпитала що і де
Забігла в хату – Василя немає
Записка на столі лежить -
Мигцем записку коротеньку прочитала
І закрутилась у Марії голова
Марія почерк Василя впізнала
Чомусь перехопило дух
І серце, йойкнувши, про себе нагадало
Сусідка, що з Марією була
Води холодної напитись їй подала
Чому поїхав, слова не сказавши?
Чому листа за десять років не прислав?
Невже забув, як під вікном на лавці
Марії губи палко цілував?
Дідусь, той самий, підійшов
В якого жив Василь останнім часом
Про Василя Марії розказав
Й про те, що пам’ять він в Афгані втратив
Марія не могла собі простити,
Що не впізнала Василя вночі
Пішла тоді, не захотіла говорити
Лишивши Василя на самоті...
Шукало все село, але даремно
Нарешті хтось під вечір пригадав
Як із валізою, іще затемна
Василь на поїзд вранішній сідав
І знову розлетілися листи -
Марія всюди Василя шукала
Та не могла ніяк його знайти
Писали всі – не бачили, не знаєм...
Жіноча доля – що весняний цвіт
Розквітне й вабить всіх красою
Якщо бджола в цей час не прилетить
То цвіт зів’яне разом із весною
Як похоронний лист прийшов з Афгану
Марія віри тому не йняла
Але відходив час весняний,
І брало верх тихесенько життя
Від Василя новин більше немає,
Лист похоронний у альбомі пожовтів
А тут один признався, що кохає
І що Марію вже давно любив
І віддалась вона на відкуп долі,
З життям боротися вже більше не могла
Жити одній тополею у полі
Для блискавиць – це радість, для людей – біда
Але не звиклося в житті, не примирилось,
Василь у снах її приходив по ночах
Із ним кохалася у снах, із ним любилась
І просипалася з сльозами на очах
Не довго протягнулося заміжжя
Гірким воно було, як той полин
Від шлюбу швидкоплинного під осінь
В Марії народився син
І ожила Марія після цього
І заблистіли вогники в очах
І Василем назвала сина свого,
Співала колискові по ночах
Прожила так усі останні роки
З турботами про свого Василька
Та часто, відкладаючи турботи
Верталася в думках до Василя
Листи його читала знову й знову
І фотографії в альбомі берегла
Приймач, як дорогу обнову
Прилаштувала на підставці край стола
І ось той день, як грім із неба
В погоду сонячну, без хмар
Василь живий! Знайти лиш треба!
І усвідомити цей божий дар
Треба знайти! Та де ж шукати?
Де ж він тепер? – ніхто не знав
Може за дім йому Карпати,
А небо й зорі – то сім’я?
А як знайде, чи зрозуміє?
Чи не осудить він її?
Чому змовчав біля Марії
Як під вікном сидів вночі?
Летіли дні, тижні збігали,
На станцію вертались поїзди
Марія кожен поїзд зустрічала
З надією, що вернеться Василь…
Рік пролетів, мов лист осінній
Василь у поїзді сидів,
До мами їхав на могилу
І про Марію думав він
Натужно гальма заскрипіли,
Поїзд полегшено зітхнув
Будив кондуктор пасажира,
Який під стук коліс заснув
Знайома станція. Пора
Побачить скоро він могилу мами
До виходу подалась дітвора
З важкими за спиною рюкзаками
Оостаннім вийшов він з вагону
Вже десь розбіглась дітвора
Ішов повільно по перону,
В думках роїлась голова
Ні, не зустрів другої долі,
Хоч йшла назустріч не одна
Завжди у мріях був із тою,
Що серце зайняла до дна...
Жіноча постать одинока
В кінці тулилась до дверей
Прохід закрила неширокий,
З нього не зводила очей
Цей погляд зупинив його на мить,
Чомусь неначе ноги скам'яніли
Відчув, що тіло все його тремтить,
Бо в жінці цій він упізнав Марію...
Одне навпроти одного стояли,
Дивились в очі і не говорили
Роки прожиті по очах вивчали,
Дихання одне одного ловили
Слів не було, лиш говорили очі,
Десь заблудилися слова в стежинах...
Від’їхав поїзд від перону неохоче,
Застукотів колесами стальними
Повільно сонце вийшло з – за гори,
Туману сиву димку розігнало
Стояли двоє ранньої пори,
Увагу перехожих привертали
Марія першою знайшла слова
І голосом палким заговорила
Невже, Василю, я тебе знайшла?
Невже тебе сьогодні я зустріла?
І вже не треба було більше слів,
Зійшлися губи у міцному поцілунку
Любові водоспад не обмілів
І почуттям вже не було рахунку...
На Байковому марш зіграли,
Салюти над могилами звучать
Прийшли живі, що у Афгані воювали
Згадати тих, котрі в землі лежать
Всі в уніформі, груди у медалях,
В жалобі хилиться донизу голова
І рядовим і сивим генералам
Дарує квіти юна дітвора
Стоїть Василь, задумавшись, скорботно,
В думках з братвою тихо розмовля
Розкрив мольберт художник й на полотнах,
Фіксує мить в картині крадькома
Аж раптом голос збоку пролунав -
Привіт, солдат, невже це ти
І з радістю Василь хірурга упізнав,
Хоч на погонах вже полковницькі зірки
І спогади полилися рікою,
Й сто грам солдатських випили не раз
Сказав хірург - займуся я тобою
Й лице твоє зроблю всім напоказ
І знову світ в палату заховався,
Сім операцій на лице лягли
Від них рубець з обличчям розпрощався,
Ніс і брова старі місця знайшли
Червоні плями розійшлись потроху,
Натомість рум’янець забагрянів
І на губі сліду не стало ані трохи,
Василь собою став, помолодів…
Вже осінь кольорами землю вкрила,
Збирається до школи дітвора
Марія зранку – збуджена й щаслива
У перший клас збирає Василька
Ідуть селом поважно в школу троє,
Осінні квіти розцвіли в руках
Школяр, одягнений в шкільні обнови,
Ховає радість у своїх очах...
Життя тече, воно не зупинилось,
Вперед пливе, мов річковий паром
І Василю фортуна усміхнулась -
Сплив в далечінь Афганської війни синдром...